Темою нашої розмови з бобринецьким фермером і активістом Олексієм Цокаловим повинна була стати нинішня ситуація в країні. Але розмова пішла по іншому руслу, ніби крізь призму Майдану, а третім її учасником незримо став найближчий друг Олексія Віктор Чміленко, якого зовсім недавно проводжала в останню путь уся Україна.
– Олексію, за вашими внутрішніми відчуттями, Майдан вже закінчився?
– Ні, закінчилась певна його частина, а далі розпочинається більш відповідальна робота.
– Я розумію, що питання не дуже коректне, але скажіть: як ваше відношення до всього, що відбувається, змінилося зі смертю Віктора Чміленка, вашого товариша?
– Ви знаєте, у мене зразу був такий відчай, що хотілось комусь помститися. Потім це відчуття пройшло. Воно пройшло, коли я зустрів в аеропорту дітей Віктора. Я думав, як я буду їх заспокоювати, що говорити, бо на мені є відповідальність, – я завжди був поряд з ним. Але вони заспокоювали мене. І це розуміння, що діти відчувають, наскільки це все було важливим не тільки для Віктора, а й для мене, для людей, які в Бобринці знали його, в Кіровограді – це мене вразило тоді й вражає досі. Все перейшло в другу площину…
– Лице Майдану для вас – це Чміленко?
– Не тільки Чміленко. Дуже багато знайомств, дуже багато людей, які… Ну розумієте, раніше з Віктором ми вважали себе білими воронами, а потім, коли ми поїхали на Майдан, то зрозуміли, що ми не білі ворони. Я не хочу, щоб це був якийсь штамп, просто я побачив, що там дуже багато порядних, інтелігентних людей. Ми познайомилися з Андрієм Куліковим, який веде на ІСТV «Свободу слова», стояли, взявшись за руки, перед «Беркутом». Потім ми стали товаришами, він хотів у Віктора взяти інтерв’ю. Так і не взяв. Візьме в його дітей. Люди швидко стали дорослішими. Ці події – війна, це була війна, хоча не хочеться вживати цього слова.
– Ключове питання. Скажіть, а після Майдану все пішло так, як треба, як хотіли люди в тому ланцюгу, де стояли ви, Чміленко, Куликов?
– Знаєте, ми з Віктором все аналізували, по суті справи ми вже знали, що перемога є, і ввечері планували їхати додому. Буквально 40 хвилин не вистачило до того, як перестали стріляти снайпери. Ми говорили з Віктором, що потрібна людська повінь, яка знесе все. А на запитання, чи можливо було наперед все передбачити, Віктор завжди казав: «Те, що було вчора, воно правильно». Можна щось прогнозувати, планувати на завтрашній день. А той день, що ми вже прожили, він вже там, в історії…
– Є така відома фраза, яку приписують Бісмарку: «Революцію замислюють романтики, роблять фанатики, а її плодами користуються мародери». Я не раз чув, що саме ваш авторитет, Олексія Цокалова, в Бобринці зупинив активістів, які готові були йти бити, трощити, виганяти, міняти, ламати. Чи це так?
– Майже так. Але я не скажу, що тут справа в авторитеті. Просто я цих людей знаю. І в Кіровограді я їх вже впізнаю. На цій хвилі прийде, м’яко кажучи, стільки людей, які відчувають, що це їхній шанс стати до влади.
– А тих людей, яких ви зупиняли у Бобринці, ви бачили на Майдані в Києві?
– Ні, їх там не було. По природі вони ж не бувають у таких місцях. Я весь час із Віктором говорив, що у владі потрібна молодь. У молоді, яка отримала освіту, немає досвіду. Але в тому немає нічого страшного. Якщо є стрижень, є порядність, досвід прийде.
Знаючи у Бобринці тих людей, я їм сказав: я ні на що не претендую, я так без посади й залишуся. Але добре знаю, на що ви претендуєте. Ви знову хочете влади заради влади? В пам’ять про Віктора я вам цього не дам зробити. І я просто закликав людей: спокійно, якщо є якесь питання, давайте обговорювати широким загалом, ні в якому разі нічого не приховуючи. Якщо хтось десь працював, порушуючи закон, нехай понесе відповідальність. Тільки спокійно, без фанатизму.
– Але та повінь, про яку ви кажете, не тільки змиваває, вона ще й несе стільки різного лайна…
– Я – про повінь весняну. Є повені різні. Є дощ, який змиє болото – й тече брудна мутна вода. А я про весняну повінь. Коли сніг тане, і джерела стають чистими, і вода прозорою. І ця повінь змиє муляку з річки, вичистить русло. Ми на таку повінь надіялись. Якщо ця повінь десь у чомусь не склалась, то ми вважаємо, що це – семінар, погляд у майбутнє.
– Що повинні робити справжні активісти Майдану, щоб не було розчарування, як у 2005 році?
– Потрібно збиратися активістам, людям небайдужим, можливо, навіть збирати віче, розказувати, що відбувається. Я не скажу, що ті нові призначення, що відбулися, – коти в мішку. Можливо, ми їх ще не знаємо. Віктор казав, і ми так говорили: другий не такий, ми його виженемо, третій не такий – так само, четвертий прийде такий, який буде слухати. Процес вже запущений, енергія запущена, її не можна злити.
– Вы з Чмілем надівали хоч раз балаклави?
– Ні, ніколи.
– Останнє важке питання. Привід війни з Росією, дуже реальний привід, майже справжній. Ви ж не раз їздили з Віктором до Росії, знаєте росіян, зустрічалися. Вони нам вороги?
– В мене рідний брат росіянин… Ми були більше трьох місяців на Майдані, я йому телефонував. А потім я задав питання: «А чому ти мені жодного разу не зателефонував?» Він шукає новини у Кісєльова, ще в когось. Кажу, в тебе брат рідний на передовій, чому ти не телефонуєш і не питаєш, як тут? А він потім каже, що, дійсно, ти правий. Десь є якась межа, я не хочу сказати, що це зомбоящик попрацював, а тільки ми іноді не шукаємо порозуміння один з одним, рідні брати.
– Винуватий Путін, винуваті сепаратисти, винуватий зомбоящик. А більш ніхто не винуватий?
– Десь і ми винуваті. Щось ми не донесли. Вчора зустріч була з «Беркутом» кіровоградським, і хлопці зламані, видно. Вони з села, так само, як і ми з Чміленком, сільські хлопці, розказують, от ми поїдемо в Росію, там ми герої, а ви тут нас не розумієте… Якщо після всіх цих подій ми не зробимо якісь висновки, якщо ми не станемо на крок ближчими один до одного, то чекай ще якоїсь дурні. Бо по суті справи це все відбувалося з нашої мовчазної згоди, чи навіть не з мовчазної… Все робиться з нашої байдужості. От Віктор завжди говорив, що треба жити тільки з любов’ю.
Нам треба висновки зробити. А ще – потрібні консультації психологів, бо багато людей досі не прийшли з цієї війни, вони ще там…
– А ви?
– Я по суті прийшов. Ми з Чмілем були готові до цього. Десь мені сумно, десь якісь зміни є, я ще в собі до кінця не розібрався й не можу сказати, як воно. Зміни є і в мені, і в дітях Віктора, і в людях, які знали його, оточували…
– Олексію, зараз найболючіше питання – це Крим. Що допоможе розв’язати цей вузол?
– Можливо, народна дипломатія, можливо, час. Час, за який до діалогу будуть готові обидві сторони. Бо зараз таке напруження, що діалог не сприймається. Мій племінник служить у Збройних силах Чорноморського флоту в штабі, і цей штаб співає гімн України й не здається, а його мама ставить у церкві свічки. Він одна дитина в сім’ї й ще не одружений, вона не бачила ще онуків від сина. Уявіть собі, яке це напруження. Я розумію, що дипломатія повинна бути тонкою. Можна звернутись до міжнародних представників, щоб вони були дипломатами. По суті, ситуація дуже крихка. Тільки перший постріл – і пішло-поїхало. Потім ніхто не буде розбиратись. А якщо й будуть розбиратись, то це буде потім. Просто буде другий виток війни, там уже буде зброя проти зброї. І в виграші ніхто не буде.
– Але на обивательському рівні звучить лише одне питання: коли це все закінчиться?
– Я вважаю, що воно ніколи не закінчиться. В якому воно буде форматі, яким буде наше майбутнє? Але те, що було, не може повторитись. Якась межа в мені самому, якась межа в людях, я бачу, створилася. Завтра буде завтра, і я можу стверджувати, що у завтрашнім дні буду брати участь, скільки є в мене сил, здоров’я. І мої діти так само будуть брати участь, і Віктора. Це буде завтра. Яким воно буде? Не знаю, але байдужість закінчилась.
Розмовляв Юхим Мармер, «УЦ».
