«Ухваливши закон про вищу освіту, ми поставили воза попереду коня», — вважає професор, доктор наук Григорій Клочек.
На його думку, вища школа не буде успішною, якщо не спиратиметься на успішну середню освіту, і розпочинати треба було саме з неї. З одного боку, звучить логічно. З іншого, за останні двадцять років середня школа зазнала стільки реформ, що вже не тільки батьки, але й педагоги часто не встигають звикнути до нових правил. Перехід на дванадцятибальну систему, на дванадцятирічну, а потім знову на одинадцятирічну школу, скасування екзаменів між перехідними класами та введення державних атестацій, нові предмети й стандарти, здається, не зробили шкільну освіту кращою. Тож, можливо, найкращою реформою для середньої освіти сьогодні став би мораторій на будь-які реформи…
— Так, освіта не любить різких рухів, — каже Григорій Дмитрович. — Але руйнування шкільної освіти, яке відбувалося довго та майже непомітно для неозброєного ока, в останні кілька років стало дуже відчутним, складається враження, що ми ось-ось досягнемо дна. Директор українського центру оцінювання якості освіти І. Лікарчук пише: із 140 тис. випускників, які складали тести з математики, лише 47 (0,03%) набрали максимальні бали. З української мови та літератури максимум набрали 7 з 330 тис. учасників ЗНО.
Треба визнати: освіта в нашій країні ніколи не була в центрі суспільної турботи. Усі реформування, про які ви кажете, проводилися у замкнутому освітянському середовищі. Суспільство не втручалося у ці процеси та навіть не знало, що там відбувається. В розвиненому ж громадянському суспільстві про систему освіти турбуються так само, як в нормальній родині — про виховання й навчання власних дітей. Процес творення освітніх систем у наших сусідів — Чехії та Польщі (у цих країнах реформування освітньої системи завершилося не так давно) — був справою усього суспільства. Програма розвитку освіти й виховання у Чехії викладена у «Білій книзі», до створення якої долучилася вся країна. Основу творила група експертів — академічних учених, визначних практиків з великим досвідом керівництва в освітній галузі. Після цього напрацьований матеріал обговорювався у пресі та на телебаченні, здійснювалося широке громадське обговорення. Подібний шлях вибудовування освітньої системи пройшла й Польща.
Саме так повинні підійти до процесу реформування середньої освіти і ми, адже треба зрозуміти: ми більше не маємо права на помилку. Сам процес реформування має бути швидким, якщо хочете, шоковим (досвід показує, що розтягнута в часі реформа приречена на невдачу). І саме тому його попереднє моделювання має бути бездоганним, найменша помилка буде гальмівним чинником.
Школа-гімназія-ліцей
Для того, щоб уникнути помилок, професор Клочек пропонує колегам не вигадувати велосипед, а фактично скопіювати (з поправкою на національні традиції) успішно функціонуючу польську систему середньої освіти.
— Початкова школа має бути 6-річною й складатися з двох етапів (3+3), — пояснює він. — Це дуже поширена практика в багатьох успішних в освітньому плані країнах. На першому етапі (6-9 років) учні навчаються читати, писати, рахувати, засвоюють основні правила поведінки. На другому (10-13 років) засвоюються чотири основні інтегровані дисципліни: рідна мова та культура, математика, природознавство, історія та суспільство.
— Тобто лише чотири предмети?
— Так, а навіщо більше? Всі ці ОБЖД, «Я і Україна», «Я і світ», «Я і ще хтось» — це все природознавство, культура і т.ін. Звичайно, мають бути ще фізкультура, творчі заняття. Але я маю на увазі систему: велика кількість шкільних предметів призводить до збільшення об’єму інформації, і це тільки заважає зрозуміти сутність, а інтегровані навчальні дисципліни дозволяють вибрати, сконцентрувати головне із цього інформаційного потоку.
Наступний етап — 3-річна гімназія. Це обов’язкова непрофільна школа, в якій навчаються учні віком 13-16 років. Випускник гімназії вже може обирати подальший шлях. Останній етап середньої освіти — трирічний ліцей. При цьому кожен рівень шкільної освіти має бути абсолютно автономним, і, закінчивши кожний рівень (в тому числі й перший), учні мають складати тестові екзамени. І це мають бути об’єктивні, незалежні, державні вимірювання знань. Результати екзаменів мають визначити, хто є хто, — це стосується і окремого учня, і класу, і школи, і вчителя. Рейтинги мають бути прозорими. На даному етапі розвитку нашого суспільства створення такого рейтингового, а отже й конкурентного, освітнього середовища — це необхідність.
— Дванадцятирічна школа, потім ще шість років, щоб отримати рівень магістра… Не забагато?
— Ні, ви неправильно зрозуміли. Після закінчення гімназії учень може піти в чотирирічний технікум і отримати спеціальність. Ті, хто не виявив особливих успіхів у навчанні, йдуть до 2-річної професійної школи. А ті, хто в подальшому планує вчитися в університеті, ідуть до ліцею. Це приблизно однакові за рівнем знань учні, які прагнуть вчитися (а не так, як сьогодні у старших класах: п’ятеро хочуть отримати знання, а ще двадцять просто відсиджують два роки до повноліття). У ліцеї, який є абсолютно автономною структурою, таким чином створюється особлива атмосфера, тут формується майбутня еліта нації, відбувається інтенсивне інтелектуально-духовне визрівання громадянина.
Взяти в руки сокиру
Ще одна умова успішного реформування, на думку Григорія Клочека, — застосування в шкільній освіті принципу ощадності.
— Ще у 1930 році іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав про те, що перш ніж вимагати від учня якихось знань, треба визначати реальну потребу в тих знаннях, — пояснює він. — Тоді ще далеко було до тих інформаційних обвалів, з-під яких сучасному школяру дедалі важче вибиратися. Але вже тоді освіта бачилася філософу як «тропічний ліс», що буйно заростає. «Немає іншої ради, — писав він, — як постати тепер проти такої всеохопності й скористатися принципом економії, як сокирою. І перше, що треба зробити, — це нещадно обрубати все зайве». Сьогодні нещадне вирубування зайвого — єдиний шлях. Екстенсивний спосіб навчання, побудований на прагненні осягнути все, що знає людство, має бути замінений на інтенсивний, що вчить осягненню сутності.
— Тут з вами будь-хто погодиться, але кожен вчитель вважає свій предмет головним, тож відсікати зайве буде неймовірно складно. Як це має відбуватися на практиці?
— Я наведу приклад. Сьогодні в програмі дев’ятого класу з української літератури передбачено знайомство з кількома десятками письменників і сотнею їх творів. Я сьогодні писав про Марко Вовчок і хотів процитувати «Інститутку» — я ледь знайшов в Інтернеті повний текст, все скорочено! Ніхто навіть прочитати ці твори не встигає, не те що відкрити для себе красу художнього слова, зрозуміти сутність. Навіщо це? Чому в елітних англійських школах три місяці вивчають «Ромео і Джульєтту» — дивляться фільм, потім ще раз читають текст, потім детально аналізують окремі фрагменти? Проаналізувавши таким чином один твір, вони роблять серйозний крок у своїй літературній освіті.
— До речі, щодо Інтернету, в якому школярі читають скорочені тексти. Чому сучасна школа не використовує його собі на користь? Якщо у Грузії першокласникам видають нетбуки, то в нас школа відірвана від життя. Будь-яка шестирічна дитина вміє користуватися комп’ютером і знаходити інформацію в Інтернеті, а коли йде в школу, опиняється в минулому столітті…
— Згоден з вами. Інтернет може бути благом, а може стати проблемою, навіть хворобою. Ми не можемо заборонити дітям користуватися Інтернетом, але маємо скоректувати цей процес, використати тяжіння дітей до комп’ютеру, навчити їх здобувати інформацію. Зараз точиться дискусія щодо паперових та електронних підручників. Я вважаю, що паперовий підручник має бути обов’язково, він має бути довершеним, доступним, не занаукованим. Але електронний додаток теж необхідний. Якщо це, наприклад, підручник з літератури, то в електронному додатку можуть бути інші твори письменника, більш докладна розповідь про нього, ілюстрації, тести для самоперевірки, навіть фільми — можливості необмежені.
Що таке едукація?
— Сьогодні варто вже відмовитися від термінів «освіта», «навчально-виховний процес» і, йдучи за світовою тенденцією, вживати термін «едукація», який позначає триєдність понять «навчання», «розвиток», «виховання», — каже Григорій Дмитрович. — А це вже окрема освітня філософія, яка передбачає тотальність виховного педагогічного впливу, його органічну «вмонтованість» не тільки в освітньо-навчальний процес, а й у інформаційну політику держави.
— Але для того, щоб щось вмонтовувати, треба мати якусь спільну ідеологію, єдину для всіх…
— Так, полякам було легше, бо вони орієнтуються на цінності католицької церкви. Це не значить, що в школі викладається Закон Божий, але є усталена система цінностей, єдина для всіх. Наведу приклад: кілька наших студентів вступили до польського університету. І коли їм дали завдання написати наукову роботу, вони зробили те, що звикли робити тут, — списали. Це була надзвичайна подія для всього університету, їх ледь не виключили, вони мали давати пояснення перед усіма студентами, викладачами і т.п. Там просто не розуміють цього: по-перше, списувати нечесно, непорядно, все одно, що вкрасти, по-друге, просто безглуздо, адже ти прийшов в університет, щоб вчитися…
І таке ставлення треба виховувати змалку — в школі, в родині, в державі. На уроках біології ми повинні говорити про шкідливість наркотиків, на уроках географії — про те, чому ми маємо берегти природу; мова, література — всі предмети шкільного курсу дають можливість виховувати особистість, яка зможе мислити самостійно, аналізувати інформацію, не піддаватися «зомбуванню». Останнє дуже важливо — дивіться, що сталося з росіянами… Але це повинно йти з держави, це мають бути сформовані цінності, однакові для всіх.
— Дуже багато з того, що ви говорите, нагадує про радянську систему освіти, в тому числі й «вмонтоване виховання»…
— Можливо, у тій системі було немало хорошого. Цінності, які вона виховувала… Виховала й Павлика Морозова, але виховала й шестидесятників. Там було забагато ідеології, що характерно для тоталітарної держави, але поряд з цим виховувалися загальнолюдські цінності, на які й ми сьогодні повинні орієнтуватися: будь порядним, живи за правдою, поважай думку інших.
В головному Григорію Дмитровичу важко заперечити. Будь-хто, хто має дітей шкільного віку, погодиться: з системою середньої освіти треба щось робити, далі так жити не можна. Нам, наприклад, дуже сподобалася думка про сокиру, хочеться взяти її прямо зараз і «хрясь» — по програмах, «хрясь» — по підручниках… І давайте не будемо вважати, що процес реформування освіти — не наша справа. Наша, бо мова йде про майбутнє наших дітей. Тим більше що покладатися у цьому на вчених ми не завжди можемо. Як зауважив Григорій Клочек, сучасна педагогічна наука надзвичайно відірвана від школи, є навіть поняття «бездітної педагогіки»:
— Кожен, хто приходить у цю науку, присвячує себе написанню дисертацій — спочатку кандидатської, потім докторської. Значна частина авторів цих дисертацій жодного дня не працювала у школі. У педагогічних вузах зустрічаються кафедри педагогіки, де немає жодного працівника, який би хоч деякий час працював у школі. А педагогіка, за твердженням Костянтина Ушинського, — це мистецтво. І видатні педагоги, яких ми знаємо, — це митці, ваятелі дитячих душ. Якщо ми хочемо мати хороші навчальні програми, підручники та посібники, які б не перетворювали навчання у каторгу, а, навпаки, притягували б до себе, обіцяли радість відкриття, то треба розуміти: такі програми й підручники можуть бути створені тільки талановитими педагогами-митцями. А талант, як відомо, рідкість, його треба ще знайти та підтримати. І це вже проблема суспільства — щирості і шляхетності його намірів, адже сьогодні школа просто не зацікавлена у яскравих талановитих педагогах.
І ще одна важлива деталь: навіть якщо ми говоримо про швидке, шокове реформування системи середньої освіти, воно триватиме як мінімум років десять. Система освіти в Польщі, скажімо, реформувалася більше двадцяти років, а робота над помилками триває й зараз. Чи можливо це в країні, де кожен міністр освіти звик починати власну реформу, оголосивши дурнею все зроблене попередниками? Чи здатні ми, українці, створити власну «Білу книгу», яку не захоче переписати ніякий наступний уряд? Але спробувати, здається, варто. Може, хоч не наші діти, а діти наших дітей будуть навчатися з задоволенням, а не сприймати школу як каторгу. Може, вдасться колись розробити таку систему оцінки якості освіти, яка буде вимагати не заучування напам’ять відповідей на питання минулорічних тестів, а розуміння сутності і творчого підходу… Чого б не помріяти? Тим більше Григорій Клочек каже, що реформувати освіту сьогодні повинні саме мрійники:
— Звичайно, така реформа вимагає гарного менеджменту, мистецтва реформування, якщо хочете. Але є й багато чинників психологічного характеру, наприклад, переконання суспільства у необхідності реформ. А головне — люди, які є поводирями реформаційного процесу, повинні бути об’єднані мрією. Кажу про речі, які багатьом у нашому скептично налаштованому суспільстві здадуться романтичними та відірваними від дійсності, але добре відомо, що яскрава, навіть в чомусь і романтично-піднесена візія майбутнього породжує енергію діяння, завдяки якій те майбутнє, буває, стає реальністю…
Ольга Степанова, «УЦ».
