Минулого тижня до Кіровограда з’їхалися науковці з усієї України, щоб навчити нас, яку назву для міста нам вибрати, а яку вибирати не можна. Захід, організаторами якого виступили ГО «Спільна дія» та товариство «Просвіта», був заявлений як науково-практична конференція «Перейменувальні процеси в топоніміці як ціннісний вибір українського суспільства», на якій не буде звучати агітації за якусь чи проти якоїсь назви.
Але не звертайте увагу на складну назву, це була не конференція, і не наукова, і не на ту тему. Серйозно заявлений формат заходу сприйняв хіба що ректор КДПУ Олег Семенюк, який довго пояснював, які чинники треба враховувати при перейменуванні і які підводні камені є в цьому процесі.
Всі інші учасники конференції говорили на одну тему: ЧОМУ МІСТО НЕ МОЖЕ НАЗИВАТИСЯ ЄЛИСАВЕТГРАД. Саме так – величезними буквами. Нас переконували, соромили, вмовляли, погрожували, навіть пропонували гроші. Деякі доповіді були дійсно цікавими й аргументованими. Інші – більш схожі не на наукові виступи, а на промови на мітингах, з тією лише різницею, що на конференціях не заведено кричати «Ганьба!» та кидатися їжею.
Щодо варіантів назви нам пропонували Інгульск, Інгул, Інгулець, Великий Інгул і як компроміс – Златопіль. Ми помітили дві цікаві особливості: по-перше, професори-кияни чомусь казали «НАМ вирішувати», «якщо МИ назвемо місто» і т. п. А, по-друге, науковці чомусь перестали вживати термін «повернення історичної назви», а замість цього кажуть «перейменування на Єлисаветград», а це, погодьтеся, вже зовсім інша справа.
Далі – тільки цитати.
Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, який, власне, презентував пакет декомунізаційних законів у Верховній Раді:
– Історія не вчить нас, що треба робити, але вчить, чого робити не треба. І, дивлячись на минуле, треба розібратися, що з цього минулого ми хочемо взяти з собою у майбутнє, а що залишити назавжди. Топонімічні назви виступають маркером того, що важливо для людей. Увічнені в топоніміці імена мають важливий виховний ефект. Це прекрасно розуміли й чильники тоталітарних режимів, тому у захоплених нацистами чи комуністами містах відразу з’являлися вулиці Гітлера та Леніна. В Україні часом одна й та сама вулиця була Леніна, потім – Гітлера, потім – знову Леніна. Після розгрому Третього рейху всі сліди його панування на території, яку він охоплював, включно з Німеччиною, дуже швидко було усунуто з мап. Дуже швидко було здійснено перейменування вулиць та міст, ліквідовано нацистські пам’ятники по всій Німеччині. Попри те, що ці назви були історією для німців, і на 33–45 роки теж припадала чиясь молодість, і комусь здавалося, що тоді було краще. Але німці це відкинули, бо не хотіли нести цей тягар у майбутнє. А радянська Україна продовжує існувати: вулиця Леніна залишається атрибутом будь-якого населеного пункту, у більшості випадків саме на цій вулиці знаходяться органи влади. Діти знають з підручників про злочини Леніна, але щоб отримати ці знання, вони йдуть до школи по вулиці Леніна. Таким чином ми виховуємо в молодому поколінні суспільну шизофренію! Злочинці не лише не засуджені, а й продовжують возвеличуватися.
Знімаючи шар радянської топоніміки, ми часто можемо бачити новий шар – імперської топоніміки. Ця проблема чи не найбільше стосується вашого рідного міста Кіровограда. Покладаючись на цей закон, ми так чи інакше позбудемося комуністичної назви Кіровоград. Але давайте не міняти шило на мило – комуністичну назву на імперську.
Віктор Брехуненко, доктор наук, завідувач відділом актової археографії Інституту української археографії:
– Ми підготували експертну оцінку щодо перейменування Кіровограда. Ця експертна оцінка побудована на суто наукових аргументах. Вона розбивається на дві частини: перша – це неможливість перейменування Кіровограда на Єлисаветград, а друге – це пропонована назва.
Уславивши російську царицю Єлизавету, ми дамо оті сигнали усьому світу, що не треба нас рятувати від Росії, бо ми самі цього хочемо. Для наших вояків ми зробимо удар в спину, бо виявляється, що вони воюють проти сучасного російського загарбника для того, щоб ми уславили загарбника XVIII століття.
Наступний момент: перейменування Кіровограда на Єлисаветград стане унікальним, тому що жодне українське місто не розглядає сьогодні перейменування на стару назву (тут доповідач Брехуненко припустився помилки: насправді більшість населених пунктів, які мають бути перейменовані до 21 листопада, розглядають саме повернення первинних назв. – Авт.) Це викличе величезне збурення у всій Україні, величезний спротив всієї України. Імідж Кіровограда надзвичайно постраждає. Невже ми хочемо, щоб до Кіровограда ставилися, як до Донецька?! А для кіровоградських бізнесменів – це катастрофа. Товари з маркуванням «Єлисаветград» жодна людина не купуватиме! Як не купують зроблене в Донецьку. Зараз у Києві всі перевіряють ці маркування.
І це суперечить історії міста! Це тільки на позір Фортеця Святої Єлисавети дала старт урбаністичному розвитку. Ні фортеця, ні Новосербія ніколи б тут не з’явилися, якби ці терени не були заселені українськими козаками.
Якщо ми перейменуємо Кіровоград на Єлисаветград – це не дасть зробити місто трендом, не дасть зробити туристичним центром. Натомість ми пропонуємо вибрати ім’я місту від річки, на якій це місто стоїть. Приваблива милозвучна назва була б на основі назви Інгул. Ми пропонуємо Інгульск. Вона надзвичайно брендова, вона сприятиме економічному розвитку, наповнить кишені й бізнесменів, і містян. Ця назва закорінює місто в його козацьку історію. І таким чином ми приєднаємося до Дніпропетровська, який носитиме назву на основі гідроніму Дніпро.
Олег Репан, доцент кафедри історії України Дніпропетровського національного університету:
– Роком заснування Катеринослава-Дніпропетровська вважається 1776-й. До сімдесятих років, правда, вважалося, що 1787-й, але тоді був ювілей Брежнєва, історикам дали завдання підігнати під його ювілей ще й великий ювілей його міста. І вони це завдання виконали. Але обидві ці дати неправильні. Катеринослав побудували на місці козацької слободи Новий Кодак, так само, як Маріуполь – на місці слободи Домаха. Тобто міста там існували до того. Цими назвами – Катеринослав, Єлисаветград – і цими датами заснування нас намагаються маркувати. Наче прийшла Російська імперія та побудувала нам міста, а до цього нас не було, не існувало. Нам у свідомість закладали, що до цієї дати – дикість, хаос, козацтво, після – цивілізація, розвиток, Російська імперія. Щоб ми розуміли: самі ми ні на що не здатні, тільки імперія дала нам право бути, існувати.
Олег Семенюк, ректор Кіровоградського державного педагогічного університету:
– При виборі назви у протиріччя вступлять не стільки політичні уподобання, скільки групові. Найбільш виразними є опозиції: молодь і люди старшого віку, корінні мешканці (не менше двох поколінь) і ті, хто переїхав до міста нещодавно. Повернутися до історичної назви не дають політичні реалії сьогодення. Версія про Святу Єлисавету, яка могла б бути компромісною, не дуже вагома в атеїстичному середовищі містян.
Головний мінус варіанту Златопіль – порушення фактора оригінальності, важливого для назв великих міст. В Україні вже є декілька Златополів. Нагадаємо, що назва Кірово свого часу була змінена саме тому, що була неоригінальною.
Будь-яка назва, пов’язана з іменем (Тобілевичи, Кропивницьк), завжди матиме опозицію: «А чому саме він?» Окрім цього, персоніфікація назви міста – із моди минулого. Із лінгвокультурної моди минулого також варіанти Степоград, Центральноукраїнськ. Географічно логічним є варіант назви Інгульск, але психокультурною проблемою буде не дуже величний вигляд Інгулу, для більшості городян стан ріки – більше проблема, ніж гордість.
Процес перейменування й, головне, його активність – маркер нестабільного стану суспільства. Іноді – ознака тоталітарності, іноді, навпаки, – активної демократизації. Ми повинні розуміти, який би з варіантів ми не обрали, підтримки всього суспільства він не матиме…
Після закінчення пленарної частини журналістам роздали звернення наукової конференції до депутатів Кіровоградської міської ради та Верховної Ради України (що було вже цікаво, адже публічно конференція їх не приймала). Депутатам міської ради науковці знов-таки пояснюють у шести пунктах, чому вони вважають неприйнятною назву Єлисаветград і пропонують Інгульск. А депутатів ВР закликають «унеможливити на законодавчому рівні реанімації російських імперських назв і внести наступні зміни до законодавства: у Законі України “Про географічні назви”, у статі 5 після частини десятої доповнити новою частиною такого змісту: “забороняється присвоювати географічним об’єктам назви, які є іменами або псевдонімами російських державних, політичних або військових діячів XIV–XX ст. чи співзвучними з їхніми іменами”». Обидва звернення підписані киянами, запоріжцями, дніпропетровцями, одеситами й шістьма кіровоградцями. Окремий респект Олегу Семенку за те, що його підпису під зверненнями нема.
Чому ці люди (той самий В’ятрович почав свій виступ з того, що в Кіровограді він вперше) вважають, що мають право втручатися? Чому, говорячи про перейменування, вживають займенник «ми»?
На прес-конференції Тарас Чухліб, провідний науковий співробітник Інституту історії України, пояснив:
– Якщо ви думаєте, що це справа городян міста, ви помиляєтеся! Перейменування міста Кіровоград є справою всієї України, всього українського народу. Я не народився в Кіровограді, не жив тут, але мені болітиме, якщо на мапі України буде такий іншомовний імперський топонім. Назва Єлисаветград є ідеологічно заангажованою та буде негативно впливати на формування історичної національної пам’яті. Якщо комусь хочеться увічнити ім’я російської імператриці в історії міста, а також приймати в ньому російських туристів, можете один з міських районів назвати Єлисаветградським. Але у мене до вас питання, як ви будете розповідати дітям, що з Фортеці Святої Єлисавети рухалися війська знищувати Запорізьку Січ?
Ми поставили науковцям тільки одне питання: чи бачили вони Інгул? Тарас Чухліб відповів:
– Ви самі винні в тому, до чого ви довели Інгул. Ми ідемо в Європу, де проводять меліорацію самі місцеві громадяни. Якщо голова обласної адміністрації чи міської адміністрації не хоче цього робити, то переобирайте їх.
Дуже хотілося висміяти цю наукову конференцію, на яку не потрапив жоден (!) вчений, який хоча б припускав можливість повернення історичної назви, навести більше смішних цитат на кшталт «надзвичайно привабливого бренду Інгульск, завдяки якому наповняться кишені містян» (Віктор Брехуненко). Але, на жаль, це не смішно. Ці люди щирі! Вони щиро вірять у те, що Інгульск – це єдиний варіант, як інші – їх тисячи – щиро вірять, що місту, яке вже чотири рази перейменовували, треба просто повернути ім’я, яке дали йому «батьки» при народженні. Щиро вірять, що вони, а не ми, мають дати ім’я нашому місту.
«Україна-Центр» вже писала про технічні аспекти перейменування. І Володимир В’ятрович на прес-конференції підтвердив: громада міста має право обрати будь-яку назву (окрім назви Кіровоград, бо вона з 21 листопада буде поза законом). А от якщо ми з вами цього не зробимо, то за діло візьметься Верховна Рада. І цілком можливо, що ми прокинемося в місті з безликим ім’ям, яке вигадає якийсь київський археолог, який ніколи не був у Кіровограді, не знає його справжньої живої історії, його традицій, його душі. Вигадає просто так, тому що ми віддамо йому це право. І підведе під це наукове обґрунтування (як підвели колись наукове обґрунтування під зміну дати заснування Катеринослава, щоб порадувати Леоніда Ілліча), адже вже під час цієї конференції перший заступник керівника організаційного управління ВР Анатолій Пивовар повідомив про нове наукове відкриття: на Лелеківці був не зимівник козака Лелеки, а слобода Інгульська…
Ольга Степанова, фото Олени Карпенко, «УЦ».