Очень украинское кино Михаила Ильенко

Фильм «Той Хто Пройшов Крізь Вогонь» известного режиссера Михаила Ильенко, наверное, впервые за годы независимости Украины показал и доказал, что украинское кино может зарабатывать деньги. За первые два с половиной месяца проката он собрал уже более 2 миллионов гривен. Хотя стоил фильм 16 миллионов. Речь идет именно об украинском кино, а не кино, снятом в Украине (потому как у нас и «9 рота» в Крыму снималась, и сериал «Ко мне, Мухтар» уже много лет штампуют, но украинским это кино никто не назовет). Вообще в нашей стране больше кинофестивалей, чем, собственно, фильмов. И тут Ильенко с новой картиной… Если его кино еще не прорыв, то уже большой шаг вперед.

Фильм многоязычный. Русского языка в нем не меньше, чем украинского, хватает еще и английского и даже татарского немного. Основанный на реальных событиях, повествует он о судьбе украинца, летчика, Героя Советского Союза родом с Полтавщины, побывавшего в немецком плену и советских лагерях, бежавшего и попавшего в Канаду, где он в итоге стал вождем племени индейцев. Кино не «протокольное» (так сам Ильенко называет прямолинейную бесхитростную режиссуру), требует внимательности и работы мысли. Очень качественное кино, толковое, высокого уровня, украинцам смотреть обязательно.

На специальном показе в Кировограде, в рамках фестиваля «Ранок», фильм представляли публике сам режиссер, продюсер фильма Владимир Филиппов, актеры Виктор Андриенко и Алексей Колесник. Корреспондент «УЦ» задал Михаилу Ильенко несколько вопросов.

— Як до вас прийшов сюжет?

— Цю історію я вперше почув у Києві у 1967-68 році. В Канаді була представницька українська делегація на виставці «Експо-1967» в Монреалі. Передовики усякі, артисти, художники, журналісти. Якось їх повезли в індіанську резервацію. І там вождь, почувши українську мову, озвався до них також українською. Мене ще тоді вразила ця історія, і виникла думка про кіно на цю тему. В той час це було неможливо, лише зараз спромігся.

— Яка частина фільму є домислом?

— Всі біографічні моменти є достовірні – народився в селі Чернечий Яр, став курсантом,пілотом, був збитий над Львовом, типова доля солдата після полону в німців – це табори. Нетипово, що він втік, що став вождем. Тому фільм, звичайно, — легенда.

Якщо б мені дали можливість і гроші знімати документальний фільм, повірте, що я б зробив усе можливе, щоб розповісти – оце було, оце, після цього – це. Всі пазли поставити на місце. Але це зовсім інший жанр.

Сигнальні моменти мають відповідати типовим ситуаціям і колізіям того часу і характеру героя. Але оскільки це не документальний фільм, а художній, звичайно, там дуже багато домальовок.

Тому це єдина причина, чому він у фільмі — не Іван Даценко, а Іван Дадока. Ми не маємо права привласнити ім’я Івана Даценка герою, якому ми дофантазували епізод. Але фантазувати намагались у межах вказаних рамок.

– А де знімали Канаду та Сибір?

– Майже весь відеоматеріал відзнятий в Україні, в Кам’янець-Подільському і під Києвом. Виняток – сцена на початку фільму, де наш герой бреде в горах. Це – справжні американські Кордильєри, але в кадрі знявся…я сам. Як-то кажуть, «не було б щастя – то нещастя допомогло».

Був момент — стало зрозуміло, що фінансування зйомок «глухне» на невизначений час. Усіх довелося розпустити по домівках. Тож коли мені зателефонував друг по яхт-клубу Юрій Бондар і запитав, що я роблю найближчим часом, то він отримав відповідь: «Безробітний мінімум на рік». А Юра раптом запропонував… вирушити у кругосвітню подорож. Це було надзвичайно вчасно – я й так відчував внутрішню потребу хоч якось наблизитися до тих місць, з якими була пов’язана «індіанська» частина біографії мого героя.

На яхті «Купава» ми з Бондарем, штурманом Андрієм Зубенком і стерновим Валерієм Деймонтовичем пропливли Чорне й Середземне моря, перетнули Атлантичний океан, а коли добралися до берегів Аргентини, то стало зрозуміло, що «промахнулися» з сезоном, щоб причалити біля української станції в Антарктиді – туди можна дістатися тільки в березні-травні. Тож запланованого візиту до Антарктиди не відбулося, натомість на орендованому авто добралися з Буенос-Айреса в Кордильєри – там і відзняли сцену, де я у одязі головного героя, нею починається фільм.

З Аргентини я повернувся в Україну – продовжувати зйомки, а мої друзі таки пройшли навколо світу.

— Індіанці в кіно справжні?

— А як же – справжні українські індіанці з Харкова! Там є співтовариство людей, що захоплюються індіанською культурою, історією, стилем життя. Вони самі роблять автентичний одяг, кожного літа знаходять глухі місця і місяцями живуть там, як індіанці, – полюють, сплять у вігвамах, телефони вимикають і лишають дома. Дуже хороші люди. И вони настільки вжилися, що, ви не повірите, – одного разу з якихось питань індіанського побуту з ними консультувалися справжні індіанці, які в Америці вже геть далеко відійшли від культури предків.

Я запрошував у картину лише українських акторів і непрофесіоналів – українців, хоча продюсер бажав взяти когось з відомих росіян. Це був певний ризик. Але жоден актор мене не розчарував. На головну роль утвердили молодого актора Дмитра Лінартовича, якого медіа встигли охрестити українським Рембо. Сподіваюсь, стрічка «Той Хто Пройшов Крізь Вогонь» стане для нього добрим стартом для подальшої кар’єри. Брати лише українських акторів – це була моя принципова позиція. Вдалося переконати продюсера, що в українському фільмі повинні зніматись лише українські актори. Хотів, щоб у нашій стрічці були всі ознаки українського кіно, – від історії, творців, локацій, бюджету до акторського складу. Адже часто українським називають чужі кінопродукти. Як, наприклад, французький фільм «У суботу», який, окрім теми Чорнобиля, жодного стосунку до нас не має.

– Чули про ваші плани зняти кіно по мотивах Шевченка.

– Є задумка відзняти фільм по твору Тараса Шевченка. Екранізацію. Про нього самого – то хоч інколи щось нове знімають, а по його творах з 60-х років нічого не було, 50 років! Є у Шевченка така балада – «У тієї Катерини хата на помості». Коротка, та маю задумку, як розвинути сюжет, кинувши місточок між часами Козаччини і нашим часом.

Взагалі планів багато. З фільмом «Той Хто Пройшов Крізь Вогонь» об’їздимо не лише всю Україну, а й будемо виходити на міжнародну кіноарену. Хоча свідомі того, що нас там не чекають. Комерція є повсюди. Але, сподіваємося, нам усе вдасться. Адже за кордоном існує квота для іноземних фільмів.

Робили фільм для українського глядача. На цьому можна було поставити крапку. Але ставимо кому. Хто ж відмовиться показати фільм на міжнародних кінофестивалях? Перепустку фільму у світ дає любов хоча би однієї країни. Адже це додає впевненості, що наш продукт може завоювати глядача…

Геннадий Рыбченков, «УЦ».