Назва відомого львівського квартету тенорів у перекладі з італійської означає саме ці два слова. А ще бельканто — це своєрідний музичний напрямок, що виник в Італії у ХІХ столітті. Його характерною рисою став саме опір на віртуозний спів, а найвідомішим представником цього стилю є, мабуть, пісня О sole mio, написана неаполітанцем Едуардо ді Капуа під час його перебування в Одесі.
Виступ тенорів Bel’canto в обласній філармонії прийшовся на дуже доречний день — Восьме березня. Рідко коли жінки Кропивницького отримують настільки розкішний подарунок. Можливість наживо почути голоси, що звучали зі сцен Конгрес-холу в Цюриху, театру Палермо на Сицилії, Королівського замку в Варшаві, - насправді унікальна. І поціновувачі прекрасного її не згаяли. А самі співаки розповіли кореспонденту «УЦ», що, незважаючи на міжнародний успіх, у своїй концертній діяльності вони завжди надаватимуть перевагу Україні.
У квартеті — троє тенорів: Василь Понайда, Роман Трохимук, Тарас Глова, а також баритон Роман Антонюк. Кожен — яскравий, самостійний виконавець із власним доробком. Понайда й Трохимук є солістами Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької, обидва мають звання «Заслужений артист України», Антонюк тривалий час був солістом Дніпропетровського театру опери та балету. Сам квартет Tenors Bel’canto був створений у 2007 році й спочатку мав дещо скромнішу назву — «Чотири тенори». Проект створювався до Євро-2012, однак вже десять років живе власним життям. Географія концертів Bel’canto настільки широка, що виконавці кепкують: «Мабуть, легше перерахувати ті країни Заходу, де ми ще не співали». Загалом з почуттям гумору в цих хлопців усе гаразд, оскільки інтерв’ю вони почали ось таким чином:
В.П.: — Ми їхали до вас потягом із Луцька, де також давали концерт, і десь на півдорозі (це була година третя ночі) задалися питанням: а куди це ми, власне, їдемо, часом не в Африку? Вирішили, що така спека — то від того, що на нас так сильно чекають глядачі в Кропивницькому. Але решту шляху таки мусили провести в тамбурі, бо спека, чим би не була викликана, не надто добре впливає на голос.
— Приємно, що до нашого міста ви приїжджаєте вже не вперше…
Т.Г.: — Втретє.
Р.А.: — Востаннє ми були у вашому місті, здається, два роки тому, виступали на сцені театру. Отримали неймовірні враження від зали — ще до концерту інтер’єр налаштовує на певний настрій.
У вашому театрі досить непогана акустика, і у філармонії теж. Але, на жаль, цього разу багато чого залежатиме від звукорежисера, оскільки повністю живий концерт у супроводі оркестру ми привезти не змогли.
В.П.: — Ми виступали на дуже різних сценах. На жаль, в Україні не в усіх містах є сцени, спеціально пристосовані до академічного співу…
Т.Г.: — Так, українські оперні театри зараз дещо схожі на клуби. У Львівському оперному театрі після реконструкції акустика взагалі зникла. Коли театр закривали на ремонт, директор просив — не чіпайте сцену. Біля сцени в стінах були отвори, під самою сценою був шар з битого скла, спеціальний резервуар — все для створення акустики. На жаль, усе це було зруйноване, підлогу під сценою залили бетоном…
В.П.: — Так, солісти говорили — коли вони повернулися до відреставрованого театру, то ніби втратили голоси. Отака сумна історія. Але давайте вже про щось хороше.
— Згодна. Я була здивована, коли побачила на офіційному сайті квартету інформацію про те, що ви виступали у Північній Кореї.
Р.П.: — Це я був у Північній Кореї! Це було досить давно, і поїздка до цієї закритої країни була дуже цікавою. Перш за все цікавим є те, що у такій закритій і ворожій до світу країні, як КНДР, щорічно проводиться грандіозний міжнародний фестиваль. Він, здається, має назву «Фестиваль дружби», але цікаво те, що на нього, незважаючи на санкції й інші політичні речі, приїжджають митці тих же США, Франції, Італії й інших країн. Хоча свою репутацію Північна Корея отримала недарма. Одразу по приїзді, в аеропорту, у мене забрали мобільний телефон, тож цілих 10 днів я був без зв’язку. Але, з іншого боку, ця країна виділяє просто неймовірні кошти на розвиток культури. Не знаю, де ще є такі величезні зали, це справжнісінька гігантоманія. Палац піонерів у Пхеньяні за розміром, як три палаци «Україна», за головною сценою в глибині ще два приміщення — фактично ще дві допоміжні сцени майже такого ж розміру, як головна.
— А серед західних залів є найособливіший для вас?
Р.А.: — У Німеччині цікаві зали, там є традиція робити філармонійні зали у формі амфітеатру. Причому багато шанувальників беруть квитки саме на задні місця, щоб бачити диригента. Дуже незвично було в такій виступати, адже ми всі звикли бачити глядачів перед собою. А тут глядачі знаходяться перед тобою, з обох боків і позаду тебе! За етикетом виступу повертатися спиною до глядача не можна, але тут не порушити цього принципу неможливо (сміється).
— Фактично ви живете між Львовом і Західною Європою. Інші митці, пов’язані з академічним мистецтвом, роблять простіше — вони виїжджають жити у Францію або Німеччину. Як думаєте, чого не вистачає національному академічному мистецтву (окрім грошей), щоб змінити ситуацію?
В.П.: — Західна Європа приваблива для митців завдяки своєму ставленню до музики — якість понад усе. Починаючи зі спеціально пристосованих залів з відповідною акустикою й закінчуючи підготовкою звукорежисерів. Звукорежисер, що зводить оперні твори, наприклад, не буде працювати з популярною музикою. А у нас це — і швець, і жнець…
Р.А.: — Насправді я б не сказав, що академічна музика в Україні у занепаді. Ми багато гастролюємо, недавно дали чудовий концерт в Одесі. Нас запрошують, на наші концерти купують квитки. Думаю, це тому, що зараз великий попит на хорошу, якісну музику, на позитивні емоції. Усі ми оперні співаки, але в нашому репертуарі не тільки оперні твори. Найперше — це класичні неаполітанські пісні, той самий стиль бельканто, марку якого ми маємо тримати. Це обов’язково українські пісні, в тому числі популярні, це шедеври світової популярної музики. Ми розширюємо репертуар, шукаємо нові підходи, але в усіх своїх експериментах тримаємо академічний рівень. Гнучкість — мабуть, академічним колективам України не вистачає саме цього.
Поки йшло спілкування з Василем, Тарасом і Романом, четвертий учасник Bel’canto Роман Трохимук розспівувався в сусідній кімнаті. Тож налаштуватися на неповторну атмосферу стилю бельканто вдалося ще до початку самого концерту. А на концерті… Описувати подібне — справа невдячна, краще купити квиток і побачити все на власні очі й почути на власні вуха.
Вікторія Барбанова, «УЦ».