Сьогодні, на щастя, вже не потрібно пояснювати широкому загалу хто такий В.Винниченко.
Нині Винниченко широко і глибоко ввійшов у культурне сьогодення незалежної України. Його твори пробуджують національну свідомість. Політик, письменник, художник, він ще має розкритися рідному народові різнобарвними гранями свого великого таланту. Творчість його вивчається у школі , видаються твори про надзвичайно цікаву, оригінально мислячу людину — письменника і філософа, публіциста, політика — захищаються дисертації, пишуться наукові статті, на його честь встановлено єдиний в світі пам’ятник , його ім’я носить педагогічний інститут та проспект в Кіровограді, бібліотека в м. Києві, заснована міжнародна премія.Народився В. Винниченко 1880 року в м. Єлисаветград. Будинок стояв на вул.. Солдатській, неподалік Інгулу і старої фортеці святої Єлизавети, святили в церкві яка і досі стоїть в центрі міста, навчався в гімназії для хлопчиків ( сьогодні будинок МЧС) де встановлена меморіальна дошка.
Життя Винниченка — прорив українського мистецтва до європейського культурного простору. Цей письменник здобув за життя унікальної слави і популярності. Саме Винниченко зв’язав нашу літературу з європейськими напрямками. Він же збагатив українську літературу новим жанром — фантастичним утопічним романом. Письменник залишив нам у спадок 100 оповідань, 14 п’єс, 14 романів, 41 книжку, близько 100 робіт художника.
Після повалення царизму 1917 року разом з М.Грушевським стає на чолі уряду Української Народної Республіки, обіймає посаду заступника Голови Центральної Ради та Голови Генерального Секретаріату. У 1918-1919 роках очолює Директорію. Йому належить авторство чотирьох універсалів Української Народної Республіки.
1914-1919 роки – це період великої творчої активності Винниченка – письменника. Він пише романи, драматичні твори, що з успіхом ідуть на сценах театрів України і Європи. Велику популярність здобули психологічно тонкі, художньо-майстерні оповідання про дітей „Федько-халамидник”, „Кумедія з Костем”, які одразу стали хрестоматійною класикою.
До 130 річчя з дня народження письменника — відкрито зал Винниченко — художник у Кіровоградському художньому музеї, ця подія була фантастичною, особливо якщо на неї подивитись очима Винниченка. Малювати почав в Єлисаветграді, тому що тут були малювальні класи, які не пройшли повз нього . Отже перші навички малювання і живопису він здобув саме у рідному місті.
Завдяки зусиллям Володимира Панченка до краєзнавчого музею в м. Кіровоград було перевезено, з Франції, робочий кабінет та деякі архівні матеріали. До сьогоднішнього дня в Колумбійському університеті США зберігаються щоденники та рукописи великого письменника, які заповіла після смерті дружина Винниченка незалежній Україні, з перевезенням на Батьківщину ( Єлисаветград)
Сьогодні нашими зусиллями можливо всі цінності які залишив нам Великий земляк, сконцентрувати в нашому місті, а саме: відкрити музей Винниченка куди помістити художню галерею, яка до сьогодні немає своєї зали, також перевезти з Колумбійського університету залишки архіву. Заложити парк імені Винниченка, та встановити персонажі із його оповідань.
Все це якщо об’єднати в один туристичний маршрут можливо створити цікаву подорож по Кіровограду – Єлисаветграду, що в свою чергу дасть додаткові надходження до бюджетів , розвиток інфраструктури, культурних цінностей а саме головне патріотичного виховання молоді.
Олег может я выскажусь немного резко в отношении вашего кандидата — но уж такое у меня к нему отношение.
Как писатель спорить не буду, не филолог. В школе читал — не понравилось. Достоевский поинтереснее будет.
Как политик — чтобы не выразится очень резко -полный ноль. Как премьер- ноль. Демагог. Профукал всё.
Так можна абсолютно говорити про всих.
Ще краще зовсім нічого не робити, але людина яка приймала активну участь в становлені нашої держави, показала себе як художник, драматург, письменник — все це для України.
Оцінку потрібно виставляти більш маштабніше, не одними своїми амбіціями, потрібно зважити той момент, як цю людину мажна представити нашій молоді, і що важливого підкреслити для патріотичного виховання, научити цінувати історію і людей які її творять. Я думаю про сьгогоднішніх політиків також можна буде через 100 років не просто поговорити.
Что конкретно, сделал для Украины, для украинского населения, господин Винниченко? Лично я просто не в курсе. Думаю что не только я.
Если бы не учебная программа,то Винниченко не читали бы.Без этих «костылей» ему не конкурировать ,например,с Булгаковым,Шолоховым.А уж как о политике и говорить не стоит.Пригласить германцев ради решения внутренних проблем,а затем сбежать за границу-просто позорно.
Вот ,что узнал Винниченко о себе,общаясь с народом
««Я рекомендовал бы всем правителям время от времени поездить по своей стране в вагонах, набитых «их» народом, и, смешавшись с ним, послушать их разговоры. Это полезнее проведения десятков совещаний с парламентскими фракциями. К тому времени я уже не верил в какое-то благорасположение народа к Центральной раде. Но я никогда не думал, что в нем могла быть такая ненависть, и особенно среди тех, которые и по-русски не могли говорить, а только по-украински, и которые, следовательно, были не латышами и не русскими, а своими, украинцами.
С каким презрением, яростью, с какой мстительной издевкой говорили они о Центральной раде, о генеральных секретарях (министрах), об их политике. Однако действительно самым тяжелым и страшным в этом было то, что заодно они высмеивали и все украинское… И это были не отдельные сценки, а всеобщее явление от одного конца Украины до другого».
У 1919 році Михайло Коцюбинський писав:
«Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь
йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». „Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав
Франко в рецензії на збірку оповідань Винниченка
«Краса і сила» (1906), — раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом
як саме життя, всуміш, українське, московське,
калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати Винниченка». 1914-1919 роки – це період великої творчої активності Винниченка – письменника. Він пише романи, драматичні твори, що з успіхом ідуть на сценах театрів України і Європи.
Програма УСДРП передбачала ліквідацію самодержавства і встановлення
демократичного ладу в Росії, ліквідацію залишків феодалізму в
соціально-економічній сфері, право націй на самовизначення,
запровадження свободи слова, друку, маніфестацій тощо. Своїми
програмовими положеннями УСДРП була пов’язана як з РСДРП, так і з рештою
українських партій. Але цікаво, що і з тими, і з тими вона перебувала у…
стані постійного конфлікту. За словами історика, “якщо у першому випадку
“агресором” виступали російські соціал-демократи, котрі припускали
можливість існування будь-якої національної соціал-демократії, крім
української; то в іншому – саме УСДРП виступила ініціатором
роздмухування “класової боротьби” всередині українства”.
Щодо Володимира Винниченка ця загальна ситуація доповнювалася деякими
суттєвими відтінками, що про них точно сказав Євген Чикаленко, – він
дуже добре знав вдачу свого “хрещеника”: хоч Винниченко і належав до
соціалістичної партії, писав Є. Чикаленко, проте “я вважаю, що по вдачі
своїй він швидше анархіст”.
Чикаленко мав на увазі імпульсивну, амбіційну, затяту натуру Винниченка,
у якому постійно жив той дух противенства, який ще з гімназійних часів
створював йому репутацію enfant terrible (жахливої дитини), а пізніше –
вічного порушника правил”. У політиці, літературі, просто в повсякденні.
Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарований діяльністю
Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і
робітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед спролетаризованих
мас. Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України
кайзерівською Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстання проти
уряду гетьмана Скоропадського та цого спільників. Шансів на успіх було
обмаль, але перемогу він вбачає в тому, “що ми, українські соціялісти і
демократи, що ми, українці, з’єдналися зі своїм народом. Хай нас
розіб’ють фізично, але духовно, національно й соціально, ми поєднані
тепер і в слушний час наш голос матиме довір’я в народі нашому”.
Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував В. Винниченко – голова
нового уряду Української Народної Республіки – Директорії. Знову ж
трагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а
виконавська влада ті інтереси топче. Члени Директорії – патріоти, « але
тільки патріоти. Вони не революціонери ”. Усвідомлює, що історія щастя
рідного народу не твориться, зате в історію страждань записано вже
немало сторінок. В. Винниченко намагається вийти зі складу уряду.
Личность Винниченко — очень спорная, как и вся украинская нация. Буря внутренних противоречий, понимание исторических процессов, но абсолютное невежество в политической тактике. Гениальность писателя, и одновременно, декадентские нотки. Бюря протеста и тишь ошибок. Личность — масштаба мира. Но личность неоднозначная. Это не Троцкий — либо демон революции, либо ангел большевизма. Это не Самсонов — символ чести и жертвенности. Это не Сухомлинский, не Паученко, не Ястребов. Владимир Кириллович — это глыба непознанного и нераскрытого — своеобразный Мцыри нашего времени. Это, по- моему, именно то имя, которое может символизировать именно СОВРЕМЕННЫЙ Кировоград — с его бурями недовольства, с его его майдансовским фанатизмом. Именно Винниченко сказал: «Українці об’єднуються лише перед розстрілом» — так и мы, объединились лишь перед Майдансом. Олег, мой голос — тебе!
Так получилось,что живу в окружении педагогов — и супруга,и её мама,и её бабушки — все педагоги. Очень уважаемые люди. Тамаре Ивановне Гетьман (бабушке,учитель математики 14 школа)- 93 года, а к ней пишут письма и заходят в гости до сих пор её ученики. Галине Романовне Гетьман (4 школа,18 школа) — так же любят её ученики. Елену Владимировну (мою любимую супругу) — так же очень любят и уважают её ученики.
Как конкурсант, не скрою, очень хочу победить, но…Правда у каждого своя,а истина — одна! Выбор правильный, и отдавая дань своим близким,педагогам, поддерживаю тебя Олег,и желаю победы в честной борьбе. С уважением,
Юрий Андалюкевич.
Вже те, що наш педуніверситет носить його ім`я — показник його масштабності! А судити про нього з кадрів фільму «Девять жизней Нестора Махно» — значить давати можливість пропагандистам сусідньої країни навязувати нам історичні стереотипи. Не ведіться, а послухайте своїх краєзнавців!
…то, что КДПУ носит его имя — это прекрасно…
Но на счёт масштабности его личности можно спорить и спорить…
…а нашим местным исследователям советской закалки, которые одели национальные одёжи, и которые из кабаков не вылазят, я не верю…
«Не верю!» — как говорил Станиславский…
А кому верите,Aleksandr?
Фигура В.Винниченко,безусловно,неоднозначна.Возможно,и спорна.
Мои знания о нем,к сожалению, тоже,разрозненны и неоднозначны…
Но все равно,я уверен,что он заслуживает быть в этом списке- выдающихся наших земляков.
…ну если выбирать между «талантливым» «танцором диско» и Винниченко, то я выберу конечно последнего…
Просто в педуниверситете,на укр.факе,были и остаются сильные националистические настроения.К тому же,бывшие преподаватели,уехавшие в Киев,поддерживают его,зазывают туда «свидомых» авторов,политиков,вроде скандальной Фарион.Как известно,переименование педуниверситета прошло пассивно,мало кто знал тогда,кто такой Винниченко, боялись выступить против ректора.Триумвират проректоров и ректора той поры-особая песня для летописца педа.Сегодня публикаций стало больше ,а уважения к Винниченко меньше.Достаточно прочитать его дневники,чтобы понять,что он не был готов к вызовам своего времени.
Из дневников Винниченко о своем поражении
««Ми, як уже сказано, пренаївно поясняли це розкладаючим, «безсовісним» впливом большевиків, їхньою агітацією, демагогією. Засліплені, загіпнотизовані, одурманені своїм ідеалом державности «як у людей», ми не бачили того, що то ж ми самі були тими агітаторами й демагогами, що розкладали наші маси»
Jesuit , Алекса начитался? Это прямо цитата из его поста.А свои мысли имеете? Или вы и есть -он?
Блин, так вот он и есть — наш Алекс.Господа «статские советники», знакомьтесь, перед вами провокатор, украинофоб, русский шовинист и ненавистник всего украинского! Для более полной информации полистайте многолетние архивы «УЦ.» Один только штрих — на форумах он любил цитировать философа-нациста Хайдеггера.
Хайдеггера изучают в университетах Украины.Судя по реплики,Вы не учились там.
Опечатка-«реплике»,смеялся.
Аlex, не багато політиків які б могли так свідомо визнати свої помилки і всіма сила намагатися виправити ситуацію.
Із щоденника:«Вопрос о вступлении в Политбюро явился последним пробным камнем их искренности. И эта проба окончательно выявила их действительную физиономию. На этом и заканчиваются мои отношения с ними. А этим заканчивается и моя политическая деятельность… Искал гармонии, нашел наибольшую дисгармонию, нечестность с собой. Не принимаю ее, не могу принять. А с другой стороны, если тот порядок, рождение которого я с восхищением приветствую в душе, победит, а мы, а я буду стоять в стороне, буду выжидать, а потом приду на готовое, — не проиграем ли мы, не преградим ли путь своей нации?..
Не выпускать инициативы власти из украинских рук.»
Alex, якщо вам відомі усі «розклади» по перейменуванню, чому ви називаєте неправильно назву факультету? Менше з тим, я не відкрию великої таємниці, якщо скажу, що половина викладачів універу «свідомі», вони — наукова еліта. з цим варто рахуватись.
…это для кого как…может для кого-то они и «элита», а для большинства народа они никто…
Соображают конечно, но знания и умения направляют в деструктивное русло…
Эта «элита» ещё при Кучме воду мутила…домутилась…
…да знаем мы, эта «элита» с кабаков не вылазит; они все свои знания пропили лет 10-15 назад…
Нормальных преподов по пальцам счесть…
Тот блатной, тот за доллары защитился, тот 2005-10 годах зарисовался как нужный…
…а главное, сколько эта «элита» на сессиях имеет…
В сто первый раз вспоминается фраза Ленина на счёт интеллигенции…он чётко сформулировал своё видение по этому вопросу…
На прикладі нашої дискусії, є можливість зрозуміти: чому, власне, у Винниченка нічого не вийшло в політиці…
…потому, что он писатель по натуре и мышлению, а не политик…
Да и люди с таким складом ума и характером как Грушевский и Винниченко не смогли просто противостоять циникам с Запада и большевикам с Востока…
И независимая Украина в тот момент никому не нужна была…
Олег,хочу выразить Вам искреннее УВАЖЕНИЕ!
Ваш ВЫБОР и Ваша позиция вернули мне НАДЕЖДУ, что у Украины есть БУДУЩЕЕ, которую я было уже утратил,в том числе, после ошеломляющих предложений Ваших соперников.Чего только стоит «выдающийся» танцор диско! И ЭТИ люди претендуют на ГОСУДАРСТВЕННУЮ должность?!
Вообще, на мой взгляд, с В.Винниченко на звание «Выдающегося земляка» могут конкурировать только М.Кропивницкий и Е.Маланюк. Это ЗНАКОВЫЕ фигуры для всего украинского НАРОДА.О последнем из них, талантливейшем поэте, «до мозга костей» патриоте своей Родины Маланюке, мы, по причине своей бывшей БЕЗГОСУДАРСТВЕННОСТИ, не знали буквально еще до «вчерашнего»дня.А открыл нам эту ЛИЧНОСТЬ, которой ГОРДИТСЯ любой народ, имея СВОЮ таковую, светлой памяти, Леонид Куценко.
Но я уверен Олег,что благодаря ТАКИМ молодым людям как Вы,а ВАС с каждым годом становится все больше,и Е.Маланюк заслуженно встанет перед украинцами в ПОЛНЫЙ рост,как сегодня В.Винниченко.
Спасибо Вам. И желаю ПОБЕДЫ!
P.S.
И не обращайте внимания на злобно лающих мосек. О том, ЧТО им придает духу, еще дедушка Крылов рассказывал.
Дякую за підтримку, я думаю, що всетаки в суперечці народиться істина. Давайте разом конструктивно попрацюємо над позитивом Винниченка і можливо є якісь ідеї, щодо перевезення до Кіровограда архіва з Колумбійського універу та картин з м.Києва, які до сьогодні там не знайшли свого місця, напевно це знак для нас Кіровоградців. Можливо про нас згодом забудуть але місто отримає нове духовне народження.
Любезный млн. укр. во-первых тыкать мне не надо, с вами на брудершафт не пил и не собираюсь.
Во-вторых, живу и жил своим умом, Алекса не читал, пока своих знаний хватает.
В-третьих, любезный, а что вы читали о Винниченко, кроме Википедии и учебника истории для 10 класса?
Вы читали дневники Чикаленко? Воспоминания Скоропадского? Поведайте мне неразумному список великих дел этого политика? Кроме сугубо декларативных Универсалов. Расскажите о его государственном строительстве, о боеспособной армии например.
Рассказы о том что никому не нужна была Украина — блеф. Были бы не нужны не приглашали бы на переговоры в Брест, на Версальскую конференцию.
Так может не сумели правильно организовать? Вот именно за это я Винниченко категорически не приемлю. Если ты писатель — пиши книги, но в государственные дела не лезь.
Кстати, Алекс вы этого не говорили? А то опять скажут что своих мыслей не имею.
Олег,идея имеет перспективу. Но в ее реализацию, думаю, должен включиться первым делом педунивер. Это их и престиж, и имидж. Не обойтись тут и без поддержки властей. Но,видимо, не нынешних. Винниченко это ФИГУРА для украинцев, а не для тех кто лишь ПРОЖИВАЕТ на территории Украины. Но дорогу осилит ИДУЩИЙ. Вашу идею постараюсь сформулировать и донести спецу в данном вопросе В.Панченко.
Доброго дня шановні.
Читаю Ваші коментарі і радію за нас Кіровоградців, які можуть реально запропонувати і відстояти свою думку стосовно кандидата на всенародне визнання. Повністю підтримую ідею стосовно Винниченка, потрібно місту, людям та й молоді ідеал який би був визітівкою Кіровограда. чого чого а духовності нам не хватає
Добридень! Я живу в західному Чикаго. З шкільних років дуже цікавлюся українськими художниками, драматургами і державними діячами України 18-19 століть. У пошуках інформації, що цікавить мене, випадково на сайті uc.kr.уа знайшла статтю про письменника і художника В. Винниченко. У Кіровоградській області у мене проживали родичі, які багато розповідали про дії 18-19 століть, у тому числі і про Володимира Винниченко. Я не раз чула, що в Колумбійському університеті міста Нью-Йорк — одного з відомих університетів США, є архів письменника, і, щоб в майбутньому, коли Україна стане дійсно незалежною державою, то дані архіву зобов’язуються повернути авторові. Пропоную співпрацю в області інформаційної підтримки науково-дослідної діяльності
Янукович тоже ноль, но это же ему не мешат быть укринским деятелем номер 1! 🙂
Точно: пусть сгноят на рОдине, чем вознесут на вражей территории!!! 🙂 🙂 🙂
Если бы не учебная программа
————————————-
ну, если читать только школьную программу, или методички, то о чем можно вообще говорить???