Прообраз України в Кіровограді

Здається,  давно вже повинен був звикнути до того, як може дивувати Микола Цуканов. Ще з першоі нашоі зустрічі-знайомства, коли я був здивований щирою повагою і підкреслено шанобливим ставленням до, тоді ще безвусого, юного ватажка меблекомбінатівськоі молоді з боку солідних керівників підприємства і сивочолих робітників-ветеранів. Багато років минуло з того часу і багато було ще тих «див», але я так і не звик до проявів цього, одного з багатьох його талантів(можливо найяскравішого) — приємно дивувати. Ось і цього разу… Та все по черзі.

Декілька днів тому Микола Миколайович, даруючи мені свою нову книжку(теж маленьке диво) «Повернення художника» з історичними розвідками біографії вже покійного американського художника українського походження О.І.Бистрякова, принагідно запросив на відкриття виставки іншого американського художника, теж вихідця з України,  Христини Катракіс. Скажу чесно, ніколи не чув це ім»я раніше. Ну от, ще одного всіма забутого емігрантського «артифакта» з-за океану надибав наш єлісаветградський галерист, подумалося тоді. Правда живого і власною персоною «в гости к нам«. Цікаво тільки, з якої хвилі еміграції вона буде, і чи зовсім вже немічна, чи  може ще щось розповість. Наприклад, як її геть вже замучила ностальгія.

— Ти приходь, не пожалкуєш — з загадковою посмішкою сказав Микола, побачивши  на моєму обличчі вияв неприхованого  скептицизму.

На виставку,  аби «понюхати  нафталіну»  і чемно виказати  удаване захоплення досі неоціненими шедеврами американки , я таки завітав.  І відразу, тільки-но окинувши оком експозицію(ще до її відкриття),  ще більше ствердився в думці щодо досить поважного  віку гості з Америки.  Судіть самі:

Сюжети картин і їх герої — архаїка  років десь так 80-тих  минулого сторіччя. Звідтіля ж і достатньо популярний на той час постмодернізм. Портрети, сценки з життя… — все в цьому стилі.  Зображені чоловіки —  суцільно  «а-ля Тінто Брас»(прям таки копії!). Промайнуло — мабуть це тодішній смак художниці, коли вона була ще в бальзаківському віці. Ну вже дуже з любов»ю виписані. Жінки геть всі в тому ж образі — грудасті, пишнотілі, старомодні і немолоді. Аж ось мабуть і сама Христина — зобразила себе (ха-ха)  гарцюючою  верхи на коні, трясучи неосяжними оголеними тілесами (картина «Амазонки»).

Та потім, вже уважніше придивляючись до  полотен, спіймав себе на думці  — блін, як же все це, пронизане тонким гумором і іронією,  гарно, цікаво і так привабливо виглядає!  Відчув, що стрімко втрачаю упередженність до уяваноі бабусі. Грець з ними,  тим іі віком і  американським паспортом. А тут ще і художники, які були присутні, майже в один голос відзначають неабияку творчу зрілість і високий професіоналізм майстрині. Мені вже цікаво — АВТОРА!!!

Нарешті. Господар галереі заходить з художницею до зали…  Я був ошелешений. З огляду на те, що іншими глядачами були  люди переважно середнього і старшого віку, котрі здається теж очікували побачити ту, яку і я, всі вони відчули  те саме. Перед нами стояла струнка, вродлива, з голівудською посмішкою молода дівчина. Перше, що прийшло на ум — фотомодель. Ха! А таки виявилося — так. Але те відкриття було вже пізніше, як і багато інших. А до того пані Христина розповідала про свою художню творчість. Виявилося(приємно), що і я щось тямлю у мистецтві. Зокрема, «моі» італійські мотиви минулого  з Тінто Брасом були майже близькими до істини. Ось що казала художниця про картини представлені на виставці :» Ці моі останні твори є своєрідною екскурсією до світу спогадів, досвіду та власних почуттів(ага, хто ж міг подумати, що це спогади не про прожиті літа, а лише про підліткові чи навіть дитячі роки!). Цей творчий космос неначебто створений з образів та сцен в стилі Фелліні… З одного боку, вони є нагальними ілюстративними та навіть комічними; з другого боку вони являються глибоко психологічними та сублімованими творами(он виявляється у чому  іх привабливість, яку я відчув разом з іншими присутніми дідусями і бабусями — у сублімованості! Да-а, знову осоромився)).

Ну, а якщо без жартів, повторю, виставка сподобалося. Та все ж таки родзинкою і справжнім дивом на яке натякав М.Цуканов, був не сам живопис, а перш за все особа його автора — професора Мемфіського університету, магістра(доктора) вишуканих мистецтв, президента Міждународної Академїї мистецтв, власника і директора компаній «K&K Ceramics» и Boutique-Villas(приватні галереї по всьому світу), засновника World Tracker, художника-постановника , со-режисера і со-продюсера цілого ряду фільмів(Голлівуд, США), співачки(муз.альбом «Atlantis»), і… американської фотомоделі(знімається в фотосесіях), наймоднішої в світі художниці сучасного поп-арту(прихильниками її таланту і водночас друзями є десятки голлівудських, італійських, французських кінозірок, а придбаними іі роботами пишається не один штатівський президент), українки за походженням — Христини Катракіс-Кущ.

Я мав задоволення поспілкуватися з Христиною. Вразили її простота, щирість і відкритість — а ні найменшого натяку на зверхність. Але і почуття власної гідності не полишає її. Все це мабуть і повинне бути присутнє в крові у прапраонучки останнього царя Грузії і АрменіЇ. До речі, розмовляла вона виключно на вишуканій українській, а вільно володіє  шістьма мовами і читає ще на чотирьох.

І на останок найцікавіше, як на мене.

Батько художниці знаний в світі київський скульптор Анатолій Кущ. Мабуть найвідомішою його роботою є 42-ох метровий монумент Незалежності в центрі столиці, увінчаний золотою скульптурою дівчини, що символізує Україну. За художній прообраз України скульптор використав… фото своєї єдиної доньки. Шкода, що помилуватися тим образом  в Кіровограді наживо змогли лише одиниці. Та ще більш шкода, що  багато з чеснот «прообраза» — порядність, освіченість, розум, високий авторитет в світі, заможність в решті решт —  на жаль поки що , зовсім не символізують сьогодні в світі  Україну.

P.S.

Микола Миколайовичу, дякую тобі за виставку і Христину! Продовжуй і надалі ТАК дивувати горожан — кіровоградців.