Наша первая встреча с Кузьмой Скрябиным состоялась в 1997 году на фестивале «Таврийские игры». Я представлял музыкальную редакцию кировоградского телеканала «ТV-Центр» и стремился посетить максимальное количество запланированных мероприятий. Тогда же там впервые приняла участие пока ещё малоизвестная группа «Скрябин». Только-только появился на свет их альбом «Казки», и мир ещё не знал Кузьму так, как знает его сейчас.
Наше знакомство началось во время утренней пресс-конференции Андрея, на которой мы оказались фактически вдвоём из-за насыщенной вечерней, а особенно ночной жизни фестиваля. Почти часовой разговор обо всём на свете превратился в обмен мнениями о новой и старой музыке и перерос позже в приятельские отношения. Кузьма часто появлялся в Кировограде — и с концертами, и в рамках своих телепроектов. Так и в 2010 году во время очередного приезда в Кировоград состоялась наша встреча для записи интервью для музыкальной программы на областном телевидении. К сожалению, сам разговор в эфир не попал из-за плохого качества звука, но в архивах сохранился. И вот теперь появилась возможность опубликовать в виде печатного интервью ранее неизвестную страничку жизни Андрея Кузьменко (Кузьмы Скрябина). Мы всегда говорили на двух языках, но всегда — одним сердцем.
— Привет, Андрей. Как дела?
— Привіт. Кльово! Виспався. Для мене виспатися — то вже дуже кльово.
— Судя по тому, как меняется настроение и содержание песен — ты стал больше высыпаться. Когда-то твои тексты были депрессивными, затем романтичными и философскими, теперь они все больше становятся ироничными, веселыми и циничными.
— То все специфіка рамок ефіру. Ти приносиш їм пісню — інтелігентну, розумну, філософську, а тобі говорять: «Кузьмич, от дивлячись в твої старіючі очі, як брату кажу — фігня! Треба якусь двіжушну тему».
— Но, несмотря на это, большинство взрослых, состоявшихся людей, любят группу «Скрябин».
— Ну тільки не за пісню «Хлопці-олігархи»!
— … а за «Старі фотографії» и «Люди, як кораблі».
— То все приватизація. Приватизація знищила радіо і телевізійний ринок. Коли ефір став приватним, власник почав менше думати, на чому вчити чужих дітей, а більше, як заробити для своїх дітей.
— Значит, возврата к музыке, с которой вы начинали, ждать не стоит?
— Старого «Скрябіна» я не люблю з технічної точки зору. Я розумію, як воно мало бути, але тоді ми не дотягнули… Але по духу воно буде схоже. Воно буде, як вода…
— Новая волна «новой волны»?
— Так, так! Але якщо говорити про мене, то скоріш стара хвиля «новой волны».
— Недавно закончились съемки твоего нового видеоклипа. Чего нам от него ждать?
— Я люблю розставляти точки над «і». Коли на мене наїжджали під час революції, пісня «Люди, як кораблі» розставила точки, и все закінчилося. Пісня «Я не тримаю зла» знову повертається до теми ворогів, яких в мене, як виявилося, маса. І тому ми зачепили тему досить гостру для України в цілому. Тому що у нас псевдомораль не дає людині бахнути в груди і сказати: «Я думаю так-то и так!» Так конкретно мало хто скаже. І ми зачепили тему святої вечері. Я посередині, звісно не в ролі Христа, але модель та сама. І збоку дванадцять тож не пророків, але… Режисер цього кліпу, який раніш знімав для нас заборонений «Мумітроль», на місці Іуди. Я далекий від релігії, тому спеціально їздив у Рим, Ватикан, щоб зрозуміти, чи не зайшли ми далеко виходом того кліпу. Зрозумів. Всьо чотко! Формула відповідає.
— Продолжим говорить на тему твоих многочисленных путешествий и поездок. Судя по записям в твоем ЖЖ, теперь самый далекий, прибитый якорем с ледокола «Арктика» белый медведь знает о существовании группы «Скрябин».
— Знає, але не на стільки. Бо за дупу мене таки не вкусив. А йому від льодини, на який він плив, було до мене лише 200 метрів.
Короче, дожив я до такого щасливого моменту, що мене перестали тягнути до себе береги теплих лазурних морів, кількість зірок над входом готелю, вибитих золотом і брильянтами, наявність аквапарку і моделі «олл инклюзів». А почали вставляти речи, які дихають відсутністю людських слідів на землі, по якій ти ходиш. І от в числі таких місць з’явився Шпіцберген. Навіть не Норвегія, бо Норвегія все ж таки високоцивілізована країна. І висока цивілізація полягає в тому, що вони не дають людям засирати красивий і неповторний ландшафт. Так от. З’явився Шпіцберген, то мабуть найближче до Північного полюсу містечко, і після того Ісландія, яку постійно трухає землетрусами і фігачить вулканами. І коли ти попадаєш в таке місце, ти розумієш, що ти — абсолютний нуль, що навіть те, що ти бачив по «Діскавері», воно не дає тобі права казати, що ти щось знаєш про ту країну. І коли ти бачиш ведмедя, який може бахнути з той льодини і у відповідь на твій непристойний жест здерти з тебе скальп, ти розумієш, що є якісь інші пріоритети в житті, інші інтереси, аніж фоткатися на фоні міланського костьолу. І ти розумієш, що таких місць на землі є ще стільки, що варто жити, щоб поставити там свій слід.
— Позавчера ты вернулся из Рима, можешь сравнить полученные эмоции от насколько разных путешествий?
— По емоціях абсолютно однаково. Що там відірвало голову, що в Римі. Чим унікальна Ісландія? Ми не знали, що там кілька десятків вулканів на території, рівній 1/6 площі України. І ті вулкани покриті 300-метровим шаром льоду. Вони знаходяться під льодяниками, і якщо б того льоду не було, то той же Єйяфьятлайокудль, який заважав літати цілому світу на літаках, стер би Ісландію з лиця землі. Кратер вулкану, на хвилинку, в діаметрі 10 кілометрів, він викидає такі камені розміром з тролейбус, але той лід спасає від знищення людей.
Там є прісноводне озеро, в якому тане льодовик, з кришталевою водою, яку подають в ресторани, набираючи її з крану. І там ти сидиш на айсбергу, який може в любий момент поміняти полюс, і те, що було під водою, випливе на гору, біля тебе тюлень, подає вусами якісь знаки, а ти в цей час думаєш, як би тобі до нього не пірнути.
І в той же час Рим… Рим, то є таке місто, після якого можна взагалі нікуди не їхати і не колекціонувати фотки типа: «Я на фонє собору Паризької Богоматері, а вот єто ми в Мюнхені, а єто в Празі». То є еталон, то є класика, то є пік людських можливостей. Більше того, чим люди зробили в Римі, люди не зробили ніде, і їм вже не світить того зробити. Барселона? — О, да! Париж? — Так. Але Рим — то є все саме краще зібране на Землі і розташоване на невеликій території. Кожен крок ти розумієш, що Цезар тут недаремно ходив і недаремно він завойовував світ і збирав з того світу все найкраще.
— Такая обширная география путешествий, наверное, способствует и каким-то музыкальным открытиям?
— Так. Наприклад, дякуючи походженню з Рейк’явіка Бьорк, в Ісландії дуже особливий смак. Там домінують електронні, заморочені проекти. І я там купив кілька альбомів, в тому числи групу «XX» і нову англійську групу Hurts, які недавно вилізли й поламали мою уяву про те, що зараз відбувається.
До речи, я Бьорк бачив. Як вона купувала хот-дог. В Ісландії один-єдиний кіоск, в якому продаються хот-доги. Вони видали ліцензію бабусі одній, а потім зрозуміли, що воно трохи суперечить дизайну Рейк’явіка.
— Думаю, это единственная в мире очередь, в которой Sigur Ros уступают место Бьорк.
— А Sigur Ros я також зустрів, в іншому місці. Вони курили біля студії в одному селі. Бо що там тієї країни? У всій Ісландії живе людей, як в Кіровограді.
А цього разу в Італії я пішов в магазин старих платівок. Ну і дядько так подивився на мене, зрозуміло, що на італійця не змахую, він і показує мені на відділ Italo Disco. Я йому кажу: «Чувак! Ти не прав! Я знаю про дуже сильну хвилю панк року італійського, лишилось щось на вінілах?» Вин витягує, здуваючи шар пилу, кілька вінілів з жахливим, мрячним італійським панком початку 80-х, який я ще з дитинства пам’ятаю.
— Насколько я знаю, скоро на виниле можно будет услышать и вашу группу.
— Дай Бог, щоб воно дожило до того. Moon Records придумав випустити наші кращі пісні на вінілі, а я уломав їх зробити дві частини. Історія «Скрябіна» поділена, як би я того хотів чи не хотів. Я не буду змішувати старе і нове, буде «Краще 1989-99» и «Краще 2000-2010», по 15-16 пісень в альбоми. Дві вінілові платівки.
— У лидера группы «Аквариум» Бориса Гребенщикова есть авторская программа «Аэростат», в которой он знакомит слушателей с музыкой, которую любит. Есть ли у тебя время и желание сделать свою подобную программу?
— Для цього час та бажання точно є! Тільки у людей, які можуть надати мені ефір як презентеру музики, виник такий стереотип, що я ранковий чувак, який може підняти людям настрій. То не правда! Я дуже часто буваю зранку з бодуна. Я сиджу, мене підпирає збоку Оля Горбачова, яка мусить терпіти того «дракона», якого здуває її кондиціонером з мене. Слава Богу, ща нема людей, які дивляться ту програму з початку і до кінця. А я взагалі виріс на пізніх вечірніх програмах польського радіо, яке тим і займалось. Наприклад, там був такий чувак — Петр Качинський, «пірат в законі». Третя програма польського радіо, на якій він «шмаляв» фірмачів. Але мені не дають вечірній ефір. Вони бояться! Вони ж прекрасно знають, на який музиці я ріс, вони знають, що в мене в голові, і то буде розкол. Вони думають, що я поламаю їм їхню форматну рамку, хоча я б тільки збагатив їхню аудиторію. В них є якийсь примітивний страх, і тому у нас всі радіостанції схожі одна на одну.
— Мы с тобой не впервые встречаемся в Кировограде. Пришло время поделиться впечатлениями о нашем городе.
— Країна в країні. Ви абсолютно якісь інші. Границя далеко. На вас не має а ні впливу Києва, ні близькості до держави, біля якої ви живете. Ви собі тут в центри і якось в своєму такому борщику варитесь. І воно спричинило специфіку тих людей, які тут живуть. Мені здається, що серед людей з різних регіонів я б впізнав людину з Кіровограда, провівши розмову з нею.
У вас немає суржику і набагато чистіша мова. І інтелект чистіший. Кіровоград — це таке «не запятнаное пятно» на мапі України. І тому вам я не буду казати якісь стандартні фрази. І тому скажу те, що важливо для мене є. Пробувати дивуватися від того, що бачиш, і пробувати дивувати тих, кого бачиш.
Сергей Компаниец — специально для «УЦ».