На прошлой неделе в Кировоград приехал Евгений Чикаленко — Евгений Иванович — внук знаменитого мецената, основателя Центральной Рады Евгения Харламповича Чикаленко.
Евгению Чикаленко — тому, старшему, в честь которого в Кировограде переименовали улицу Медведева, принадлежит выражение «Легко любити батьківщину до глибини душі. Спробуйте любити її до глибини своєї кишені». И сам Чикаленко всегда следовал этому правилу, отдавая все заработанное (Евгений Харлампович был успешным земледельцем) на развитие украинской культуры, украинского языка. Он основал стипендии для студентов и украиноязычных писателей (одним из стипендиатов был Михаил Коцюбинский, который получал от Чикаленко 1000 рублей в год), основал первую украиноязычную газету «Рада», открыл Украинский культурный дом в польском Львове и т. п. А с 1875-го по 1881 год Евгений Чикаленко учился в Елисаветграде, в земском реальном училище, дружил с братьями Тобилевичами и Александром Тарковским, даже жил какое-то время в доме Ивана Карпенко-Карого и принимал активное участие в превращении «земли старого Тарковского» в Хутор «Надия».
Евгений Иванович Чикаленко передал кировоградскому областному краеведческому музею портрет своего знаменитого деда работы замечательного украинского художника Фотия Красицкого. История портрета тоже очень интересна. Как рассказывает Евгений Иванович, когда в 1919 году его дед вынужден был эмигрировать в Германию, с ним уехали только две дочери и один сын. Его жена, урожденная княжна Садыкова, и два младших сына — Петр и Иван, их жены и дети остались в Киеве. Семья жила в одном большом доме, где на стене висел этот портрет. В 1928 году арестовали Петра Чикаленко, в 1929-м — Ивана.
Евгений Иванович рассказывает:
— Ви, мабуть чули прізвище Френкель. Нафталій Френкель — керівник Головного управління таборів залізничного будівництва СРСР. Батько завжди казав, що Френкель погубив багато людей, але врятував в десятки разів більше. Батька Френкель врятував. В 1934 році, коли батько відбув свої п’ять років на будівництві БАМу і збирався повертатися в Київ, Френкель порадив йому: «Не їдь, бо через півроку повернешся сюди вже дуже надовго. Знайди роботу, поживи тут рік-півтора». Батько так і зробив і через рік забрав у Благовіщенськ родину — маму та мою сестру. Я народився вже там. Ми повернулися у Київ тільки після війни — у 1946 році. Але Євген Харлампович, коли почув звістку, що заарештували його наймолодшого, найулюбленішого сина Івана, не витримав, у нього загострилася виразка шлунку, і він помер у лікарні. Батька заарештували на початку червня 1929-го, а Євген Харлампович помер 20 червня.
Портрет висів у київському будинку до 1941 року. Під час війни його заховали на горищі, бо німці забирали з будинків усе, що мало хоч якусь цінність. Потім над будинком зірвався німецький снаряд. Портрет був пробитий — трикутна дірка з’явилася на ньому. Подруга моєї матері, яка намагалася бути художницею, заклеїла його і щось там намалювала. Він знову висів у нас на стені, але це вже був не той портрет. В сімдесяті роки, коли не стало моєї мами, я подумав, що маю передати цей портрет комусь, хто зможе його відреставрувати. Я звернувся до Музею українського мистецтва. Там зацікавилися роботою Фотія Красицького, але не знали, хто зображений на портреті, коли я сказав, що це мій дід, один з засновників Центральної Ради Євген Чикаленко, вони відмовилися його прийняти, порадили везти його у Львів, може, там візьмуть. Щоб полотно не зіпсувалося остаточно, я зняв його з рами, загорнув у кілька десятків шарів ватману та зберігав у шафі. Поки нещодавно видавництво «Темпора», в якому виходять друком спогади і щоденники Чикаленка, не взялося його реставрувати. Я дуже вдячний видавництву і особисто директору Юлії Олійник за те, що повернули його з небуття. Я хотів передати цей портрет в музей. Зараз в Києві планують одну з вулиць перейменувати на честь Чикаленка, поставити йому пам’ятник, але коли ще це буде?
А тут Володимир Євгенович (Панченко. — Авт.) розказав мені, що у вас вже є вулиця Чикаленка, тут його пам’ятають… Це ж Єлисаветград?
— Нет, — хором отвечают журналисты, думая, что Евгений Иванович говорит о новом названии города. - Это Кировоград!
— Так, але це ж насправді Єлисаветград?..
Мы соглашаемся, и Евгений Иванович продолжает:
— Євген Харлампович тут навчався. Ви знаєте? В Єлисаветграді він сформувався як українець, як суспільний діяч. Я дуже вдячний вашому місту, вашій владі за те, що тут пам’ятають Євгена Харламповича.
Нам же хочется поблагодарить и Евгения Ивановича за этот поистине царский подарок, и Владимира Панченко, который несколько лет назад вернул кировоградцам имя Евгения Чикаленко, выступил с предложением назвать в его честь улицу, а теперь нашел его внука и привез к нам в Кировоград. Потому что сегодня таких меценатов, как Чикаленко, очень мало — людей, которые вкладывают средства в культуру, в развитие языка, в сохранение истории, даже понимая, что процесс это очень небыстрый. Чикаленко сохранил для нас очень многое. Сохранил, не навязывая, не крича на площадях и не размахивая булавой, он просто считал, что, чтобы украинские книги, украинские журналы и газеты читали, они должны быть интересными, и готов был вкладывать в это деньги.
— Насправді, — говорит директор издательства «Темпора» Юлия Олейник, — і ті люди, які жили в Єлисаветграді тоді, і ті, які живуть тут зараз, — усі українці. Але не всі це усвідомлюють. Чикаленко усвідомлював свою українськість і намагався донести до інших, що вони українці.
Ольга Степанова, фото Елены Карпенко, «УЦ».