На фоні нинішніх непростих подій українська естрадна пісня радянського періоду раптово зазвучала абсолютно по-іншому, набувши несподіваної актуальності. Схоже, творчість Назарія Яремчука, як і поезія Шевченка, випередила свій час – глибинне розуміння її відбувається лише зараз, на порозі війни.
Саме такі думки вирували в моїй голові під час концерту Дмитра та Назарія Яремчуків – талановитих синів свого батька. Дмитро – професійний співак, випускник Національної музичної академії ім. П. Чайковського, а Назарій-молодший обрав шлях композитора. До доробку свого батька й ВІА «Смерічка», з яким було виконано більшість найзнаменитіших його пісень, брати Яремчуки додали свої твори. На концерті у театрі ім. Кропивницького поруч зі «Стожарами», «Тече вода» та іншими звучали нові пісні – «Мама», «Подарую світу», «Моя Україна – велика родина». Власне, як і у «Смерічки» свого часу, багато пісень братів присвячені родині та любові до своєї землі. Дмитро з Назарієм так і називають ці пісні – національно-патріотичними і вважають, що зараз настав час саме для них. Тому з початку року вони організували великий тур «Моя Україна – велика родина», у рамках якого й відбувся кіровоградський концерт. Треба відмітити, що глядачі у залі (а зал, до речі, був повний) тепло приймали всі пісні: нові зустрічали оплесками й криками «Молодці», старі й відомі співали разом із виконавцями. А після концерту Дмитро та Назарій погодилися дати невелике інтерв’ю «УЦ».
– Хлопці, у мене під час концерту виникло таке відчуття, що ви організували тур «Моя Україна – велика родина» через події на сході нашої держави. Це так чи ні?
Д.Я.: – В цілому так. Думаю, ви помітили, що у своїх творах ми насамперед оспівуємо родинність, єднання. Я вважаю, що пісня, справжня пісня має нести слухачеві не лише позитивний настрій, а й нагадувати про моральні якості – такі, як любов до матері й батька, дружба, кохання, повага, любов до батьківщини. Досить довгий час ставлення до національно-патріотичних пісень на кшталт тих, які співав наш батько, було дещо байдуже, людям були цікаві інші теми. А зараз, у цей непростий час, суспільство повертається до національно-патріотичної пісні, відчуває потребу в ній, починає розуміти ті почуття, які вона передає. Наскільки актуальними зараз є патріотичні пісні, свідчить хоча б повний зал театру – ми навіть не очікували цього. Частину виступів у рамках туру «Моя Україна – велика родина» ми давали не лише на сцені, ми співали у госпіталях, де лікуються поранені бійці. Маю сказати, що фінальні концерти туру ми давали у Києві 5 й 6 грудня, але так вийшло, що вони виявилися не фінальними – після Києва відбувся концерт у Харкові і так далі і так далі. Ось добралися й до Кіровограда…
Н.Я.: – До речі, в Кіровограді ми не були вже років з п’ять. До цього ми регулярно приїжджали до вас, виступали у залі філармонії. А зараз відкрили для себе театр корифеїв. Я, чесно кажучи, був вражений цією сценою. Ми багато чули про особистостей, які виступали на цій сцені, – про Саксаганського, Заньковецьку, самого Марка Кропивницього. Тому, коли я дізнався, що ми будемо виступати на сцені корифеїв, то дещо захвилювався. Очікував багато, але все одно театр мене вразив. Сама будівля надзвичайна – справжній палац. І глядач теж був надзвичайний. Іноді доводилося навіть переривати овації, щоб не втрачати темпоритм. А тур триває, після Кіровограда у нас буде концерт у Трускавці, Моршині, Дубно, Здолбунові, Гощі, Нетішиному, потім Корсунь-Шевченківський, Київ. На жаль, ми не могли приїхати з живим колективом – ситуація у державі така, що люди рік від року не стають багатшими, це треба розуміти і йти назустріч. І все одно ви бачили, як глядачі вітали цей концерт. Глядачі придбали квитки за власті кошти. Отже, ми робимо потрібну справу і мусимо робити її надалі.
– Ваш творчий шлях нерозривно пов’язаний з творчістю вашого батька, Назарія Яремчука. Але можна було обрати іншу стежину у житті, далеку від музики. Навіть у музиці можна було б обрати з безлічі напрямків. Тим не менш, ви залишилися вірними естраді.
Д.Я.: – А хіба був вибір? Про те, щоб обрати життєвий шлях, не пов’язаний з музикою, навіть і не думав ніхто. Наша родина була й залишається дуже співочою. Я з самого малечку займався музикою – вчився у музичній школі, закінчив консерваторію – хіба міг я обрати щось інше, окрім сцени? Все, що визначало мій вибір, не було випадковим, у житті взагалі немає нічого випадкового. Кажуть, що я йду шляхом батька, ні, це не його, це мій власний шлях.
Н.Я.: – У кожної людини у житті є своє покликання. Часто ж буває, що людина вчиться за одним фахом, а працює потім за іншим. Треба займатися тим, що є твоїм покликанням, адже все одно життя так чи інакше повертатиме тебе до нього. Мені подобалося писати пісні, і я став композитором. Поки вчився, мав змогу створювати музику найрізноманітніших жанрів – від пісень до великих творів. Але все одно найближчою для мене є пісня. Естрадну пісню називають легким жанром. Так, вона розрахована на масового слухача, у ній немає тієї глибини й складності композиції, які притаманні, наприклад, академічній музиці чи джазу. Але є дещо інше: нерідко буває так, що людина має талант, голос, а не вистачає чогось. І це щось ніхто ще не вирахував. Ось у цьому й полягає складність пісні. До речі, я бачив і таке: деякі композитори, що створюють чудову, справді складну музику великих форматів, не знаходять себе у, здавалося б, легкому жанрі.
– На порозі Новий рік. Що ви побажали б кіровоградському глядачеві й взагалі усім своїм прихильникам?
Н.Я.: – Перш за все хочеться побажати, щоб в Україні настав мир. Щоб люди навчилися цінувати прості людські стосунки. Щоб над нашою головою було мирне небо. Щоб новорічні прогнози були тільки позитивні. Щоб у кожній родині панувала гармонія. Миру, злагоди та любові.
Вікторія Барбанова, «УЦ».
