«Згада колись земля моя…»

Нема кому тут зрозуміти

Страждань безодніх моїх мук

Дарма про це ще й гомоніти,

Все розбере хіба правнук…

(Микола Левитський)

Півроку тому в обласному центрі з’явилася вулиця Миколи Левитського (колишня Колгоспна). Нам, мешканцям міста, було б зрозуміліше, якби її назвали вулицею Артільного Батька, або навіть просто Батька – саме так називали Левитського не тільки в Єлисаветграді, але й по всій Україні. Син священика, який влітку працював на полі, щоб оплатити навчання на юридичному факультеті, успішний адвокат, великий ентузіаст кооперації, член Центральної Ради, один з фундаторів української автокефальної церкви та представник УРСР на міжнародних з’їздах кооператорів у двадцяті роки. Людина з напрочуд нетрадиційною для свого часу біографією.

«Хіба правнук…»

Ігор Євгенович Левитський – інженер, усе життя пропрацював у галузі атомної енергетики, п’ять років тому вийшов на пенсію. Ігор Євгенович розповідає, що в молодості не замислювався про свій родовід, проте якось, розглядаючи старі фото, зрозумів, що впізнає на них тільки свого батька – ще підлітка, а хто всі інші люди, і гадки не має. Його батьків вже не було, тож спитати не було в кого. І він знов забув про це на довгі роки, але час від часу все ж замислювався: як сталося, що в його родині ніколи не говорили про предків, не згадували, звідки пішли.

Тож, вийшовши на пенсію, Ігор Євгенович почав шукати своє коріння. Спочатку це була просто цікава розвідка, але вже п’ять років він ходить до Київського міського архіву майже щодня, як на роботу. Чому в його родині не говорили про предків, він зрозумів відразу: усі чоловіки його роду, починаючи від Андрія Левитського, який народився у 1703 році (старіші відомості в міських архівах знайти майже неможливо, пояснює Ігор Левитський), були священиками. Священиком був і його дід Тимо­фій Гаврилович Левитський, і брат його діда Василь Гаврилович. Тимофій служив у с. Веселий Кут Уманського повіту, а Василь – у селі Хмільна Канівського повіту. Саме там, у Хмільній, народився в 1859 році Микола Васильович Левитський. У 1861-му Василя Гавриловича перевели у Федвар (нині Підлісне) Олександрійського повіту.

Коли Ігор Євгенович дійшов у своїх пошуках до двоюрідного дядька Миколи, то спочатку очам не повірив – перед ним відкрився величезний пласт історії, тисячі архівних документів: вірші і проза, статті в журналах і окремі книжки, листи від Марії Заньковецької, Василя Стефаника, Івана Карпенка-Карого, Володимира Антоновича і т.п.

Ігор Євгенович і досі ходить в архів чи не щодня та вивчає ці документи, за його проханням до цього процесу долучилися й професіонали-історики. Сьогодні він ставить за мету повернути ім’я Миколи Левитського із забуття. Звичайно, в колі інтересів Ігора Левитського опинилося і село Федвар Олександрійського повіту, і Єлисаветград, де його дядько прожив багато років. Тим більше що, вивчаючи пресу, він помітив, що якщо в Києві ім’я Левитського треба повертати з повного забуття, то в нашому місті Артільного Батька пам’ятають.

Ігор Євгенович передав нам величезну кількість матеріалів: статті і вірші самого Левитського, статті про нього, та поділився власними відкриттями.

Складності профорієнтації

Як ми вже писали, виріс майбутній Артільний Батько у Федварі, у сім’ї священика. Навчався спочатку в Єлисаветградській жіночій гімназії, де були класи для маленьких хлопчиків, потім, з 1869 до 1875 року – у Златопільській гімназії. Продовжив гімназійну освіту в повітовому місті Біла (зараз – на території Польщі). Пізніше Артільний Батько напише у спогадах: «Я ще в сьомому класі гімназії обрав собі кооперативний шлях». У 1878 році гімназист Левитський залучив інших учнів до створення житлово-побутового кооперативу – учнівської артілі. Гімназисти наймали спільне помешкання і разом харчувалися. Кооператив мав одного найманого працівника – «господиню».

Закінчивши гімназію у 1879 році, Левитський вступив на медичний факультет московського університету, але провчився там недовго. У 1880-му його заарештували за участь в антиурядовій студентській демонстрації, виключили з університету та в примусовому порядку відправили додому під нагляд поліції. Проте за рік він вступив на юридичний факультет харківського університету, отримавши якимось чином від херсонського губернатора свідоцтво про благонадійність.

Про подальші події дуже докладно пише науковець І.А. Фареній у статті «Микола Левитський: молоді роки». Повністю переказувати статтю не будемо, проте один випадок, про який пише Фареній, заслуговує на увагу: невдовзі помер батько – федварський священик і, як згадував сам Левитський, залишив по собі спадку 11,5 копійок. Постало питання, як оплачувати навчання в університеті. Сільська громада вирішила за нього: федварці не лише профінансували похорони Василя Левитського, але й постановили, щоб новим священиком в селі став його син Микола, і навіть послали депутацію з цього приводу до архієрея  та зібрали 300 рублів на його одруження.

Микола Левитський згадував: «Охоти йти у священики у мене не було, а якийсь внутрішній голос говорив, що не можна ігнорувати голосу громади». Левитський попросив час на роздуми та звернувся за порадою до свого друга Карпенка-Карого. Після обговорення постановили: «Мабуть, слід згодитися». «Рішення це, – згадував Левитський, – остаточно привело мене в розпач (…) Врешті-решт, у дорозі ж я твердо вирішив, що священиком не буду» (цитується за статтею «З розповідей М.В. Левитського» у журналі «Мурашник» за 1916 рік).

Замість того студент юридичного факультету прийняв рішення власноруч обробляти землю та таким чином заробляти на життя і навчання. «Навесні і влітку вів я господарство, а зимою вчився, – писав він. – Після екзаменів зараз же повертався до рідних полів і від лекцій зразу переходив до плуга».

Перший млинець

З Євгеном Чикаленком Левитський познайомився у Єлизаветі. Пізніше, в Харкові, вони винаймали кімнату на двох. Тож їх пов’язувала багаторічна міцна дружба. У своїх спогадах Чикаленко пише, як у 1885 році до нього приїхав Левитський з Носарем, щоб вмовити його влаштувати у його маєтку землеробську артіль: «Признаюсь, здивувала мене така пропозиція немало і я, само собою, не пристав на неї по досить переконуючим мотивам, що я землі своєї не маю, а поки живий дядько, хазяїную на дядьковій як управитель його. Особливо напосідався на заснування артілі Носар, величезний дядько, обличчям дуже подібний до М. Л. Кропивницького. М. В. Левитський ставився до нього з величезною повагою, навіть з пієтизмом і вихваляв мені його, як громадського діяча, що за свою політичну діяльність був засланий на Сибір і оце тепер тільки повернувся».

Далі Чикаленко пише, що від нього Левитський з Носарем поїхали до Івана Карпенка-Карого, вмовили його за символічну платню здати їм в оренду 400 десятин землі Олександра Тарковського, який у той час був у засланні, та влаштували артіль поряд з хутором «Надія»!

Якщо вірити Чикаленку, Левитський подав позов до суду на свого друга і тепер сусіда Карпенка-Карого через якісь десятини землі, які начебто належали до частини Тарковського, а використовувалися Карпенком-Карим. Давні друзі посварилися. Проте через деякий час Левитський вночі постукав у двері до сусіда. Носар виявився мошенником (та й у Сибір він, виявляється, був засланий за крадіжки, а не за політичні переконання), вкрав гроші, які Левитський позичив на влаштування артілі, а самого адвоката побив та вигнав з дому. Так закінчилася перша спроба влаштувати артіль.

Зате з Карпенком-Карим вони помирилися. Іван Карпович пізніше навіть написав п’єсу про початок кооперативного руху «Понад Дніпром», головний герой якої Мирон Серпокрил дуже схожий на Левитського (Левитський, до речі, підписував свої вірші псевдонімом Козак Мирон).

Далі Євген Чикаленко пише: «В кінці 80-тих років М. Левитський заїхав до мене в Перешори і розповів цікаву і повчаючу історію про те, як він оженився з кацапкою і що з того вийшло. Після нещасливої артілі з Носарем, коли він зайняв посаду секретаря Олександрійської земської управи, якось прийшло прохання від жінки-лікаря з Тульської губернії. М. Левитський люб’язно відповів приватним листом, що тепер в його земстві нема посади, але коли буде, то він сповістить, бо вважає, що в земстві повинна бути якась кількість жінок-лікарів, бо селянки соромляться зі своїми спеціяльними хворобами звертатися до лікарів-мужчин. Через якийсь час він дістав від тої лікарки листа з подякою і з її увагами щодо лікарської помочі на селі. Кореспондентка чимсь зацікавила його так, що він знов відповів їй і на цього листа. Таким робом зав’язалося у них листування, що далі, то все цікавіше й інтенсивніше, а далі вони помінялися фотографічними картками і нарешті рішили, що вони зовсім підходять одно до одного. М. Левитський раз-у-раз, ще змолоду, не дуже-то надавав значіння національному моментові, то й в такім важнім крокові, як вибір жінки, не звернув уваги на те, що то кацапка, і з легким серцем поїхав у Тульську губернію і, не довго думаючи, повінчався там з нею. А коли прожив із жінкою тиждень, то, як сам він скаржився мені, тоді ж побачив, що «вскочив по саме нікуди!» Але думалось йому, що якось то воно буде. Коли вони переїхали до Єлисавету, де він записався в адвокати і познайомив жінку з своїми приятелями українцями, то вона відразу гостро поставилася до них і так зненавиділа українську мову, що протестувала, коли при ній говорили по-українському. Дійшло до того, що вона спалила йому українську бібліотеку, а раз буквально порозганяла з хати українців, коли вони зійшлись було до нього на зібрання, які улаштовувались по черзі у кожного члена громади, вигукуючи: «Ми вас, хахлов, побєділі!»

Все це він сам мені розказував, а я тільки дивувався, як при таких відносинах можна з жінкою жити, та ще й прижити з нею троє дітей! Нарешті вони таки розійшлись; вона, забравши дітей, виїхала в свою Тульщину».

На посаді секретаря Олександрійської земської повітової управи Левитський відразу ініціював рішення про потребу організації колективного обробітку землі. І у 1887 році у повіті почали діяти селянські землеробські артілі. Проте на той час будь-яке зібрання селян кваліфікувалося як небезпечне. Тож артілі швидко розігнали, а Левитського звільнили.

У 1888 році Микола Левитський переїхав до Єлисаветграду та зайнявся адвокатською практикою, мабуть, дуже успішно, бо вже за два роки зміг купити власний будинок на перехресті Пермської та Кавказької, а у 1891-му отримав звання присяжного повіреного при Єлисаветградському окружному суді.

Майбутній фашист і бургомістр Харкова, який у 1944 році виїхав до Німеччини, а потім під чужим ім’ям втік у Бразилію, а тоді ще просто єлисаветградський гімназист, друг Євгена Маланюка Олександр Семененко в книзі «Харків, Харків…» загадує цей дім: «Як проїхати всю Пермську вулицю, коли вона вже переходить у Бобринецьке шосе, на горі праворуч є Кавказька вулиця. Там був у Левитського будинок, садиба спускалася до Бобринецького шосе. Гімназистом я на санчатах злітав тією кручею, досі чую холодний радісний сніг на обличчі, морозне повітря і п’ятнадцять років життя…

Будинок був небагатий, меблі старі, якось недомовите, бо сім’ї у Левитського не було. Його мішаний шлюб з шовіністичною московкою не дав щастя, і ми пам’ятали Миколу Васильовича завжди самотнім.

(…)

Здається, він був українським соціялістом-революціонером. Справа не в тому, яка тоді була політична термінологія. Левитський був уже майже символом народолюбного, ідеалістичного, чесного світу.

Називали ми його батьком, якось просто і по-сімейному. Тоді було це зрозуміло».

Батько

Кандидат історичних наук Федір Ленченко в статті «Згадаємо забуті імена. Микола Васильович Левитський» пише: «30 вересня 1894 року в день святих Віри, Надії, Любові та їх матері премудрої Софії артіль розпочала свою діяльність. Замість Статуту Левитський склав письмову угоду, яку завірив нотаріус Олександрійського повіту. В угоді Левитський зазначав, що «поодинці неможливо вибитися із злиднів… Щоб мати можливість цупко триматися землі, зробити наше хазяйство міцним, щоб лише витримати неврожайні роки, ми, порадившись порішили об’єднатися … в одне товариство і заснували хліборобську артіль для одного спільного господарства на таких умовах:

1) вся наша земля… передається для подальшого спільного володіння та користування всієї артілі;

2) все рухоме і нерухоме майно… належить нероздільно і перебуває у спільному користуванні всієї артілі;

3) кожне селянство живе окремо…;

4) врожай весь обов’язково завозиться в один двір;

5) врожай після виплати боргів, податків і таке інше поділяється між всіма учасниками по числу робочих душ без різниці статі (причому хлопці 14-17 років і дівчата 13-16 років отримують половину належного дорослим учасникам)».

Володимир Босько в статті «Єлисаветградська епопея Артільного Батька» описує процес створення артілі цікавіше: «Федварські селяни позичили у Левитського гроші, але віддати не змогли, тому, певно, й погодились на створення артілі. Вона складалася з чотирьох дворів, 15 десятин землі, пари коней. Плуг погодився продати в кредит Ельворті. На власні й позичені гроші Микола Васильович придбав для артільників чотирьох коней і воза. У своєму щоденнику Левитський зробив запис: «18 вересня 1894 р. Мені незабаром 36. Народилась перша артіль у Федварі».

І процес, як мовиться, пішов… Через рік у навколишніх селах утворилося ще 14 сільськогосподарських товариств. Левитський, який став всеросійською знаменитістю, склав і віддрукував артільний договір. Найбільшого розмаху артільний рух набув у чотирьох селах Єлисаветградського повіту: Федварі, Сентовому, Канежі, Панчевому. Напрочуд «урожайним» на артілі виявився 1896 рік. В Єлисаветградському повіті їх налічувалося уже 78, вони об’єднали 287 господарств, понад півтори тисячі селян. Про артілі Левитського заговорила Європа. У Відні читають про них лекції, у Франції перекладають артільний договір. 13 січня 1896 року Левитський виступив із доповіддю про артілі єлисаветградських селян на зібранні Вільного економічного товариства у Петербурзі. Це був справжній тріумф Артільного Батька. Такого інтересу не викликало жодне інше зібрання Вільного економічного товариства. На той час Левитський мав сто двадцять підписаних договорів на створення товариств землеробів!

Один з головних ідеологів та публіцистів ліберальних народників, перший перекладач «Капіталу» на російську мову Даніельсон, який листувався з Марксом, заявив: «Маркс від щирого серця оплесками вітав би заходи пана Левитського». Кореспондент журналу «Русская беседа» Рагозін, який відвідав Єлисаветград і був свідком народження однієї з артілей у селі Федварі, розчулено писав, що селяни спершу спільно читали артільний договір, а потім Євангеліє.

(…)

Та особливий інтерес викликає участь у дискусії тоді мало кому відомого Володимира Ульянова, який виступав у пресі під псевдонімом «К. Тулін»».

К. Туліну, як, до речі, і багатьом іншим сучасникам, артілі Левитського не подобалися, він називав їх «кріпосним соціалізмом» та «маніловщиною». Мабуть, ставши В. Леніним, він свою думку змінив, через два десятиліття селяни знову будуть об’єднуватися в артілі, але це вже назвуть ленінським планом кооперації.

Сам Левитський в статті «До історії дня кооперації» писав: «Першими почали святкувати день кооперації херсонські землеробські артілі. Щорічно представники цих артілей, а інші з них у повному складі, приїжджали цього дня 30-го вересня до Єлисаветграду (тепер Зінов’ївськ), і свято відбувалося у мене в саду. Дружини артільників бралися за виготовлення обіду у великому котлі тут же на повітрі.

Поки варився обід, кипіла дружна і весела робота; чоловіки, члени різних артілей з різних сіл, знайомилися між собою, ділилися враженнями, радощами і горем, болем і негараздами загального господарства і життя.

Тим часом чоловіки поспішно збивали стіл з дошок арш. 18 довжини, а часом і більше і лави до нього. А кому бракувало місця за столом, ті розташовувалися на землі.

(…) У Єлисаветграді це свято організовувалося з 1897 по 1903 рік».

У п’єсі Карпенка-Карого ідея спільного господарювання перемагає. Мирон Серпокрил, який довго вмовляв селян іти в артіль, помирає, але селяни вже зрозуміли, що разом їм легше та вигідніше. У житті ж і друга спроба Левитського провалилася. Звичайно, це вже був зовсім інший досвід, зовсім інший масштаб, але за кілька років артілі почали розпадатися.

Сам Левитський писав: «Запал швидко згас. Селяни, придбавши, «що найпотрібніше в хазяйстві», попрацюють в спілці рік-два, рідко три, трохи підправлять своє господарство та й розійдуться».

Іван Франко, пишучи про свого друга, редактора «Сборника Херсонского земства» Євгена Борисова, згадує: «Зацікавлений справою хліборобських спілок, які у тій самій губернії засновував М. Левитський, я запитав покійного Борисова про сю справу. Відповів нерадо, з якоюсь гіркістю в голосі: «Се чиста фікція Левитського. Ніяких таких спілок нема. Спілки за­сновуються на папері, щоб узяти позичку з фонду, який вистарав Левитський, діставши гроші, люди діляться ними і сплачують свій пай кожний окремо»».

Є. П. Костик в статті «Микола Левитський. Життя та ідеї» пише: «На початку XX ст. з херсонських артілей залиши­лися одиниці. Селяни з вдячністю згадували свого “Артільного Батька”, який допоміг подолати злидні. Члени артілі, які по­ліпшили за рахунок спільної праці свій майновий стан, знову поверталися до подвірного землекористування. Приватновлас­ницькі тенденції брали гору над артільними, оскільки були зрозуміліші для селян. Навіть сам М.В. Левитський зізнався, що селян приваблювала не кооперативна ідея, а “можливість одержан­ня позики”. Не випадково селяни України надавали більшої переваги кредитній кооперації».

«Твоя ж доля ще не вмерла»

Олександр Семененко пише: «Возив з собою Левитський в 1917 році книжечки і роздавав їх. Це були малюсенькі книжечки, десяток-два сторінок, його власні твори, патріотичні поеми, здебільшого історичного змісту, короткі рядки, до крайности прості рими. Пам’ятаю назву однієї з них «Туга України». Друковано їх у Єлисаветі в маленькій друкарні Пікуса брудним, витертим шрифтом. Таким шрифтом Пікус друкував афішки, оголошення про половину жінки – половину риби, про музей воскових фігур і інші атракціони провінції.

Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. Не було то поетичне свербіння в старого кооператора і не бажав собі він літературної слави. Думаю, що більше прагнув заповнити прогалину в нашій пропаганді, яка таки шкутильгала. Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами. І не всує писав їх старий народник».

Прочитавши кільканадцять вір­шів Левитського, ризикну сказати: хорошим поетом він не був, та, мабуть, і взагалі поетом не був. Але погоджуся з Семененком: поезія для нього – не мета, а засіб розповісти про історію України, про український театр, навіть про кооперацію! Його вірші незграбні, наївні, але деякі з них «чіпляють» і зараз. Та сама поема «Туга України», яку згадує Семененко, була свого часу дуже популярна:

«У мадяра трудно жити,

В Галичині тяжко.

Тут – бодай не говорити,

На серці так важко.

Доки ж буде всяк, хто схоче,

Колись як татари,

Так знущатись, рвати в клоччя,

Та гнать, як отару?

(…)

Твоя доля ще не вмерла,

З доріженьки збилась,

Завірюха слід затерла,

Вона й загубилась.

Загубилась сіромашна,

В степу все блукає,

Своїх діток необачних

На поміч скликає».

До речі, у Левитського необачні діти, що розлетілися по всьому світу, врешті-решт почули голос матері-України й повернулися рятувати її…

Після Лютневої революції 1917 року 3 березня в Києві було створено Центральну Раду, яку очолив Михайло Грушевський. Микола Левитський став її членом. І вже 9 березня був заснований Центральний український кооперативний комітет (ЦУКК). На той момент Миколі Левитському було вже близько шістдесяти, тож на зборах ЦУКК було ухвалено рішення про призначення йому щомісячної пенсії у розмірі 500 крб.

Насправді як член Центральної Ради Микола Левитський встиг зробити немало. Володимир Босько пише: «Для українізації нашого краю Левитський зробив більше, ніж будь-хто інший з його сучасників. Почнемо з того, що передовсім завдяки його авторитету повітове земське зібрання на своїй надзвичайній сесії 19 грудня 1917 року майже одностайно (37 голосів «за», 4 − «проти», 4 − «утрималися») ухвалило історичне рішення «про приєднання Єлисаветградського повіту до території автономної України» (після проголошення III Універсалу Центральної Ради). Левитському − члену Центральної Ради та почесному голові місцевої повітової Ради − зібрання надало слово, і він розповів про історію України та минуле нашого краю. Ще до Жовтневого перевороту 1917 року Левитський створив у Єлисаветграді Союз кредитових кооперативів. Судячи з усього, ця організація була досить впливовою і чисельною: саме вона займалася українською справою у Єлисаветграді у 1918-19 роках. Союз кредитових кооперативів опікувався, зокрема, відкриттям у місті та повіті українських гімназій, виданням україномовної преси (кооперативно-громадського тижневика «Наша хата», газет «Новий шлях» та «Вісник Єлисаветградського земства»)».

Проте цікаво, що у той самий час, коли Єлисаветградська міська дума розглядала питання щодо статусу Центральної Ради, М. Левитський зазначив: «Визнавати Раду, не дізнавшись думки корінного населення, не варто, дума це питання вирішити не може, не має компетенції, а от Установчі збори мають повноправність по вирішенню цього питання».

На початку 1918 р. Левитський переїхав до Києва. Олександр Семененко згадував: «Я зустрів Левитського в березні 1918 р. в Києві за Центральної Ради.
Чоломкаємося. Якесь ніби чуже лице і поцілунок колючий. Невже це Батько Левитський? Де вуса? Не може бути!

– Що це, Миколо Васильовичу? Як же це?

– Так, так, голубчику. Довелося поголитися. Самоопределение, голубчику, самоопределение вплоть до отделения… усов»

В кінці року він їде на Кооперативний з’їзд, що відбувався на Кубані. Назад повертався з представником Гетьманської України Боржинським. Їх заарештували денікінці. Боржинського розстріляли. Ігор Левитський пише, що його родича врятувало те, що в кишені у нього був лист від французьких кооператорів, які запрошували його на зустріч. Чомусь на денікінців це справило враження. Його відпустили, проте не зразу.

Сам Левитський писав: «У січні 1919 року по дорозі назад додому, за наказом штабу добровольчої армії, я був заарештований і містився у вагоні на станції Волноваха. Ці кооперативні вагони-лавки, розфарбовані дорогими мені “кооперативними” кольорами, щодня, а то і по декілька разів на день, рухались повз мого вагону-в’язниці.

Вони як би вітали і утішали мене у важку годину, коли моє життя висіло на волосині, коли смерть від рук денікінських катів заглядала мені в очі. Пробігаючи і стукаючи колесами на стиках, мої рідні кооперативні вагони, як би втішали мене, повторюючи: “Живий будеш, живий будеш”, “Послужиш, ще послужиш” і неначе від імені кооперації говорили: “Я житиму, я житиму”».

І ще одне свідчення на користь того, наскільки авторитетною людиною був Левитський у той час. Коли взимку його просто випустили посеред степу, він знайшов на Кубані колег-кооператорів, які не просто приютили його тоді, але й запросили погостити на два найближчих роки. Поки в Єлисаветі й Києві щодня мінялася влада, Артільний Батько жив на Кубані, серед добрих друзів і вивчав їхній досвід кооперації.

Смішно, але в цей час у Єлисаветграді більшовики конфіскували бібліотеку Левитського на користь трудящих: «На виконання декрету від 26 листопада 1918 року «Про порядок реквізиції бібліотек, книжкових складів і книг взагалі» в місті створено книжковий склад на вулиці Дворцовій. В складі була зібрана література «буржуазії, що втекла», більш ніж з 60 конфіскованих приватних бібліотек (серед них – приватні бібліотеки відомих Єлисаветграду людей: Миколи Левитського, доктора Фіолковського, М.Слуцької та ін.)», – йдеться в книзі «Бібліотека – свідок і творець історії краю. До 110-річчя заснування бібліотеки ім.Чижевського».

Смішно, тому що у 1918 році, сам Левитський виділив дві тисячі карбованців на відкриття двох бібліотек-читален в селах Хмільна Канівского повіту і Федвар Елісаветградського повіту.

Ігор Левитський пише, що його предок був активним членом I и II Соборів Українскої Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) 1921 и 1927 років, та наводить фрагмент одного з виступів Миколи Васильовича на Соборі 1921 року: «Дорогі брати і сестри! Закінчується наш Собор… Ми засідали в храмі, який стоїть 900 літ, який переживав татарщину і всякі руїни. Хай же, дорогі брати, цей великий дзвін святого Собору лунає на цілу Україну – в вашій особі, – що ми йдем до вільного життя Церкви, що ми йдем незалежно, автокефальною, соборноправною Церквою. Кожен з нас повинен бути апостолом Церкви Української і боронить її від тих, хто хоче зруйнувати. Хай вам Бог допоможе».

При цьому Артільний Батько брав участь в усіх з’їздах кооператорів, які проходили в Радянському Союзі у 20-30 роки, і навіть їздив на з’їзд у Стокгольм у 1927 році. Був причетним до створення Київського кооперативного інституту у 1920 році та викладав у ньому. Ігор Левитський, посилаючись на архівні документи, пише: «31 октября 1922 г. Постановлением Рады Народных Комиссаров ему «… ввиду исключительных заслуг в деле организации первых на территории УССР трудовых сельскохозяйственных артелей, которые организовались с целью освобождения малоземельных хозяйств от эксплуатации капитала…» была назначена «пожизненная государственная пенсия в размере, обеспечивающем его дальнейшую творческую работу на пользу трудящимся Украины … не ниже ставки 17 разряда по тарифной сетке»». І далі: «В 1923 г. Центрсоюз награждает его именными часами фирмы «Мозер» с выгравированной надписью: «В день 25-летия Юбилея Центросоюза – Герою труда Н.В. Левитскому»». Треба сказати, офіційного звання «Герой труда» тоді ще не існувало, проте Левитський мав усі ті привілеї, які через кілька років будуть мати герої – персональну пенсію і т.п.

Доходило до смішного, у 20-ті роки його ім’ям було названо колектив артистів, а у 1923-му Все­українська кооперативна спілка випускала мило «Артільний Батько» з його портретом.

Ігор Левитський розповідає, що в центральному державному кіноархіві ім. Пшеничного зберігається чорно-біла шістнадцятиміліметрова плівка, на якій Микола Васильович разом зі ще одним нашим земляком Гнатом Юрою бере участь у святкуванні десятиліття створення комсомолу.

— Радянська влада його не чіпала, – пояснює Ігор Євгенович. – Чому? Не знаю. Історики навіть намагалися відшукати якісь зв’язки з ЧК, НКВД і т.п. Я сам не шукав, але вони дійшли висновку, що таких зв’язків не було. Судячи з його віршів, епістолярію, він, як і багато порядних людей того часу, щиро вірив більшовикам.

А чому б ні? У перші десятиліття радянської влади втілилися в життя усі мрії Артільного Батька: ленінський план кооперації, створення сільськогосподарських та робітничих артілей, українізація.

І, до речі, не чіпали не тільки Левитського. Дев’ять членів Центральної ради залишилися в Україні й померли своєю смертю у 30-ті роки. Микола Васильович Левитський був останнім з них. Він помер у Києві першого грудня 1936 року – за лічені дні до початку масового терору. Похований на центральній, почесній, алеї Байкового цвинтаря.

В одному з останніх своїх віршів Микола Левитський написав:

«Чим більш живу,

Тим більше бачу,

Який самотній в світі я.

Та все ж надії я не втрачу:

Згада колись земля моя…»

Підготувала Ольга Степанова, «УЦ».