Украина Центр

Мова піде про село Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області. Сорок років — це багато чи мало? Звичайно, відповідь буде залежати від того, що вимірюється цими роками, і хто оцінює.

Якщо в історії це мить, то в житті це полудень віку. Майже стільки років мені й моїй дружині довелось бути відсутніми в краю, який нас молодих, одразу після весілля, прийняв у свої бідні, але щирі й добрі обійми.

Рік тому ми тільки закінчили Кіровоградський педінститут, і ось я з печаткою Попельнастівської середньої школи Олександрійського району, з молодою дружиною та з приданим, що складалося з дерев’яного ліжка, платтяної шафи, холодильника, чотирьох стільців, у пізній вечірній час на «районовській» полуторці вирушили до місця призначення. Майже опівночі водій оголосив: «Приїхали! Ваша весільна подорож закінчилась». З темряви білими стінами нагадувала про себе хата. Вікон не було видно. Світло ліхтарика, що був у водія, вихопило з ночі широкі темно-червоні двері, на яких висів надійний амбарний замок. Водій майже урочисто вручив нам доленосний ключ зі словами «На довгий вік та на здоров’я!»

Ранком ми з Людою вийшли на вулицю зробити традиційну зарядку, і я почув від молодої дружини: «Ой, Ваню, дивись, яка хата!» Я підняв голову й остовпів. Одразу промайнула думка: а чи не пожартував водій, привізши нас у хату-музей Тараса Шевченка? Хата під соломою й колесо на стрісі, вікна маленькі… Зарядку чомусь робити перехотілось. Зробивши пару фотознімків на пам’ять, я пішов до школи.

Було ще досить зарано, і на подвір’ї нікого не було. На великих зелених дверях школи висів такий же великий замок, як і на нашій хаті. Свіжопобілені стіни школи тримались на високому, покритому смоляним розчином фундаменті. Обходячи школу кругом, я чомусь механічно рахував кроки. За своїм заняттям не помітив, як до мене підійшов порівняно молодий чоловік без руки й одного ока і запитав:

— Хто ви та що тут міряєте?

— Я директор цієї школи, а хто ви?

— А я завгосп цієї школи й звуть мене Василь Васильович.

Познайомились. Я побідкався йому, що так далеко від райцентру село й така бідна хата. А він заспокоїв: «Не хвилюйтеся, Іване Кириловичу. Усі, хто тут раніше був директором, звідси поїхали не бідними».

Першим рішенням педагогічного колективу було негайно перекрити хату директора. Усі вчителі взяли участь у сільській толоці, після якої не стидно було від людей зайти в цю хату. До речі, було не тільки перекрито дах шиферним залізом, але вирівняно глиняним замісом стелю та долівку хати. Одним словом, нас прийняли, як рідних.

Якось я звернувся до завідуючого фермою, аби взяти молока, яке нам виписали. Він мене здивовано запитав: «А чий же ти, хлопче, будеш? Щось я тебе не пам’ятаю». «Я, кажу, директор школи». А він мені: «Та не «чуди»»! Коли я про це розповів у школі, то сміху було на цілий рік. До речі, коли я нещодавно, через сорок років, відвідав село, школу й учителів, які ще там проживають, то майже всі мені про цей випадок нагадали.

Перші дні та навіть місяці я як директор не знав, де прикласти свої зусилля. Все робилось і без мене, кожен знав і робив свою справу. Іноді мені приходила думка, що я не дуже там і потрібний. Але ставалось щось дивне: зі збільшенням досвіду працювати ставало все важче, особливо після закінчення київських курсів директорів шкіл. Педагогічний колектив школи був уже не молодий, але й не старий. Майже усі були середнього віку. Кожен з них мав десять і більше років педагогічного стажу. Мої педагогічні інститутські амбіції великого педагога розвіялися, як дим, на першому ж засіданні педагогічної ради. Я зрозумів, що мені треба ще багато вчитися у них. Під кінець педради я їм чесно про це сказав. Але досвідчений педагог Павло Михайлович Бичок сказав: «Не падайте духом, Іване Кириловичу. Ви недарма п’ять років сиділи в інституті. Крім того, у вас є те, чого майже немає у всіх нас, — це молодість, гаряче бажання працювати й творити».

На перших порах мені багато чого прощалося. Правда, коли під старий Новий рік нашу сім’ю посипали сільські посипальники на чолі з головним лікарем сільської лікарні Леонідом Івановичем, то після щедрого прийому я зі своєю гітарою приєднався до веселої компанії й організував посипання усіх учителів. Про цей факт стало відомо в районі. Мене й секретаря парторганізації села Володимира Денисовича Індюхова «запросили» на засідання райкому партії. Перший секретар райкому запитав мене: «Как ты, молодой директор, недавно окончивший институт, коммунист, смог так поступить? Вместо атеистической работы в селе практически занимался религиозной пропагандой!» Секретар парторганізації поправив його, сказавши, що я не комуніст. «Как не коммунист? Директор школы и не коммунист? Немедленно принять его в партию и наказать!» Через місяць я став членом партії і ждав покарання, але про нього більше ніхто не згадував.

Педагогічний колектив школи був, як одна сім’я, — всі свята, радянські та великі релігійні, святкували разом. Щоправда, останні не відкрито. Як правило, їх під виглядом днів народження чи то якоїсь визначної події організовувала завуч школи Марія Парфентіівна.

Коли у нас народилася перша донька Яночка, ми зіткнулися з проблемою — в селі не було дитячого садочка, а три місяці декретної відпустки нічого не вирішували. Довелось іти на «експеримент». Я у шкільній майстерні зробив великий манеж. Ставили його серед хати та залишали в ньому Яночку саму. Першою з хати виходила Людмила, щоб не чути дитячого плачу, що іноді переходив у крик. Я стояв під вікном і чекав, поки вона заспокоїться, але часто не витримував, повертався у хату та колисав її до тих пір, поки вона не засинала. Узнавши про наші події, Марія Парфентіївна назвала нас бездушними батьками й одразу ж вмовила одну пенсіонерку, яка й замінила Яночці дитячий садочок. Вже через два роки манеж став не потрібний — Люда брала малу з собою на уроки. Манеж, правда, не гуляв — його попросила дружина головного плановика колгоспу Катерина Волянська — у них народився довгоочікуваний синок. Що цікаво — цей наш манеж, як стало відомо тепер, виростив теперішнього голову сільської ради села Попельнасте Олега Володимировича Волянського…

Хочеться поіменно згадати учителів, з якими ми працювали разом. Завуч школи Марія Парфентіївна на той час мала вже чималенький педагогічний досвід учителя української мови та літератури й незмінного завуча школи. Ерудитом і авторитетним вчителем був Павло Михайлович Бичок. Це була людина енциклопедичних знань і всебічних умінь. Він знав і викладав історію, суспільствознавство, німецьку мову й образотворче мистецтво. Надія Ільківна Дерун весь час викладала один предмет — українську мову та літературу, знала цей предмет ґрунтовно. Ольга Петрівна Аврахова — учитель російської мови та літератури — була фахівець, як кажуть, від Бога. Варвара Іванівна Василенко — учителька французької мови, комунікабельна, розумна й добра. Вчитель хімії й біології Володимир Степанович Хейлик був, як кажуть, знавцем своєї справи. Добре знав законодавство, тому постійно обирався головою проф­кому. Учитель фізкультури Микола Федорович Приймаков за віком був найстаршим серед учителів. На усіх районних спортивних змаганнях наші учні майже завжди займали як не перші, то призові місця. Трохи осторонь стояли два вчителі-ветерани. За освітою вони були вчителями молодших класів. Обидва були доброї душі чоловіки. Їхнє місце роботи було в приміщенні, що знаходилося майже за кілометр від школи. За декілька років до мого приходу Микола Олексійович навчав у ньому учнів молодших класів. Він непогано співав, а ще краще грав на скрипці, тому коли в школі не було вчителя співів, то він добре справлявся з цими обов’язками.

Заради справедливості треба сказати декілька слів і про молоду вчительку фізики й математики Людмилу Григорівну Охріменко. До неї на уроки я майже не ходив, за що вона навіть ображалася, говорячи, що я бачу інших, а про неї згадую тільки вдома, коли добре зголоднію. Але насправді я був певен, що у неї усе гаразд, бо хоч вона була й молодий спеціаліст, але школу в свій час закінчила із золотою медаллю. Також вона успішно закінчила й інститут.

Що стосується заспокоєння зав­госпа школи з приводу бідності, то десь на другому році роботи мені як директору найвіддаленішої школи від району рішенням райвиконкому була надана можливість позачергово придбати автомобіль, що я й зробив, позичивши гроші в учителів школи та в недалеких сусідів. «Жигулі» першого випуску були надійні й прослужили нам більше тридцяти років. Зараз, як і ми, на заслуженому відпочинку, зберігаються як раритет і як пам’ять далекого й близького…

З тих пір пройшло більше сорока років. Скільки разів про все це писалося, згадувалося, забувалося, снилося й знову згадувалося. Але одне залишалося незмінним — бажання побувати там, де залишилися частка серця і хоч невелика, але все ж частина повноцінного життя. І ось нас запрошують на зустріч випускників Попельнастівської середньої школи 1973 року випуску.

Чим ближче я під’їжджав до села, тим частіше билося моє серце. У салоні авто припинилися розмови, настала якась таємнича напруга фатальної зустрічі людей і села. Я спіймав себе на думці: мабуть, селяни, що часто їздять із села в село, ніколи нічого подібного не відчувають. Тут я їм по-доброму позаздрив, але й поспівчував, адже від такої ейфорійної зустрічі хочеться жити та жити.

Попельнасте. Хотілось якомога швидше вискочити з машини, обійняти першого зустрічного (бажано ровесника) й крикнути: «Та це ж я, ви ж мабуть мене пам’ятаєте?» Потім другого, третього… А потім усіх. Не знаю чому, але саме це село залишило в моєму серці наймиліший слід. Навіть до свого рідного села в Олександрівському районі я під’їжджаю спокійніше та менш емоційно. Можливо, тому, що я кожного року обов’язково в ньому буваю. А тут на спомини, на почуття звалилися одразу всі сорок років.

З машини я не вискочив, а попросив водія, поки ще свято не почалося, поїхати до школи, туди, де залишилася найбільша частка мого серця. Вулиця до школи здалася трохи незнайомою, але сама школа майже, а вірніше, зовсім не змінилася. Подумалось, що дореволюційне земство уміло будувати навіки. Склалося враження, що я тільки вчора вийшов із цієї школи. До сих пір збереглися господарські будівлі та їхні дахи, перекриття, яких ми в свій час із завгоспом організовували. Буквально оббігаю кругом школи, щоб швидше побачити дубову алею, яку ми закладали з випускниками сімдесятих років. На жаль, алеї, яка повинна була брати свій початок від школи в напрямку до стадіону, як такої не було. Порівняно молоді поодинокі дубки перемішалися з парковими деревами, що були посаджені значно пізніше. Я підійшов до одного з дубків і обійняв його, як старого друга. Можливо, мені так здалося, але його листя на гілках заколихалося, зашелестіло та щось привітно зашепотіло.

Двері були на замку. Дякуючи тому, що до них до цих пір не доторкнувся так званий сучасний євроремонт, вони були ті, до яких я, директор школи, протягом п’яти років завжди приходив першим. І цікаво, що навіть традиційний тодішній зелений колір зберігся. А ще більше мене здивувало те, що вивіска «Ласкаво просимо!» була написана так, як колись особисто я її підписував. Абсолютно мій стиль. Все було рідне й, здавалось, учорашнє.

А потім я попрямував до тієї хатини, яка першою зустріла й зігріла нас у цьому селі. Підійшов до дороги, обабіч якої колись стояла директорська хата, але, на жаль, її не було. Сусідня хата збереглася порівняно добре, але, тепер у ній мешкають молоді й незнайомі люди. Позаду колишній добротний будинок жалібно дивився на мене розбитими вікнами. На місці нашої хати, яка скільки років мені снилася, стояла здичавіла вишня в полоні високої бугили, серед якої з побитої цегли та саманної глини виднілася невеличка гірка. Прикро було, що вже хати немає, але чомусь радісно, що на цьому місці ще до сих пір нічого не збудовано. Поклонився я місцю, де була хата, зробив декілька фотознімків, а із залишків хати узяв камінчик і шматочок цеглинки, які тепер мені дорожчі за цінні сувеніри.

Зал клубу був повністю запов­нений, навіть у проходах стояли люди. У приміщенні все дихало святково піднесеним настроєм. Оформлення стін і сцени вражало не багатством, а простотою продуманого естетичного оформлення, яке несло й змістовну інформацію про те, заради чого майже усі жителі села сюди зібралися.

Після оголошення, що слово просить колишній директор школи Іван Кирилович, зал зустрів мене оплесками. Хоч до виступу я й не готувався, але слова самі йшли від душі, а те, що вони переривалися оплесками, свідчило, що ті, хто мене пам’ятав, і ті, що недавно вийшли зі свого дитинства, розуміли мне й співчували моєму стану. А коли всі дійства на сцені закінчилися, до мене підходили знайомці та незнайомі з цікавими запитаннями.

Життя не зупиняється. І символічно, що у школу знову, як і колись, прибула молода сім’я педагогів. Можливо, у них шлях до школи не був таким загадковим, але нас об’єднує те, що вони йдуть тим же шляхом, який колись долали ми, по дорозі, яка веде в далеке від райцентру село, де незмінно стоїть школа, якій у цьому році виповнилося сто років.

Іван Охріменко, Попельнасте — Павлиш — спеціально для «УЦ».

Признаюсь честно, на шоу в киевском Дворце спорта, главным событием которого был боксерский поединок нашего Александра Усика и южноафриканца Дэни Вентера, специально ехать не планировал. Так что огромное спасибо баскетболистам «Золотого Века» не только за великолепную игру со столичным «Авангардом», но и за то, что благодаря их выезду удалось посмотреть незабываемое боксерское шоу.

Уже в 19.00 я был на месте событий: хотелось понять, что из себя представляет «Вечер мирового бокса в Киеве»? Зал Дворца спорта в это время был еще полупустой, а так называемый разогрев, именуемый в боксе андеркартом, особого ажиотажа не вызвал. Первые поединки прошли в абсолютно спокойной атмосфере, где зрители только присматривались к тому, что происходило в ринге. Характерно, что все украинские боксеры выходили в ринг под патриотические украинские мелодии. Жаль только, что представители Казахстана изрядно «отмутузили» двух украинцев, но болельщики это восприняли абсолютно спокойно. Порадовало, что эти 6-раундовые и 4-раундовые противоборства проводил в качестве рефери и арбитра наш земляк, один из первых украинских чемпионов мира среди профессионалов Виктор Фесечко.

Довелось Виктору судить и один из главных боев вчера, в котором восходящая звезда украинского бокса, надежда промоутерской компании братьев Кличко — «К-2 промоушенс», представитель первого среднего веса Александр Шпирко встречался с соперником из Австрии Джонни Ибрамовым. К сожалению, настоящего сражения здесь не получилось. После достаточно спокойного первого раунда узбекский австриец получил травму руки и отказался продолжить сражение. Еще любопытным виделось противоборство между украинским чеченцем Хусейном Байсангуровым ( между прочим, родным братом чемпиона мира по версии WBO в первом среднем весе Заурбека Байсангурова) и грузином Давидом Тлшадзе. Но, прилично «получив» в стартовом ранде, грузинский спортсмен, от греха подальше, решил поберечь здоровье. Характерно, что в своем обращении к болельщикам, которых к этому моменту в зале уже собралось предостаточно, Хусейн поблагодарил главу чеченской диаспоры Украины и воскликнул: «Да здравствует Чечня! Слава Украине!» Сказать, что это было воспринято публикой овацией, — это ничего не сказать.

В ожидании главного события вечера я решил посмотреть, чем же развлекают зрителей. Так вот торговая марка «Хортица» предлагала бесплатные фото с очаровательными девушками, которые мужественно мерзли в купальниках, но каждый раз облачали на свои хрупкие ручки боксерские перчатки и позировали со всеми желающими. Чуть дальше каждый зритель мог также абсолютно бесплатно запечатлеть себя на фоне легендарного Мохаммеда Али с каким-то там соперником. Уверяю вас, отбоя от желающих не было.

Впрочем, вернемся в зрительный зал, который к 22.00 был забит практически под завязку. Посмотреть за боем любимца всей Украины пришли легендарный чемпион мира в супертяжелом весе и мэр Киева Виталий Кличко, появление которого в зале было встречено овацией, а также президент НОК Украины Сергей Бубка, новоиспеченный министр молодежи и спорта Украины Игорь Жданов, чемпион мира в полулегком весе по версии WBO, кум Александра Усика Василий Ломаченко и его отец-тренер Анатолий, который, в отличие от многих, очень внимательно следил за боями в весовой категории сына, делая какие-то заметки.

Наконец появилась группа «Вопли Видоплясова», порадовавшая всех одной песней. Затем на информационном табло стали демонстрироваться фрагменты открытой тренировки, в ходе которой Александра Усика «нокаутировал» маленький мальчишка, а также все смогли увидеть кадры взвешивания соперников, в ходе которого украинец оказался чуточку «толще» соперника, и «дуэли взглядов». Дальше главный ринг-анонсер Украины Сергей Брыль объявил выход тех, ради кого, собственно, этот праздник и затевался.

Южноафриканец Дэни Вентер выходил в ринг абсолютно спокойно, выглядел хладнокровным и уверенным в собственных силах. Знаете, в кулуарах довелось услышать, что для Усика привезли очередного «мешка» — и победа у нашего боксера в кармане. И тут же вспомнилось, что свое первое поражение в профессиональной карьере от американца Росса Пьюрити Владимир Кличко потерпел именно в киевском Дворце спорта. Впрочем, о грустном думать абсолютно не хотелось.

Тем временем обстановка в переполненном 10-тысячном зале изрядно накалилась. Сидящие рядом девчонки и их мальчишки, изрядно «нагрузившиеся» пивом и взгромоздив ноги на опору сектора, уже начали скандировать: «Усик — наше все». Дальше-больше, уже в ходе боя постоянно следовали возгласы «Слава Украине», «Смерть ворогам, «Симферополь — это Украина», «Саша, представь, что это Путин», «Туши свет», «Время пришло» и «Кончай его, собаку». Ну и не обошлось без традиционного «Ла-ла…ла-ла!» Нет, всеобщим хором, как на футбольных матчах, это не было. Но все же. Свист, это мягко сказать, вызвало сообщение о том, что одним из судей, который будет подсчитывать очки и от которого может зависеть итог сражения, является россиянин. Это хорошо, что наш Александр все-таки справился с соперником, не доводя дело до судейского вердикта. А вы представляете, что было бы, если бы?..

Но вернемся к началу, когда Александр Усик, которого представили, как боксера из Симферополя, облаченный в халат с огромным тризубом на спине, вышел в ринг под традиционные « Їхали козаки…». Это нужно было просто видеть. Зал плясал. Свистел, радовался и вдохновлялся в унисон… Знаете, гимн Южно-Африканской Республики, мне показался очень задорной песней. Но даже на этом фоне Олег Скрипка со своим баяном, исполнивший практически полный вариант текста нашего гимна в прекрасной аранжировке и интерпретации, смотрелся очень здорово.

Ну а дальше был бой, который вызвал неоднозначную реакцию. Перед началом любители бокса делали ставки на то, в каком раунде наш чемпион «уложит» своего соперника. Звучали прогнозы, что бой закончится во втором, пятом или в шестом раунде. Но чем дальше продолжалось сражение — тем больше все удивлялись тому, что южноафриканец, оказывается, очень классный, хладнокровный и обу­ченный боксер. Это потом мы узнаем, что, оказывается, Усик выполнял установку своего тренера Джеймса Али Башира, который призывал своего подопечного не форсировать события. Но, почему тогда после одного из раундов Виталий Кличко подошел к наставнику украинца и что-то настойчиво стал ему советовать? Впрочем, возможно, Виталий Владимирович говорил о той самой классной атаке, которая в конце концов и отправила Дэни Вентера на канвас ринга в девятом раунде. Но не только мне показалось, что Александр Усик уж слишком долго присматривался к сопернику, изучал его сильные стороны и искал возможность для решающей атаки. Кстати, не знаю, как это смотрелось в телеверсии, но пару-тройку ударов Вентер провел в стиле легендарного Корри Сандерса, который в свое время отправил в нокаут самого Владимира Кличко.

К счастью, в этот раз ничего подобного не случилось. В предпоследнем 9-м раунде прекрасная серия ударов украинского боксера, отправила соперника в нокаут и позволила ему сохранить титул Интерконтинентального чемпиона по версии WBO в тяжелом весе. К сожалению, интервью чемпиона для телеканала «Интер», болельщикам во Дворце спорта слышно не было. Правда, через несколько минут Александр Усик поблагодарил своих болельщиков в зале, передал привет маме и сказал несколько теплых слов в адрес своей жены и детей. А еще чемпион отметил, что старался выполнять наставления тренера и выразил надежду, что никого из любителей бокса его бой не разочаровал.

Ну а я сразу же после окончания поединка отправился ближе к рингу (благо, даже не для аккредитованных журналистов никаких преград не было) для того, чтобы поинтересоваться мнением вип-болельщиков Александра Усика.

Фронтмен легендарной группы «Океан Эльзы» Святослав Вакарчук был абсолютно открыт для общения, с удовольствием раздавал автографы, улыбался и фотографировался со всеми желающими. Что касается боксерского шоу, то Святослав отметил:

— Александра поддерживаю очень давно и всегда болею за него от всего сердца. Ну и согласитесь, что находиться в Киеве, и не прийти на такой праздник было бы неправильно.

А еще надо было видеть — сколько было желающих просто притронуться к живой легенде — Виталию Кличко. Легендарный чемпион, что бы там ни говорили и не писали, по-прежнему пользуется невероятной популярностью. На мой вопрос, получилось ли шоу, Виталий Владимирович ответил, что он всем доволен, а свидетельством тому, что все удалось, — большое количество зрителей, собравшихся посмотреть на боксерские поединки. В победе Александра Усика Виталий Кличко не сомневался и до последнего верил, что Саша завершит бой досрочно.

Президент Национального олимпийского комитета Украины Сергей Бубка сказал, что такие победы украинских спортсменов оставляют незабываемые впечатления. Сергей Назарович передал привет всем любителям спорта Кировоградщины и пожелал просто равняться на Александра Усика и других наших звезд. «Пусть такие яркие победы вдохновляют нас всех на покорение новых высот», — подчеркнул Сергей Бубка.

Сам же Александр Усик на просьбу пожелать что-то своим поклонникам сказал: « Пускай верят в свою мечту и просто остаются самими собой. Тогда все у вас получится».

Ну и в завершение мы попросили поделиться впечатлениями одного из участников этого классного зрелища, экс-чемпиона мира среди профессионалов, рефери и нашего земляка Виктора Фесечко:

— Компания «К-2» всегда организовывает свои шоу на самом высоком уровне. Этот вечер бокса также не стал исключением. Практически все бои проходили в интересной борьбе и. думаю, что доставили удовольствие зрителям. Справился ли я со своими обязанностями — это пускай судят болельщики и официальные лица. Я работал в свое удовольствие и, как мне кажется, « каши не испортил». Хотя, сколько людей — столько и мнений. Что касается боя Александра Усика, то его преимущество над соперником не вызывало сомнений. Может, кому-то и показалось, что Саша затягивает с решительными действиями, но, как он сам сказал, есть тренерская установка. Думаю, что эффектное завершение этого боя никого не оставило равнодушным. Знаете, мне было очень приятно смотреть на счастливые лица людей, которые пришли в этот вечер на бокс и остались довольными. Это говорит о многом.

С мнением авторитетных специалистов трудно не согласиться… А вот готов ли Александр Усик к более серьезным чемпионским боям — покажет ближайшее будущее. Сейчас же ясно одно, что подобные спортивные праздники вызывают повышенный интерес в Украине и действительно собирают полные трибуны.

Юрий Илючек, «УЦ».