Рибалка на пiранiй

Максим Кидрук – молодой писатель и заядлый путешественник, предпочитающий видеть страны, где он бывает, не из окна экскурсионного автобуса, а, так сказать, живьем, проходя их собственными ногами. В одном из предыдущих номеров (№25 от 21.06.2012) мы опубликовали главу из его новой книги о Бразилии, которую он любезно предоставил нашей редакции. Сегодня – новая глава, посвященная «охоте» на пиранью.


Нарешті настав день, коли Айлтон, професійний натураліст і мій гід по джунглях Пантаналу, почав готуватися до поїздки на Ріо Кларо. Погода наче змилостивилася, люб’язно відстрочивши настання затяжної пори дощів. З самого ранку в повітрі витали незвичні для Пантаналу свіжість та прохолода. Духота спала, небо очистилось від хмар, а бурхлива довколишня зелень іскрилась живими яскравими фарбами. Природа пішла нам назустріч, перед самісіньким порогом літнього сезону злив подарувавши один день сухої й безхмарної бразильської «зими». Поїздка обіцяла бути легкою, вдалою і славною.

…Сонце перейшло зеніт, коли Айлтон, порадившись перед тим із фазендейро Фабіо, розпорядився вирушати.

Повітря потеплішало, однак задухи не було.

Довкола фазенди кружляли зграйки білих метеликів, перелітаючи з одного дерева на інше. Легкий вітерець і жагуче сонце зробили своє — день нашої риболовлі став першим і, мабуть, єдиним днем за весь час мого перебування у Пантаналі, коли в повітрі над головою не кублилися голодні й нахабні москіти.

Я допоміг Фабіо перетягти до Volkswagen’а човнового двигуна і кілька пластикових весел з металевими держаками. За нами вийшов Айлтон і приніс до мікроавтобуса великий пакет з сирим м’ясом, кілька довгих ножів та з десяток вельми примітивних коротких вудок. На цьому табірні приготування завершилися, ми зайняли місця у салоні й рушили.

Через двадцять хвилин перетнули буре полотно Транспантанейри і пошурували далі на схід навпростець саваною, розганяючи навсібіч кайманів та різний інший пантанальський дріб’язок.

Через чверть години Фабіо загальмував на продовгуватій галявині. З трьох боків її оточувала стіна худих, але високих дерев, ближче до землі щільно закутаних кущами. З четвертого боку чистина опускалася до річкової заплави, що глибоко врізалася в берег.

Біля берега затоки вода не рухалася, через що поверхню бухти затягував щільний килим жовто-зеленої ряски та водяних рослин, однак ближче до середини ріки проходила доволі потужна течія. Протилежний берег, вкритий щедрою неприступною рослинністю, знаходився на відстані сотні метрів. Окремі дерева, неначе через тисняву в хащах, росли прямо над водою, практично горизонтально до землі, тяжко звісивши врунисте віття у воду. То була Ріо Кларо.

Неподалік того місця, де фазендейро лишив машину, лежав, ретельно замаскований у кущах, металевий човен. Поки Фабіо розчищав простецький плавзасіб від корчів та трави, я попросив Айлтона сфотографувати мене на фоні затоки. Вручивши гіду камеру, безтурботно спустився до кромки води і присів навкарачки. В ту ж мить Айлтон відірвався від камери і окликнув:

— Обережніше! — і тицьнув пальцем кудись мені за спину.

Стараючись не дуже смикатись, я обернувся. Переді мною простягалась нерухома і, на перший погляд, абсолютно безпечна ковдра із ряски. Нічого підозрілого.

— Ну? — запитально протягнув я.

— Дивись уважніше.

Напруживши зір, я помітив пару доскіпливих крокодилячих очей на відстані трьох метрів від того місця, де я щойно мостив свою задницю. Трохи далі відсвічувала свинцевим полиском ще одна пара очисьок. А потім я побачив ще, ще і ще. Звідусіль, замаскувавшись ряскою, листочками та річковими ліанами, з цікавістю поглипував цілий виводок кайманів. Я позадкував, але разом з тим не зміг стримати посмішки: закутані водоростями крокодили нагадували вовка з мультфільму про Червону Шапочку, котрий зжер бабусю, після чого, натягнувши на себе чепчик постраждалої, став видавати себе за стареньку.

— Вони хотіли напасти на мене? — швидко пролепетав я.

— Не думаю, — реготнувши, остудив мене Айлтон. — Просто я боявся, що ще зовсім трохи, і ти всядешся на когось із них. А це було б щонайменше невиховано. Сумніваюсь, що плазуни пробачили б таку безпардонну вихватку.

Невдовзі бразильці покінчили з фінальними приготуваннями. Мотор закріпили у задній частині човна, весла вклали під бортами, в металевий ящик, який одночасно слугував човновою лавою, начерпали води (в нього, пояснив Айлтон, ми складатимемо спійманих зубастиків), насамкінець провідник приволік з мікроавтобуса м’ясо, ножі, запасні гачки та вудки. Сяючи перманентною посмішкою, Фабіо відштовхнувся ногою від берега і кількома вправними змахами весла вивів човен на середину річки.

Остаточно звільнившись від ряски, фазендейро завів двигуна. Мотор відгукнувся — загарчав, плоскодонка смикнулась, а тоді, задерши носа, помчала уперед, розкидаючись з-під бортів сріблястими бризками і тягнучи за собою паралельні хвости хвиль.

Поки пливли центром річки, Айлтон ненав’язливо розповідав про довколишні місця.

— Під час сезону дощів, а він триває з листопаду до березня, річки виходять з берегів, заливаючи весь низинний Пантанал, — розказував гід, покриваючи скиглення мотора. — Тоді формуються так звані cordilheiras, острівки рослинності, що стирчать над водою. Переважно — це верхівки найбільших дерев. Коло них збирається чимало цікавих тварин та птахів. В цих місцях дощі тільки починаються, зате Ріо Кларо вже почала приймати воду з гір і поволі надимається.

Я на мить перестав слухати і звів голову. Річка змінювалась, помалу перетворюючись на широченну лагуну. Береги розбігались, залишаючи нас посеред безкрайого коричневого плеса. Течія сповільнилась, а згодом узагалі неначе зупинилася — Ріо Кларо розповзлась, перетворившись на безбережне озеро. Я крутив головою навсібіч, але ніде не бачив твердої землі; лиш розкидисті гіллясті cordilheiras, обліплені зграями розмаїтих пташок, то там, то сям висувались із води. Водний простір стелився скільки сягав погляд, вриваючись в зелені хащі, просочуючись і гублячись у них.

— Як високо підіймається вода під час паводків? — цікавлюся.

— Найстрашніші дощі припадають на лютий та березень. У цей час дороги розмиває вщерть, і піші мандрівки стають неможливими. Вода підіймається на 3 метри від звичного рівня, іноді навіть більше. Кожної декади повені набувають катастрофічних масштабів, забираючи життя як тварин, так і людей. До речі, коли іспанці вперше дісталися до цих місць (а першими тут були саме іспанці, а не португальці), вони подумали, що Пантанал — це море. Конкістадори просто не могли припустити, що така колосальна маса води не з’єднується на сході з океаном.

— Ого… — я не зміг стримати здивування.

— Ще тиждень, і ти не впізнаєш цих місць, друже, —  доказав гід. — Вода заллє все навкруги. Ти останній, кого я цього сезону веду в Пантанал. Поновити поїздки можна буде лише наприкінці березня.

— Я так розумію, що повінь перетворює Пантанал на справжні­сіньке пекло, — бовкнув я.

Айлтон знову всміхнувся і заперечно мотнув головою:

— Це пекло для людей, не для тварин. Незмірні сезонні повені, безперечно, роблять це місце непридатним для проживання, зате кожна така повідь забезпечує харчем тисячі і тисячі представників дикої природи і постачає багатющий ґрунт для рослинності. Повеневі води підживлюють землю, яка без цього була б надто бідною, глибока вода аж кишить рибою, а затоки та cordilheiras формують прекрасні еко-ніші для багатьох звірів та птахів. Під час засухи вода сходить, і савана вкривається свіжою густою травою.

Якоїсь миті Айлтон подав знак своєму напарнику, підкоряючись якому, Фабіо різко спрямував човна до правого берега. Точніше не до берега, а до корчуватої стіни з гілля та листя, котра стирчала прямо із води, оскільки землі — у прямому значенні цього слова — навколо не було.

Коли до галуззя лишалося три-чотири метри, фазендейро вирівняв плоскодонку, втримуючи її паралельно до лінії корчів, а тоді вимкнув двигуна. Хвилину чи дві ми ковзали по воді за інерцією. Зрідка Фабіо, стараючись не плюхкати, опускав весло у мутно-коричневу воду, аби тримати човен на однаковій відстані від гілляччя, яке тягнулось до сонця з глибин «розповнілої» Ріо Кларо. Зрештою шлюпка остаточно спинилася, ледь-ледь покачуючись на воді.

— Спробуємо тут, — мовив Айл­тон, витягуючи з сумки чималий шматок яловичини.

Натураліст відібрав у Фабіо весло і, вклавши його на борти поперек плоскодонки, заходився на лопаті нарізати м’ясо невеликими шматками.

— Мушу попередити, що я не гарантую тобі феєричної риболовлі, — відірвавшись на секунду, зазначив Айлтон; з його ножа стікала кров — важкі брунатні краплі безшумно розбивались об плоске днище човна. — Під час сезону дощів у піраній досхочу різної їжі, тому вони можуть мляво реагувати на наживку.

Загрібши долонею м’ясні обрізки з весла, провідник пожбурив їх у воду.

— Тобто, може бути таке, що зубастики взагалі не клюватимуть? — насторожився я.

— Клюватимуть, — заспокоїв мене провідник, — але не так буйно і скажено, як під час засухи — тоді вони аж навісніють від голоднечі, робляться страшенно агресивними. Багато водойм пересихає, хижакам не вистачає їжі, от вони й дзьобають усе, що рухається у воді.

— Для чого ти накремсав стільки м’ясця? — я витягнув шию, вказавши підборіддям на чималеньку гірку дрібних шматків яловичини, загальна вага яких, либонь, перевищувала три кілограми.

Айлтон зиркнув на мене вбивчим поглядом, як на салагу, який не знає, з якого боку заряджати гармату.

— Якщо піраньї все ж «розгуляються», цієї купки не вистачить і на чверть години.

Відтак бразилець розмотав найдовшу вудку і став неспішно нанизувати один з куснів на гачок. Лиш тоді я звернув увагу на те, що замість тонкої прозорої лески всі вудилища обладнані звичайнісінькими мотузками і шнурами. Ні поплавків, ні спінінгових механізмів не було. За грузила правили самі гачки — криві, товсті і масивні, — дивлячись на які, складалося враження, що ми збираємось ловити тигрових акул, а не двадцятисантиметрових рибинок.

— А в інші періоди вони небезпечні? Я маю на увазі для людей, — натужно мовив я.

— Піраньї?

— Ага.

— Залежно від ситуації тут усе може бути небезпечним, — роз­пливчасто відповів гід. — Спитай он у Фабіо. Йому є що повідати, особливо про перегін великих стад через річку, коли скотарям доводиться вибирати найстаршу і найслабкішу корову, робити на нещасній тварині безліч порізів ножем, після чого заганяти у воду нижче по течії. Приваблені запахом крові, піраньї кидаються на жертву. А тим часом решта стада спокійно перебирається на інший берег через брід, що розташований вище по течії.

Не припиняючи говорити, Айлтон замахнувся вудилищем над головою і закинув наживку подалі від човна. Шматок яловичини, начеплений на великий гачок, миттєво зник під водою…

Далі все відбулося настільки швидко, що я навіть рота роззявити не встиг. Не минуло й двох секунд, як крючок щось різко і брутально смикнуло (це було помітно по тому, як напружилося перед­пліччя провідника, а також по тому, як, натягнувшись, дзиґнула шворка, що правила йому за леску). А тоді — р-р-раз! — бразилець шарпонув руку вгору, і з надр Ріо Кларо в повітря злетів сріблястий злиток завдовжки з людську долоню. Коли я все ж таки розтулив від несподіванки рота, перламутрова піранья з огидно вишкіреною пащекою, міцно тримаючись на гачку, шалено скакала по днищу плоскодонки, примушуючи мене поквапно відступити на ют.

Притиснувши рибину однією рукою, Айлтон іншою схопив її, просунувши пальці під зябрами лускатого живоїда. Піранья час від часу рвучко смикалася, пробуючи звільнитись. Відчувалося, що попри невеликі розміри зубастик є напрочуд сильним створінням.

Потому провідник витягнув з носа піраньї гачка і відклав вудку вбік. Не випускаючи хижачку, іншою рукою вхопив поцяткованого іржею ножа і, відтягнувши нижню губу вниз, продемонстрував мені зуби рибини.

Нижня щелепа на кілька міліметрів виступала перед верхньою, що надавало рибині напрочуд агресивного виду. На обох щелепах виступали рівні ряди ідеально білих трикутних зубів, гостріших за лезо бритви. Най­більше мене приголомшили не зуби і не щелепи, а очі піраньї. Чорні, мутні, ледь випуклі — вони справляли неприємне враження. Очі піраньї були хижі та злі.

Ви ніколи не задумувались над тим, що очі у більшості риб та земноводних не виражають емоцій? Це наче очі сліпців — холодні, закостенілі, незворушні. Бозна-чому вони нагадують зайвий елемент, чисто випадково залишений еволюцією на тілі рибини. Навіть акула, коли стулить натикану зубами пащу, виглядає безневинним, можна навіть сказати — симпатичним створіннячком.

Зовсім інші очі у піраньї. У них є смисл. Каламутна чорнота випромінює щось більше, ніж банальні тваринячі інстинкти. Це очі холоднокровного звіра, створіння, цілком свідомого і впевненого у своїй смертоносній силі, істоти, якій невідомий панічний страх жертви, котру натомість переповнюють лють і нестримна жага крові, притаманні досконалому хижаку. Навіть витягнута на повітря, у цілком ворожому для себе середовищі, з продірявленим ротом, позбавлена можливості рухатися, піранья люто клацала щелепами, з останніх сил намагаючись укусити ворога.

— Будь обережним, знімаючи рибину з гачка, — перервав мої роздуми Айлтон, тим самим він дав сигнал до початку риболовного шабашу.

Ще кілька секунд я, немов паралізований, витріщався на холодну ікласту рибину. А тоді почалось! Набравши у пригоршню кілька шматків яловичини, я взявся похапливо нанизувати наживку.

За мить гачок полетів у воду.

Попервах мені не дуже щастило. Зубастики миттєво накинулися на м’ясо, хоча ще добрих п’ять хвилин мені не вдавалося підчепити і затягти до човна жодної піраньї. Кілька разів линва рвучко натягувалася, але хижачка щоразу встигала зірватися з гачка до того, як я витягав її на поверхню. Скидалося на те, наче від нічого робити я просто годую піраній свіжою яловичиною.

Та ось смуга невдач скінчилася. За n-им разом я вдало закинув наживку — леску відразу повело, після чого звичним рухом затятого рибалки легенько підсік жертву. Линва продовжувала пересіпуватись, що явно засвідчувало: піранья міцно сіла на гачок. Відтак я різко задер руку, одним махом висмикнувши лускатого хижака з води. Через хвилювання та напруження я трохи перестарався і не розрахував сили ривка. Впольований зубастик ракетою злетів у повітря, перемайнув через корму плоскодонки (Айлтон та Фабіо попригинали голови) і плюхнувся назад у воду ліворуч від човна.

— Йопересете! — закричав я і скочив на ноги, небезпечно розхитавши плоскодонку. Вудка вигиналась дугою: піранья все ще на гачку.

Обережно підвівши рибину, яка люто колотилася на крючку, до борту, я легким посмиком закинув її до човна.

Піранья виявилась просто гігант­ською — чи не вдвічі більшою за ту, котру впіймав Айлтон, — і мала дивний фіолетовий відтінок, темніший біля голови і світліший ближче до хвоста. Не закриваючи озброєної смертоносними зубами пащі, вона раз за разом вигиналася і лунко ударяла хвостом об металеве днище, підлітаючи на 30-40 сантиметрів у повітря.

Клята піранья скакала човном, наближаючись до мене. Я сидів на середній лавці, не ризикуючи переходити на корму. Я нутром відчував, що варто мені хоч на дециметр відсунутися назад, човен може втратити рівновагу і перекинутися. Один необережний рух, і всі ми шубовснемо у воду. А це вже, як то кажуть, ні разу не смішно.

Після одного зі стрибків піранья опинилась прямісінько біля мене. Набравши у груди побільше повітря, я незграбно відхилився, змістивши центр маси якомога ближче до носа човна, і наступив на неї ногою. Чорна підошва китайського кеда ковзала по слизькій лусці, мені доводилося щосили напружувати м’язи, аби рибина не шаснула з-під ноги.

Я перевів розгублений погляд на провідника, просячи підтримки. Айлтон та Фабіо стояли на носі, намагаючись утримати рівновагу розхитаного суденця.

— Бачив, як я її тримав? — трохи напружено відповів на мій позирк бразилець. — Просунь пальці під зябра і міцно стисни її. Тоді піранья не зможе вирватися.

Я слухняно заштовхав великий та вказівний пальці під укриті прозорим слизом зябра. Намацавши з обох боків тверду кістку, напружив долоню і… зняв ногу з хижачки. Рибина кілька разів шарпнулася, але залишилась у моїй руці — міцний хвіст більше не знаходив опори.

Мабуть, добрих півхвилини я дивився на вишкірену пащу, тупий, скошений лоб і випуклі очі, сповнені лютої ненависті, ніяк не вірячи, що тримаю в руках живу піранью — кровожерливого монстра, грозу більшості прісноводних водойм Бразилії! І тільки тоді, коли Айлтон наче ненароком торкнувся мого ліктя, вивівши мене із задуми, я витягнув з її губи гачок.

Після першої рибини мене, як то кажуть, поперло. Я просто не встигав нанизувати м’ясо на гачки. Одна за одною рибини заковтували приманку і потрапляли в човен.

Протягом наступних півгодини ми зловили більше двох десятків піраній, котрих поскидали у завчасно заготовлений бокс із нержавіючої сталі. А потім… забава несподівано урвалася. Причина була напрочуд банальною: закінчилося м’ясо.

Все припинилося настільки раптово і неочікувано, що якийсь час я просто не міг втямити, що, в дідька, сталося, і ошаліло рискав очима у пошуках свіжих шматків яловичини. Проте м’яса більше не було. Відповідаючи на мої похмурі запитальні погляди, Фабіо за звичкою посміхався і розводив руками.

Тим часом вода навколо човна аж кипіла від розтривожених рибин, котрі чекали нової поживи. Роз’ятрені запахом крові, вони не збиралися плисти геть. На жаль, у нас більше не було чого їм запропонувати, окрім… Несподівана здогадка пронеслась моїм мозком. Це було неймовірно, але…

— Піраньї клюватимуть на… піраній? — запитав я, скоса дивлячись на гіда.

Замість відповіді Айлтон опустив руку в металевий ящик з уловом і витягнув звідти найменшу рибину. Затим, тим самим ножем, яким нещодавно різав яловичину, провідник розрубав хижачку на декілька невеликих частин. З білого м’яса майже не сочилося крові.

Я хутко хапонув нову наживку, і… через кілька секунд риболовля зайнялася з новою силою. Тільки цього разу я ловив піраній на м’ясо їхніх же родичок! Десь у глибині мого мозку жевріла надія, що хижачки погребують своячками, однак на ділі нічого не змінилося. Вже зовсім скоро нові піраньї одна за одною полетіли у човен. Я відбирав серед них найслабшу і передавав провіднику, котрий мовчки кремсав обрану жертву на шматки, які повертав мені. Я наживлював риб’яче м’ясо на гачки, запускав їх у воду, проводжаючи осклянілими від шалу очима, і розв’язував новий виток жорстоких піранячих ловів.

На якомусь етапі Айлтон розсудив, що з мене досить, і вирішив припинити цю пекельну рекурсію.

— Enough is enough, — владно мовив він.

Спітнілий та захеканий я завмер, опустивши вудилище у воду. Дивився на гіда ображеними і, певно, дещо погрозливими позирками наркомана, у якого забрали ганджубас. Бразилець повторив:

— Я кажу, досить! У нас ще є чим сьогодні зайнятися.

Лиш після цього я опустився на лаву і почав нехотя змотувати вудки.

У боксі всередині човна брьохалося три десятки піраній…

Макс Кідрук

Маразм крепчал

Вот недавно снесли старые треш-киоски между гостиницей «Киев» и магазином «Мурай». В голове закралась мысль: «Ну неужели приводят центр города в порядок..»

Ах как был неправ. Очередной строительный маразм сооружается на ступеньках некогда ресторана гостиницы «Киев».

Я люблю свой город. Меня бесят подобные забегаловки.

Бабло  в который раз побеждает зло здравый смысл и строительный бред процветает.

Нижня Баканка. Сповідь очевидця..

Сьогодні знайшла свідчення очевидця повині в Росії…

Нижняя Баканка. Исповедь очевидца. Пусть все знают, что действительно случилось в эту страшную ночь.

ФОТО полос аэропорта

На Кировоградском форуме выложили интересный фоторепортаж: один из пользователей покатался вокруг взлетных полос нашего аэропорта, пофотографировал и с комментариями выложил.

Предлагаю посмотреть и высказать насчет целесообразности/нецелесообразности выделения денег на реконструкцию полосы.

Цензура ?

Пытался зайти в Википедию, а обнаружил на ее месте страницу с нижеследующим текстом.. :wacko:

Представьте себе мир без свободных знаний

Сегодня, 10 июля, в Думе идут слушания о внесении поправок в Закон об информации, которые могут привести к созданию внесудебной цензуры всего интернета на русском языке, в том числе к закрытию доступа к Википедии на русском языке.

Сообщество Википедии протестует против введения цензуры, опасной для свободных знаний, открытых для всего человечества. Мы просим у вас поддержки в противодействии этому законопроекту.

Однако… :negative:

ВЕЛИЧАЙШИЕ!!!

Очередной и, пожалуй самый престижный теннисный  турнир серии «Большого Шлема» стал историей. А победить на «Уимблдоне» и у женщин, и у мужчин смогли те, кто уже давно сами вписали свои имена в историю мирового тенниса. Триумфаторами стали потрясающая Серена Уильямс и фантастический Роджер Федерер.

В женской одиночной сетке турнира уже после четвертьфиналов среди участниц, пожалуй, остался лишь одна явная претендентка на победу. Большая специалистка по травяным покрытиям — американка Серена Уильямс. В четвертьфинале она убрала со своего пути одну из главных конкуренток — высокорослую чешку Петру Квитову. А в полуфинале в упорной борьбе Уильямс оставила за бортом финала второй номер посева Викторию Азаренко из Беларуси.

К слову, Азаренко этому поражению вряд ли сильно расстроилась, ведь уже с новой недели она вновь сможет красоваться на вершине рейтинга WTA. Мария Шарапова вылетела на пару раундов раньше, а, значит, недосчиталась приличного количества рейтинговых баллов. У соперницы Уильямс по финальному матчу — полячки Агнешки Радваньски путь к главному поединку турнира получился гораздо более простым. Уверенно продвигаясь по турнирной лестнице, она смогла миновать встреч с высокими номерами посева — даже в полуфинале ей досталась всего лишь 8-я сеяная немка Анжелика Кербер, которую Радваньска обыграла без видимых проблем.

Финал полностью прошел под диктовку Серены Уильямс. Даже интригу, появившуюся по итогам второго сета, американка создала по сути своими же руками. В стартовом сете Уильямс здорово играла на своей подаче, а вот Радваньска в «своих» геймах испытывала большие проблемы. Достаточно сказать, что первый гейм в матче польская теннисистка выиграла лишь при счёте 0:5, да и то ей пришлось отыгрывать двойной брейк-пойнт. Разумеется Уильямс легко взяла верх — 6:1.

Не слишком много шансов было бы у Агнешки и в следующем сете, но Уильямс, сделав быстрый брейк при счёте 3:1 чуть ослабила хватку. Радваньска провела пару уверенных геймов на своей подаче, а вскоре сподобилась на обратный брейк. Правда, удалось ей это только благодаря участившимся ошибкам соперницы. Такая же ситуация повторилась и в 12-м гейме. Уильямс ошиблась несколько раз подряд, а счёт к тому времени был 6:5 не в её пользу. Удар в сетку стал последним во второй партии — Радваньска выиграла сет 7:5.

Впрочем, после перерыва зрители вновь увидели грозную Уильямс, которая не давала шансов сопернице. Достаточно сказать, что в четвертом гейме третьего сета американка выполнила 4 подачи навылет подряд, выиграв гейм за каких-то 48 секунд. После такого Радваньска, видимо, уже не верила в итоговый успех. Следующие 4 гейма достались американке, которая после выигрыша победного очка радостно упала на корт, а уже через минуту «купалась» в объятиях сестры и прочих лиц из своей команды. Этот «Большой Шлем» стал двенадцатым для Уильямс, причем 5 из них Серена заработала именно на кортах Уимблдона.

У мужчин в финальной встрече сошлись швейцарец Роджер Федерер и шотландец Энди Маррей. Федерер в полуфинале в блестящем стиле просто «вынес» с корта первую ракетку мира Новака Джоковича. А вот в четвретьфинале швейцарец стал обидчиком россиянина Михаила Южного, который в своём последнем матче на Уимблдоне не имел не единого шанса на победу. Маррей на пути к финалу провёл два четырёхсетовых поединка. Сперва ему оказал яростное сопротивление испанец Давид Ферер, а затем, в чуть более простом поединке, шотландец переиграл француза Жо-Уилфрида Тсонга. А дальше был решающий бой, в котором, проиграв первую партию и взяв три последующих сета,

Роджер Федерер выиграл 17-й титул «Большого шлема» и снова стал №1 в мире.

Роджеру 30, он более двух лет не выигрывал турниров «Большого шлема», всего один раз был в финале, два года подряд проигрывал с матчболов в полуфинале Открытого первенства США, а на «Уимблдоне» и вовсе не проходил дальше четвертьфинала, проиграв в 2011-м году Жо-Вильфреду Тсонге с 2:0 по сетам. Сам Федерер заявлял, что все еще способен выиграть «Шлем» и даже вернуть себе первую строчку рейтинга, но верилось в это с трудом – возраст, пятисетовый формат и Новак Джокович с Рафаэлем Надалем, выигравшие последние девять мэйджоров, казались непреодолимой преградой.

По ходу этого «Уимблдона» становилось понятно, что и не в этот раз. В третьем круге Роджер был вынужден отыгрываться с 0:2 по сетам против Жюльена Беннето, а в матче с Ксавье Малиссом испытывал проблемы со спиной. Но в полуфинале была одержана неожиданная великолепная победа над Новаком Джоковичем. Роджер в восьмой раз вышел в финал «Уимблдона», в случае победы в котором обновил бы свой рекорд по количеству выигранных мэйджоров, сравнялся с Питом Сампрасом по титулам на травяном мэйджоре (7) и вернулся на вершину рейтинга. Уступив два года назад звание первой ракетки мира Надалю, швейцарец не досчитался всего двух недель до рекорда по количеству недель во главе рейтинга. Плюс ко всему Роджер стал бы первым с 1975-го года теннисистом старше 30-ти лет, выигравшим «Уимблдон». К его сопернику по финалу статистика была куда нещаднее.

74 года британский теннисист не выигрывал «Уимблдон». С момента появления Энди Маррея в туре Британия ждет и верит в его победу. Последние три года Энди проигрывал в полуфиналах – один раз в ранге явного фаворита Энди Роддику и дважды Рафаэлю Надалю. После поражения испанца во втором круге английская пресса безостановочно писала о том, что вот он – лучший шанс. То, что Маррей не показывал качественной игры чуть ли не с самой Австралии, видимо, мало кого волновало. Но по ходу «Уимблдона» Энди прибавлял, а в первых двух сетах полуфинала против Тсонги и вовсе показал очень качественный агрессивный теннис – именно тот, что нужен для победы на «Уимблдоне». Выход Маррея в финал окончательно свел с ума британскую прессу и общественность – накануне титульного матча чуть ли не все газеты вышли с фото Маррея на первой полосе и заголовком «Наконец-то», над домом премьер-министра Британии подняли шотландский флаг, а билеты на финал продавались по 40 000 фунтов.

Представить то давление, которое испытывал на себе Маррей в последние дни, очень сложно. Энди говорил, что старается не думать об этом, оградить себя от газет, телевидения и слушать лишь близких людей, но ведь это «только» давление извне. А есть еще и сам Маррей, со своей хрупкой психикой, тремя финалами ТБШ, 0:9 по сетам в них и сомнительным титулом «самого талантливого игрока, никогда не выигрывавшего мэйджор». На церемонии награждения Энди сквозь слезы попытался пошутить, сказав, что он «подобрался ближе». Правда. В этот раз у Маррея наконец-то были шансы в финале «Шлема».

Энди играл так как умеет… он играл удивительно …может быть так он не играл никогда.  Он играл с гениальным соперником и очень хотел победить, но победил Роджер. Энди плакал после игры, правда сначала плакал Роджер… плакал от счастья…

Бедный Энди — у него то был серьёзный повод для плача…он опять проиграл…Господи… вся Англия не могла сдержать слёз…так было жалко Энди, который играл как никогда в своей жизни и бился за победу с первой минуты до последней ,как обещал Англии.

Англия знала, что шотландец Энди сделал всё,что мог и  ей не в чем упрекнуть своего Энди. Но  когда Роджер упал на потрёпанную в битвах траву Уимблдона , в этот миг — Энди было реально жалко, а за Роджера было нереально радостно.

А Иришу Блохину забыли?..

Президент України Віктор Янукович роздав державні нагороди з нагоди завершення фінальної частини Євро-2012, у тому числі й журналістам. Відповідний указ № 435/2012 від 5 липня оприлюднено на сайті глави держави.

Зокрема, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня нагороджено:

Громницького Юрія Вікторовича, який є прес-секретарем віце-прем’єр-міністра Бориса Колеснікова (офіційна посада — помічник міністра відділу аналітичного забезпечення роботи віце-прем’єр-міністра України — міністра інфраструктури та колегії, упровадження економічних реформ Міністерства інфраструктури України);

Франкова Артема Вадимовича — головного редактора журналу «Футбол» ТОВ «Видавничий дім УМХ», м. Київ.

Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня нагороджено:

Готовкіну Марину Сергіївну — завідувача сектору департаменту Секретаріату Кабінету Міністрів України, яка є помічницею Юрія Громницького.

Почесне звання «Заслужений журналіст України» присуджено:

Вацку Віктору Володимировичу — коментаторові служби департаменту телеканалу «Футбол» ТОВ «ТРК «Україна»» (коментатор матчів збірної України на Євро-2012);

Денисову Олександру Анатолійовичу — ведучому програми, директорові департаменту телеканалу «Футбол» ТОВ «ТРК «Україна»» (ведучий програми «Великий футбол»);

Павловій Яні Миколаївні — ведучій програм творчого об’єднання «Спорт» Національної телекомпанії України (ведуча програми «Наше Євро»);

Пазенко Юлії Миколаївні — випусковому редакторові творчого об’єднання «Спорт» Національної телекомпанії України;

Хорозову Микиті Олеговичу — директорові творчого об’єднання «Спорт» Національної телекомпанії України.

Нагороди присуджено «за значний особистий внесок у підготовку і проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, успішну реалізацію інфраструктурних проектів, забезпечення правопорядку і громадської безпеки під час турніру, піднесення міжнародного авторитету Української держави, високий професіоналізм».

Мій лист. (ОБЕРЕЖНО: Мовне питання)

Блог — це такий собі щоденник. Вирішив викласти свою думку по мовному питанню, яке партія влади вирішила зробити знову надактуальним, можливо, на пару з опозіційними силами. Дійсно, цим хлопцям вигідно збурити суспільство. І, маю визнати, їм це вдалося… Не хочу тут продовження тупої дискусії на тему, яка мова краща та чи вартий шани «русский язык». Вартий. Вартий належної шани. Не планую приймати участь в безплідній суперечці. Але оприлюдню свій же лист, адресований людині, яка близька мені за поглядами та по життю. Яка також більше російськомовна. І їй важче стати україномовною, бо продовжує жити в Луганську, де українську мову почути можна хіба що з радіоприймача або з телевізора (якщо це не кабельне або супутникове російське ТБ). Це я написав. Так я думаю. І це вирішив викласти сюди. Можливо, щось це зробить корисне. (Передбачаю, що ті, хто плюється при згадуванні української мови як такої — одразу напишуть, що тут нічого корисного немає. Я вже знаю вашу думку, панове, не витрачайте зусиль та пошкодуйте свої пальці. Знайдіть більш цікаву тему).

Отже, текст листа:

Нас перервали, тому я не досказав те, що збирався.
Головне. В законопроекті про засади мовної політики (який, сподіваюся, не стане таки законом, якщо несподівано в Президента з’явиться хоч тимчасово мудрість, та він не підпише цей «закон» і відправить його на доопрацювання) — є одна неписана та невидима стаття. Ось, про що вона каже:

Кожен громадянин України та громадяни інших країн, які вважають себе українцями, в разі, якщо їм не байдужа доля української мови, якщо вони вболівають за її розвиток — зобов’язані в побуті та тим більше в суспільному житті користуватися ВИКЛЮЧНО УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ.

Особи, які номінально є громадянами України, але яким байдужа доля державної мови — можуть і надалі користуватися регіональними чи будь-якими іншими мовами для спілкування з оточуючими, демонструючи неактуальність та непопулярність української мови в Україні.   Громадяни України, які висловлюють свою підтримку державній мові беруть на себе зобов’язання звертатися до органів місцевого самоврядування, до закладів освіти, охорони здоров’я саме державною мовою та вимагати від посадових та службових осіб відповіді саме державною мовою, згідно з вимогами Закону України про засади мовної політики. Тим самим демонструючи наявність україномовного населення в Україні, в тому числі в регіонах, де панує зовсім інша мова.

Згідно з положеннями цієї невидимої статті я сьогодні роблю спробу збільшити відсоток української мови в своєму спілкуванні на роботі. На жаль, не все так легко, та не повністю в мене виходить перейти повністю на українську. Але перші кроки я роблю. Сьогодні з більшістю пацієнтів я спілкувався українською мовою. Планую в подальшому розширяти свою україномовність в розмовах, не залежно від того, яка мова мене оточуватиме. Зараз це викликає певне здивування. Мед. сестричка вже питала мене, чого це я раптом став говорити українською. Я відповів, що мені це ПОДОБАЄТЬСЯ, я ХОЧУ навчитися розмовляти українською, а для цього ТРЕБА НЕЮ РОЗМОВЛЯТИ. Тим більше, що згідно з прийнятим (хоч і ідіотським) законом — всі, хто поважає українську мову, має відтепер розмовляти саме українською мовою.

Тобі вирішувати, з ким якою мовою спілкуватися. Для мене правило таке:
Якщо я спілкуюся з тим, хто народився в Україні — користуюся українською мовою. Навіть Ірина з Німеччини (яка жила тільки в Луганську та в Німеччині) не писала, що мене не розуміє. Чесно сказала, що писати мені українською не зможе, але жодних претензій до моєї мови. Якщо спілкуюся з громадянином Росії, чи іншої країни, який російську знає, а українську — ні — то здебільшого спілкуюся російською. Інколи можу написати декілька слів українською, вихваляючись красою нашої мови. Але не часто, так, щоб мене можна було зрозуміти. Свої ім’я та прізвище зараз стараюся писати саме в українському варіанті. Навіть на радіо «Эхо Москвы» я зареєструвався як «Андрій Гардашніков». І в мережі «Врачи РФ».

Якщо я спілкуюся публічно (на форумах, блогах тощо) — то пишу, в залежності від походження сайту. Якщо сайт є українським — пишу українською мовою. Якщо російським, та там багато росіян — пишу російською. Якщо коментую відео в Ютубі — також зважаю на те, яка моя цільова аудиторія.
Ось така в мене мовна політика відпрацювалася. Якщо я пишу українською, значить демонструю, що в Україні стало на одну україномовну людину більше. Це небагато.

Але те, що я можу — роблю. І це, як на мене — не дуже мало. Не дуже скромно зазначу, що можливо є частина моєї заслуги, що ще 2-3 людини в Україні стали україномовними. В мене є певна гордість з цього приводу. Гордість в доброму розумінні цього слова. Вважаю, що варто демонструвати свою шану українській мові. Глядиш, це принесе свої плоди, і українська не загубиться в часі та в історії. А людей, які ігноруватимуть її та бажатимуть їй знищення — їх вистачить і без нас. Тож, я краще стану в ряди тих, хто її пропагує.