Украина Центр

Не так давно ми з колегами обговорювали, чому ж за 25 років незалежності ми так і не заговорили українською? Начебто дитсадки та школи в нашому місті усі давно українські, вища освіта — тільки українською, на роботі багато хто говорить українською. Мову ми всі знаємо (ну просто неможливо її сьогодні не знати!), але…

Здається, щоб державну мову не просто знали, але й вживали у побуті на рівні з рідною, треба, щоб і опановувала її дитина так само — на рівні з рідною. У російськомовних родинах батьки будуть розмовляти російською — це зрозуміло. Але є й інші канали, які дозволять дитині одночасно природним шляхом опанувати українську.

Нам катастрофічно не вистачає хороших мультфільмів, цікавих дитячих телеканалів українською та якісної дитячої літератури. Для найменших. Щоб воно було зрозуміло малюкам і запам’ятовувалося так само легко, як «Уронили мишку на пол» чи «Наша Таня громко плачет», і захоплювало так само, як «Доктор Айболит».

«Чарівний стрій»

Ми зіткнулися з цією проблемою, коли син пішов у садочок. Дома він із задоволенням вчив віршики. Але це були Агнія Барто, Самуїл Маршак, Корній Чуковський. А у садочок треба вчити українською. Нам зазвичай доставалося щось невимовне, типу

«Одягнімо, друже, вишиванки —

Наш чарівний український стрій.

Не для когось, не для забаганки,

А для себе, вірний друже мій».

Повірте: вивчення напам’ять таких віршів перетворюється для малюка двох-чотирьох років на кошмар. Перше речення, з точки зору трирічної дитини, не має сенсу взагалі. Друге теж, бо присудок «одягнімо» залишився у першому. Не кажучи вже про чарівний стрій і одягання «для когось» і «для себе» — речі взагалі дитині незрозумілі…

Масла у вогонь підливали чистомовки, які треба було вчити двічі на тиждень для занять з логопедом:

«Гулі, гулі —

Такі очі, як моргулі,

Чинки, чинки —

Такі очі, як починки,

Чата, чата —

Такі очі, як горщата».

Самостійні пошуки якісної дитячої літератури теж дали небагато. Іноді мені вірші начебто й подобалися, але малюк залишався до них байдужим. Іноді непогані вірші були так жахливо проілюстровані, що дитина не хотіла й книжку в руки брати.

Корній Іванович Чуковський казав: «Для дітей треба писати так само, як для дорослих, тільки краще». Але в нас склалося враження, що сучасні українські автори вважають: для дітей можна писати що завгодно, вони ж діти — все схавають.

Ми вже давно перестали шукати хороші дитячі віршики: ну нема, то й нема. Краще ніяких, ніж «очі, як моргулі» — принаймні, у дитини не буде загострюватися відраза до віршованого слова.

«Горобці» від Горобець

Дебютна книжка кропивницької поетеси Олени Горобець мене вразила — без перебільшення.

Олена мене, щоправда, переконувала, що й без неї в Україні достатньо хороших дитячих поетів, просто до нашого міста їхня творчість не доходить. Але для мого восьмирічного сина це була чи не перша книжка віршів, яку він не тільки сам прочитав (хоча, здається, він вже з неї трохи виріс та й взагалі читати не любить), а й поніс до школи, щоб ще на групі подовженого дня друзям показати.

«Малі зайченятка

просять у татка:

Зроби нам, будь ласка, рогатки!

Цікавиться татко:

Для чого рогатки?

Як то для чого?

З-за рогу

Падає тінь на дорогу!

Там, певно, вовчисько зубатий,

А може, ведмідь кошлатий,

А чи бодай лис хитрющий…

Лапи у них загребущі:

Хочуть усіх нас зловити

І заячий суп зварити!»

Прості, ясні, зрозумілі віршики з чудовим гумором. Чого вартує сама назва «Горобці-молодці» від Олени Горобець, адже спочатку віршики писалися для сімейного використання — для старшого сина Любомира, якому зараз вісім. Та й молодший Вова, якому один рочок, вже із задоволенням слухає про «молодців».

— Я вас чудово розумію! — відповідає Олена Горобець на мою досить полум’яну промову про сучасну дитячу поезію. - Ми теж з цим зіткнулися… Видавництво «Фонтан казок» якраз і бачить цю проблему. Вони шукають нових авторів, відкривають імена. Вони ризикують. Для мене це дебютна книжка, але її надрукували накладом дві тисячі екземплярів. Ви, мабуть, розумієте, що для сучасної української книги це дуже непоганий тираж.

І не тільки «Фонтан казок». Видавництва, які працюють не як друкарні, а саме як видавництва, тобто роблять промоцію книги, платять авторам гонорари і т. п., вже кілька років працюють саме над літературою для найменших. Вони вирощують собі читача, привчають його до гарної, якісної україномовної книжки.

Але в нашому місті вони майже не представлені. У нас немає мережевих книгарень, які тісно співпрацюють з видавництвами, продають книжки за прийнятними, близькими до видавничих, цінами. У нас є цей вакуум.

Коли ми почали шукати, записалися в обласну дитячу бібліотеку, то виявилося, наприклад, що існує видавництво «Грані-Т», яке видає саме сучасну українську дитячу поезію. Завдяки йому ми відкрили для себе поезію Сашка Дерманського, Юрка Бедрика, Сергія Пантюка, Івана Андрусяка.

У нас вдома було багато книжок, ми самі купували, нам дарували, але про таке видавництво ми навіть не чули!

Потім вже стали шукати, замовляти щось через Інтернет. Багато хорошої дитячої літератури друкує «Видавництво Старого Лева», «Навчальна книга «Богдан»», «Махаон», «Фонтан казок». Але, дійсно, в Кропивницькому купити це нереально: або воно дуже дорого коштує, або його взагалі нема.

— А наші місцеві автори?

— У нашому місті є поети, які пишуть для дітей. Але зазвичай вони пишуть вже навіть не для своїх дітей, а для онуків. Ці вірші виходять такі мі-мі-мішні, повчальні, з позиції дорослого. А діти цього не люблять…

До того ж багато авторів друкує книжки за власний рахунок, на тонкому папері, часто у форматі розмальовок. А щоб сподобатися дитині, книга повинна виглядати по-іншому. Вона має бути яскрава, її має бути цікаво роздивлятися.

Треба віддати належне «Фонтану казок»: з точки зору оформлення «Горобці-молодці» — прекрасна книга. Вона відкривається з двох боків: з одного — «Горобці», з другого — книга Олесі Мамчич «Тиранозавр Оленка» і портрет «Оленки» з пір’ям у роті. Взагалі художниця Світлана Сова вклала в книгу, мабуть, не менше таланту, натхнення та гумору, ніж поетеси.

Олена Горобець каже, що це заслуга редакторів видавництва. Якщо у дорослій літературі голов­не — текст, то для дитячої книги оформлення, ілюстрації, загальне сприйняття не менш важливі.

— Сюди увійшли далеко не всі вірші, - пояснює поетеса. — Багато залишилися поза концепцією цієї книжки. Моя половина від мами хлопчиків, така хлопчача, бешкетна. Олеся Мамчич — мама дівчаток, і її половинка наче дівчача. Але це дуже умовно, тому що і в Олесі немає там рожевих поні, які цілують метеликів, а в мене — танків і автоматів.

Але різниця існує. Колись ми з сином намагалися вивчити віршик Анатолія Костецького, який мені дуже подобається:

«Метелика ловити я не хочу:

Він — квітка неба, хай живе собі!

Хай крильцями барвистими

тріпоче,

Щоб радісно було мені й тобі».

Але це не те, що сподобається хлопчику у три-чотири роки, не те, чим він захопиться. А ось коли ми взяли «Чакалку» Івана Андрусяка, то інша справа!

«Хтось на кухні чавкає, чавкає —

То, напевно, Чакалка, Чакалка.

Баняком і чайником,

тарілками й чарками —

дзень!

трісь!

То напевно Чакалка,

голоднезна Чакалка

ВСЕ

їсть!»

Це те, що дитина два рази прочитала, а на третій вже сама розповідає!

Тому і я десь у такому стилі написала, і це виявилося затребуваним.

— А взагалі для дитячого письменника обов’язково мати власних дітей? Тренуватися на них?

— Ні. Наявність власних дітей — це, скоріше, привід для багатьох почати писати дитячу літературу. Але я знаю чудових авторів, які не мають дітей. Головне — стан душі. Коли ти готовий дивуватися, бешкетувати, помічати якісь незвичні речі, то можна писати…

Зараз мені важче писати дитячі вірші, тому що Вова ще маленький (наймолодшому Горобцю один рік. — Авт.), і я більше відчуваю себе дорослою, відповідальною. А вже коли дитині чотири-п’ять років, то можна дружити, можна разом бавитися, кататися на роликах, на велосипеді, спілкуватися на рівних. Тоді й виходять вірші без мі-мі-мі, які подобаються дітям.

— Любомир вами пишається?

— Ну а як же! Коли це просто були віршики, він слухав із задоволенням, але… ну, це ж мама. А вже коли побачив книжку, та до того ж вони всім класом прийшли на презентацію, то, звичайно, йому дуже приємно усвідомлювати, що ці вірші писалися саме для нього.

— А яка ваша улюблена дитяча книжка?

— «Пітер Пен». Вона дуже поетична, гарно написана, але й водночас розбишацька. Це чудове поєднання.

Зараз Олена Горобець взялася за прозовий пригодницький твір для школярів.

— Це така напівфантастична пригода, - розказує вона. — Про двох братиків. Старший мріє про те, щоб молодший ріс швидше і з ним можна було гратися… І я вирішила пофантазувати про те, що буде, якщо мрія здійсниться.

Ми з сином вже чекатимемо на другу книжку Олени Горобець. Тим, хто ще не бачив «Молодців», щиро радимо.

Але є ще одне але… Навіть за видавничою ціною книга вийшла не така вже й дешева — 65 грн. Це цілком виправдано для видання такої якості, але за сучасної купівельної спроможності родин з маленькими дітьми — дорого. І це дуже шкода. Бо такі цікаві, яскраві, якісні книжки повинні бути в кожного малюка. І якомога більше!

Чому, цікаво, держава не субсидує такі проекти? Не передбачає якихось податкових пільг для видавництв, які друкують якісну українську літературу для найменших, для магазинів, які продаватимуть такі книжки без великих накруток? Адже це один з очевидних шляхів до того, щоб наступне покоління російськомовних українців вже не тільки знало державну мову, але й  спілкувалося нею в побуті…

Ольга Степанова, «УЦ».

Музыкально-драматический театр имени Кропивницкого в минувшую пятницу был взорван энергетикой, драйвом, «беспощадной» игрой и вокалом музыкантов группы Floyd UA и неконтролируемыми эмоциями зрителей. Это без сомнения был один из самых сильных проектов начала года. Энергетика потрясения надолго сохранится в стенах театра и в памяти настоящих ценителей.

Собрались ребята из двух популярных групп — «Внутри Звука» и Karfagen. Концерт каждой из них — событие для нашего города, а тут — обе. Информация о том, что в театре будет играть Макс Величко и приезжает Антон Калугин, разошлась мгновенно. Парни дерзнули (не впервые) справиться с репертуаром легендарных, непревзойденных Pink Floyd. И дали жару! Как же это было здорово!

Хочется поблагодарить горожан, пришедших поддержать музыкантов. Где-нибудь в Киеве, Одессе или Харькове билеты на такой концерт спрашивали бы за квартал, у нас, к сожалению, никак не научатся в полной мере ценить своих. Впрочем, зал был полным, зал все понимал и поддерживал, зал был благодарным. Антон Калугин (Karfagen) на поклоне сказал: «Мы горды тем, что вы пришли».

Пытаясь дать объективную картину концерта Floyd UA, мы поинтересовались мнением зрителей и слушателей, которые умеют оценивать, критикуя. В целом, по мнению пришедших в театр, было круто.

Марк Коява, ресторатор:

— Отличный концерт! Просто взрыв эмоций! Суперпрофессиональное исполнение всех инструментальных партий. Виртуозный Величко! Артистичный, экспрессивный мэтр Калугин! Сосредоточенный Слипченко! Спокойный и уверенный Трифонов! Скромный и талантливый Котов! Непревзойдённый вокал Бушмакиной! И, конечно же, завораживающие барабанные трели Полевого! Все вместе — это Floyd UA!

Им удалось создать незабываемую атмосферу, в которую погрузились все присутствующие и прикоснулись к неповторимому творчеству великой группы. Большое спасибо ребятам и всем, кто их поддержал. Немного отвлекало гудение среднего баса в зале и отсутствие у звукорежиссёра чувства форте и пиано. Но это не испортило впечатления о действе.

Сергей Колчин, музыкант:

— В первом отделении недостаточно прослушивалась гитара, микрофоны были не очень хорошо отстроены, на саксе не было эффекта, звучал сухо. В общем, не было пинкфлойдовского саунда, которого все ждали. Потом, во втором отделении, накрутили после моих и других рекомендаций. «Чувак» сел в зале и с планшета рулил звук. Стало лучше…

По мнению многих, участие Калугина в коллективе добавило и эмоциональности, и профессионализма. Концерт прошел (нет, пролетел) на одном дыхании. Когда Макс объявил перерыв, я расстроился: что, уже полконцерта прошло? Я не готов был отдыхать от них, хотелось слушать еще и еще.

Гитара звучала, как в оригинале. Макс постарался не только все выучить и сыграть, но и тембрально подобрать гитарные звуки. Порадовала Олеся Бушмакина. Впрочем, как всегда, она на высоте. Котов иногда тембрально очень напоминал Гилмора. Зал благодарно воспринимал игру музыкантов. Обратная энергетика из зала, особенно во втором отделении, еще более завела ребят на сцене, что сказалось на исполнении крутых хитов великой рок-группы. Когда закрываешь глаза — ощущение, что ты находишься реально перед самим Гилмором, Мэйсоном, Райтом…

Очень важным для нас было мнение Максима Величко, потрясающего гитариста, о котором может мечтать любая рок-группа. Как он оценил это выступление группы? Был принципиальным, критичным и категоричным. Казалось — радуйся успеху и аплодисментам. Но настоящий музыкант видит то, что не видят зрители. Слава Богу, что мы не видим и не знаем. Но интересно, что переживает он — Макс Величко.

— Концерт состоялся. Прежде всего хочу поблагодарить тех, кто помогал воплотиться в реальность этому событию, и в первую очередь людей, которые купили билеты и пришли на концерт. Спасибо нашему телевидению за видеосъемку. Всегда есть две составляющие концерта: организационная и собственно само шоу.

Концерт прошёл замечательно, думаю, нам удалось реализовать исполнение, качественный звук и свет, в лучших возможностях этого зала. Провожу параллель с концертами Дэвида Гилмора в лондонском Альберт-Холле. Конечно, масштабы разные, но все же атмосфера, акустика зала, оформление, комфорт — думаю, в чем-то похожи.

Ну и несколько слов об организационной составляющей. Это тоже очень важный момент. Хочу сказать, что организовать такой концерт гораздо сложнее, чем просто выступить и сделать шоу. Дорогущая аренда — по максимуму, никого не интересует, что ты делаешь концерт не столько с целью заработать «на струны и палки», сколько ради того, чтобы достойно показать альтернативу попсово-развлекательной жвачке, которой полно вокруг. Все-таки это музыка классиков современной музыки.

Мало того. Например, по световой части шоу нам удалось реализовать процентов 50 из задуманного — технически это было возможно (световая техника там очень высокого уровня). Но, несмотря на выполненные нами обязательства по аренде, нам не дали этого сделать. И так далее… Моментов много. То есть делать подобные разовые концерты — это дорого и очень сложно. Не думаю, что мы впредь будем повторять подобное дома. Но, тем не менее, я считаю концерт успешным: все-таки зритель был доволен. Даже на следующий день в супермаркете нас встретил человек и поблагодарил за концерт, сказал, что был на оригинальных Флойдах много лет назад и что нам удалось сделать достойный трибьют. Это главное.

И спасибо приглашённым профессионалам — звуко- и светотехникам из Черкасс, которые, несмотря на свой плотный график, откликнулись и приехали помочь максимально качественно озвучить и осветить наш концерт.

У них какие-то свои, музыкальные, разборки и обиды. А мы, зрители, счастливы тем, что это было, и благодарны ребятам, которые нам это предоставили. Кто-то что-то сказал о предстоящем концерте в Одессе… В том же составе… В сопровождении крутого симфонического оркестра… Ждем…

Елена Никитина, «УЦ», фото Вацлава Егурнова.

Совершенно незамеченным для местных СМИ стал приезд в областной центр артистов телепроекта «Танька и Володька» Татьяны Песик и Тараса Стадницкого. В одном из крупных торговых центров города актеры провели автограф-сессию для поклонников мини-сериалов «КраїнаУ», «Танька і Володька», «Одного разу під Полтавою», «КазкиУ», проекта «ООН», выходящих на канале ТЕТ.

Признаюсь честно, не ожидал увидеть на встрече с популярными артистами так много молодежи. Даже не молодежи, а подростков в возрасте от десяти лет и до пятнадцати-шестнадцати. Они и составили основной костяк публики. Народу было не просто много, а очень много. Сотни людей в яркой одежде заполнили пространство, отведенное для встречи на первом этаже. И даже на балконах этажами выше места хватало не всем. Вроде и рекламы на улицах не было. Вот она — цена прогресса. Сразу становится понятным, кто больше всех шарит по социальным сетям и без Интернета уже не представляет общения друг с другом.

Не разочаровало и само общение Таньки и Володьки со своими фанатами. Подростки задавали самые неожиданные вопросы о съемках, семейной жизни артистов. К слову, вместе с актерами скетч-шоу приехал и участник проекта «ООН», колоритный китаец Ян Шуай. Он тоже активно отвечал на вопросы зрителей.
— Почему вы решили не идти в третий сезон Лиги смеха?
Тарас: — Да, Танька, отвечай на этот вопрос. Все-таки почему?
Татьяна: — Честно говоря, мы устали проигрывать. Решили, что нужно взять небольшой перерыв. Не знаю, возможно, в следующий сезон мы вернемся. А в этом году мы решили немного отдохнуть, набраться сил и энергии. Пока так.
— Как вы попали на «КраїнаУ» и как сложился ваш дуэт?
Татьяна: — В этот телепроект мы попали из Центральной Киевской лиги КВН. Все актеры, которых вы видите в скетч-шоу, раньше были участниками разных украинских команд. И так совпало, что редактор Лиги придумал телевизионный проект, который потом вылился в «КраїнаУ». Из каждой команды набрали по два-три участника и сделали такую программу, особенность которой в разных локациях. Придумали, что, поскольку мы из Западной Украины, было бы интересно увидеть Тараса в образе сельского парня в нашей команде, и пригласили его. Решили, что он будет моим парнем. А так как мне нравится имя Владимир — это имя моего папы, — то решили, что Тарас будет Володькой. Да и фразу «Тарас, не позор мене» говорить было бы как-то неудобно. А в Западной Украине любят говорить уменьшительно. Теперь никто даже и не может подумать, что его зовут Тарас. Идем по Киеву, куда я приезжаю на съемки сериала «КраїнаУ» из Тернополя, а Тарас — из Львова, и люди говорят: «О, Володька, не позор мене!» Эта фраза пошла в народ…
— А в обычной жизни вы говорите фразу «О, Володька, не позор мене!»?
Татьяна: — Честно говоря, не приходится. Но вот иногда говорю: «Не біси мене».
— Еще вопрос к Таньке. Почему вы так не любите Михалыча? (Михалыч — егерь в проекте «Танька и Володька». — Авт.).
Татьяна: — Потому что он страшный пьяница и всегда пытается подпоить моего дружка Володьку. У него такой образ. Ну что сделаешь.? Но это в телеэфире. А за кадром мы хорошо друг к другу относимся. Дружим.
— Какие у вас отношения помимо съемок?
Тарас: — Я женат с 2008 года, но не на Тане, пока что (улыбается. — Авт.). Жена в моем родном Львове, и она домохозяйка. Мы с ней пять лет до женитьбы встречались, и все это время я активно занимался КВНом. То есть она приблизительно знала, на что идет. У нас две дочки — полтора и четыре года. Старшая уже была в эфире «Лиги смеха», рассказывала стих, которому ее вроде как научил папа. А у Таньки еще пока никого нет, поэтому я как запасной вариант (смеется. — Авт.).
— Вопрос к Яше. Как вам живется в Украине?
Яша: — (с ярко выраженным китайским акцентом. — Авт.) Я приехал сюда из Китая. Знал, что здесь хорошие, гостеприимные люди. Живу в этой стране прекрасно. У меня много хороших друзей. Все ко мне относятся, как к родному. Уже научили меня есть сало и пить горилку. Мне это нравится (улыбается. — Авт.).
— В каком из проектов вам больше нравится сниматься?
Татьяна: — Наверное, больше все-таки в «Танька и Володька». Хотя в «КазкахУ» все иначе. Мы совершенно в других образах, там красивые декорации. Все как бы происходит в замке…
Тарас: — Мне больше нравится работать с образом Володьки. В этом проекте персонажи больше похожи на нас реальных. Это не выдуманные образы, а живые. Таких можно увидеть в любом месте.
— Если бы вы поймали золотую рыбку, какие бы желания вы загадали?
Яша: — Я бы попросил много денежек, много гривен, чтобы можно было помогать своим друзьям.
Татьяна: — Мы ехали к вам из Николаева, и дороги к вашему городу почти не было. Вот мне бы хотелось, чтобы в Украине волшебным образом дороги стали качественными. А еще мира.
Тарас: — У меня есть пожелание, чтобы проекты «КраїнаУ» и «ООН» продолжались как можно дольше…
У тинейджеров, судя по поднятым рукам, было еще много интересных вопросов. Но фотосессия затянулась почти на полтора часа, а артистам нужно было ехать дальше…

Руслан Худояров, «УЦ».