http://www.youtube.com/watch?v=sWeUDNyqo1I
Відео важке. Дуже важке. Хочете — перенесіть це з ночі на день. А зараз не дивіться. Хочете — взагалі не дивіться. Так простіше.
Посилання на це відео я отримав від Аліни Ярославської. В приватній розмові.
В нашій країні — узаконені тортури над смертельно хворими людьми. Це демонструє відео. Хоча є маленькі зміни на краще… Від Аліни дізнався, що благодійні організації таки домоглися того, що буде зареєтровано таблетований морфін. Це дозволить підбирати дозу морфіну хоча б так, як треба. Бо колоти має право тільки онко-бригада, яка виїжджає за графіком, та може приїхати до хворого в кращому випадку 2 рази на день. Найчастіше для морфіну — цього недостатньо… З’явиться таблетований морфін — хоч це зміниться на краще. Але…
У нас лікарі не знають, як знеболювати помираючих хворих. Навіть в онкології. А це мають знати в кожній поліклініці, в кожній районній лікарні. Окрім призначення морфіну, трамадолу — іншого лікування лікарі просто не знають. І не тому, що вони дурні, тому що немає системи освіти в цьому питанні. В інших областях, в інших країнах існують «Кабінети болю», де працює лікар, який знає, як грамотно провести знеболення. В нашій області це не передбачено законодавством. І не з’явиться. Якщо не буде вимоги суспільства. І хворі помиратимуть у муках. А могли б отримати кваліфіковану допомогу. Поки що в них такого права немає.
А кожен з нас, КОЖЕН, може опинитися на місці Влада (див. відео). ЦЕ МОЖЕ ТРАПИТИСЯ З КОЖНИМ ІЗ НАС!!!
Мама мого хворого подзвонила мені та сказала, що знеболення її сину не вистачає, а лікар сказала, що підвищити дозу можна буде тільки в четвер, бо вже призначено на десять днів цю дозу… На щастя хворого, до четверга він просто не дожив та помер в ніч з суботи на неділю… Звісно, ми б щось намагалися з ним би придумати… Але становише, в якому опиняються хворі, які помирають — не витримує жодної критики.
А хоспіс на Кіровоградщині так і не з’явився. Плани є для міста. Онкологічному диспансеру мати свій хоспіс не дозволяють. Мабуть і не дозволять… І кабінети болю також мабуть не з’являться…
Просто ганебно, що зараз, в наш час можна знущатися над хворими, яким можна допомогти, але це не передбачено законодавством! Мені соромно за мою країну та за мою область. 🙁
Досі дивуюсь силі Влада та його мами. Погодитися на зйомку в такому стані — це дуже важко. І це не для себе, це для інших людей. Яким, можливо, це відео колись допоможе…
Я, збираючись на запис програми «Ми», яка була присвячена ліцензуванню іноземних ліків, запросив трьох хворих. Погодилася тільки одна. Я розумію двох інших, дуже добре розумію. І тим більше поважаю вчинок Тетяни. Але це дуже важко — публічно оголосити свою проблему… Тим більше, в нашому-то суспільстві…
Андрей, передавай своим больним наши слова поддержки и пожелание выздоровления, а Татьяне кроме этого — большое спасибо за ее участие.
Дякую, Ксюш…
жах
Господи, как же это все ужасно..для человека, который так страдает..а для матери…сколько силы нужно иметь…тяжело писать что-то.. 😥
Иногда просишь сил вынести чужую боль, а не свою. Андрей, об этом нужно говорить! Пусть проблема масштаба государства, но все же…
Дмитрий, это проблема масштаба всех нас, скорее всего.
И государства, которое «борется с наркоманией», издавая нормативные документы, по которым получение опиоидных анальгетиков приравнивается чуть ли не к преступлению. Оно же, кстати, тормозит (или просто не спешит) все процессы, связанные с доступностью к различным формам обезболивания.
И медики, которые то ли по своей халатности, то ли потому что хотят избежать процедуры отчетности со всеми этими ампулами и т.п. — и не выписывающие рецепты на опиоидные анальгетики.
И мы, обычные люди, потому что пропускаем все эти темы — страшные темы — мимо своего сознания, как будто это происходит где-то на другой планете и никогда не может случиться с нами.
Я сегодня была в Хосписе, здесь, в Ивано-Франковске. Становится страшно от того, какие испытания посылаются людям. Эти чувства… их не передать словами…
«Господи, прости всіх нас» — так говорила санитарочка сегодня, входя в палату к мужчине с раком нижней губы. Я сама периодически опускала глаза, не в силах на это смотреть.
А для пациента это не только физическая, но и психологическая боль. Это отчаяние, страх. Не дай Бог пережить такое кому-то из нас…
Дім, 100% з тобою згоден — про це треба говорити. Я б взагалі хотів би бачити такий незвичний випуск «Ми», де спочатку ці без малого 15 хвилин демонструється це відео, а потім — обговорюється. (Перед ефіром би попередити, щоб прибрали від екрану сильно нервово нестабільних). В обговоренні — Аліна, ще представники благодійних організацій, Михайло Макаревич, лікар якоїсь поліклініки, як первинної ланки, яким доводиться стикатися з наданням допомоги термінальним хворим…
А ще люди… Причому — ротація анонсу хоча б 2-3 тижні, щоб кожен бажаючий, в якого був чи є родич, який зараз мав би отримувати таку допомогу — щоб такі люди могли б прийняти участь у програмі. Розповісти про свої враження…
Хочеться таку програму, яку б дивилися усі, і яка б створила запит суспільства на паліативну допомогу. Бо так і залишиться все. Нікому це не буде цікавим, поки суспільство не дасть точно знати: це потрібно!
звісно, дуже бажано, щоб був прямий ефір, щоб телефонні дзвінки також були…
а ще бажано «швидку допомогу» (чи як там вона зараз називається), працівники якої виїздять на знеболення амбулаторних пацієнтів, і самих пацієнтів, чи когось із родичів;
директорку аптеки з просп. Комуністичного, де можна буде купити таблетований морфін за рецептом лікаря (чи є якісь перешкоди для цього)
питань взагалі існує багато
:yes:
І попри все це погодитися на те, щоб знятися для такого відео-ролику. Не побоюся цього слова, це просто геройський вчинок…