Концерт мэтров акапельного пения, которые не боятся никаких экспериментов с собственными голосами, прошел в зале Кировоградской областной филармонии. Когда они на сцене поют свои хиты, мурашки бегают по коже, а не подпевать знакомые напевы просто невозможно. Они — яркий пример того, что некоммерческая музыка может быть популярной. Они поют рок, поп, классику, джаз, кантри, рок-н-ролл, блюз, фолк. Одним словом, пиккардийцы — это явление.
Концерт прошел на одном дыхании, и зритель был так возбужден мастерством исполнителей, что трижды заставил музыкантов выходить на бис. Солист ансамбля Андрей Капраль искренне поблагодарил зрителей и даже признался в том, что сам получил удовольствие от общения с залом. И зритель отвечал взаимностью! У многих после концерта болели ладони от постоянных аплодисментов. Тихо было только после одной песни… Когда зазвучали первые аккорды «Пливе кача», зал тихо встал и молча внимал. У многих глаза были на мокром месте…
По окончании действа удалось поговорить с музыкальным руководителем группы Владимиром Якимцом. Усталость после выступления видна была невооруженным взглядом, но отказать в интервью он не смог.
— Пане Володимире, ваш гурт існує вже майже двадцять п’ять років. Ви ще не набридли один одному?
— Так ми ж відпочиваємо окремо! Ми притерлися, вивчили характери й смаки один одного, знаємо, коли потрібно промовчати та як обходити гострі кути. Суперечки в нас виникають тільки на ґрунті музики, нових пісень. За більш як два десятиліття навчилися не проявляти особисті амбіції, а жити однією амбіцією — амбіцією «Піккардійської терції».
— Ви зараз проводите великий тур по містах України. Сімнадцять концертів за сімнадцять днів. Для вашого «інструменту» — голосу — це не завелике навантаження?
— Хто на що вчився. Хтось з дев’ятої до шостої біля станка стоїть. Ми ж вже не юнаки, маємо досвід, як файно заспівати, як підготуватися. Слухачам це не потрібно знати, вони мають отримувати якісний результат, такий, як вони отримали сьогодні.
— Один з ваших останніх концертів на Донбасі відбувався тоді, коли там вже бігали з колорадськими стрічками. Як він пройшов?
— Організатори, які нас запрошували, гарантували безпеку та свого слова дотрималися. А нас більше хвилювала безпека глядачів. Ми тоді відмінили один концерт у Маріуполі. Там була дуже напружена ситуація в той момент. А в Донецьку вже були барикади, і глядачі прийшли на концерт у вишиванках, з синьо-жовтими прапорами. І це саме для них було дуже небезпечно. Але в цьому турі ми таки дамо концерт у Маріуполі.
— Чого ви очікуєте від донецької аудиторії?
— Всього того, що й у Кропівницькому. Якщо артист починає ділити публіку на добру та погану, значить, щось не так з артистом. Тому що не вона догоджує артистові, а навпаки: артист догоджує. Якщо глядач в’яло реагує, значить, ти не достукався до нього. Не буває, щоб не плескали, бо погана публіка.
— Ваша офіційна дискографія нараховує дев’ять альбомів. Останній вийшов сім років тому. Чому така довга перерва?
— Ми випускали чотири роки тому сувенірний вініл, там є підборка найвідоміших наших пісень. Але він розкупився дуже швидко. Зараз зробили його у компакт-диску. А в нас просто не було часу сісти у студії та записати нові пісні. Ну й ще одне: не забувайте, що в нас був Майдан, йде війна… Тому, мабуть, і не вдається «кліпати» альбоми щороку.
— Ви виконуєте більше трьох сотень пісень. Як пісня потрапляє до репертуару?
— Головне, щоб пісня подобалася всім! Погано для пісні, коли половина колективу її любить, а друга половина — ні. Адже кожна пісня має мати свою душу! Тому в нас пісня приходить в репертуар тільки тоді, коли отримує мінімум п’ять голосів.
— Ви співаєте дванадцятьма мовами. Чи використовуєте пісні російською мовою?
— В нас в альбомі 1995 року є пісня на слова Чайковського. Я не вважаю, що все російське — то є погане. Інша справа, що в нас в Україні російського було занадто. Як то кажуть, «з головою». Якби ж ще й ми почали все співати російською, то вже б було занадто.
— Останнє питання: «Піккардійська терція» — що це для вас?
— Без перебільшення, чесно та без пафосу — це є наше життя. Ми живемо «Піккардійською терцією». Якщо б нам було нецікаво, ми б вже давно розлетілися.
Алексей Гора, «УЦ».