Про давньогрецьку Олександрію, єврейські містечка та героїв Другої світової
Минулого тижня в кіровоградській бібліотеці імені Д.Чижевського презентували нове краєзнавче видання – «Олександрійський район: пам’ять століть. Рік дві тисячі шістнадцятий». 2016 – тому, що це календар пам’ятних дат олександрійського району, і упорядники хочуть зробити видання щорічним. Проте це не тільки календар, а й збірник статей про видатних людей, які народилися чи жили на території сучасного Олександрійського району, про цікаві події з історії місцевості і т.п.
«Пам’ять століть» – це не олександрійська варіація «Історичного календаря Кіровоградщини» Володимира Боська. По-перше, збірник містить статті різних авторів – і олександрійських, і кіровоградських, і київських. По-друге, це видання менш публіцистичне і більш наукове. Складається враження, що упорядники ставили за мету не стільки популяризувати історію краю, скільки долучити до краєзнавчої роботи якомога більше земляків. Під кожною статтею докладний список літератури по темі, а відкривають збірник матеріали про теорію та методику краєзнавчих досліджень.
Тож, на перший погляд, вийшло трохи нудно для ненаукового читача. Але все це можна просто пропустити – і в сухому залишку опиняться цікаві статті про походження назви Олександрія та утворення Олександрійського повіту, декабристів Володимира Романова та Олександра Вегеліна, героїв Великої Вітчизняної війни Іллю Діброву, Олександра Дидишкіна, Олексія Шаповалова та Михайла Байсака, керівника штабу отамана Григор’єва Юрія Тютюнника і т.д.
Олександрія – давньогрецька?
В останню неділю травня місто Олександрія святкуватиме подвійний ювілей: 270 років від дня створення козацького поселення Усівка, яке дало початок майбутньому місту, і 210 років, як місто стало повітовим та отримало сучасну назву.
Щодо самої назви, то один із упорядників і авторів книги, журналіст Віктор Голобородько пише, що існують різні гіпотези її походження. Найрозповсюдженіша, яка міститься в українських словниках: місто названо на честь імператора Олександра І. Іншу версію мав німецький вчений Макс Фасмер – автор найбільшого за обсягом і найавторитетнішого до цього дня етимологічного словника російської мови.
Віктор Голобородько пише: «Німецький вчений Макс Фасмер, товариш у житті й колега у науці українця-емігранта з Олександрії Дмитра Чижевського, пише у своєму класичному етимологічному словнику російської мови дивну, фантастичну, на перший погляд, версію походження назви міста Олександрія. Він виводить назву Олександрії від давньогрецької Александрії – столиці Птолемеїв в Єгипті, що була заснована у згадку про Александра Македонського. Зауважимо, Макс Фасмер вказує у своєму словнику досить небагато назв населених пунктів та пояснює етимологію ще меншої кількості з них. Про те, що йде мова саме про Олександрію у нинішній Кіровоградській області, сумнівів немає, бо автор словника чітко вказує на повітове місто у Херсонській губернії».
Ми перевірили й дійсно знайшли у Фасмера Олександрію: «Имеется несколько русск. местн. н. Александри́я, напр. бывш. уездный город в бывш. Херсонской губ. В подражание греч. ‘Αλεξάνδρεια – столице Птолемеев в Египте, основанной в память об Александре Македонском и известной с XI в. благодаря сказанию об Александре».
«Наскільки фантастичною є ця версія? – пише Віктор Голобородько далі. – У 1783 році всевладний тоді фаворит самодержиці Російської імперії (принаймні у справах державних) Потьомкін визначає назви для нових просторів імперії, і саме за його поданням з’являються Олександрійський повіт та місто Олександрія». Далі автор наводить уривки з листів імператриці до Потьомкіна, де йдеться про її захоплення Олександром Македонським.
Почому горілка в військових поселеннях?
195 років тому було видано указ про створення на території Херсонської губернії військових поселень. У збірнику наведено уривки з книги «Очерки Александрийского уезда Херсонской губернии» (1876) першого краєзнавця Олександрії Василя Нікіфорова, перекладених українською мовою: «З 1821 року розпочалося тут облаштування військових поселень. Подія ця склала для народу певну епоху, від якої люди часто ведуть своє літочислення. Але ще раніше ходили в народі зловісні чутки про навернення казенних селян у військових поселян. На початку чутки ці, немов віддалений гуркіт грому, заледве були чутні. Думалось, що ось-ось пройде повз людей гроза. Але не так сталось. Чутки ставали наполегливішими, і наполегливішими, і нарешті в 1821, 1822 роках тутешні казенні селяни зробилися військовими поселянами, які через це абсолютно були відокремлені від цивільного відомства. Виняток чомусь було зроблено тільки для селян міста Олександрії, містечка Крюкова і села Садового (Садків, біля Крюкова).
(…)
Військове поселення, від початку свого існування і до остаточної ліквідації переходило у різні фази. Спочатку всі поселяни носили військову форму і озброєння; три дні на тиждень працювали на казну, три дні на тиждень для себе, а в недільні та святкові дні, після літургії, займалися стройовим навчанням. Округи називалися поселенними полками, а волості поселенням ескадронами, якими завідували полкові та ескадронні командири розташованих у них полків.
(…)
На території військового поселення євреям суворо заборонялося жити. Тим часом на тутешніх ярмарках і базарах вони є ледве не головними чинниками торгівлі. Крім того, євреї в той час були кращими ремісниками в нашому краї! Така обставина багатьох тутешніх поміщиків навела на думку перетворити свої поселення в містечка, де б могли проживати євреї і де б збиралися базари і ярмарки, на які тоді був сильний запит з боку селян, поселян і солдат, які не мали права і часу займатися торгівлею, а між тим потребували задоволення перших потреб господарства. Внаслідок такого стану справ, в тутешньому повіті утворилися наступні містечка: Федорівка, Онуфріївка, Василівка, Олександрівка (Текеліївка), Олександрівка (Авраменкове або Мала Аврамівка), Березівка, Братолюбівка, Григор’єво-Денисівка, Федорівка (Щорбіна), Софіївка і Богоявленськ. З них тільки Братолюбівку і Федорівку можна назвати містечками, бо в них знаходяться постійні торговельні лавки і збираються багатолюдні базари і ярмарки, в Онуфріївці та Олександрівці (Авраменкове або Мала Олександрівка) бувають тільки ярмарки, а всі інші мають лише назви містечок і цим іноді вводять в оману жителів інших міст.
(…) На території військового поселення, щодо продажу напоїв, існувала відкупна система. Горілка продавалася низької якості і за дорогою ціною. Ця обставина народжувала особливого походження спекуляцію. Як відомо, поміщики мали право продавати горілку по вільній ціні, а тому ті, хто жив в сусідстві з військовим поселенням, влаштовували шинки, в які народ йшов масово. Щоб позбутися небезпечної конкуренції, такі шинки відкупники знімали за велику ціну. Спіймані на організації корчми поселяни піддавалися покаранню за військово-кримінальними законами».
«Діда Грицька і баби Гапки син адмірал»
Напередодні 9 Травня хочеться процитувати хоча б одну статтю про героїв Великої Вітчизняної війни, які народилися або жили в Олександрійському районі. 13 квітня виповнилося 95 років від народження контр-адмірала Михайла Григоровича Байсака (помер 6 квітня 2007 року). Він народився у селі Овнянка (нині Щасливе) Олександрійського району.
Презентуючи «Пам’ять століть», Віктор Голобородько порадив присутнім обов’язково звернути увагу на статтю про нього. За словами упорядника, це – справжнє відкриття, адже до цього про контр-адмірала в олександрійський пресі не писали, а в його рідному селі, виявляється, добре пам’ятали, і (що ще важливіше!) сам адмірал завжди пам’ятав рідне село, хоча родина поїхала звідти у 1933-му, рятуючись від голоду.
Далі уривки зі статті голови ради ветеранів села Щасливе Івана Погорілого: «30 червня 1942 року на мисі Херсонес Михайло Байсак сформував із розрізнених груп роту автоматників. Моряки під його командуванням протягом двох діб стримували натиск переважаючих сил ворога в районі Козачої Бухти. Севастопольську землю він залишив в числі останніх її захисників. Вийшов в море з 12 бійцями на невеликому нашвидку збитому плотику. Налетіли ворожі літаки. Море збурилося від вибухів бомб. Лише в ніч на 4 липня виявили у відкритому морі одинокий пліт. На ньому залишилося тільки троє моряків. Тяжко пораненого, в непритомному стані, Михайла Байсака підняли на борт катера і доставили в Новоросійськ. Про те, як воював наш славний земляк, написано в книгах Василя Кучера «Голод», Іллі Азарова «Непереможені», Бориса Борисова «Севастопольці не здаються», в серії Воєнвидавництва «Герої та подвиги».
(…)
Більше 30 років Михайло Григорович віддав службі у флоті. За мужність і відвагу в роки Великої Вітчизняної війни і бездоганну службу в Збройних Силах нагороджений орденами Червоного Прапора, Богдана Хмельницького III ступеня, Вітчизняної війни І ступеня, двома орденами Червоної Зірки, 30 медалями, в тому числі «За бойові заслуги».
(…)
Ім’я М. Г. Байсака занесено до книги «Солдати XX століття» до розділу «200 видатних діячів сучасності – учасників Великої Вітчизняної війни». Указом президента України 22 червня 2000 року М. Г. Байсаку присвоєно військове звання – контр-адмірал.
М. Г. Байсак із династії військових моряків. Його дід і батько служили на Балтиці. Нині служать на флоті сини і внуки. Мріяв дожити до того дня, коли і правнук одягне форму військового моряка».
І далі:
«Пізніше, звертаючись до міністра України з клопотанням про ремонт під’їзної дороги до села Щасливе, він напише «В цьому році (2004 р.) я відвідав свої рідні місця, де народився, виріс і призваний на флот… Народитися і вирости босоногому хлопчиську в степовому селі і стати адміралом – це явище для земляків непересічне, це їх гордість, а мені честь. Уявіть: «Діда Грицька і баби Гапки син адмірал». Згадуючи про відкриття на батьківщині меморіальної дошки на свою честь, він зізнається: «Для мене це найвища нагорода»».
Хотілося б процитувати ще дуже багато – збірка вийшла дійсно цікавою, і не тільки для олександрійців. Шкода, але купити її не можна. Наклад видання – лише 100 екземплярів, вони передані в бібліотеки області та державний архів. Проте упорядники «Пам’яті століть» (Віктор Голобородько, Ірина Голобородько та Надія Чуянова) – люди нежадібні, вони прагнуть ділитися своїми відкриттями. Тож книга вже доступна в електронному варіанті на сайті бібліотеки Чижевського, в розділі «Цифрова бібліотека».
Підготувала Ольга Степанова, фото Олени Карпенко, «УЦ».