Именно такое название носит всеукраинский концертный тур популярнейшей группы «ТИК», которая в минувшее воскресенье выступила в Кировограде. Этот тур, посвященный 10-летию коллектива «Трезвость и Культура», включающий концерты в более чем 30 городах нашей страны, стартовал 1 февраля в Киеве и завершится 10 июня в родной для Виктора Бронюка и его замечательных коллег Виннице.
В том, что группа «ТИК» пользуется необычайной любовью в Кировограде, можно было убедиться по аншлагу в зале областной филармонии. Начался концерт с инструментальной вариации гимна нашей страны, а затем на сцену под овации публики вышел Виктор Бронюк. Лидер «ТИКа» не только пел популярные и совершенно новые композиции, танцевал, играл на гитаре и баяне, но и читал стихи, общался со зрителями и создавал неповторимую атмосферу праздника. Нужно признать, что и остальные участники коллектива, которые вышли на сцену в футболках с украинской национальной символикой, были в ударе.
Зал во время двухчасового представления подпевал артистам, которые заряжали публику своей неуемной энергией и невероятным вдохновением. Прозвучала и недавно написанная песня «Запах війни», посвященная памяти наших погибших героев. Завершился концерт композицией «Люби ти Україну» и исполнением гимна Украины в оригинальной трактовке группы «ТИК», которые зрители пели стоя вместе с музыкантами.
После концерта и автограф-сессии Виктор Бронюк согласился дать эксклюзивное интервью для нашего еженедельника.
– Вікторе, ви вже не вперше виступаєте в нашому місті. Чи є відчуття, що сьогоднішній глядач змінився?
– Нам завжди приємно приїжджати в Кіровоград. Можливо, це пов’язане з тим, що в цьому прекрасному залі філармонії у нас це вже четвертий концерт. В деякій мірі ваше місто стало для нас рідним. Приємно було бачити сьогодні в залі тих людей, які приходили і на попередні концерти.
– Багато хто зараз каже, що не час посміхатися та радіти. А більшість ваших пісень несуть саме такі бажання.
– Деколи людям потрібно відволікатися від тих негативних емоцій. Я сам зараз активно займаюсь волонтерською діяльністю. І от безпосередньо перед концертом більше години спілкувався з хлопцями, які близько тижня не виходили на зв’язок із зони АТО. І хоча про припинення війни говорити зараз дуже рано, але завдяки перемир’ю з’явилася можливість дізнатися, що наразі потрібно нашим героям . Повірте, те, що відбувається в нашій країні, мені дуже болить. І я буду продовжувати допомагати воїнам – чим зможу. Стосовно вашого питання, я не кажу, що нам всім потрібно збиратися та реготати. Але сьогодні, як ніколи, ми повинні підтримувати один одного, говорити і робити те, що нас об’єднує. Ми мусимо побудувати сильну й дійсно незалежну державу. Ви напевне звернули увагу, що ми починаємо концерт з гімну України й закінчуємо ним. Раніше національний гімн виконувався більше для галочки. А зараз я бачу, з якою відвертістю, щирістю та відповідальністю люди співають наш гімн. На жаль, війна зайшла майже в кожну оселю, але в цих умовах нам потрібно відстояти та зберегти державу. Якщо ми разом усіма можливими способами цього не зробимо, то України не буде.
– Героїня однієї з ваших пісень читає Сосюру перед сном. А що читаєте зараз ви?
– Як і більшість наших громадян, Фейсбук та інші соціальні мережі. Мене навіть дружина сварить, щоб не дивився поганих новин, після яких навіть заснути важко. Але все ж знаходяться час і натхнення для творчості. Зараз готується до друку збірка моїх поетичних творів під назвою «Без звуку». Сюди увійде те, що не заспівалось, а також відомі всім вірші, які потім трансформувалися в пісні.
– Хочете ви того чи ні, але вас позиціонують з вашими відомими земляками-політиками. Бути вінницьким зараз – це честь чи тягар і чи є вашими шанувальниками Петро Порошенко та Володимир Гройсман?
– Скажу так, що з головою Верховної Ради ми маємо гарні стосунки. Я колись працював в команді політтехнологів, яка привела Володимира Гройсмана на посаду мера Вінниці, а потім — чиновником у міській раді. Згодом був радником вінницького міського голови на громадських засадах. І тоді ми добре співпрацювали й спілкувались частіше. У рідному місті я є головою правління благодійного фонду «Подільська громада», за ініціативи якого в Вінниці робиться дуже багато міських цікавих проектів. Зокрема, ми спільно з владою зробили єдину в Україні школу, адаптовану для дітей-інвалідів. Там здобувають повноцінну загальну освіту діти, які є розумово повноцінними, але мають проблеми опорно-рухової системи. І про такі наші спільні справи можна розказувати ще багато.
Я впевнений в одному, що у Петра Порошенка та Володимира Гройсмана, знайомством з якими пишаюся й які є шанувальниками нашої творчості, – є щире бажання зробити наше життя кращим. А от чи вийде: поживемо – побачимо.
– Ваші однодумці в українському музичному шоу-просторі?
– Я взагалі не люблю давати оцінки. Ми живемо та працюємо у Вінниці, особливо в Києві не тусуємося, тому не так часто спілкуємося з колегами. Для мене ж особисто в контексті останніх подій дійсно важка втрата – це Андрій Кузьменко. Він, як же це болісно говорити, був справжнім другом, відвертою, справедливою та щирою людиною. З його загибеллю ми втратили частинку свого серця. Взагалі ж, в шоу-бізнесі, як і інших професіях, що б там хто не казав, є багато порядних людей. Ознаки публічності, яка присутня у нас, заставляють декого вести себе неорганічно та зухвало. Я ж не вважаю, що те, що тебе показують по телебаченню, має відмежовувати від інших людей.
– В цьому сенсі де шукати українцям моральні авторитети, які можуть вказати правильний шлях?
– Кожен має починати з себе. Знаєте, я як представник педагогічної професії, скажу, що в нас багато є проблем в системі освіти. Ми всі в якійсь мірі, можливо, грамотні та можемо шукати винних у наших труднощах. Ще коли вчився на історичному факультеті Вінницького державного педуніверситету, то не розумів слів наших професорів. А мудрі педагоги казали, що кожна нація має сплатити якусь ціну, щоб стати народом і побудувати свою країну. І ось сьогодні ми бачимо підтвердження цих слів на прикладі України. Така природа людська, що людина, доки не втратить, не оцінить того, що має.
В світовій історії дуже багато народів, які здобували свою незалежність, втрачаючи мільйони людей. Хочеться, щоб ми це зробили найменшою ціною й за невеликий проміжок часу. Ми ж сподіваємося, що прийде зі Сходу чи Західу дядько чи тітка, дасть нам чарівного підсрачника, який допоможе побудувати державу. Насправді ж вирішення проблем залежить від нас самих. Якщо кожен почне якісно виконувати свою роботу, незважаючи, президент ти чи прибиральник, брати на себе відповідальність, не халтурити, не красти – тоді ми відчуємо зміни на краще.
Юрий Илючек, фото Елены Карпенко, «УЦ».
