Першого квітня в мережі з’явилася інформація про те, що новим директором Департаменту освіти області призначено Віктора Громового, яка багатьох встигла порадувати та багатьох налякати, поки не з’ясувалося, що це був першоквітневий жарт. Віктор Громовий зараз працює шеф-редактором порталу «Освітня політика». Головне призначення цього сайту, за словами Громового, – «давати інтелектуальні “підсрачники” людям та інституціям, від яких залежить розвиток освіти в Україні». Тож стосунок до галузі управління освітою Віктор Володимирович таки має.
Але ми вирішили поговорити з ним не про це і навіть не про майбутню реформу шкільної освіти. А про ту реформу, яку він більше двадцяти років тому провів самотужки на базі звичайної кіровоградської школи, створивши дійсно унікальний навчальний заклад, першу школу нового типу, куди їздили діти з усього міста.
«Родзинки у тісті»
– На початку 90-х років українська шкільна освіта опинилась у ситуації, яку фахівці з теорії хаосу називають Edge of Chaos («на межі хаосу»), – каже Віктор Володимирович. – На жаль, тоді цією ситуацією скористались лише окремі навчальні заклади. То дійсно був час, «коли думки стають подією»! Усе, що символізувало систему зовнішнього управління шкільною освітою, тоді розвалювалось на очах. У ситуації «Рятуйтесь, хто може!» начальникам було не до нас, і вони махнули рукою на гімназію: хай роблять, що хочуть, тільки нам не створюють зайвих проблем. Коли ми починали громадський рух «За гімназію», нас було двоє: Володимир Панченко і я. Згодом до оргкомітету увійшло не більше десятка людей. Та ми змогли зламати залізобетонну стіну уніфікованої системи освіти. Головне, що нам допомогло побудувати модерновий навчальний заклад, – це усвідомлення, що педагогічну систему сучасної гімназії ми «не успадкували у минулого, а позичили у майбутнього».
Тоді я зрозумів просту річ: кожен продвинутий освітянин має створити навколо себе свій «правильний» світ. Одна школа може прихистити не так вже й багато дітей та вчителів, та якщо таких міні-світів виникне багато, вони зрештою змінять всю систему шкільної освіти.
– Як вдалося буквально за кілька років перетворити середню міську школу на елітний, престижний навчальний заклад?
– З огляду на те, що нам доводилось «ліпити» гімназію на базі колишньої школи № 5 в умовах традиційного освітнього середовища, єдиним можливим варіантом змін було додавання «родзинок» до того «тіста», яке нам дісталось. Саме збагачення традиційної освітньої системи «родзинками» та «спеціями», на мій погляд, є чи не єдиним способом здійснення інноваційних перетворень, адже це той випадок, коли кількість рано чи пізно переходить у нову якість. Як тільки ж досягається критична маса нововведень, починається ланцюгова реакція творчості.
Це разюче відрізнялось від більшовицького підходу, описаного письменником Львом Кассілем у книзі «Кондуіт і Швамбранія», де новоспечений директор трудової школи, створеної замість закритої гімназії, товариш Чубарьков каже: «Все ребята равные и теперь по-одинаковому будут науку превосходить». Ми ж вважали, що всі діти різні й кожному слід надати можливість мати індивідуальну освітню програму та можливість рухатись за індивідуальною траєкторією. Учні ж добре знали: у гімназії цінується індивідуальність, уміння бути не таким, як усі.
Колектив неоднодумців
– А яким чином формувався педагогічний колектив? Приходили вчителі-однодумці?
– Коли я став директором гімназії, то розумів, що попереду робота, спрямована на те, щоб уніфікована радянська система освіти набула різноманітності на рівні міста. Різноманітність, відмінність – головна ідея, на якій ґрунтується американська освітня система. Під час подорожі до США за програмою з громадянської освіти, де б ми не були, всюди американці говорили нам: «Добре, що ви всі різні, – це робить різноманітність». Мені дуже подобається поширений у США плакат з фотографією однаковісіньких пінгвінів і з написом: «Давайте зрозуміємо схожість і прославимо різноманітність!»
Ми ж звикли говорити про створення колективу однодумців як про найбільше досягнення директора школи. Але коли всі думають однаково, не думає ніхто! Колективом однодумців, мабуть, легко керувати, але сам факт його створення є контрпродуктивним. Я створював яскраву кольорову мозаїку замість чорно-білої картинки…
Гімназія була на видноті, це, з одного боку, зобов’язувало тримати марку, а з іншого – несло й певну загрозу, щоб, борони Боже, не влаштувати традиційну для нашої освітньої реальності чергову показуху, не піддатись спокусі робити щось на публіку. Робота директора гімназії – це не лише можливість реалізувати свій лідерський потенціал, а й вміння «жити під мікроскопом». Ти неодмінно опиняєшся під пильним поглядом громадськості, тобою цікавляться місцева преса та «пересічні громадяни», яким немає про що поговорити й які легко вміють зробити з мухи слона. Це особливо гостро відчувається у такому порівняно невеликому місті, як Кіровоград, де «кожна муха – слон».
«Магнетична школа»
Гімназія імені Тараса Шевченка стала гімназією не тому, що тут працювали висококласні вчителі (таких вчителів немало й в інших школах міста), – пояснює колишній директор. – Не завдяки прихильності до ідей авангардної педагогіки, не тому, що у нас найрозумніші учні й не через сучасну матеріально-технічну базу. Ми стали гімназією, тому що були справжнім островом свободи: нікого не боялись, ні перед ким не вислужувались. Ми були молоді, зухвалі, амбітні, трохи одіозні, дуже розумні, супероптимістичні й страшенно горді.
Відродження гімназії як навчального закладу не було єдиним завданням її колективу. Не менш важливим було знайти важелі впливу на те, що відбувалось навколо. У США є поняття «магнетична школа», яке цілком підходить для характеристики того, що робили ми. Гімназія-магніт притягувала до себе усе передове та прогресивне, усіх, «хто живий, у кого серце повстало». Ми існували не завдяки «турботі влади», а всупереч! І це було величезною перевагою, адже у нас були розв’язані руки. Тільки ми могли, нікого не запитуючи, двічі підряд висувати свого кандидата до обласної ради, і цей кандидат проходив «на ура». Тільки ми могли відкрито підтримувати опозиційного кандидата на посаду міського голови. Наша гімназія ініціювала силу силенну громадських компаній (найгучнішою була боротьба під лозунгом «Єлисаветградська гімназія за Єлисаветград» за повернення рідному місту його справжнього імені). Ми започаткували проведення свята вулиці Шевченка, тижнів національних культур, загальноміських громадських слухань. Ми створили навіть власне видавництво «Українська гімназія», яке випускало навчальні посібники, педагогічну публіцистику та «Гімназійну газету»…
А потім був погром 2004 року… Та гімназія, яка існувала у 1992–2004 роках, загинула смертю хоробрих. «Там де був храм науки, тепер великий запитальний знак!» – казав П’єр Кирпатенко, персонаж з комедії Миколи Куліша «Отак загинув Гуска…».
Слід пам’ятати про сформульований російським вченим Л. В. Левантовським принцип «хрупкості хорошого»: чим складніша організація системи, тим більш ймовірна втрата нею стабільності. Тому будь-яка інноваційна школа є «тонкою матерією», її легко дезорганізувати некомпетентним втручанням. А у нас не бракує бажаючих «забивати цвяхи мобільним телефоном»…
Підготувала Ольга Степанова, «УЦ».
