Трохи роздумів про «гречкодавців» та обіцянки :)

Це частина інтерв`ю, з якої видалено агітацію, щоб не звинувачували у порушенні :), посилання на особисту думку 🙂 та внесено деякі корективи для уточнення понять.

Роздавання гречки це – аморально, принизливо як для кандидата, так і виборця.

—         Відомий політик закликає: «Беріть, що вам дають, але голосуйте серцем і розумом».

—         В чомусь він правий, адже дають те, що у вас уже забрали,  або ж заберуть завтра. Однак, у фактах передвиборної роздачі є великий гріх, у Біблії це названо втратою первородства, тобто своїх прав. Це історія про двох братів, один з яких за миску юшки віддав своє первородство. Коли ж наївся, то згадав, що первородство – на все життя, а тарілка юшки – лише на сьогодні. Але було вже пізно. Наше первородство – це право вибору життя для себе і своїх дітей, яке хтось хоче купити за той же пакунок гречки.

—         А потім стає непідконтрольним на всю каденцію?

—         Виборець має право раз на п’ять років обирати владу. Поки це право за ним залишається, він може самостійно вирішувати, за якими правилами жити йому і його країні, хто представлятиме його інтереси у владі. В ідеалі –  через вибори наймає менеджерів, котрі виконують державну роботу, в  той час, як сам він сіє пшеницю, кує метал, будує, лікує хворих, навчає дітей, працює над винаходами і все інше, що забезпечує розвиток країни і загальний достаток. В житті, на жаль, нерідко трапляється по-іншому: виборець так само сіє пшеницю, кує метал і т.д., а обраний ним менеджер вирішує не державні справи, захищає не його інтереси, а свої власні, причому, часто взагалі втрачаючи почуття міри. Прикладів, думаю, достатньо.

Той, хто хоче продати свій голос, має усвідомити, що відразу ж має забути про якесь задоволення власних потреб – він уже своє отримав: гречкою, сотнею гривень, півлітрою горілки… Кожен, хто продав свій голос, має зрозуміти, що «покупець» насправді його не поважає і поважати ніколи не буде. А те, що роздав перед виборами, поверне та ще й з великим прибутком. Дуже вигідний ґешефт: потратився один раз, а п’ять років житиме за ваш рахунок. І житиме не бідно:  один день утримання народного депутата з його апаратом обходиться державі у дві тисячі гривень. Це, не кажучи вже про різні преференції, оборудки, продаж свого голосу у Раді або себе як „тушки”. А пенсіонерам, яких вони перед тим купили продуктовим пайком чи так званим соціальним пакетом, добавлятиме разом із колегами і  проголосованим ним урядом по десять гривень тричі на рік. Ось чому мені  боляче дивитися, коли ці «благодійники» зі смиренним виглядом і солодкими посмішками роздають бідним людям, по суті, милостиню, як жебракам. Та ще й вимагають дякувати за ці подачки.

Депутат, який купує мандат, уже апріорі корупціонер. Можете не сумніватися, що  голосуватиме він у парламенті не за інтереси громади чи країни, він голосуватиме за те, що вигідно йому і його оточенню. Він, не задумуючись, позбавить українців мови, селян землі, «чорнобильців» доплат, якщо це обіцятиме якісь вигоди йому самому.  І в цьому винен і той, хто продав йому голос. Бо він тим самим привів саме таких людей до влади.

—         Не секрет, що «гречкодавці» в накладі не зостаються…

—         Навпаки. Просто так ніхто не витрачається. Якщо бізнесмен купує голоси то це означає, що він не доплачує власним працівникам, ухитряється платити менше податків. Інший потрапляє у залежність, бо гроші, які йому дали на підкуп треба буде відпрацювати. З обранням таких людей до парламенту їхні пріоритети не змінюються. Тому не треба дивуватися, що Україна за двадцять з лишком років незалежності так і не просунулася вперед. Нещодавно президент Польщі Броніслав Коморовський, перебуваючи в нашій країні, повідомив, що нині її валовий внутрішній продукт утричі більший, ніж в Україні. А ми ж пам’ятаємо ще порівняно недавні часи, коли поляки приїздили до нас купувати сокири і сапи.

—         У їхньому Сеймі немає прогульників і кнопкодавів. Там люди всерйоз працюють над законодавством, яке б забезпечувало розвиток країни, а не голосують за помахом руки диригента від влади.

Якось польська делегація знімала на мобільники у Верховній Раді, як у нас проходить голосування. Поляки не приховували свого здивування і сміху й говорили: «У нас таке неможливе. Бо якби виборці побачили це по телебаченню, то за тих  депутатів більше б ніхто ніколи не проголосував». При чому без різниці ти голосував чужою карткою, чи ти лишив свою картку іншому – ти порушник Конституції і жоден виборець не давав тобі повноважень так вчиняти.

—         Слід наголосити, що значна частина «дарувальників» взагалі розпоряджається не своїм. Скажімо, планово відремонтовано за бюджетні кошти, за зібрані з нас податки, дитсадок чи школу, приведено в порядок дитячий майданчик, замінено опалення в лікарні – по завершенню робіт на урочистостях з’являється один із кандидатів і бадьоро заявляє, що це робота його чи його команди. Хоч зроблено насправді те, що мало бути зроблене й без виборів. А люди сприймають це як особливу турботу про них саме цієї особи і збираються за неї голосувати. Загалом, це теж підкуп, тим більше, за чужий рахунок.

—         А є ще один вид підкупу, такий як нездійсненні обіцянки.  Якщо вам обіцяють сприятливий клімат для бізнесу, розвиток території, на якій ви живете, збільшення кількості робочих місць, зниження вартості житлово-комунальних послуг до десяти відсотків від сімейного доходу і таке інше, поцікавтесь, за рахунок чого. І побачите, що вас просто дурять. А якщо маєте можливість, то ще й проаналізуйте діяльність депутата, котрий знову висувається у парламент, за які закони він голосував у нинішньому скликанні. Часом за депутатськими «турботами» приховується звичайнісіньке обдирання територій. Візьмемо для прикладу закон, згідно з яким ліквідовано дорожній збір. Здавалося б, чудово, на один податок менше. А насправді цей збір покривається  збільшенням акцизного збору на пальне. Тільки ось де «чортик» приховується: внаслідок такої маніпуляції місцеві бюджети втратили кошти від отого самого дорожнього збору, вони тепер ідуть у бюджет державний. Тут до речі ще й додаткове навантаження для сільского господарства, бо з комбайна, трактора дорожній збір не брався, а тепер через пальне додатково тільки у Кіровоградській області з аграріїв витягли за рік близько 100 мільйонів гривень. Або ринковий збір, який втрачений для місцевих бюджетів.  Проголосоване, в тому числі й тими депутатами, що зараз хочуть будь-що залишитися в Раді, створення Земельного банку, позбавить органи місцевої влади значних сум від податку на землю, не кажучи вже про те, що це пряма загроза селянину за деякий час залишитися без землі. Поцікавтесь, хто з них як голосував у земельному питанні. Але «централізація»  не тільки знекровлює місцеві бюджети. Вона плодить ще більшу корупцію, коли люди прагнуть, щоб їх обрали чи призначили лише для того, щоб сісти на розподіл фінансів. От і ростуть апетити на горі, а місцеві бюджети дедалі меншають.

—         Дешева рибка – погана юшка. Або ще точніше – ледачий робить  двічі, скупий двічі платить.

—          Ще точніше – непродумані заходи, напівреформи дорого обходитимуться державі. У майбутньому. Скажіть, хтось сьогодні всерйоз планує, яким буде наше суспільство років через двадцять-тридцять? Ні. Візьмемо школу. Перед нею, особливо в селі, через демографічну ситуацію постали серйозні проблеми. І відповідні міністерства нічого кращого не придумали, як закривати малокомплектні школи, а дітей підвозити у ті, що заповнюватимуться дітьми з різних, скажемо так, територій. І вчителі там теж ніби мають працювати з різних шкіл, хоч це вже – фантастика. Бо останні просто залишаться без роботи. Зрозуміло, що технічний прогрес міняє географію села, щось треба робити. Але перед тим – думати. Той стан, в якому перебуває сьогодні українське село, — не вічний. Якщо створити умови, сільська місцина може відродитись. Люди матимуть роботу, зростатиме народжуваність. Сільскі школи знову стануть потрібні. А чи будуть для них приміщення? Ні, бо як школу закриють, їх приберуть до рук діловиті люди. Діти ж навчатимуться за десяток-другий кілометрів від дому, не встигатимуть відпочивати і як слід готувати уроки,  житимуть кожен окремо від шкільного колективу, який складатимуть тільки учні з перспективного, як колись казали, села. Все це, безумовно, негативно позначиться на навчанні і вихованні майбутніх поколінь. Не кращі справи і в містах. Ось вам яскравий сюжет з Бобринця. Школа №2 ліквідується з наміром переорієнтувати її на дитсадок. Бо садків не вистачає. А куди поділися приміщення садків? Місцевим відомо хто зараз в них хазяйнує. А от що далі закривати, коли не вистачить шкіл? Мабуть адміністрацію. Між іншим, школу закрили, а на дитсадок, виявляється, грошей немає. Догадайтесь із трьох разів, що станеться з приміщенням.

—  Свого часу в Кіровоград приїздив один із міністрів освіти. Я задав йому питання: «У зв’язку з технічним прогресом сільська місцевість мінятиме своє обличчя. Чи планує міністерство мережу сільської освіти так, скажімо, років через двадцять?» Він відповів, що ні, міністерство здійснює тільки поточне планування. Ось тепер і маємо всі ці проблеми в освіті та ще й на рівні експериментів то з тривалістю навчання, то з підручниками.

—         В результаті падає рівень знань учнів. А недовчений громадянин державі коштуватиме досить дорого. І він не один такий, а ціле покоління. Бо заощаджуючи на освіті, ми наперед створюємо дефіцит висококваліфікованих кадрів, опускаємо планку загальної освіченості і культури суспільства.  До того ж, в державі не тільки не бачать, яким буде село за деякий час, а й які професії стануть необхідними завтра як місту, так і селу. Ми тут не маємо державних орієнтирів. Чи відомо вам, що нинішнього року у вишах країни на деякі спеціальності не було жодного абітурієнта?  

—         Зараз у верхніх ешелонах влади говориться про заохочення спеціалістів, зокрема медиків, для роботи  в селі. За радянського часу випускник вузу був зобов’язаний відпрацювати три роки за направленням, і це якоюсь мірою рятувало ситуацію. Тепер часи інші. Чи погодиться молодий спеціаліст на поїздку в Тмутаракань, якщо він вивчився на свої власні гроші? (Я не хочу образити село, йдеться про те, до чого його довели). Безумовно, ні.

—         Це ще одна фантазія безграмотної влади. Вона думає, що обіцяним автомобілем, квартирою, і дещо вищою зарплатою заманить молоду людину туди, де з трудом виживають і місцеві мешканці. Чи вистачить у держави коштів на авто, це ще питання. А от що вона в найближчому і не дуже близькому  майбутньому ніяких зручних квартир для молодих спеціалістів не побудує, то це вже точно. Бо справа не тільки у самому житлі, а й у всій комунальній сфері. Та ще в умовах роботи, які і в місті далекі від нормальних. Високопосадовці люблять хвалитися придбанням новітньої апаратури. Насправді ж нерідко це викинуті на вітер гроші. Приклади? Будь-ласка. Нещодавно у наш обласний кардіодіспансер придбали ангіограф, розпіарили, що тепер там кожен зможе пройти найсучаснішу діагностику. Але до цього приладу потрібні ще спеціалісти, які недостатньо кваліфіковані, а також витратні матеріали, які коштують дорого і на які грошей немає. Тільки одноразовий катетер для дослідження коштує до 10 тисяч гривень. Кому потрібне таке покращення вже сьогодні? Практично не експлуатуються придбані в лікувальні заклади області цифрові рентгенапарати, бо не має коштів навіть на обладнання приміщень. Та й проблема з кваліфікацією фахівців. Викликають сумніви й інші широко розрекламовані заходи. Візьмемо той же перинатальний центр. Далеко не всі знають, яким чином він утворювався при нашій обласній лікарні. А для цього закрили родильне відділення в цій лікарні, скоротили лікарські посади в інших закладах задля забезпечення лікарями цього центру. Наступне питання, яке хочеться задати владі: пріоритет тільки складні діти при народжені? Безумовно, їх треба рятувати. Але це буквально години і далі ці проблемні діти потрапляють у обласну дитячу лікарню, а що ж там змінилося? Нічого. Ні нового обладнання, ні додатково кваліфікованих кадрів. Ось у чому проблема. Треба спочатку навчити людей, бо все це обладнання без спеціалістів – мертвий метал і нікому не потрібне. Це віз попереду кобили. І це, до речі, не тільки стосується медицини, а й екології, якості харчів (чомусь фальсифікаторів і недобросовісних виробників досі тільки легенько лякають штрафами, тоді як  у цивілізованих країнах їх карають з усією суворістю закону), і якості води, і здорового способу життя та ще багато чого, що не забезпечують сьогодні ні закони, ні кадри. Так що роботи у майбутніх парламентарів попереду багато. Звичайно, якщо туди прийдуть люди вирішувати державні справи, а не власні.