В Криму гривню «рублем» не обзивають

Цього року курортний сезон в Криму було продовжено щонайменше на півтора місяця, і саме ця обставина довела, що туристична інфраструктура України і Криму залишається неповороткою, архаїчною та неприбутковою, бо люди цією обставиною майже не скористалися. В той же час туристичні фірми, які спеціалізуються на організації відпочинку десь за кордоном, постійно ведуть активну кампанію по залученню українських туристів незалежно від пори року чи погодних умов. Газети та телебачення без кінця розповідають про принади Азії чи Європи, а для широких мас населення України Крим, незважаючи на близькість та доступність, так і залишається невідомим.

Цього року ми вирішили просто поїхати в Алушту та пожити в ній на початку вересня, хоча можна було скористатися путівкою, які на підприємствах СхідГЗК надають працівникам зі значними пільгами. Однак ми на тривалий термін відпочинку не розраховували. Навіть подорож через пів-України вже створила відповідний настрій, тим більше що будь-яка подорож – це нові враження. Особливих проблем з квитками не було, що правда здивувала велика різниця у вартості квитків на автобус і потяг до Сімферополя. Автобус коштував майже вдвічі дорожче, ніж потяг, – 200 гривень проти ста в плацкартному вагоні. Купейний, звичайно, дорожче, але скільки там тієї ночі? На тому й порішили, тим більше що в Знам’янці вдалося взяти квитки і в зворотному напрямку, хоча в Кіровограді з першого разу зробити це не вдалося.

Сподіваючись на «Хюндай», ми провели кілька годин в залізничній столиці області, але подали звичайний потяг, який аж ніяк не відрізнявся від радянських аналогів. Серед пасажирів траплялися досить веселі компанії, аж до відверто п’яних. Туалет повітря не озонував, десь в іншому вагоні продавали пиво, тож система «пиво — туалет» працювала в напруженому режимі. До того ж і потяг затримався на півтори години, що відразу нагадало про заклик до радянських залізничників відправляти пасажирські потяги від станції на п’ять хвилин раніше графіку. Зрозуміло, що перед нами ніхто не вибачився за затримку, але і це не могло затьмарити настрою.

Цікаво, що знам’янський перон став центром торгівлі …ботулізмом, тобто сушеною і копченою рибою, яку у великій кількості виносять до кожного потягу. Каюся, згрішив і купив трьох сушених судачків і копченого ляща за досить доступною ціною. Пізніше, в Алушті, за таку чи навіть меншу рибу правили вже вдвічі дорожче, а так і «Купуй кіровоградське» виконали, і гроші зекономили.

Дорога – це спілкування. В купе їхали молоді хлопці. Виявилося, що поверталися з заробітків із Запоріжжя. В Києві вони кілька місяців працювали монтерами наметів в цирку, але довго не витримали. Зарплати – до 500 гривень на тиждень, штрафи, постійні переїзди, сухом’ятка, проблеми з житлом, робота без трудової книжки, неможливість допомагати сім’ям. Додому їхали без настрою і перспективи. Такий невдалий досвід, і про те, що ж буде далі, вони не думають, – спочатку відпочити та від’їстись на маминих харчах…

Олександрія порадувала новим, навіть модерним приміщенням залізничного вокзалу – заслуга колишнього міністра залізничного транспорту Кирпи.

Нічні П’ятихатки здивували горами величезних м’яких іграшок – ведмедів, панд, лисиць і якихось невідомих науці звірів, які купами лежали на пероні. Виявляється, це місцевий бізнес. Тут є велика фабрика по виготовленню іграшок, і люди чи то отримують пандами заробітну плату, чи просто працюють реалізаторами плюшевої живності. Продавці нарікали на дорожнечу в лікарнях, згадували «Гарячу лінію», тільки Дніпропетровську.

Дніпропетровськ налякав несподіваною зупинкою нашого потяга перед містом. З розмов провідників стало відомо, що під наш потяг потрапив якийсь бідолаха, але довго нас не тримали, і вже незабаром ми могли насолодитися величним Дніпром і нічним містом. Нарешті, в Запоріжжі нас покинув найнабридливіший нетверезий пасажир, який півночі щохвилини діставав оточуючих проханням попередити, коли буде його зупинка. Ми змогли трішки відпочити…

Дякуючи затримці, яку потяг так і не «нагнав», в Сімферополь ми прибули в досить зручний час – близько шостої ранку. Тут уже відчувався південь – інша погода, природа та інший ритм життя. Навчені нашим квартирним агентом в Алушті, ми разом з багатотисячним натовпом приїжджих попрямували до тролейбусних кас, але спочатку натрапили на автобусну, де квиток до Алушти коштував 16 гривень. Приватні маршрутники пропонували доїхати за 26-28 гривень, а таксисти намагалися виловити «лохів» до Ялти чи ще куди гривень за 250. Врешті-решт, розібравшись, ми перейшли дорогу і взяли квиток до Алушти на тролейбус всього за 9 гривень з людини.

Сімферополь закінчився, і почалася власне дорога на Південний берег Криму, хоча підйом в гори починається практично в Сімферополі. Саме ці гори захищають узбережжя від північних вітрів і створюють м’який, південний клімат. Гори ставали все вищими, вранішнє сонце фарбувало їх у фантастично рожевий колір, густий ліс радував око свіжою зеленню. Обабіч дороги розташовані численні села. Показники виконані українською і кримсько-татарською мовами. Кілька років тому українські назви густо замальовували і наводили російські букви. Власне, особливо розкішних жител майже немає, а пересічні будинки не відрізнялися особливим архітектурним мистецтвом. Навіть особняки в архітектурному відношенні достатньо примітивні. Городи біля сільських будинків абсолютно схожі на наші – ті ж гарбузи, бур’яни і таке інше, хоча багато сільських будинків вздовж траси облаштовані під торгові точки чи майстерні. Практично біля кожного населеного пункту торгують медом і кримською цибулею.

Нарешті ми минули перевал, і спереду внизу відкрилося сліпуче від сонця море. Пейзаж змінився, з’явилися суто південна рослинність, а більшість придатних до обробки ділянок землі зайняли виноградники. Алушта з гори дуже гарна – лісиста долина, забудована багатоповерхівками, спускається прямісінько до моря. Невдовзі і автостанція Алушти, де нас зустріла агент, з якою ми телефоном домовлялися про житло. Вона відвела нас на квартиру, в якій для нас була приготована кімната за 150 гривень на добу. Взагалі, проблем з житлом для відпочинку в Алушті немає. Ледь не біля кожних воріт приватних будинків висить оголошення про можливість вселитися. Багато збудовано і готелів, але у великих готельних комплексах людей напрочуд мало. Квартирний бізнес практично повністю перебуває в тіні, тобто ніхто нікому ніяких податків не сплачує, хоча все лежить на поверхні, а це ж мільйони і десятки мільйонів гривень. Можна було взяти і котедж, і окрему квартиру, але за більшу суму, а так у нас була кімната в квартирі з усіма зручностями, холодильником, кухнею і пральною машиною. З одного вікна відкривається чудовий вид на місто і гори, і навіть видно шматочок моря. Колись воно було видно на всю широчінь, аж поки якесь міністерство не вперло попереду свій житлово-туристичний комплекс, вікна якого в переважній більшості зараз темні через відсутність відпочиваючих. Хазяйка нам розповіла, що і до чого, і практично більше не заважала, навіть показала дорогу до моря, яке було за дві зупинки тролейбусом від нашого будинку. В Професорському куточку вона ж показала нам безплатний пляж, яким ми і користувалися весь час нашого перебування в Алушті.

Правда, пляжем вузеньку смужку берега, затиснутого з трьох боків бетонними хвилерізами та триметровою стіною набережної, назвати важко, оскільки буквально не було де прилаштуватися, але другого дня ми вже були вченими і приїхали на пляж раніше, тому спокійно вибрали місце. Втім, пізніше вже нас почали ущільнювати, і ходити до води доводилося практично переступаючи через тіла. Справжні дива еквілібристики демонстрували продавці нехитрої їжі чи риби, які з регулярністю кур’єрського потяга з’являлися на пляжі і закликали купувати самсу – пиріжки з м’ясом – та якісь глазуровані коржики. Ціна на татарські вироби стабільна – десять гривень. З незвички вже через годину ступні від гальки, яка і становить поверхню пляжу, неймовірно боліли. Зате всі незручності компенсувалися фантастично прозорим і приємним морем, яким не можна було намилуватися і насолодитися. Кілька разів бачили дельфінів, які парами вистрибували з води, рухаючись вдовж берега, метрів за двісті від нас.

Десь під обід починало смалити сонце, і, щоб не згоріти, багато людей покидало пляж. Ми, гуляючи, пішли до центру міста набережною, яка за останні роки дуже змінилася. Під горою збудували десятки котеджів чи готелів, включаючи і пару аквапарків, а з боку моря безперервною вервечкою тягнуться кафешки з відкритими верандами, де можна було відпочити і випити води чи пива, поласувати морозивом. Пальми, купальники і море. Слідів руйнівного шторму, який пару років тому буквально змив частину набережної, вже не було. Трохи далі, перед поворотом в місто, починаються нескінченні ятки з сувенірами, їжею, напоями та фруктами. Фактично ідеш, неначе по ринку. Всю пляжну протяжність алуштинського берега, окрім трьох, займають платні пляжі, куди пускають за десть – п’ятнадцять гривень. На деяких пляжах за десятку вам запропонують і дерев’яний чи пластиковий лежак. Зрозуміло, що на платних пляжах ніякої тисняви не спостерігалося, хоча людей було досить багато.

Головна набережна Алушти, яка починається десь в районі вулиці Горького, теж спочатку перетворена на ринок з сувенірними рядами, шашличними, чебуречними чи пловними, якщо так можна назвати, та винарнями. Ці делікатеси готують на місці, і запахи смаженого м’яса чути далеко навкруги. Пообідати можна і в численних їдальнях, деякі з них носять назви «українська». Обід в їдальні з трьох блюд та салату потягне гривень на сорок – п’ятдесят, і чим ближче до моря і набережної, тим ціни вищі. Якщо в центрі вода в пластиковій пляшці коштує 6 гривень, то в районі набережної – всі дев’ять. Те ж з пивом чи здобою. Булка з маком, яка в Кіровограді коштує гривню 25 копійок, там – до шести гривень. Цікаво, що в Ялті, куди ми з’їздили тролейбусом на прогулянку, ціни приємно здивували. Скажімо, ми купили кілограм пельменів всього за 19 гривень, дешевші набагато за алуштинські тут були і щербет, і молоко, і масло, і курятина, і сосиски, і здоба. Причин такої різниці ми не встановили, можливо, справа в тому, що Ялта вважається столицею курортного Криму і тут регулярно бувають наші високопосадовці, в тому числі й президенти. Для чого їм незручні запитання від відпочиваючих та місцевих пенсіонерів, достаток яких не орієнтований на курортні ціни? Отже справа у політичній чи ще якійсь волі на окремо взятій території, тоді чому не у всій державі, адже на прикладі Алушти видно, що ціни беруться зі стелі.

Очевидно, зі стелі беруться і відрахування від курортної діяльності або роботи в сфері послуг в сезон відпочинку. В місті щодня живуть, їдять, купують сувеніри і так далі десятки тисяч відпочиваючих, а в Алушті відверто погані дороги, а тротуарів практично взагалі немає. Вони або надто вузькі, або в жахливому стані. На наших очах люди кілька разів падали серед білого дня, підвертаючи ноги в нескінченних баюрах та ямах. Здивувала і практично повна відсутність освітлення в прилеглих до набережної вулицях. Звечора тут просто темно, бо орієнтуватися можна лише за допомогою вітрин та світла з інших торговельних точок.

Цікаво, що навіть росіяни і білоруси, яких в Криму багато, не кажучи вже про місцеве населення, ніколи не називають гривню «рублем». Українську мову доводилося чути досить часто, і при розмовах багато людей переходять на яку не яку, але на українську. Це не дивно, оскільки багато кримчан є вихідцями з різних областей України. Багато і реклами української, а от жодної газети українською в Криму у продажу бачити не довелось.

Алушта була заснована в шостому сторіччі нашої ери розпорядженням візантійського імператора Юстиніана, тобто має багатющу історію, від якої практично нічого не залишилося. Єдина споруда, башта ще тієї візантійської фортеці, яка стоїть практично в центрі міста, оточена впритул житловими будинками і офісами, до старовинної стіни прибудовані сараї, і розмови про створення в Алушті на базі безцінного історичного спадку туристичного комплексу, так і залишаються розмовами. Навіть покажчиків, що неподалік є старовинна вежа, немає, хоча тут вистачає і просто старовинних покручених вуличок і колоритних будинків, тому гуляти по місту просто цікаво.

Неподалік набережної розташований і краєзнавчий музей, але сказати, що він вражає експонатами, не можна. Більше того, екскурсія вартістю 20 гривень звелася до пробіжки кімнатами й пропозицією знайомитися з експозицією посередництвом вивчення пояснювальних текстів. Велика частина музею присвячена подіям революції і Другої світової, однак ні слова немає про період життя міста в білогвардійський період. В кінці набережної, на початку міського парку, стоїть помпезний меморіальний комплекс, звісно ж, видатним революціонерам з їх могилами. Не надто вдале поєднання курортного розгулу та ідеології. В Ялті теж недалеко пішли. Там, на набережній, стоїть не що інше, як пам’ятник Леніну, явно контрастуючи з бажаннями та настроями гуляючої публіки. Кажуть, що місцева влада збирається виділити йому нову житлову площу десь подалі від очей відпочиваючих. Між іншим в Ялті ми зовсім несподівано наткнулись на пам’ятник молодому Тарасу Шевченку й, звичайно, сфотографувалися.

Можна сказати, що основним вечірнім зайняттям відпочиваючих є променад по набережній та сувенірними рядами. З атракціонів – кілька вертілок-крутилок, як правило, непрацюючих, дитячі батути, караоке, якісь непереконливі мультяшні персонажі та пірати для фото, але найпопулярнішим атракціоном була мавпа, яка з господарем сиділа на парапеті й кумедно позувала з бажаючими сфотографуватися. Біля цієї парочки завжди стояла велика юрба.

Поїсти чи перекусити ввечері можна в численних кафе, але нам припала до душі чебуречна на початку набережної. Ціни вповні демократичні – 8 гривень коштував смачний і нормально наповнений чебурек, який готують на ваших очах, до того ж поряд продають справжнє кримське вино. Після нього довго зберігається терпкий і глибокий смак, який викликає лише одне запитання: а що ж за напій з назвою вино п’ють люди в материковій Україні, в тому ж Кіровограді?

Десь о 21 годині закінчується рух тролейбусів, і можна йти додому. Алушта – дуже зелене місто, біля кожного будинку росте справжній міні-парк, тому просто приємно посидіти на лавці біля під’їзду. До того ж в Алушті ввечері і вночі дуже тихо – ніхто не горланить о третій ночі п’яним голосом, тим більше не лається «для приколу». Молоді, яка жлуктить пиво під будинками, теж вночі не видно, можливо, вона вся на набережній, але і там в людний час доби теж досить спокійно, якщо не зважати на музику з ресторанів. Дивно, але жодного міліціонера я в Алушті так і не побачив – ні вдень, ні ввечері. В усякому разі в формі.

Місцеві кажуть, нарікаючи на дорожнечу: «Якби не туристи – жити тут можна», але ж значна частина мешканців живе теж за рахунок туристів. Як не шкода було від’їжджати з чарівної Алушти, але довелося. Зате вражень вистачить не на один місяць. Аж до наступної відпустки.

Сергій Полулях — спеціально для «УЦ».