Двадцять п’ять років тому Верховною Радою УРСР був підтриманий Акт проголошення незалежності України, з якого починається історія держави Україна в її сучасному вигляді. Історія мінлива, надії і сподівання – стійкі.
Минулого року День незалежності наша країна відзначала, продовжуючи боротися за свободу. Що змінилося за рік? Взагалі, як змінювалася Україна з 1991-го року? Про це ми запитали у наших земляків – педагога-історика Віктора Громового та журналістів Сергія Полуляха та Геннадія Рибченкова. Притаманна їм здатність аналізувати дозволяє подивитися на наше минуле критично, але з надією на краще майбутнє.
Від «совка» до «хунти»
Україна втратила стратегічну можливість стати членом Євросоюзу та НАТО в 90-х, а потім в 2000-х. Ми якимось дивом змогли в центрі Європи залишитись хуторянами в «глобальному селі», яким стала планета в епоху євроінтеграції та глобальної економіки.
1991-й. Створювати українців
Массімо д’Азельйо приписують фразу про об’єднання Італії в XIX сторіччі: «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців». Цей вислів став для нас вкрай актуальним після 24 серпня 1991-го, бо незалежною стала саме Радянська Україна як діючий уламок Радянського Союзу. Саме за це з переляку й проголосувала тодішня компартійна більшість.
Колишні парторги та комсомольські «шнурки» в компанії з відвертими бандюками зненацька для них самих стали «господарями життя» на нашому «хуторі» поблизу Європи. Розуміючи, що вони випливли «наверх» на хвилі незалежності випадково й ненадовго, вони привнесли у стиль суспільного та особистого життя психологію «временщиков» та «одноразовості» (миттєво використав і одразу викинув). У вжитку тоді з’явилися не тільки одноразові стаканчики чи одноразові шприци, а й «одноразові» прем’єри , «одноразові» партії, «одноразовий» електорат…
Вони думали, що все буде за принципом «кто был никем, тот станет всем». Хто був ніким, так ніким і лишився, але найбільш згубні наслідки мав інший грандіозний процес: у «ніщо» було перетворено абсолютну більшість тих, хто ще десяток років тому був «кимось», хай не настільки заможним, як на Заході, але все ж «середнім класом», який визначав домінуючий стиль життя.
Світ рвонув у нову постіндустріальну епоху, ми ж опинились на узбіччі сучасної технологічної революції.
1998-й. 7 років незалежності: час до школи
До школи Україна пішла, але відбулось так, як колись писав на офіційному бланку депутата нинішній голова Закарпатської облдержадміністрації Геннадій Москаль вуйку Куцаку: «Шос мені си види, шо ви буквар в школі скурили». Україна теж буквар скурила, і «наука не пішла до бука», тож ми знову обрали Кучму-2.0, терпіли аграрного спікера Ткаченка, змирились із депутатами-гречкосіями, з новоспеченими новими «господарями життя» – олігархами…
Цілі міста й регіони опинялись в руках відвертого криміналітету, недолугі «політики» приймали за нас рішення, причому відносно тих речей, в яких вони абсолютно нічого не тямили…
2004-й. Мені тринадцятий минало…
У класичній країні олігархів, «банановій республіці» з буряковим інтер’єром, відбувається «збій системи». Побудована за десять років «кучмізму» матриця зненацька для її творців дала збій. Народ став іншим і по суті вперше втрутився у договорняк владних «еліт» про передачу влади «спадкоємцю».
Після цих виборів нарешті почала утверджуватись у свідомості всіх проста істина: перемагати слід чесно!
Помаранчева революція висунула гасло – до влади мають прийти патріоти й професіонали!
У 2008 році Віктор Ющенко пояснив, чому у його команди не вийшло зробити «прорив у майбутнє», простими словами: «Хлопці зкурвились». Але чи не найголовніше, що лишилося у громадській свідомості після Помаранчевої революції, – це свобода вибору, переконання в тому, що можна вибрати інших «хлопців».
2011-й. 20 років пустелею та без Мойсея
Реставрація й «біло-голуба» контрреволюція. Ми змушені розплачуватись за невдалу спробу «мрійників» перейти від «совкізму» до нової якості життя, яка б відповідала викликам часу.
Ми повернулись до міфічного дикого «загниваючого капіталізму», стилем життя якого лякали самі себе упродовж десятиліть радянської влади.
Настав час мародерів. Практично всі олігархи з «короткого списку Януковича» вели та й досі ведуть суто мародерський бізнес. Усі великі підприємства їм «впали з неба», і вони просто «вичавлюють» з них ресурс, який ще залишився.
2014-й. 23 роки: план на все життя
Великі революції починаються дуже скромно, але їхній вплив відчувається десятиліттями, а то й століттями.
Ми пішли на барикади, бо побачили, що нинішня еліта остаточно деградувала, а значить, для прогресу країни необхідна майже стовідсоткова її заміна з тим, щоб на владному олімпі нарешті опинились люди з іншими стилем мислення, лінією поведінки та іншим уявленням про моральні чесноти.
До 2014 року ми були з Росією «близнецы-братья», такі собі трагікомедійні Тарапунька і Штепсель нового тисячоліття. До цього часу вони думали, що наша незалежність не всерйоз, ми все одно в орбіті «русского мира», а тепер нам доводиться вести війну за незалежність.
Так, Україна зараз у кризовому стані, але китайський ієрогліф «криза» перекладається як «час великих можливостей». Ми не будемо більше стояти перед світом в ролі соціального Гавроша з «неблагополучної» сім’ї радянських народів – голодного та злого «підлітка» на фоні респектабельних європейських народів. Треба поєднати дідівське «ми не раби, раби – не ми» з американським «живи вільним або помри», і на викристалізованій з цих словосполучень ідеї свободи почати крок за кроком рухатись до нового життя.
У нас важко, але цікаво жити. Кожні 10 років нова революція, за 25 років маємо вже п’ятого президента… Тож, на 25-му році незалежності чистимо автомат та одночасно читаємо книгу Дарона Аджемоглу і Джеймса А. Робінсона Why Nations Fail (Чому нації терплять невдачі). І все у нас вийде!
Віктор Громовий.
Час сподівань без звершень
25 років незалежності України – час не лише для святкування, але й для роздумів. Багато хто списує недоліки та негаразди на молодий вік країни, порівнюючи його з людським. Але це несправедливо, оскільки в 25 років людина скоріше святкує не здобутки, а безмежні перспективи молодості. Як кажуть, вже щось є, але все ще попереду.
Для мене, як і для переважної більшості громадян Української РСР, незалежність розпочалася з березневого референдуму 1991 року, запитання до якого було сформульовано таким чином, що дуже важко було дати негативну відповідь на пропозицію жити в оновленому Союзі з правами сучасних демократій. Пам’ятаю, як в Олександрії молодь йшла на той референдум в очікуванні змін, але на повний голос про це ще не говорили.
Того року я працював на Далекій Півночі, отже поїхав весною з однієї країни, а повернувся в незалежну Україну. Щоправда, формально, бо попереду був український грудневий референдум, який сказав незалежності «Так». Між двома референдумами Україна пережила ГКЧП і витримала перший ідеологічний кульбіт тодішньої еліти. У 1991 році, до ГКЧП, українська влада ставилася до незалежності негативно, а після перевороту ті самі посадовці почали вбачати порятунок України лише у її виході зі складу СРСР. Такі ось метаморфози, які сьогодні можна оцінити як дивовижну здатність тодішньої еліти до мімікрії, тобто пристосування до обставин, яку демонструють деякі тварини.
Звідси й висновок: ідеї незалежності, тобто вільного розвитку країни вільних людей без домінуючої комуністичної ідеології, ми довірили людям, які завжди були противниками такого розвитку. Ще біблейська мудрість вчить, що не можна молоде вино вливати в старі міхи…
Незалежність здавалася, та і була, єдиним шансом поставити державні інститути на службу народу, провести економічні реформи, уникнути кривавого сценарію розпаду (збереження) країни та змінити політичну модель на користь незалежної держави. Тоді настав період завищених очікувань, який преса заштампувала як «час сподівань і звершень». Тоді ж проявилася і непослідовність українського електорату, у якого права рука не знає, що робить ліва. З одного боку, народ підтримав незалежність, а з іншого – не довірив владу борцям за незалежність, обравши президента-комуніста й цілком прокомуністичну Верховну Раду.
Це дало початок довгому періоду невизначеності й означало те, що, голосуючи за незалежність, ми не знали, що це таке, і не уявляли ні методики побудови держави, ні труднощів, які на нас чекають на цьому шляху. Апофеозом невизначеності стало сакраментальне запитання президента Леоніда Кучми: «Скажіть мені, яку модель країни будувати, і я побудую». Навіть еліта, яку ми обирали, не знала, що таке незалежність. Знову ж таки, не факт, що і серед борців за незалежність типу Чорновола та його соратників знайшлася б достатня кількість фахівців, успішних економістів чи менеджерів. Тепер можна лише ворожити, чи було б краще, якби ми тоді довірили владу патріотичній еліті.
На моє запитання про таку можливість Леонід Кравчук відповів просто: «Я не знаю, чи було б краще, але було б по-іншому». Сьогоднішню еліту, яка зросла в часи незалежності, не можна називати новою, бо вона зросла в умовах невизначеності та вихована своїми попередниками, маючи іншу систему координат. Звідси непослідовність і нерішучість цього складу Верховної Ради, а безвідповідальність наших політиків теж бере свій початок з часів Кучми, який провів політичну реформу. В результаті власники політичних партій стали господарями політичного олімпу, звівши свою відповідальність до нуля. Реформа повинна була посилити відповідальність партій, натомість розколола суспільство. Наші політики ризикують лише місцем в парламенті, яке з часом стало предметом торгів як основи корупційної складової в моделі управління та контролю в усіх сферах життя – аж до узурпації влади однією політичною силою. Це призвело не лише до двох революцій, які подарували світу нове явище – Майдан, але й закріпило поділ суспільства за політичною ознакою, що стало поживним середовищем для сепаратистських проявів.
Тепер ми змушені кров’ю платити за право будувати свою державу. Ми всі розуміємо, що за ці роки змінилося життя на краще лише для обмеженої кількості людей. За роки реформування «невідомо чого невідомо ким» ми не здобули, а втратили цілі галузі промисловості та невеликий, але життєво необхідний набір соціальних стандартів, таких, як безкоштовна медицина, стабільність і впевненість у завтрашньому дні через стовідсоткову зайнятість. Ми практично втратили армію, яку довелося створювати заново. Це дарує надію, що не все втрачено й ми оберемо новий і нарешті спроможний парламент, який знає, як будувати незалежну і, головне, успішну Україну.
Насамкінець можна послатися на досвід Олімпіади. Хтось вважає, що туди потрібно посилати лише впевнених в перемозі атлетів. Але лише в боротьбі народжуються найсильніші та найуспішніші. Досвід болючих втрат може бути важливішим за досвід незаслужених перемог. Тому ми продовжуємо вірити й боротися, але лише тепер наша мета починає набувати чітких обрисів. Ми прожили час сподівань. Настав час починати звершення. І починати з простого: Україна для людей, а не люди для України.
Сергій Полулях.
Моя маленька незалежність
Це була субота. 24 серпня дев’яносто першого року. 25 років тому. Я, такий собі хлопець з русифікованого міста у центрі України, у глухому лісі біля кордону з РСФСР читав Ніцше «Народження трагедії з духу музики». Російською мовою, звісно. Вже коли пішов на вечерю, зустрів Ваню Рудого – справжнього двометрового гіганта родом з якогось забитого волинського села, і він на мене просто кинувся з обіймами:«Україна!» Звідки він дізнався, не знаю досі. Сказав мені, що проголошено незалежність України.
На той час ми служили у Радянській Армії. У лісі. Без зв’язку зі світом. Задля того, щоб поспілкуватись з рідними, треба було отримувати окремий дозвіл, їхати до міста Глухів чи Кролевець увечері з подальшою ночівлею і там йти до телефонної станції.
Я вже мав можливість не ночувати у казармі та не дивився програму «Время». Тому навіть, на сором, про таку подію, як ГКЧП, дізнався десь 21 серпня, хоча спроба путчу відбулася 19 числа. У військову частину у лісі, де я служив, газети приходили з затримкою на чотири – п’ять днів, а я «Красную звезду» та «Правду» читав завжди. А офіцери та прапорщики з мого оточення нічого на цю тему не казали, мабуть, побоюючись КДБ. Це був полк Ракетних військ стратегічного призначення, там навіть останній рядовий з каналізаційної станції з першого дня служби давав підписку про нерозголошення якоїсь «військової таємниці».
Брехнею буде, якщо я скажу, що після звістки про незалежність України я танцював, співав пісень. Однак щось таке в душі тепле було.
Коли був референдум щодо незалежності держави та вибори першого президента 1 грудня 1991 року, нас, громадян України, строєм провели до клубу, де була виборча дільниця (раніше ми там вихідними дивилися «відік» – «Термінатора», «Рембо»). Будучи трохи наближеним до керівництва полку, я потім дізнався – 95 відсотків проголосувало за незалежність України. Жодного тиску на нас не було. Це були, можливо, найчесніші вибори президента країни.
Чому так? Чому Україна? Чому російський хлопець, який народився в Німеччині, голосував за незалежність?
Я навчався у елітній шостій школі Кіровограда. В ті роки будь-хто з батьків міг запросто написати заяву, щоб дитину звільнили від вивчення української мови. Моя мама, дяка їй, не написала такої. І я хоч трохи, але пізнавав мову, здається, три-чотири уроки було на тиждень.
Вже потім, подорослішавши, зрозумів, що професійне та соціальне майбутнє неможливе без знання української. Тоді поставив собі особисте завдання – протягом року не читати жодної книжки російською, тільки українською. Вдалося. Трохи підвищив рівень.
У побуті спілкуюся російською, так склалося. Однак не питайте, чи я за другу державну мову в Україні.
Чому ми обрали незалежність?
Пам’ятаєте настрої кінця вісімдесятих років минулого століття? «Совок» конав. Те, що треба міняти у житті, було зрозуміло і без пісні Віктора Цоя «Перемен». І багато хто вірив, що майбутнє буде кращим. Згадайте популярні листівки тих часів, які друкував нещодавно утворений Народний рух України. В них наводили показники промислового та харчового виробництва в Україні на душу населення у порівнянні з такими ж показниками європейських країн. Виглядало це порівняння дуже привабливо.
Найпопулярнішим висловом було: «Україна годує весь СРСР, отримуючи натомість мізер, і ми цілком могли б бути житницею Європи!» В це гасло вірило дуже багато народу – від малих до старих.
Так, житницею Європи ми в чомусь стали. Україна – перший в світі експортер соняшнику, у тройці перших у світі по ячменю та меду. Однак чи багато це дає пересічному жителю України? На жаль, ні. Та це не привід не бути незалежною країною. З країною нам насправді повезло. А ось з її керівниками не щастить. З сусідом не пощастило ще більше.
Скільки колишніх комуністів стали записними демократами! Деякі у серпні 1991-го навіть шматували та палили свої партійні квитки КПРС. Вишиванки наступного дня мало хто вдягнув, тоді просто не так і легко було знайти цю вишиванку. А сьогодні вони є майже у кожного. Дякуємо незалежності й за це. За повернення до своїх витоків, до рідної мови краю. За українські Карпати та Одесу. За волинські ліси та київські пагорби. І за скромну красу нашого кіровоградського степу також.
Маленьких проявів свободи безліч, просто ми їх не особливо помічаємо. Чомусь бачимо лише високі тарифи та низькі зарплати. Таким моя порада – засукайте рукави та йдіть працюйте на власний добробут. І це буде найкращий внесок кожного у зміцнення нашої незалежності. Їй усього 25 років, а важко перші сто років. Зі святом тебе, Україно!
Геннадій Рибченков, УЦ».
Підготувала Олена Нікітіна, «УЦ».


















