«Вересневі самоцвіти»: лучшая суббота осени

На Кировоградщине отшумел, отыграл свое традиционный театральный фестиваль «Вересневі самоцвіти». В этот раз фестиваль имел международный статус — наряду со многими украинскими театрами, в нем приняли участие гости из Беларуси и Израиля — они показали свои детские спектакли в областном театре кукол. А еще — впервые за всю 46-летнюю историю действа на него приехал министр культуры Украины!

И, говорят, пробыв у нас целый день, Евгений Нищук уехал под серьезным впечатлением от увиденного. На память о приезде министра остался посаженный им на Хуторе «Надия» дуб, который, дай бог, вырастет рядом с дубами, посаженными еще Саксаганским, Садовским, Заньковецкой, Тарковским и самим Иваном Карпенко-Карым.

Несколько тысяч жителей Кировоградщины и гостей собралось на праздник театра под сенью этих дубов. Минувшая суббота точно стала лучшей субботой нашей степной осени. На аллеях хутора было не протолкнуться.

Вы герои, вот вам слава

Очередной традиционный театральный фестиваль «Вересневі самоцвіти» в Кропивником был открыт необычным, ярким, своеобразным спектаклем «Слава героям».

Исходя из названия, можно было ожидать шаровар, пафосных слов и жестов, «Украины в сердце», «душу й тіло ми положим…» и подобного. Но ничего такого не было! Спектакль представлял театр из Мариуполя — донецкий академический областной русский драматический театр, чего автор этих строк и побаивался. Никто так проникновенно не говорит по-украински на патриотические темы, как еще недавно абсолютно русскоязычные. Самые дорогие и красивые вышиванки сегодня носят по поводу и без те, кто еще несколько лет назад со слюной боролся за «ущемленные» права русскоязычного населения. Самые большие портреты Шевченко висят в их кабинетах. Всего два с небольшим года назад город на берегу Азовского моря был под контролем боевиков Гиркина, и, говоря честно, немало людей там и по сию пору против «хунты» и «бандеровцев». Поэтому ставить спектакль с таким названием в этом городе — смело. И, решившись на такой шаг, актеры могли пересолить. Плюс автор пьесы — из Львова, так что можно было ожидать разного.

Не пересолили! Более того, временами казалось, что режиссер с актерами слишком вольготно говорят на щепетильные для каждого украинца темы. Коллизия спектакля «Слава героям» такова: в госпиталь для ветеранов в одну палату помещают ветерана Советской армии и ветерана Украинской повстанческой армии. Тут можно вдоволь разгуляться авторской мысли — такой конфликт заложен изначально. И действительно, у стариков не раз доходит до драки, только сердце и давление их остонавливают. Звучит до боли знакомый набор тезисов: «фашистские прихвостни» и «коммуняки», «предатели» и «иуды».

Утихомиривают вояк медсестры, врачи, сын советского ветерана. Не очень успешно. Одна из медсестер — внучка ветерана УПА. Кстати, на самом деле она главная героиня пьесы, а не недовоевавшие свое старики. И последнее слово в спектакле за ней. И это не «слава» или «умру за Украину». Слова эти личные и более о женском, совсем не о национально-патриотическом.

Режиссер Анатолий Левченко подчас балансирует на грани — некоторые ура-патриоты с невысоким IQ нашли бы пару поводов придраться: не по-государственному мыслишь. Хотя и изначальный текст драматурга Павла Арье такой же неоднозначный.

В этой непрямолинейности и есть главная ценность постановки, на мой взгляд. В ней множество моментов, которые могут раздражать как украинского патриота, так и советского человека, или «ватника». Да, Украина. Да, «душу й тіло ми положим». Но и деды воевали — тоже. И «На Берлин!» — было.

Пьесу уже поставили львовский театр имени Леси Украинки, киевский «Золотые ворота», Ивано-Франковский академический областной. Но почему-то мне кажется, что сильнее, чем Мариуполь, вряд ли кто-то мог сыграть ситуацию, положенную в основу спектакля. Тамошним людям чувствительнее, что ли, именно такая тематика…

В пьесе много… хореографии. В перебивках между эпизодами или как апофеоз противостояния героев — танго, вполне органично вписывающееся в ткань спектакля. Даже ветеранов режиссерская рука свела в намеке на танец, а уж конфликтующие врач и медсестра, сын и внучка героев не раз сходятся в страстном жгучем противостоянии танго.

Несколько дней, проведенных рядом на постелях, не то чтобы примирили ветеранов, но сблизили. В итоге ветеран Советской армии даже берет у сына деньги, чтобы оплатить операцию «бандеровцу».

Сюжет написан явно во времена Януковича. По ходу встречаются фразы типа «ваша власть бандеровская была, теперь снова наша». Также речь идет о том, что это при предыдущей власти ветеранов УПА приравняли к советским, а потом отменили, и вояк вообще незаконно лежит в этом госпитале. Ни слова о Крыме или войне на Донбассе. Но актуальности от этого пьеса вовсе не теряет — и это показатель качества.

В спектакле немало кичевых, на грани издевки нюансов. Медаль, которую ветеран носит на больничной пижаме. Бартка — карпатский топор, который ветеран УПА использует в качестве трости. Головной убор — мазепинка, в которой он и спит. Награды советского ветерана в красной коробочке, которые ему ценнее всего на свете. Но все вместе не дает ощущения, что автор, режиссер и актеры — какие-то махровые антисоветчики или заскорузлые «ватники». Вовсе нет. Все мы люди, просто с разной судьбой.

Конец печален. Оба ветерана с разницей в несколько часов умирают. Годы, сердце. Но общий фон трагикомедии таков, что не воспринимаешь смерти как конец и повод пустить слезу. Они освободились. И в чем-то освободили своих родных. И чем-то освободили всех нас от стереотипов восприятия истории и современности. От грубой предопределенности во взглядах на жизнь свою и чужую. От прямого, как штык, понимания смысла жизни. За это спасибо большое от публики Кропивницкого всему коллективу мариупольского театра. Это было что-то, друзья.

Хутор «Надия»

Кажется, все сливки общества города Кропивницкий были здесь. Все руководство области и города, депутаты городские, областные и народные. И даже глава Союза композиторов Украины Игорь Щербаков. Люди искусства, науки, бизнеса. Был организован бесплатный подвоз желающих автобусами из центра города, плюс сотни машин заполонили обочины. Работал временный рынок с сувенирами, едой и прочим. Через шаг попадались женщины в украинских народных нарядах и мужчины в вышитых сорочках. Чем-то вся картина в общем напомнила то, как показывают столетнюю городскую реальность в городском саду крупного города — музыка, танцы, нарядные пары на аллеях раскланиваются с другими нарядными парами. Не хватает нам такого гулянья.

Актеры-кропивничане представили глазам министра и всех присутствующих постановку, где перед глазами проходила история земли нашей — Владимир, Ярослав, Богдан… Масштабно так вышло. Потом пришло время любительских коллективов.

Гулял народ до вечера. Уехал министр с сопровождающими, уехали актеры. А многочисленные гости все сидели по беседкам и на берегу ставка, радуясь хорошему теплому дню и общей атмосфере.

О впечатлениях и планах

Впечатлениями от фестиваля с «УЦ» поделился главный режиссер Кировоградского областного академического музыкально-драматического театра имени Кропивницкого Евгений Курман.

— Ви вже п’ятий фестиваль зустрічаєте у якості головного режисера головної сцени фестивалю — театру імені Кропивницького.

— Так, але в організації першого я майже не приймав участі, бо прийшов на посаду лише у вересні. Єдине — з коліс підготували виставу «Степові орли».

— Усі ці п’ять років фестиваль набирає обертів?

— Безумовно. Хоча художньо він залишається у своїй початковій формі. Слово «фестиваль» перекладається як «свято», однак зміст цих слів різний. Під фестивалем розуміють довготривалу низку театральних заходів на різних площадках, змістом усього є перегляд, отримання нових вражень суто театрального типу.

— Тобто це не змагання, не Олімпіада — хто кращий?

— Так, хоча у світі є Театральна Олімпіада в Японії. А складова свята має кульмінаційну форму у дійстві на Хуторі «Надія», куди з’їжджається дуже багато людей, які чекають на задоволення від усього, що побачать і відчують там. І концерт святковий, і театральне видовище, інші складові художньої програми  - пісні, танці — поліжанрове дійство. За п’ять років спостереження я впевнився, що ця форма людям потрібна! Люди люблять бувати на Хуторі «Надія», проводити там час, просто перебувати в цій атмосфері. І я дійшов до висновку, що цього міняти не потрібно, цей захід має лишатися для людей.

Можна було б привезти туди якийсь вуличний театр з Європи, який показав би яскраве дійство. І це забере весь бюджет свята, і крім цього нічого більше не буде! Потрібно це? Не знаю.

Безумовно, фестиваль набирає обертів і за якістю спектаклів, що даються у двох театрах. І як показник якості — гості, які стали до нас їздити. Дивіться — позаминулий рік приїжджала Лариса Кадирова, народна артистка України з 1982 року. І виставу грала, і на хуторі була.

Минулий рік — Ада Роговцева. І вистава, і хутір. 2016 рік — Євген Ніщук, міністр культурі, перший за 46 років міністр, який приїхав на наш фестиваль! І побачив все, а нам є що і варто показувати! По секрету скажу: він, коли був на малій сцені в нас у театрі, то він там як актор став примірятися — «а тут така моя вистава стане, тут така». Він подумки став примірятися до гастролей в нас! Ми перемовилися про це, і він сказав «звісно»!

Ми з Євгеном Миколайовичем однокурсники, в один рік вступили до театрального інституту імені Карпенка-Карого. Ми знайомі здавна, і я пишаюсь знайомством! Знаєте, він дуже гарно грає у футбол і міг стати професійним футболістом. Однак творче начало перемогло, і він став актором. Ми гарно товаришували, він працював як актор у моїх студентських постановках, в яких я був режисером.

Пишаюся знайомством ще й через те, що він виявився людиною такого залізного духу! Два майдани, які він вів… особливо останній Майдан, коли була та страшна ніч у лютому, коли Майдан майже зруйнували. І над Майданом звучали лише дзвони Михайлівського собору та його голос. І саме його голос лишався символом того, що Майдан не зломлений. Були знесені всі барикади, все палало, до сцени було метрів тридцять, вбиті вкривали вулиці, а його голос лунав. І це історія. Ця людина не просто частина історії, він сам Історія. Його місце вже зафіксовано.

Безумовно, прекрасно, що він приїхав і побачив. Наші біди нерідко йдуть від незнання. Про нас не знають! Він не чекав побачити таке, мені здається.

— Очікував побачити щось провінційне?

— Можливо, так. Він зустрівся з іншою реальністю. І як людина розумна він розуміє, що за всім цим стоять люди! Коли він оглядав театр, то суто по-людськи зупинився на сходах, сперся на перила й дивиться з думкою на театр. Не з заздрістю, а з подивуванням, з думкою. І потім каже: «Це просто прекрасно!» Його реакція… я весь час намагаюсь від акторів получити на сцені таку реакцію…

Після вистави на хуторі він пішов за куліси привітати акторів, не повернувся і пішов, а зробив, здається, просту нормальну річ, але, на жаль, нечасто таке буває. Всім подякував за роботу, робив компліменти акторам. Абсолютно щиро.

— Будемо чекати на Ніщука на «Самоцвітах» — 2017?

— Знаєте, ми ж кожного разу намагаємося нового гостя бачити. І репертуар новий, і гість. Це розширення кордонів, обріїв, люди кожен раз мають бачити щось нове.

2017 рік буде для нас складним і принциповим. Щойно закінчилися «Вересневі самоцвіти» — 2016, ми почали думати про наступні. У 2017 році — всім нагадаю — це 135 річниця від дня заснування професійного українського театру. На 130 років відремонтували театр і я тут з’явився. Восени ми будемо відзначати новий ювілей. І ми маємо зробити це на високому рівні. Нас чекає складна й цікава робота!

Геннадий Рыбченков, фото Олега Шрамко, «УЦ».