Дружина подалася у “Версаль”, подивитися чогось з одежини для нашої доньки , а мені наказала купити сиру на вареники, причому “такого доброго як минулого разу”. Що ж до “Версалю”, то саме там наша донька купує собі одяг. Мешкає у Харкові, а вдягається у нашому Світловодському “Версалі”.
Я ж йду по Леніна на звичне місце, біля ринку “Світанок”, де сьогодні, в суботу, має стояти автівка, з багажника якої продає молочку тітка Марія Коцюба, серед інших, таких самих як і вона мешканців довколишніх сіл. От і зараз, стоять вони, в основному жіночки, рядочком, а повз них просувається здоровий бугай з портативним касовим апаратом та здирає з них містове. Жіночки лаються, мовляв, ще нічого не вторгували, але все ж таки платять.
Але що це? На звичному місці тітки Марії стоїть палатка якоїсь політичної сили і жвавий хлопчина у вишиванці роздає листівки та голосно агітує:
– Голосуйте за Коцюру! Голосуйте за Коцюру!
– Яка така Коцюра? – питаю. – Коцюба, а не Коцюра! Тітка Марія Коцюба, вона завжди на цьому місці сир та молоко продає!
– Коцюра – наш кандидат!
– Та я не суперечу! Тільки на цьому місці тітка Марія завжди стоїть. Її син по суботах аж з самого Бутівського привозить. Переселенці вони, з Чорнобильської зони.
– Поїхала Ваша Коцюбиха далі. Покрутилася, бачить її місце зайняте, та й подалася. – підказуть інші продавчині молочного, що стоять поряд.
– Отакої! Як це поїхала? Мені ж сиру на вареники треба. Син приїздить, зі своєю дівчиною знайомити буде. – починаю невдоволено бурчати.
Потім раптом звертаюся до отого агітатора:
– А ти, вибачаюсь, за містове платив? Як це не платив? Ну і що з того, що партія? Місце ж займаєш? Всі платять, а ти ні?
Але мої запитання зависли в повітрі, хлопець продовжує роздавати листівки:
– Коцюра наш герой! Він за народ!
– Так, Коцюра – герой. Але ж і тітка Марія хіба теж не герой? — зауважую я. — Півтора десятка голів худоби тримає. Як доїть поночі, так і падає сонна коло корови. А все щоб ми, городяни, мали гарні харчі. А та Тамара з Павлівки, що в неї пів міста яйця скуповує. А Олександр Миколайович з Чайковського, у якого найкращий виноград… Хіба вони всі не герої? Герої труда, можна так сказати. І за містове платять. А ти все “Козюра та Козюра”, чи як його…
– Коцюра!
– От скажи, — не заспокоююсь я, – твій отой Коцюра виступає за закони, так? А за законом треба платити налоги та місцеві збори. Оте містове – і є місцевий збір, який громада може витратити, наприклад на облаштування торгових місць на ринку. А то бачиш, люди все з ящиків торгують. Ти ж економіку, мабуть, десь вивчав? В тебе, взагалі, яка освіта ?
– Вища, – відповідає, – інженер-механік. Тільки молоді спеціалісти з таким фахом нікому зараз не потрібні.
– Ну це ти загнув! Як не потрібні? А ну стривай!
Дістаю мобільного та телефоную своєму приятелю, інженеру з машинобудівного заводу в Запоріжжі:
– Привіт Денисе! Вам молоді інженери-механіки потрібні? Ні, ніде ще не працював, але хлопець дуже бойовий… Не місцевий… Що, кажеш, можна спробувати? У відділ технолога, кажеш? Дякую!
– Ну от бачиш! – звертаюсь до агітатора. – З автоматизваними системами проектування знайомий? «Автокад», «Компас»? – перераховую машинобудівні комп’ютерні програми, а сам ностальгую за своїм інженерним минулим.
– Вивчали.
– Тоді все добре складається. Поїдеш в Запоріжжя. Будеш жити в гуртожитку. На завод як раз пішли закази з Китаю та Канади. Станеш гарним спецом, може поїдеш до Канади.
– Треба спочатку навести лад в нашій країні. Тільки повне перезавантаження влади…
– Ну добре, я ж не проти, — кажу, а в самого прокидається щось батьківське до цього юнака. Кінець жовтня, а в нього під вишиванкою лише футболка, та ще й сам бліденький такий.
– А тебе, хоч, дівчина є ? – питаю.
Знітилося хлоп’я.
– Все ясно. Значить так. Їдеш на Власівку, до кінцевої. Там біля Селищної Ради мешкає баба Валя, її всі знають. В неї вісім корів. Вона вже в літах, тож пастуха наймає. Будеш мати домашнє молочко, та сметанку. Отож і від дівчат відбою не буде.
– Дядьку! Ви здіваєтесь з парня, чи що? – раптом у нашу розмову втручається одна з торговок, шикарна така молодичка, мабуть що з Павлівки, бо павлівських тут стоїть найбільше.
– Ну то сама йому своєї сметани і налий, – відповідаю захисниці, – а то, дивись, зкисне.
Тут вже й інші, жалісливі жіночки на мене починають розкривати роти, захищають бідолашного активістика.
В цей час, відчуваю, що хтось смика мене за рукав. То “рятує” мене дружина, що саме вийшла з «Версалю» , а тепер тягне мене від тієї агітаційної палатки геть.
– Ну чого ти до хлопця причепився? Вічно десь встрянеш. Нехай стоїть дитина, та агітує, може й заробить якусь копійчину.
– Не знаю, чи заробить чи ні, – відповідаю, – але за містове все одно платити треба.
Дмитро Гонтар
22-11-2015р.