Знакомьтесь — господин Мохаммед Бенгех, как он любит представлять себя сам. Или «наш друг из Сьерра-Леоне», как душевно зовут его жители Александрии — города, в котором он живет уже почти 15 лет. Города, в котором ни одно мало-мальски значимое культурное событие не обходится без него — будь то празднование Нового года, открытие районного Дома культуры или, скажем, праздник сала в пригородной Протопоповке. И на всех этих мероприятиях Мохаммед не только желанный гость, но и зачастую сам активный его участник. Тем более что здешнее сало он ест с удовольствием, нахваливает украинский борщ и считает, что иногда — для настроения — не грех выпить и сто граммов нашей знаменитой горилки…
Сразу оговорюсь, единственным условием нашей с господином Бенгехом беседы было его искреннее желание разговаривать исключительно «українською мовою». Не какое-то там показушное, а именно искреннее, потому что Мохаммед всерьез занялся изучением теперь уже родного языка и даже пишет сейчас украинский «вірш». В скором будущем собирается его опубликовать, обещает, что будет интересно. Так что цитаты из его рассказа будут приведены на языке оригинала.
Вполне логично, что в начале нашей беседы я поинтересовалась у Мохаммеда, каким образом из далекой африканской Сьерра-Леоне он оказался у нас в Украине, а тем более — в Александрии. Как выяснилось, ветром, который «занес» моего собеседника в наши края, оказалось желание получить очередное высшее образование — в 1990 году он закончил Киевский университет физкультуры и спорта.
«Під час розподілу, — вспоминает г-н Бенгех, — в університеті мені сказали: “Тобі не треба їхати додому. Такі люди, як ти, потрібні Україні”. І мені дійсно дуже подобається ця держава, я тут почуваю себе вільним, все моє життя цілком залежить від мене. Чому Олександрія? Тому що моя дружина — олександрійка. Ми з нею одружилися ще до мого переїзду в це чудове невеличке місто. На той час у неї вже був десятирічний син, з яким ми одразу знайшли спільну мову, подружилися. Працювала моя дружина тоді разом з нинішнім мером Степаном Цапюком на одному підприємстві. Він був начальником цеху, вона — завідуючою складом».
Заметим, женился Мохаммед вполне осознанно, когда ему исполнилось 40 лет: «Я — християнин, навчався у католичній школі. Я людина освічена і ніколи не хотів мати багато дружин, завжди мріяв про міцну родину, про одну-єдину…»
Родился Бенгех в семье вождя. Его мать Мари была одной из 45 (!) жен властного мусульманина. По матери у Мохаммеда имеется три сестры — Фату, Элизабет и Мята. Самая старшая из них — Фату — сейчас живет в Америке, и в ближайшее время Бенгех ждет ее с семьей в гости. Самая младшая — Мята — уже имеет внуков. Сам же Бенгех только 4 месяца назад вернулся из жаркой Африки, ездил навестить родных. Говорит, домой попадает редко — не позволяют финансовые проблемы. Ведь для того, чтобы съездить в Африку всей семьей, нужно, как минимум, 15, а то и все 20 тысяч долларов. Кроме того, довольно долгое время в Сьерра-Леоне шла гражданская война, которая закончилась только два года назад. Между прочим, самое активное участие в наведении порядка в стране принимали украинские миротворцы, а посему к Украине там относятся с особым уважением. А от себя лично Мохаммед добавил, что, если вдруг кто-то из украинцев пожелает открыть свой бизнес в Сьерра-Леоне, он с удовольствием готов помочь и знает, к кому обратиться.
В 1978 году у Мохаммеда умер отец и встал вопрос о дальнейшем финансовом обеспечении семьи. Несмотря на то, что в свое время Бенгех-старший занимал весьма высокое положение, после его смерти сыну пришлось самому зарабатывать себе на учебу. Таким нелегким образом Мохаммед получил у себя на родине пять степеней образования, в том числе и высшее педагогическое. Кто бы мог подумать, что по истечении многих лет оно ему ой как пригодится в далекой Украине? Дело в том, что по приезде в Александрию тогдашний градоначальник Василий Моцный буквально настоял на том, чтобы темнокожий учитель преподавал в одной из школ города английский язык.
«Спочатку я працював у гімназії, — продолжает делиться воспоминаниями 54-летний александриец, — потім у школах №20 та №17. Найскладніше, але найцікавіше всього мені було працювати в місцевому Будинку школярів, де у мене було 285 учнів, як зараз пам’ятаю. Це були курси англійської мови. Потім я потрапив до Мартоіванівки, де набув практики викладання в сільській школі. Після цього я сказав, що, поки вчитель не стане захищеним державою, я в освіті не працюватиму».
А вот что думает господин Бенгех об отечественном образовании: «У нас дуже потужні педагогічні кадри, але, на жаль, для них ще не виписано гарного належного закону. Не дивлячись на те, що їх зарплата останнім часом підвищується, вчитель продовжує залишатись незахищеним матеріально. А ще учитель незахищений від учнів. Немає і такого закону, який би забороняв дітям заважати під час уроків».
Как человеку, имеющему некоторый опыт преподавания в периферийной школе, мне трудно было не согласиться с господином Бенгехом…
У самого Мохаммеда двое детей. Старшему сыну — Яниджамбе — 14 лет. Он заканчивает 9-й класс, всерьез увлекается футболом и мечтает стать вторым Шевченко. Младшенькой — Име — 12. Она готовится стать знаменитой пианисткой. «Мої діти — щирі українці!» — не без гордости произносит Бенгех. Сам же он пока не принял украинского гражданства. И есть причины, по которым он не торопится это делать. Например, не будучи гражданином Сьерра-Леоне, он не сможет принимать участия в решении дипломатических вопросов на высшем уровне. К слову, консул Сьерра-Леоне в Украине — человек, чью кандидатуру порекомендовал именно Мохаммед.
А теперь несколько цитат, которые очень точно характеризуют не только предмет его внимания, но и нашего героя.
Господин Бенгех об Украине и украинцах:
«Україна — чудова країна, а українці — розумні люди, їх люблять в усьому світі. У нашій університетській групі серед усіх студентів з багатьох республік СРСР найрозумніші були саме з України. Не рідкість, коли за кордоном дуже високі посади займають саме українці. Це народ від Бога. І нехай їм Господь допоможе вийти з тієї кризи, що склалася в державі на сьогоднішній день!»
Господин Бенгех об украинской культуре:
«Для того, щоб людина пізнала українську культуру, вона повинна сісти за український стіл. Це стіл, який усіх об’єднує, — він великий, на ньому багато усіляких смачних страв. Люди сидять поруч, разом п’ють, їдять, розмовляють — усім весело. Мій улюблений тост: “Будьмо!” Він коротенький, але у ньому все — будемо жити, будемо процвітати, будемо виховувати дітей, будемо красивими, будемо багатими, будемо щасливими…»
Господин Бенгех о политике:
«Те, що сталося більше року тому, я маю на увазі помаранчеву революцію, — це природньо. Це повинно було статися, бо так прописано у Біблії. Це міг бути не тільки Ющенко, це могла бути якась інша людина, але зміни відбулися б все одно. Просто вони прийшлись на Ющенка. Інша справа — день сьогоднішній. От він має бути інакшим. Можна намалювати автомобіль і сказати: “Я такий хочу”. Але ж він сам по собі не з’явиться і не поїде. Спочатку на нього треба заробити, навчитись ним керувати, заправити і аж потім їхати…»
Но особенно Мохаммеду небезразлично то, что сейчас происходит на его второй малой родине — в Александрии. На то у него есть две серьезнейшие причины. Во-первых, у него здесь родились и живут дети. И, пока они несовершеннолетние, он должен заботиться о том, чтобы их жизнь складывалась хорошо и чтобы они выросли хорошими людьми. Во-вторых, у самого выходца из Африки есть в Украине вид на жительство. «Третьою причиною, — рассказывает г-н Бенгех, — є моя дружина. І якщо я побачу, що за п’ять наступних років у нас в місті так нічого і не зміниться, я прийму українське громадянство і сам буду балотуватись до міської ради. Особливо я хотів би вплинути на нашу освіту, бо педагог, як і в усіх країнах, має бути почесним званням».
И в заключение немного философии от Мохаммеда Бенгеха:
«Дім, у якому немає спору, — це нехороший дім. Це філософська істина. Хто мовчить — того не розуміють. А у нас — в українському домі, — якщо люди незадоволені, то знають, як про це сказати і як показати. А тому, я впевнений, всі зміни на краще вже незабаром…»
