Минулого тижня професор сценографії канадського університету Райерсона Павло Босий розповідав кіровоградцям про музеї Торонто. Педагога і сценографа, історика і художника, колишнього директора Кіровоградського краєзнавчого музею Павла Босого в нашому місті знають майже всі. Тож, незважаючи на дуже вузьку тему так званої публічної лекції «Музеї Торонто: взаємовплив будинку і колекції», зал художнього музею був повний. Розповідає Павло Васильович надзвичайно цікаво і, звичайно, не тільки про музеї.
— Назва Торонто буквально означає «місто, де дерева ростуть з води», — каже він. — Це назва місцевого населення, яка відома з 1615 року. Місцеве населення мало досить специфічні вірування. Наприклад, вони вважали, що не можна орати землю, бо коли ти ореш землю, ти її ґвалтуєш. Можна тільки брати дари землі. Міст і сіл у них не було, вони кочували. Але цю місцевість вони називали Торонто. Пізніше, коли колонізатори побудували тут фортецю, то її назвали Форт Йорк. Ця назва багатьом не подобалася, бо був Йорк в Англії, Нью-Йорк — в Америці, тож це місто називали Малий Йорк чи Брудний Йорк. І коли у 1834 році місто здобуло право самоврядування, то потомки отих колонізаторів, які, здавалося б, мали б хотіти зберегти назву, яку дали місту їхні діди, зробили навпаки — повернули місцеву назву Торонто. Вони пояснювали це саме тим, що Йорків у світі багато, а Торонто одне.
Але Форт Йорк залишився. Зараз у Форті Йорк музей. І Павло Васильович настільки захопливо розповідав про цей музей, де можна залазити на гармати, де постійно проходять реконструкції боїв, театралізовані дійства і т. п., що після лекції ми вирішили запитати, а чи не можна цей досвід використати на наших Валах?
— Про це мова йшла ще наприкінці 80-х років, коли я працював в краєзнавчому музеї. Тоді багато про це говорили… Справа навіть не в грошах (хоча це теж питання, хто це все профінансує), ми маємо розуміти, що тільки заради форту багато туристів сюди не приїде. Ця фортеця важлива для історії нашого міста, в історії України її роль невелика. Тож ми можемо робити це тільки для себе. Але якщо робити для себе, то треба подумати, навіщо воно нам потрібно. Це фортеця, яку побудували колонізатори, вороги. І як ви собі уявляєте робити музей військової історії ворога?
— Можна ж дивитися на цю фортецю просто як на початок нашого міста.
— Не всяким початком можна пишатися.
— То що, взагалі краще забути?
— Ні, чому забути? Це можна робити, але як це робити, це дуже важливе запитання. Має бути серйозна наукова концепція такого музею. Це проблема й для Торонто. Форт Йорк — це також музей загарбників. Але так сталося, що там загарбників було кілька: спочатку англійці, а потім — американці. І англійці разом з місцевим населенням боролися проти американців. У нас такого не було. Як розповідати історію нашої фортеці? Навіщо такий музей? Це крематорій? Люди їздять до Освенциму, щоб поклонитися пам’яті загиблих. Ви бачите цей музей, як такий?
Я можу навести інший приклад: це фортеця, дуже подібна до нашої, в містечку Гілфорд у графстві Суррей. Там люди живуть іншим, для них ці всі історичні моменти не настільки важливі. Тому вони перетворили цю фортецю на парк. Там такий ландшафтний дизайн, такі гарні квіти, яких я в житті не бачив! Цей парк служить людям, вони туди йдуть не на гармати дивитися, а гуляти серед квітів. Почитайте Пашутіна. Там він згадує, що фортеця в якийсь момент заросла бузком. Може, це непогано?
Я виріс поряд з фортецею, фортецю я знаю добре і маю певні сентименти. Але менше всього я хотів би, щоб вона перетворилася на пам’ятник мілітаризму. У канадців були причини відтворювати фортецю з гарматами, у нас їх нема.
— Зараз точаться розмови про те, щоб прибрати фортецю навіть з герба міста…
— І я вважаю, що це правильно. Звичайно, тепер герб має бути новий. І чому там має бути фортеця? Що, у нас, крім фортеці, нічого не має? Повірте мені, як члену геральдичного товариства України: по-перше, змінилася назва міста, а герб має відповідати назві міста, по-друге, в існуючому гербі посеред фортеці стоїть вензель Святої Єлисавети. У Святої Єлисавети вензеля не було, як і у жодного святого. Вензель — це привілеї монархів. Зрозуміло, що це калька з вензеля імператриці. Це порушення традицій геральдики. Тобто це недосконалий герб і його треба вдосконалити. Якщо при цьому зникне зображення фортеці, то я страждати не буду. Мені більше подобається злиття трьох річок — це я вважаю вдалим символом, хоча він і не відображає нової назви міста. А відносно фортеці, то вона виглядає, як калька, плагіат з царського гербу…
Переповідати лекцію Босого не будемо. Наведемо тільки ще одну цікаву деталь. Розповідаючи про музей Тараса Шевченка, Павло Босий згадав, що охорони там немає, тому у 2006 році, коли кольорові метали виросли в ціні, пам’ятник Шевченку вкрали, розрізали на куски та здали на металобрухт. До правоохоронців звернувся власник фірми, якому принесли голову Шевченка. Злодіїв засудили до 40 годин громадських робіт. Проте саме для цих двох злодіїв придумали особливі «громадські роботи» — сидіти в бібліотеці та вчити на пам’ять вірші Кобзаря.
За словами Павла Босого, потужної згуртованої української діаспори він у Канаді не помітив:
— Я не помітив згуртованості між емігрантами різних хвиль. Було ж кілька хвиль еміграції. Українці приїздять до Канади, розмовляють між собою українською мовою і т. п. А їхні діти, які виросли чи навіть народилися в Канаді, вже починають соромитися і свого походження, і мови батьків. Це не тільки українці, це характерно для будь-яких емігрантів. Індійці так само кажуть: ні, ми канадці. А от онуки вже починають цікавитися своїм походженням, але українська мова для них вже не рідна, українська історія — чужа, бо втрачено зв’язок поколінь. Якщо говорити про всілякі гуртки в діаспорі, то дуже рідко вони там співають, чи пишуть вірші, чи грають театральні вистави, вони здебільшого танцюють. Українських танцювальних колективів в Торонто, мабуть, не менше, ніж у Кіровограді. Тому що для танцю не треба знати мову — ані викладачу, ані учням.
— Звідси складається враження, що представники канадської діаспори дуже люблять повчити українців, як Україну любити. Там є таке враження?
— Є такі люди, які завжди будуть повчати. І серед канадців українського походження таких, мабуть, було багато… Але як почалася війна з Росією, ніхто нікого вже не повчає. Збирають гроші на медикаменти, на багато різних речей. Усі ті повчання відійшли на задній план. Зараз всі прекрасно розуміють, що це не АТО, це є війна. Це розуміє і українська діаспора, і уряд, в якому, до речі, два міністри українського походження. І це впливає на ставлення до України.
Останнє питання, яке ми поставили Павлу Босому, не стосується ані Канади, ані музеїв Торонто. Справа в тому, що саме він був директором обласного краєзнавчого музею, коли туди передали колекцію Ільїна, він брав участь в її описі, працював із нею.
— Зараз Микола Миколайович Цуканов ініціював збір коштів на встановлення пам’ятника на могилі Ільїна. Ви долучитеся до цієї ініціативи?
— Звичайно! Свого часу я дуже хотів, щоб пам’ять про Олександра Борисовича не вмерла. Був виданий каталог колекції, у журналі «Вежа» на згадку про нього самого було надруковано «Сюжет ненаписаної повісті». Звичайно, я хотів, щоб до цього добавився й якийсь реальний пам’ятник. Інша справа, хто має це робити… Враховуючи те, що зараз колекція книжок у бібліотеці, а інші предмети — у краєзнавчому музеї, то треба було б відкрити благодійні рахунки на спорудження пам’ятника при бібліотеці та музеї. Я вважаю, що з того, що бібліотека й музей зараз зароблять на платних послугах, в тому числі завдяки зібранню Олександра Борисовича, було б добре виділити якусь частину, якийсь процент на спорудження пам’ятника. Тобто якщо колекція Ільїна сьогодні заробляє гроші для держави, то було б непогано, щоб держава хоча б якоюсь частиною цих грошей з Ільїним поділилася.
Записала Ольга Степанова, «УЦ». Фото Богдана Мороза.