Немногим в Кировограде надо объяснять, кто такой Владимир Панченко. В свое время один из самых ярких преподавателей педагогического института, он сделал больше всех, чтобы сегодня вуз был университетом имени Винниченко. На первых демократических выборах в Верховную Раду в 1990 году кировоградцы доверили ему представлять свой город в парламенте, он стал народным депутатом. Затем долгое время был вице-президентом Киево-Могилянской академии. Давно живет в Киеве, но кировоградцы все равно считают его своим.
На днях Владимир Панченко представил в библиотеке имени Чижевского свою новую книгу «Сонячний годинник».
Книга открывает читателю истории «знакомых незнакомцев» из XVII-XXI веков. Их имена преимущественно известны, однако многие из жизненных сюжетов и «зигзагов» судеб остаются прикрытыми пеленой времени. Двадцать четыре рассказа книги призваны максимально приблизить неравнодушных читателей к тем местам, с которыми и связана неповторимая драматургия жизни людей, достойных памяти потомков. Материал книги собирался в течение многих лет. География путешествий тоже весьма разнообразна – от Черниговщины и Слобожанщины до Буковины.
Кировоградской области посвящены четыре главы книги из 24, где описаны Хутор «Надія», Глодосы, Новомиргород, Елисаветград и другие города и поселки нашего края. Посещая тот или иной уголок Украины, Панченко фиксировал увиденное в записных книжках и на фотоаппарате. А когда понял, что все собранное потянет на отдельную книгу, начал тщательно ее готовить. В книге объемом в четыреста страниц автор пытается не только рассказать, но и показать нам все им увиденное: здесь помещено более 350 фотографий – как современных, так и архивных. В ней, наверное, нет ни одного упомянутого объекта или факта без иллюстрации. Панченко внимательно всматривается в то, что осталось потомкам, как сохранились те места и дома, где жили его герои и жива память об их пребывании. Рассказ движется от того, что есть, к тому, что было, когда по улицам еще ходили живые люди-легенды. В первую очередь автора интересует история людей. Это не просто путешествия, а путешествия-исследования, в которых речь идет не только о том, что можно увидеть глазами, но и о том, что удалось отыскать в документах, дневниках, архивах, воспоминаниях и т. п. Книга вышла в издательстве «Темпора» в 2013 году.
А вот что говорит о книге сам автор: «… Це меншою мірою повість про мандрівки… Моя книжка називається саме так, як називається, тому, що на території Києво-Могилянської академії, де я працюю, є пам’ятка XIX сторіччя – дуже милий, я би сказав, навіть грайливий сонячний годинник. Біля нього я зупиняюсь кожного разу, коли прохожу поруч. Але, коли я називав книжку, мене цікавило в першу чергу не пряме значення цих двох слів, а певна символіка й метафорика поняття сонячного годинника. Зрештою, моя книжка про вічне й плинне, про те, що зникає та що важливо зберігати в історичній пам’яті українців. Маю на меті достукатися до всіх, кому цікаво, хто серцем кучерявий.
… Сонячний годинник такий, що його неможливо зупинити. Він в певному сенсі вічний.
Я в своїх численних мандрівках по Україні не раз згадував епізод, коли Тарас Шевченко задумав видати альбом “Живописна Україна” і так пояснював надмету цієї своєї роботи. Він хотів людям, які й читати не вміли, і людям – нащадкам козаків показати ту країну, яку вони підзабули або й не знали зовсім. Я думаю, що для нас, українців, і досі існує таке епічне завдання, яке можна було б сформулювати гаслом Григорія Сковороди “Пізнай себе”. І ця потреба самопізнання є завданням дуже багатьох. Я для себе саме так формулював це завдання – розповідати іншим про те, що ти дізнаєшся.
Спочатку я робив це в радіоефірі, на Національному українському радіо, протягом п’яти років. Це була авторська програма під назвою “Українські скрижалі”. По різних періодичних виданнях я окремі якісь речі друкував. І ось нарешті настав час усі ці мої спонтанні окремі прагнення перетворити на книжку. Зрештою це і сталося.
… Всі двадцять чотири історії, зібрані у цій книжці, покликані розповісти про нас самих, про нашу історію, культуру і про людей, які – хто більшою, хто меншою мірою – виконали роль тих атлантів, що на своїх спинах втримали цю культуру.
…У нас є невелике село біля районного центру Коропа на Чернігівщині, там є міст через річку Десна. Це місце є українським Рубіконом Івана Мазепи. Саме там, перейшовши через міст, він оголосив козакам своє рішення, яке й досі викликає нервування в російських серцях. В українських серцях це теж викликає багато чого. Перейти цю дорогу разом з гетьманом, відчути всі перипетії, всі нюанси тих днів, тієї епохи мені було чи не найцікавіше, про що і йдеться в одному з розділів книжки. І не випадково я його поставив останнім у цій книжці.
… Мене часто питають незнайомі люди: “А чим ви займаєтесь?” Я спочатку не дуже знав, як відповідати, а потім навчився віджартовуватися. Кажу: “Я електриком працюю”. Продовжують далі з’ясовувати, що за електрик такий? Вільний такий електрик, я не служу десь при установі, я просто інколи вкручую лампочки. Якщо вони в мене є. Кожна мандрівка давала й дає мені можливість запасатися цими лампочками, щоб потім їх для усіх вкручувати, щоб вони освітили ще більше незвіданої, темної території».
А в конце встречи с многочисленными почитателями Владимир Евгеньевич заинтриговал очень многих людей, которые теперь будут с нетерпением ждать выполнения его обещания. «Напишу книгу о Кировограде. Есть много материалов», – сказал Панченко.
Геннадий Рыбченков, фото Елены Карпенко, «УЦ».
