Слова цієї пісні Андрія Макаревича могли б стати епіграфом до презентації нової книги Василя Бондаря «Рух. Початок», яка вийшла у видавництві «Імекс-ЛТД». Презентація видання відбулася минулої п’ятниці у бібліотеці Чижевського – саме там, де двадцять п’ять років тому народився на засіданнях клубу «Перевесло» кіровоградський Народний рух.
Зустріч перших рухівців нагадувала зустріч випускників: усі обнімалися, посміхалися, питали про тих, кого немає в залі: «А де N? Років десять про нього не чув…» Було тепло й цікаво. Виступаючи на презентації, ініціатор створення крайової організації Народного руху, письменник Володимир Кобзар зазначив: «89–91- це були найкращі роки для мене як людини і як громадянина». І, здається, те саме відчували усі присутні, кожен згадував себе на двадцять п’ять років молодшим, сповненим надій, готовим на ризиковані вчинки – героїчні, а водночас часто хуліганські. Говорячи про видання, у яке увійшли спогади двадцяти семи кіровоградців-рухівців (шістьох із них вже немає серед живих) та статті з газет «Молодий комунар», «Кіровоградська правда», «Думка» 89–91 років, автор-упорядник збірки Василь Бондар відмітив: «Можливо, сьогодні комусь це здасться наївним, хтось сприйме це з недовірою, але так воно було, такі були ми».
Час писати мемуари?
Може, й наївним, а може, трохи штучним. Адже це було зовсім недавно, всі пам’ятають ці події, і ось вони – люди, які творили історію, – багатьох із них знаєш десятки років з іншого боку. Але читати все одно цікаво: знайомі прізвища, знайомі місця.
«На перших порах назвати себе рухівцем – це був вчинок. Який не тільки не ніс жодних преференцій, а й міг потягнути за собою (іноді так і траплялось) переслідування.
Ми тоді про це не думали, не усвідомлювали цього і ні на кого не оглядалися. (…)
Хоча я особисто пережила кілька моментів, коли треба було долати страх. Перші рухівські зустрічі, які ми гордо назвали пікетами, відбувалися на площі Кірова, з боку приміщення тодішнього товариства “Знання”. І якщо перші рази ми там збиралися просто як група людей, товаришів чи друзів, які про щось своє бесідують, то пізньої осені, по-моєму, 1989 року, вирішили прийти з плакатом, принести якісь листівки (дивно про це сьогодні говорити, але тоді їх треба було розмножувати від руки, бо ж ніякої копіювальної техніки ми не мали, а друкарня була одна – державна). Це тоді називалось – несанкціонований пікет. Я, як завжди, запізнювалась. Було тривожно на душі – здавалося, що хлопців уже похапала міліція. На вулиці Карла Маркса (нині Велика Перспективна), десь навпроти нинішнього готелю “Європа”, зустріла Гришу Харитонова (пізніше емігрував в Ізраїль, нині, на жаль, покійний) і з його спокійного тону (а йшов він із центру) зрозуміла, що все триває нормально. Пікет пройшов успішно – підходило багато людей, цікавились. Це після нього ми почали регулярно проводити пікети біля кінотеатру “Комсомолець” (нині “Зоряний”).
Ще пам’ятаю, було страшно, коли вперше одягла синьо-жовтий значок. Це було під час першого з’їзду Руху. Я не була делегатом, бо ж скрізь мав бути Василь. А обирати і його, і мене – для нього це було певним порушенням етики. Але у дворі Політехнічного інституту, де проходив з’їзд, було повно людей, які слухали трансляцію, бурхливо реагували на кожен виступ. У тій тусовці я й познайомилась з чорнявим Юрком, студентом зі Львова, який подарував мені синьо-жовтий значечок. Я приколола його собі на піджак. Увечері, по-моєму, відбувалися якісь заходи, тож додому ми добиралися пізно і в товаристві однодумців. А вранці, коли треба було добиратися до Політехнічного самій, мені здавалося, що усі люди у вагоні метро дивляться тільки на мій значок. Звісно ж, це було не так. Правда, один добродій зауважив мені, що я неправильно причепила значок – синій колір мав бути зверху…» (Світлана Орел, «Ідейних і шляхетних вистачило тільки на перший ряд»).
Нині в Україні вже виросло покоління, яке фізично не може пам’ятати цих подій, у шкільному курсі історії говорять про них небагато, а у вік інформаційних технологій батьки не переповідають історію дітям. Полковник Микола Іванович Поровський, один із фундаторів НРУ, голова Координаційної ради у 1989–1994 році, народний депутат України першого скликання, а нині заступник командира полка нашого кіровоградського спецназу, розповів: «Я недавно зустрічався зі студентами-істориками. Питаю: в якому році було створено Народний рух? Мовчання. Назвіть три прізвища перших рухівців – мовчання. Кажу: хоч одне назвіть – книгу подарую. Ні, ніхто не знає. А це студенти-історики… Що вони вивчають? Що читають?» Про те ж говорив Володимир Панченко: «Дивився нову експозицію у нашому музеї. Найгірший зал – XX століття. Після здобуття незалежності – взагалі нічого».
Недавня історія – це начебто ще й не історія, хоча вже й не сучасність. 25 років – небагато, але книгу «Рух. Сучасність» слід читати хоча б, щоб пригадати: у тодішніх революціонерів не було Інтернету та соцмереж, не було мобільних телефонів, не було матеріальної підтримки, навіть доступу до техніки не було. Вони шили жовто-блакитні прапори вдома, малювали плакати й копіювали листівки від руки, а щоб відправити Володимира Кобзаря на установчий з’їзд Руху, скинулися по карбованцю. Підпільна кіровоградська газета «Думка» – просто листочок поганої якості – друкувалася аж у Литві, мізерним тиражем, але користувалася величезним попитом – її передавали з рук у руки, дуже бережно, щоб не пошкодити. У щоденнику Василя Бондаря 1989 року знаходимо: «Думка наша пішла межи люди. Я роздав уже більше півсотні. Правда, ті тридцять, що взяв Жовна, – чи розібрали їх?» (Василь Бондар, «Нотатки необандерівця»). Але це працювало!
Маленькі кроки історії
Усі знають про результати референдуму 1991 року, про здобуття незалежності, але ж цьому передували сотні маленьких незначних подій, зокрема і в Кіровоградській області. Сергій Кудря емоційно описує подію, яка сталася 10 вересня 1989 року в Малій Висці: «Аж раптом як грім серед ясного неба – прапори. Шок! ЧП!!! Сенсація!.. Усе, що завгодно, але українські знамена… О ні, тільки не це!.. Радянська пропаганда так вміло й ґрунтовно учила нас ненавидіти власну символіку, так страшно плекала з нас манкуртів, що коли б на людних місцях і справді з’явилися нацистські штандарти – переконаний – шок виявився б меншим. (…) Подейкували, що прапорів було не менше десяти і що розвісили їх на найвищих точках міста, в тому числі на спорудах міліції та райкому, на приміщеннях цукрового та спиртзаводів. Говорили, що це справа рук не інакше, як заїжджих гастролерів із Західної України. Інші ж гаряче доводили, що знамена були не бандерівські (тоді їх називали лише так), а німецькі, з фашистською свастикою, тощо.
Насправді ж прапорів було два і замайоріли вони: один на радіотрансляційній вежі (це буквально за п’ять метрів від приміщення районної міліції, інший – на міському Будинку культури, це, власне, самісінький центр Малої Виски. А безпосередніми виконавцями цього сміливого вчинку стали місцеві, а не заїжджі, тоді ще підлітки – Сергій Мотурнак та Олександр Литвинчук. Ідейним же натхненником, як виявилося, був місцевий поет, а в недалекому майбутньому, ще й лауреат всеукраїнського конкурсу “Гранослов” Ігор Тарасенко. У домашніх умовах за участі брата Сергія Мотурнака Віталія хлопці пошили прапори, виготовили якнайдовші древка, навіть прив’язали до кутів полотнища камінці (аби краще виднілися знизу) і в ніч з 9-го на 10-те березня розвісили на найпомітніших місцях Малої Виски».
Або у Знам’янці 30 вересня 1990 року: «У переддень в Будинку культури, де проходила якраз міськрайпартконференція, видано таку інформацію (твердять: з уст самого секретаря): “До нас їдуть 1000 чоловік із західних областей проводити мітинг. Не допустити! Дати відсіч!” (…) Майже в цей же час на Колгоспному ринку били людину. Били мотоциклетним шоломом по голові, по обличчю. З м’ясного павільйону вихопився рубщик м’яса і наставляв на жертву чотиризубі вила. Озвірілу ватагу очолював якийсь машиніст-пенсіонер, а з динаміка базарного радіо гукав “ідейний натхненник” на всю силу голосу: “Товаріщі, на базаре у нас появіліся смутьяни, коториє волнуют народ, под флагом жолто-блакітним. Оні продают антісовєцкую літературу. Гоніте іх с ринка, не дайте сєбя обмануть!” А били олександрійського делегата конференції Федора Миколайовича Дзюбу. Били в присутності старшого лейтенанта міліції, який потім доповість про кривавий інцидент місцевим керівникам. “Ну, що ж, так захотів народ”, – знімуть з нього відповідальність владоможці.
Конференція проходила в Чорному лісі (…), на лісовій галявині, в трикратному кільці оточення (перше кільце: апаратники міськкому КПУ, міської та районної рад; друге: загін міліції; третє: всі інші, кому вдалося прорватися через міліцейський кордон на узліссі). Делегати сиділи на землі, або навпочіпки, або обіпершись на дерева» (Микола Петров, «Зродились ми великої години»).
Або… в Москві 26 квітня 1990 року: «У Москві я зустрів місцевих українських рухівців і приєднався до їхніх акцій. (…) Ми тримали у центрі Москви гасло українською мовою – “Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!” Для влади та простих московських перехожих то був шок» (Анатолій Авдєєв, «Боролися не за посади»). До речі, представляючи нашого колегу Анатолія Авдєєва, Василь Бондар згадав, що у ті роки він був особливо цінним кадром для Руху, тому що, по-перше, мав російське прізвище (що було відповіддю на звинувачення в націоналізмі), а по-друге, працював робітником, адже організацію, яка складалася переважно з журналістів та письменників, тільки лінивий не називав «далекою від народу».
Рух зробив свою справу. Рух може піти?
Виступаючи на презентації, Володимир Панченко (який, як виявилось, ніколи не був членом Руху!) сказав:
«Недавно я прочитав у одного історика, що не було Першої і Другої світової війни, була одна війна з перервою на двадцять років. Чому я це згадав? Події 89–91 років, 2004 року и 2013–14 років в Україні – це не окремі революції, а три етапи однієї. Тоді Рух зробив свою справу. І помаранчева революція зробила свою справу: ми зрозуміли, що не можна залишать політиків наодинці, їх треба контролювати. І треба бути обачними. От щодо кіровоградського губернатора… Я нічого не кажу про його людські чи професійні якості, нічого не кажу про його діяльність як голови Олександрійського району. Але його політична біографія заплямована – тільки політична! Якщо завтра станеться таке, що Янукович в’їде в Україну на білому коні, де буде Сергій Анатолійович?..»
Але повертаючись до Руху, який зробив свою справу. На зустрічі усі згадували тільки найкращі часи НРУ, часи надій і піднесення, але в книзі багато і гіркоти, і розмірковувань на тему, чому ж не вийшло… Перший голова крайової організації Юрій Матко пише: «Наше завдання на той час було – провести через барикади. Ми були революціонерами, не управлінцями». Світлана Орел в статті «Моє прощання з Рухом» згадує: «Рух, ставши символом змін у суспільстві, не лише не подолав номенклатурну Систему (вона була і залишається основним гальмом, бо серед її цінностей базові – самозбереження і самозбагачення), а й прийняв її правила за свої. Кроком у цьому напрямку стало те, що Рух пішов у владу (був такий період, коли для Руху буквально вакансувалися посади перших заступників рай- та облдержадміністрацій). З одного боку, це свідчило, що номенклатурна система визнала Рух. Але з іншого – почала з Рухом боротися, розкладаючи зсередини. (…) Зайняти посаду стало ідеєю фікс. Пам’ятаю, як несказанно радів своїй посаді один кандидат історичних наук (а з ним і все рухівське оточення, де було немало справді відданих ідеї людей, наївні, не розуміли, що це – шлях до моральної прірви). Нікого не хвилювало, чи є в людини відповідні знання, професійна підготовка, аби запопасти адміністративні важелі. Не можу оцінити, чого досяг наш кандидат як професіонал на новій для себе ниві діяльності, але точно знаю, що у своєму кабінеті перед тим, як перескочити на високу партійну посаду, євроремонт зробити встиг».
Взагалі процитувати хочеться багато: і тодішню пресу, і ще кілька цікавих спогадів. Але краще читати та роздивлятися фото – це дійсно цікаво: на фотографії найчисельнішого за всі часи кіровоградського мітингу, який відбувся на стадіоні АРЗ 19 лютого 1990 року, ми знайшли шість знайомих облич, а скільки знайдете ви?..
Ольга Степанова, «УЦ».