Украина Центр

7 лет прошло с того памятного революционного Майдана. 7 лет. А кажется, что это было еще вчера.

 Ночь перед Майданом я пропустил. Я не был в Киеве. Я был в Кировограде. Это был второй тур выборов. Мы с Антоном Лирником дежурили, как наблюдатели, в избирательном участке на Попова. Было несколько страшновато, все уже были накручены «каруселями», «печеньками» и т.д. и т.п. Купив в супермаркете немного еды на ночь, мы пошли вовнутрь. Там заканчивала работу комиссия. Стол буквой «П».  В середине образовавшегося четырехугольника урны для голосования.

Нас с Антоном узнали. «О, наши знаменитости» — прозвучало от ребят в спортивных штанах и характерных шапках. Это были наблюдатели от противположной политсилы. Почему-то они решили, что мы приехали в их поддержку.

Мы сразу с Антоном разбили зону ответственнности: Антон за спинами членов комиссии, я по периметру урн. Председателем комиссии оказался наш товарищ Дима Баркарь. По его состоянию было видно, что он тратит нервные клетки на десятилетие вперед. Постоянно просил, если что, быть рядом. Так как прозрачность голосования было для нас делом принципа, работали мы бесплатно, как говорится , на идее, то и смотрели за всем скурпулезно.

До закрытия было все спокойно.  Потом начался подсчет. Одной из технологий подтасовки есть вкидывание «нужных» бюллетеней после закрытия участка — предотвратить его и было нашей задачей.

С ней мы справились хорошо, судя по кислым минам других наблюдателей и части членов комисии.  Ближе к середине ночи они стали нервничать все больше. Посыпались телефонные звонки. Иногда, как бы между прочим, произносились фразы : » Вот видите, мы побеждаем. Что вы уже измените?». Затем пошли разговоры тет-а -тет между ребятами в спортивных штанах и председателем комисии. Лицо Димы становилось все более серым с каждым часом. Но он не сдавался. В результате подсчета на нашем участке побеждал Ющенко. С минимальным отрывом. Но подписывать протокол оппоненты Ющенко не спешили. Была найдена причина — некоторое количество бюллетеней было заполнено не «галочкой» или «крестиком», а, например, кружочком. Соответственно, и спорили принимать их или нет. Звучали уже слова «Да, давайте быстрее, люди домой хотят». Но часть комиссии, да и мы, на такое не велись.  «Спортсмены» красноречиво начинали посматривать на нас. Но все обошлось. Под утро решили везти бюллетени  в центральную комиссию. Для подстраховки Димы Баркаря, мы поехали на машине сзади. За нами тут же пристроился еще один автомобиль. Сопровождал нас до горисполкома. Там Дима пошел вовнутрь, мы с Антоном пошли стоять напротив. Народу было много. Работа закончилась, мы расслабились кофе и пивом. Позволяли себе спорить вслух, кто может стать Президентом и почему. Я так понимаю, не привыкшая к такому свободному волеизъявлению милиция косилась на нас, но не тронула. Через неделю Баркарь рассказал, что наше присутствие на участке и спасло его – давление в разговорах с ним было нешуточным.

На следующий день мы были в Киеве. Через день – стояли на Майдане.

Не так давно, шугаючи просторами блогосфери на сайті «України Центр», надибав серед коментарів питання одного з користувачі, яке власне й наштовхнуло мене на написання цього посту. А звучало це питання наступним чином: «Чому люди йдуть в депутати?». Тож дозволю собі викласти власну суб»єктивну думку з цього приводу.

На скільки я зміг зрозуміти з попереднього обговорення, дане питання стосувалося в більшій мірі депутатів місцевих рад, як то районних, міських і т. д. і т. п. Оскільки мотивація людини бути депутатом Верховної Ради  України є очевидною, тож і зупинимось ми пердусім на мотивації людей обиратися депутатами місцевих рад.

Перш за все, хотілося би зупинитися на двох основних моментах, які, на мою думку, цю мотивацію визначають. По перше: жодний із депутатів місцевих рад заробітної плати за свою депутатську діяльність не отримую. А депутатська діяльність це не тільки участь у сесійних засіданнях відповідної ради. Це робота в постійних і тимичасових  комісіях це обробка документів, це підготовка депутатських запитів, запитань і звернень і ще багато чого іншого що забирає значну частину «вільного» депутатського часу. І за все це жодної копійки. Захоплююсь бажанням окремих особистостей служити на благо такої рідної територіальної громади, жертвуючи собою заради неї.

По друге: для того щоб стати депутатом місцевої ради треба витратити не одну тисячу гривень. Всі ми напевно пам»ятаємо останні вибори до органів місцевого самоврядування. Майже всі рекламні площі міста були забарвлені полятичною рекламою. Зауважу, що оренда одного «біг-борду», в період останньої виборчої кампанії обходилася кандидату на місяць в середньому в 1500 грн. Я думаю порахувати зможе кожен. А ще оплата роботи агітаторів, друк листівок, ремонт під»їздів і т. д. і т. п. І все це заради того аби віддано служити громаді. Посміхнуло! Панове, хто Вас готокий витрати кількадесять тисяч гривень заради того щоб віддано служити громаді? Особисто я не готовий. Та їх у мене й немає.

А тепер щодо тих у кого вони є, і хто готовий їх витрачати заради «вожделенного» мандата. Безперечно, не хотілося би гребти всіх депутатів місцевих рад під одну гребінку. Я впевнений в тому, що серед них також є професійні, віддані ідеї, громаді, суспільству, державі люди. Але, нажаль, на мою думку їх там меншість, яка досить швидко асимілюється більшістю, і починає жити за одним добре відомим правилом: «З вовками жити, по вовчи вити». Основна і беззаперечно вигідна причина такого неймовірного прагнення певних людей стати депутатами місцевих рад це можливість впливати на рішення. Саме так, адже будучи депутатом, навіть перебуваючи у складі «меншості», завжди можна домовитись, адже поняття «влада» і «опозиція» в українській політиці поняття досить суб»єктивні. Тож не будьмо наїми, мандат це такий собі бізнес, адже вклавши гроші під час виборів на здобуття цього мандату, згодом можна отримати набагато більше . Як за рахунок лобіювання рішень потрібних власне тобі , так і за рахунок «просування» проблемних питань оточення, яке завжди крутитться навколо «властьимущих».

От та проста мотивація.

Шануймося, бо ми того варті!

Щиро Ваш,

Костянтин Поляков.

        Це його карма. І він або жертовно нестиме її і надалі нас смішитиме, або дасть команду спиляти всі ялинки в Україні. Минулорічна «йолка» була якась прикольна, по-сімейному тепла. Вона посіяла у душі надію, що єнакіївський мужик може знайти із простим народом спільну мову. Бо якщо почуття гумору  присутнє – значить людина ще не зовсім втрачена…
        Цьогорічні ж «йолки» не на жарт дратують Януковича. Спочатку йому на шию вчепився траурний вінок із ялинкових гілочок, який він покладав на День Перемоги. Конфуз. І я вперше задумався над долею ялинок від Карпат до Межигір’я.
        Ще одна «йолка» для Януковича почала стахановськими темпами зростати  на Майдані Незалежності цієї ночі. Неадекватна реакція влади, паркани, суди, які забороняють відзначати державне (!) свято, купа міліції…  Далеко не все у цьому сценарії пише Янукович. Але ж яку команду проФФесіоналів зібрав! Вони його до інфаркту самі доведуть, не треба ніякої опозиції. Скоро ВФЯ буде власної тіні боятися.
       Але хіба ялинки винні?
P. S.  День Свободи, оголошений 22 листопада 2005 року державним святом на честь початку Помаранчевої революції, є святом, звісно, для тих, хто пам’ятає мотив і мету тих подій, а не оцінює наслідки…  Якби сьогодні стояло питання про захист права вибору, права на свободу слова, зібрань тощо, знову, не вагаючись, був би на Майдані. Але до того все йде, так що ще побачимось. Почуття людської гідності і совісті не вимірюються ціною 1000 куб.м. російського газу…

А ось як коментує інтернетспільнота сьогоднішні події на Майдані у Києві:

Взагалі-то в нас сором, совість та міліція — несумісні речі.
Складається враження, що в Беркуті працюють одні сироти та імпотенти, в яких немає ані батьків-пенсіонерів, ані дружин, ані дітей…

Повністю згодна. Ви подивіться на ці новеньки автобуси, та ще й в такій кількості, їх же ж треба  було купити за якісь гроші, а тепер обслуговувати, бензином заправляти… ось на пенсії і не вистачає.
Всеодно простих людей більше, ніж беркутят і інших пернатих в мундирах.

Ограждение Майдана-это самая лучшая демонстрация обо…равшейся власти.

Ввів би ще комендантський час, МАЙДАНОФОБ єнакієвський! Влада боїться народу, аж трясеться! ПОЗОР!!!!!
все держится только на штыках и дубинках!!!
Скоро зек всю країну колючим дротом затягне. Сучище рідкісне.

Еще бы 1 сентября елку поставили и на всю жизнь.
Лучше летом. Или весь год праздновать Новый год , чтобы затуманить людям головы и они не думали где взять кусок хлеба, а праздновать,праздновать,праздновать….и не ходить на митинги и демонстрации.

А не зашвидко встановлювати ялинку? Може б для влади Києва запропонувати її ставити вже з першого вересня, або ще навіть раніше?

йолка — тормоз української державності

На вул. Бориса Грінченка знаходиться 8 автобусів Богдан з працівниками міліції. Частина з них переодягнені в цивільне.
…Цікаво б узнати, а що про цю ганьбу думають самі «правоохоронці»?.. Не соромно??.. А, мінтяри??..

Ненависть та зневага до цієї сцикливої влади лише зростає.

Кого они разгонять собрались?
Причина всех бед не в заборе, а в Межигорье и Безрадичах…

Семь лет назад начался один из наиболее ярких эпизодов в персонально моей жизни – борьба за свои права, убеждения, за свою родину.

«В борьбе обретешь ты право свое»: этот слоган эсеры когда-то сделали лозунгом своей партии. В чем-то с ними можно согласиться. Человек ценит только то, что «виборов», получил с определенными усилиями, жертвами, с потом и кровью. Халявное либо-что потерять не жалко.

Независимость Украины мы получили, как шли по улице и нашли. Максимум усилий – наклониться и поднять с асфальта. Наверное, поэтому очень много граждан нашей страны до сих пор НЕ ЦЕНЯТ, не приемлют или вообще ненавидят государство Украина. Потому что они ни разу, ни секунды, ни словом, ни делом не боролись за его независимость…

Так вот, Майдан в Киеве (и десятки «майданов» по другим городам Украины) – это была редкая возможность действительно в борьбе отстоять свои права, свою маленькую частичку общей независимости. Причем возможность, в которую до 22 ноября 2004 года мало кто верил. Сейчас верящих еще меньше, но речь не об этом.

Первое, что отстояли морозными днями ноября/декабря 2004-го приверженцы «наколотых апельсинов» – право голоса. Третий тур президентских выборов и парламентские выборы 2006 года прошли с минимальнейшим количеством фальсификаций и злоупотреблений – нонсенс для современной Украины.

Потом еще было право свободу волеизъявления. Любые митинги, демонстрации, добровольные или даже насквозь проплаченные, никто повально не запрещал и силами милиции не разгонял.

Мало? Млин, но ведь до осени 2004 года и этого не было!

Увы, большинство других задекларированных прав, свобод и обещаний так и остались пустыми декларациями: свобода слова, правосудие для всех, снижение коррупции, дерегуляция экономики, снижение коррупции, снижение коррупции, снижение коррупции и так далее. Сегодня мало того, что ничего этого нет, так еще и монополизированы, извращены ранее существовавшие право волеизъявления и право голоса.

Правду говорят: революцию задумывают гении, делают её фанатики, пользуются её плодами мерзавцы, а уничтожают ее положительные завоевания – мрази.

Семь лет началу борьбы за свои права. Выпьем не чокаясь?

…В эти дни исполняется седьмая годовщина оранжевой революции…

Вспоминаю то мракобесие, которое творилось в ноябре – декабре 2004 года… Просто диву даёшься, что как нормальные люди могли повестись на лабуду, которую проповедовали тогда руководители Майдана…

Я не хочу вдаваться в подробности  избирательного процесса президентских выборов 2004 года…это уже нескончаемое количество раз обсусолено и обжовано… Мне до сих пор интересно, как могла произойти такое умопомешательство временное затмение разума. Да, многими двигало желание перемен и лучшей жизни, но большинство стало элементарными жертвами технологий манипулирования массами…кому это было выгодно – тоже не хочу углубляться… И в итоге, какое разочарование получили те, кто с таким остервенением расшатывал режим Президента Украины Кучмы… В итоге получили, как говорили в одном фильме, «велику дулю»… Оранжевые вожди перегрызлись, экономика рухнула, газ подорожал…

Но в Кировограде как-то прошло всё гораздо спокойнее, чем в Киеве (ну это и понятно)…Единственно чем мне запомнилась оранжевая революция в Кировограде, так это тем, что на митинги тупо пихали детей, школьников и частично студентов, прикрываясь ими как живым щитом в случае силовых акций государства…Но слава Богу до этого не дошло…

И помню, что попасть в горисполком было практически нельзя, а вокруг стояли ограждения и милиция…и пропускали по пропускам…Так как боялись тогдашние власти, что провокаторы прорвутся и, прикрываясь детьми, займутся мародёрством и поджогами…А я думаю, что основания опасаться были действительно… Страшные вещи могли сотворить сторонники рвущегося к власти любыми путями «отравленного» кандидата, расчищая ему дорогу (пафосно звучит, но факт)… Но и этого им не дали сделать…

Но к величайшему счастью всё это уже история…

Мужчины с возрастом дорожают, а женщины дешевеют, не знаю кто точно сказал эту фразу, ну точно помню от кого это услышала – молодого, самодовольного парня лет двадцати трех.

Поначалу согласилась, а потом… А так ли это. И все ли дорожают и все ли дешевеют!??? И по каким критериям оценивать то!!!)) Интересно что  в принципе, в нашем обществе успешных женщин не чуть не меньше нежели мужчин, а может даже больше! И какова у кого цена и какие ее составляющие это еще вопрос!?

Для часто ездящих в Киев Софиевка много лет была культовым местом. Все останавливались там на кофе, перекусить, а то и выпить — закусить. У многих были любимые точки с лучшим кофе, правильными варениками и т.д. Но как-то больше последние годы все едут в столицу не по Бориспольской трассе, а по Обуховской, через Корсунь, не менее легендарный витряк. А вот на днях довелось ехать через Софиевку, впервые за года три, наверное. Был опечален. Нету прежнего моря шалманов, генделиков, сумбура и… людей. На месте некогда торгового Шанхая выхолощенное здание с какими-то заведениями, возле которых я не видел ни души. Машин по сравнению с прошлым просто нет (сотни останавливались!). По другой стороне осталось несколько торговых точек как в прошлом, но это уже не то. Зато появился туалет — раньше с этим были проблемы, помню то чудовище за рядами… А теперь есть приличный туалет. За 2 гривни. А удовольствия от остановки в Софиевке нет. Уходит натура, ушел тот какой-то даже гоголевский дух этого места. Жалко.

В сучасному «ліберально-демократичному» інформаційному суспільстві постає питання легітимності тих чи інших рішень влади. Одну з провідних ролей в процесі легітимізації відіграє думка громадськості, тому реалією української політики є твердження про те, що в політиці головне не зміст а розголос. Дуже часто зміст того чи іншого явища політичної дійсності відіграє значно меншу роль у формуванні електоральних настроїв ніж інформаційний супровід.

Суспільна думка створюється за допомогою засобів масової інформації та спеціальних засобів інформаційно-пропагандистської спрямованості, чуток, а також технологій мультимедіа і віртуальної реальності, що здійснюють інформаційно-психологічний вплив на великі групи людей. Таким чином, інформація, що доходить до простого громадянина не лише фільтрується, а й подається під необхідним кутом зору, що в кінці-кінців і є основою формування так-званої особистої думки кожного окремого індивіда.

Засоби масової інформації дозовано подають інформацію в потрібному контексті політ-коректності, відфільтровуючи матеріал, що не вкладається в цілісну картину необхідної громадської думки. Часте повторення одних і тих самих ідей, підкріплених однобокою аргументацією призводить до появи в суспільстві чітких політичних стереотипів. Крім того систематична послідовна критика спрямовує накопичений в суспільстві негатив на позицію політичних опонентів. При цьому, необхідно уникати абстрактних ідей і апелювати до почуттів електорату, що згуртовується на основі спільної цілі.

Отже, процес створення громадської думки покликаний перетворити ціль окремої політичної групи на мету переважної частини суспільства, таким чином сформувавши чіткі електоральні настрої.

В заголовок винесено трішки змінене, але всім знайоме речення. Воно не закінчене. Кому потрібно поставити. Але на сьогодні, як серед керівників держави, так і серед простих  жителів міст і сіл, де існують школи-інтернати, однозначної думки не існує.
Якщо ще 12-15 років тому більшість інтернатів животіло, мерзло і голодало, і ніхто не сприймав їх за нормальні навчальні заклади, то дякуючи сьогоднішній підтримці держави, деякі заклади стали серйозними конкурентами навіть і для звичайних шкіл. Особливо сільських. І я не хотів би, щоб тут спадала на думку лише школа Анатолія Короткова.  Це — феномен.  Я про звичайні школи-інтернати, які, крім дітей — сиріт навчають і дітей з віддалених територій, багатодітних сімей і повних сімей, які вважають, що в інтернатах можна отримати кращу освіту, чим в деяких сільських школах.
Хотілося б почути думки шановних відвідувачів сайту, на питання: — де ж потрібно поставити кому…    І головне чому?
Чому інтернат асоціюється з  колонією, виправним закладом? Чому ці школи підлягають частим перевіркам, а прийомні сім’ї заробляють на дітях непогані кошти? Чому при самовільному залишенні закладу дітьми директора інтернату наказують, а проблеми прийомних сімей замовчуються? Чи мають право на сьогоднішнє існування школи-інтернати по районах, як альтирнатива не дуже якісній освіті, що дають деякі сільські школи? А можливо знайдуться ідеї по реформуванні цих закладів?