У Кропивницькому з великим успіхом відбувся концерт «Вар’яти-шоу» – проекту, яким керує відомий шоумен Сергій Притула. «УЦ» вдалося поспілкуватися з артистом на найрізноманітніші теми, задати свої питання. Тільки Сергій в нашій країні може говорити про дуже серйозні речі без пафосу, нормально, з гумором (ну а як же!) і водночас неординарно та дуже цікаво. Талановита людина, що скажеш!
– Є один Притула – коли він з’являється на сцені або на екрані, в усіх одразу усмішки від вуха до вуха. А є інший Притула – який допомагає воїнам АТО, збирає кошти, опікується пораненими у шпиталях. Як в одній людині вживаються дві різні особистості?
– А ви думаєте, що один Притула відрізняється від іншого? Ось я тільки-но зайшов до ваших земляків, хлопців з 3-го полку спецназу. Познайомився нарешті з «Редутом» (командиром полку. – Авт.), бо ми раніше заочно зналися. Сьогодні особисто познайомився з одним з найкрутіших військових підрозділів України (на фото знизу). І всі посміхалися. Не треба допомагати з кам’яним виразом обличчя!
– Як відноситеся до терапії мистецтвом? Чи може гумор лікувати?
– В історії нашого шоу був один непростий період, який співпав з непростим періодом у житті України. Грудень, січень, лютий, березень 2013–2014 років. У нас у січні мали відбутися кілька концертів у Львові, і тут раптом пішли перші загиблі на Майдані – Нігоян, Жизневський… Ми відмінили ті концерти, однак сказали, що всі квитки залишаються дійсними в лютому. А в лютому за три-чотири дні до нашого виступу відбувається масовий розстріл людей на Майдані, на Грушевського. Ми знову відмінили концерти й поняття не мали, на коли їх ставити, бо в країні відбувався жах.
Березень – анексія Криму. Суспільство заціпеніло, ніхто не розумів, що відбувається. Почалися речі на сході, почалася АТО. І прийшла Пасха. Ми чотири місяці не мали гастролей, не давали концертів, проїли всі гроші, які були. І я на свій страх і ризик вирішив після Пасхи, коли люди вже побували в церкві, поспілкувалися зі священиками, поставити два концерти у Львові. І коли я побачив, що в нас переаншлаг, додаткові ряди стільців, я пойняв, що люди вже спраглі за подібними оказіями. Бо інформаційні потоки тоді всіх вганяли в страшний депресняк. Ми поставили ще концерти, і ще, і ще. На фоні того, що відбувалося в країні, ми лупили концерти по великих і маленьких містах.
Ми с хлопцями жартуємо, що були навіть там, де не ступала нога Олега Вінника, а він, мені здається, дав концерти всюди, де тільки можна! І коли ти приїжджаєш у невелике містечко, де артиста не бачили 7–8 років, до Будинку культури, де не опалюється й все руйнується, то розумієш, що це така свого роду терапія для людей. Коли у країні загальний стан заціпеніння, артисту треба йти в народ, в маси. Не для розваги як такої, а щоб дати голові трохи відпочити від телевізора, радіо та Інтернету.
Звісно, артист має розуміти, що усього за кілька сот кілометрів від місця концерту в окопі сидить хлопець, який дає можливість тобі працювати, безбідно жити. Абсолютно з кожного концерту ми виділяємо кошти для наших хлопців. Безпосередньо на придбання оптики, транспорту чи водолазного спорядження, на яке я зараз збираю для Центру розмінування. Під шефством «Вар’яти-шоу» у Тернополі знаходиться центр реабілітації «Крок назустріч», який займається поверненням хлопців до нормального життя після фронту.
– Порадьте українцям, як у непростих умовах не втрачати нормального відношення до життя, як мати задоволення від життя?
– Я не маю якогось універсального рецепту. Під одну гребінку усіх чесати – мовляв, роби так, і буде тобі щастя, – не можна. Мені не дуже подобається те, що я бачу в новинах, бачу на вулицях, бачу в парламенті. Мені не подобається, що моя мама має таку пенсію, за яку я навіть не зможу заправити бак своєї машини. Це якийсь сюр. Добре, що в мами є два сина, які міцно стоять на ногах.
Я маю свій життєвий шлях і можу сказати, від чого я отримую задоволення. Це моя робота, яку я дуже люблю, в мене є глядач, якого люблю, є сім’я, яку люблю. Я відчуваю себе корисним, я можу комусь допомогти – чи дитячому будинку поставити бойлер, чи справити хлопцям кілька машин на фронт. З таких елементів складається мозаїка мого щастя. Я маю жінку, яка завжди чекає мене додому, маю малого, який тішить своїми успіхами, мама, слава Богу, здорова.
Молодим ще щось можу порадити, тим, хто закінчує навчання. Ніколи в житті не займайтеся тим, що вам не любо. Все найкраще в житті створено з любов’ю. І якщо ти вчишся на юриста, а тобі насправді подобається складати ікебани, то викинь той диплом, бо ти будеш нещасливий юрист, ти будеш приходити в той суд і садити людей не за те, що вони провинилися, а тому що ти нікого не любиш навколо. Ти будеш приходити на роботу на дев’яту, уходити о сімнадцятій і будеш нещасний. Стань тим флористом, і стань найкращим у цій країні флористом! І тобі буде щастя.
– Попередній концерт ви давали ще у Кіровограді, нинішній вже в Кропивницькому. Ще є сенс жартувати стосовно перейменування?
– Ми навіть рекламний ролик записали типу «приїжджали у Кіровоград, приїдемо й у Кропивницький». Питання доречності чи недоречності жартів стосовно перейменування – це питання треба ставити мешканцям міста. Я тут гість, не так часто приїжджаю. Колись ми з вашим земляком Антоном Лірником довго дискутували на цю тему, перебуваючи в Карпатах. Було ще двоє хлопців із Кіровограда, які, однак, жили в Дубаї, здається! На чотирьох у нас була така серйозна розмова щодо перейменування! Я однозначно за нього. Постать Кірова мені здається абсолютно непридатною для того, щоб її увіковічнювати на українських землях. Як відбувся сам процес перейменування – це хай оцінюють жителі міста.
Жартувати на рахунок перейменування я точно не буду, виключно з тієї простої причини, що в залі будуть люди, для яких ця тема буде дошкульна. Нащо чіпати гострі моменти? У нас гумористичне, розважальне шоу, для того, щоб люди сміялися, а не думали – «Що воно ото ляпає язиком?! Приїхало оце з Тернополя!»
– Якісь внутрішні зміни мають відбутися з людьми після вашого шоу?
– У нас є одна мета, коли ми виходимо на сцену. У нас є свої ритуали, ми стаємо в кружечок перед виходом. Кожне місто, кожен концерт – це такий челлендж, виклик. Однак ти маєш вийти й виграти – такого немає! Ми всі з КВК вийшли, там була така мета – тільки виграти. А в нас комерційний гумор. Притому ми за місяць видаємо стільки матеріалу, що команді КВК вистачило б на три роки! Для мене важливо, щоб людина, яка придбала квиток, після концерту вийшла з посмішкою. Щоб відпочила. І щоб зрозуміла, що українською в нашій державі можна жартувати смішно.
– Як створюються ваші жарти?
– Ми говоримо, що нічого не вигадуємо, а все беремо з життя. Насправді так воно і є. Життя навколо яскраве та багатогранне, нам, можливо, вдається помічати моменти, які можуть бути смішними. 99 відсотків наших жартів – це побутова тематика, це те, що стосується кожного. Ми не ліземо в політику, яка всіх вже зхарила у цій державі. В садочках вже на новорічних ранках політику примішують. Наші теми – чоловік, дружина, діти, робота, – ці стосунки вічні, і вони не мають кордонів.
Цього року ми виступали в Лондоні. Я так переживав – це ж треба якусь особливу програму готувати, якось по-особливому виступати. А вийшли на сцену – і порвали той Лондон в куски тим самим матеріалом, що й в Україні! Те саме було в Празі, я коли вперше приїжджав, теж думав – треба особливе щось готувати, вони давно не були в Україні… Та все вони знають, і хто такий Віталій Козловський, Ольга Фреймут, Василь Вірастюк, і про корупцію, і про стосунки з даїшниками. Ми перестали щось спеціальне підбирати на закордон.
Ми працюємо над жартами тандемом. У нас невелика команда – четверо акторів, музикант і я – конферансьє. Двоє акторів з Тернополя, удвох пишуть, двоє зі Львова, так само. Але іноді півник в одне місце клюне, поспішаємо кудись… Буває, входиш просто в ступор, за цілий день жодного слова не можеш написати. Муза – вона примхлива жінка. Сідаємо в кружочок, глядиш – і пісню написали. Або я кажу – мені на конферанс не вистачає жартів. Тоді згадуємо, що відбувалося за останній місяць, і нічого придумувати не треба, весь конферанс у мене про те, що відбувається особисто зі мною або моїми хлопцями.
– Як нас бачать за кордоном? Як глядачі в тому ж Лондоні реагують? Так само, як і в нас?
– Там нас бачать десь! Якщо коротко. А так – приїхали до Лондона, влупили концерт на дві з половиною години, зал вив. У залі сиділо багато людей, яких я знав ще з того часу, як жив у Лондоні. Олег, який був старший по житлу в нас, був, прийшла старша групи, у якій ми працювали в ресторані в аеропорту «Хітроу». Прийшло багато людей, яких я не бачив років 15, вони позалишалися там. Когось був подивований бачити. Наприклад, бармена з «Челентано» у Тернополі. Питаю: «А ти що тут?» А він: «Я вже вісім років тут живу». Керуючий рестораном у Тернополі, у якому я провів безліч корпоративів, він вже 6 років там живе. Так що публіка не дуже відрізняється від тієї, яку ми бачимо, виступаючи по Україні.
Хіба що одна відмінність, набута роками життя в іншій країні. Середньостатистичний український глядач сміється щиро, голосно, відкритими звуками «Га-га-га!». А там наші, які трохи пожили, запозичили реакції, більш притаманні тому середовищу. Британська публіка на концертах робить так: «у-уу-уу-ууу!» І так зал дві з половиною години вив.
– Як син ставиться до вашої роботи?
– Прекрасно! Малий зі мною часто їздить на гастролі. У мене цього року 120 концертів. Минулого року нам здавалося, що ми стрибнули вище даху, бо дали 107 концертів. Крім цього, у нас є трохи корпоративної роботи, якої ми не цураємося. Якщо додати, що в мене цього року відзнято 60 програм «Хто зверху», «Пристрасті за “Ревізором”», «Вар’яти-шоу», плюс виїзди в зону АТО, то на сім’ю залишається не так багато часу. За таких обставин я намагаюся знаходити золоту середину, і доводиться інколи брати дитину, бо я не можу без малого два тижні десь їздити. Карасика оп – і помчали слимачком! Цього тижня він поїде зі мною до Львова, де в мене два концерти, бо я вже скучив.
– Книжку написати немає бажання?
– Я щойно перерахував, чим був зайнятий цього року! Скажіть, там є час для книжки?! На це треба час. Десь три роки тому ми з Антоном Лірником розробляли один серіал, він вийшов потім на «Новому» каналі. З’явилася ідея написати ще один сітком. Тоха дуже крутий автор. Ну і я трошки щось вмію. І ми зрозуміли, що нам треба розписати саму ідею глибше і створити синопсиси (короткі сценарії. – Авт.) десяти серій. Ми взяли дружин і поїхали в Карпати. Я знаю там точку, де немає Інтернету, немає мобільного зв’язку. Тільки гори, ліс і чани, в яких можна варитися (купатися. – Авт.). За чотири доби ми написали ці десять синопсисів, але ми нічим цей час більше не займалися.
Щоб написати книжку, я приблизно уявляю, мені потрібно мінімум два тижня, і не самому писати, а надиктовувати на диктофон, а потім літературний редактор хай убивається. Я не маю два тижня в році. Може, колись, коли буде менше концертів, ми більше зніматимемося, напишемо сценарії. Хочеться більше такої роботи, бо стомлюєшся, коли місяць ночуєш в бусі, хребти в усіх… коли виступаєш у залах, які опалювалися востаннє за часів Брежнєва – це нездорово, після концерту чотири дні всі кашляють. Хлопців треба берегти.
Концертів багато тому, що ми дешевше за пучок петрушки! Скажу таке – за корпоратив, який я особисто проведу, я отримую в два з половиною рази більше, ніж ми всі разом за концерт «Вар’ятів».
Хоча цей шалений графік дав нам можливість відшліфувати взаємодію, що дуже помагає роботі в студійних проектах, скажімо…
Геннадій Рыбченков, «УЦ».