Така страшна медицина Кіровограда…

В суботу довелося мені зіштовхнутися з нашою медициною з іншого боку, так би мовити. А, враховуючи те, скільки зараз знову в нашій блогосфері заслужила коментарів медицина Кіровоградщини, вирішив, що варто й мені долучитися до обговорення медицини з боку пересічного громадянина. Не як лікаря, а як родича хворого (але медичну освіту та оцінку як людини, що має певні знання, я не можу відключити, тому вони були ввімкнуті).

Отже. Дворічна дитина одного з моїх родичів отруїлася. Постійне блювання, болі в животі. Дитину «злочинні медики» збираються покласти в 1-шу лікарню (зараз це — ЦМЛ, те відділення, що на волах, але більш звично звати це першою лікарнею). З дитячої обласної відправляють в першу! Треба їхати. «Тыжврач»!

Спочатку я дуже слабко собі уявляв, навіщо я там потрібен. Бо в дитячих хворобах я таки не спеціаліст. Тому чим я там буду корисним? Тим не менше, обов’язок родича, їхати треба. Тим більше, що бачив я жахливі фото про дитячі відділення першої, треба завадити планам «зловмисників».

Приїжджаємо. Приймальний покій. Що мене вразило? Ні, не бідність умов, я вже звик до цього. Я, взагалі-то, починав свою роботу з 1-ї поліклініки, а тодішня перша міська лікарня була одним медичним об’єднанням з нашою поліклінікою, і я щотижня в тій лікарні консультував хворих як гематолог. А вразила мене… Професійність та чіткість дій сестрички, що була на приймальному покої.

Одразу черга запитань (після того, як чітко було вказано, де хто має розміститися). Записали, коли останній раз відвідував дитячий садочок, номер садочку, все, що їла дитина. Дзвінок до лікарів. Хвилина-дві — з’являються два лікарі. З відділення та з дитячої реанімації.

Лікар з реанімації (Тетяна Анатоліївна, як я дізнався згодом), звільнивши живіт дитини одразу тихо сказала: «Так, це мій». Потім чітко пояснила, що страшного немає нічого, але надійніше буде класти не у звичайне відділення, а таки в реанімацію. Бо погані ознаки — знижена температура та зневоднення. Треба забезпечити серйозний догляд та краще не ризикувати. На дурне запитання, чи не можна все вирішити вдома, враховуючи двох родичів-лікарів — отримав розумну та аргументовану відповідь, що про домашнє лікування не може бути й мови.

Таки правда те, що людина може дивитися без кінця на три речі: вогонь, воду та на те, як працюють інші люди. Я бачив роботу професіоналів. В тих умовах, які є. Умови реанімації оцінювати не стану, звісно туди мене не пускали.

Але я мав змогу побачити справжню роботу справжніх професіоналів!

Дякую вам за це, колеги! І Тетяно Анатоліївно, і інші, імена яких я не дізнався: лікар дитячого відділення, сестрички та санітарочки реанімації та приймального покою! Вам не часто кажуть це просте слово «Дякую». Якось це помітно. Вашу роботу часто не помічають, поринаючи в свої турботи. Але ви її виконуєте дуже професійно. Хоч і не надала вам держава гідних умов праці!

Навіть казати нічого не буду, що не було жодних поборів, вимог щось платити.

Ну ось таким в мене був досвід цієї суботи. Ще раз дякую колегам з Центральної міської лікарні, стаціонар №1!