В минувшие выходные в театре Кропивницкого был аншлаг по случаю премьеры спектакля «Украденное счастье» по пьесе Ивана Франко. Нынешний год — год 160-летия и 100-летия смерти — объявлен в Украине Годом Франко, и не отметить это новой постановкой было бы неправильно, сказал перед премьерой главный режиссер театра, заслуженный деятель искусств Украины Евгений Курман. Для постановки пьесы пригласили режиссера из Черкасс Олеся Павлютина, в качестве сценографа и автора оригинальных костюмов выступил известный украинский художник Борис Фирцак, хореограф — Геннадий Баронин.
Сюжет Франко, скажем, не нов: пока герой пьесы воевал, его невесту выдали замуж за другого, а когда он вернулся, образовался любовный треугольник. И эта проблема должна быть решена. Но как? Кто у кого украл счастье и кто чем должен пожертвовать для своего счастья? Понятно, что пересказывать спектакль мы не будем. Скажем только, что посмотреть его стоит.
Уже стало привычным для нашего зрителя, что классические произведения на сцене театра им. Кропивницкого превращаются в современные, и нынешняя премьера — не исключение. Стоит отметить пластическое и хореографическое мастерство актеров, необычную музыку, ну а то, что исполнителями главных ролей стали Олеся Бушмакина (Анна), Александр Ярошенко (Михаил Гурман) и Евгений Скрипник (Микола Задорожный, муж Анны), вообще не требует никаких комментариев…
Накануне премьеры мы на некоторое время отвлекли Олеся Павлютина от репетиции, чтобы задать ему несколько вопросов.
— Пане Олесь, нещодавно на каналі «Інтер» під час концерту до Дня незалежності про Івана Франка сказали, що, незважаючи на те, що він у 1915 році був номінований на Нобелівську премію з літератури, він є недочитаним та недооціненим. Чи згодні ви з такою оцінкою цієї видатної людини?
— Знаєте, я вважаю, що це зараз можна сказати майже про всіх наших класиків, про всі ті постаті, які за визначенням формують нашу національну ідею, національну свідомість. Це мое особисте враження, і я гадаю, що один з таких найбільших і найкращих сигналів, що вистава вдасться, — це якраз те, що у глядача виникає бажання перечитати, а як там написано? Тоді режисер відчуває своє завдання на багато відсотків виконаним. Якщо це трапиться після нашої вистави, я буду дуже щасливим. Навіть якщо це буде невеличкий відсоток залу або взагалі інший твір Франка. Коли ми торкаємось навіть невеличкої часточки спадщини якогось великого нашого творця, коли ти робиш щось точно, дослухаючись до нього, ти торкаєшся його свідомості як такої та його художнього світу. Франко, з одного боку, дуже своєрідний, а з іншого — надзвичайно жорсткий. Він був суспільним діячем, дуже активним, і при всьому цьому відчувалась така гіркота в кожному його творі… Навіть у творах, які призначені, щоби їх читали діти — про тварин, казки, — навіть там просочується така їдуча, російською — язвительная, жилка, яка всюди в нього є. І в нього були на це підстави. Чесність кожного з художників якраз і полягає в тому, що в своїх творах ти не прикрашаєш світ, а займаєшся власним світовідчуттям, транслюєш свою картину світу. І ця картина світу — глибоко сатирична, роз’ятрена, невдоволена — дуже сильно сьогодні резонує. Суспільно невдоволена людина — вона просто з сьогоднішнього дня, і цього не помітити не можна.
— Є дуже багато п’єс — української класики зокрема, - які ставляться в театрах дуже часто, з якоюсь навіть періодичністю. Але «Украдене щастя» Франка ставилося на сцені нашого театру ще з довоєнних років минулого століття тричі — в 1940, 1943 та 1966 роках. Як ви вважаєте, чому ця п’єса повернулася до нас аж через півстоліття? Чому ви вибрали саме цей твір? Тільки через ювілейні Франкові дати?
— Якщо в одному театрі було декілька постановок, це вже добре. Я гадаю, що якраз в роки змін і рука, і око тягнуться до чогось, що оновлює свої смисли з оновленням ситуації. Це як сьогодні ми читаємо Шевченка й хапаємося за голову: Боже, я ж ще два роки тому це читав — і цього не бачив! Тому так важливо перечитувати. Так само з Франком. Я вам чесно скажу: це дуже близький мені автор. Я як актор, який вчився на режисера, його поему «Ex nihilio. Монолог атеїста» — дуже рідко її хто читає — виконував на фінальному виступі по сценічній мові. Він, сам будучи заядлим атеїстом, нібито проповідує свій атеїзм у літературі, але робить це таким чином, нібито сам на себе тверезо дивиться зі сторони. У нього самого, який нібито знає відповіді на всі питання, є сумніви: а чи насправді я стільки знаю? Потім незвичайні враження склали два фільми, які здобули національні премії — це «Пастка» та «Злочин з багатьма невідомими», — за франковими творами. (Обидва фільми режисера Олега Бійми, які були зняті на студії «Укртелефільм» в 1993 році, отримали Державну премію України ім. Тараса Шевченка. - Авт.) Ось тоді я захотів перечитувати Франка. І дуже радий був би, якщо завтра зал був би заповнений людьми, у кого є така ж жага читати й перечитувати.
В нашій виставі — багато людей, може, скажуть, що це експеримент, — дуже сильно прислуховуючись до духу, до думки Франка, ми йдемо в традиції театру 1880-1890-х років, який мав свої закони, свій формат, свою міру умовності… Мені як режисеру дуже важливо докопатися до суті, про що ці троє людей думають, чому вони нерозлучні, чому їхній трикутник не розв’язаний…
— Це перша ваша вистава «на виїзді»? Як вам працюється з колективом, який ви не знаєте?
— Окрім роботи в своєму театрі, як і у багатьох, є якісь антрепризні вистави, була дипломна робота в Києві. Але це дійсно перша велика робота у великому театрі, коли я поїхав із Черкас. Звісно, є хвилювання, але мені дуже приємно за такий карт-бланш, повагу від керівництва театру — і від директора Володимира Єфімова, і від головного режисера Євгена Курмана. Я прихожу до дуже збалансованого колективу, злагодженої трупи, яка звикла працювати за суттю, відгукується до змісту… Я дуже вдячний за ті умови, які мені були створені для роботи над виставою.
Что ж, премьера состоялась. Можно поздравить и коллектив театра, и зрителей с тем, что у нас появился еще один прекрасный спектакль, заставляющий думать, пробуждающий в душах неоднозначные чувства, и просто красивый… Идите в театр, задумайтесь о своем счастье…
Ольга Березина, фото Павла Волошина, «УЦ».