ОБОВ’ЯЗОК.

В минулу п’ятницю я зустрічався з бабусею героя посту «Парень из нашего города» (автор Vitaly) Василя Петрінка. Зустріч наша була короткою, але зворушливою.  Всі думки Ольги Тимофіївни були з Васею і майбутньою поїздкою ТУДИ(вже наступного дня вона мені телефонувала з потягу, який наближався до кордону з Росією). Що вразило — незважаючи на ту біду, яка спіткала онука і власний нестерпний біль за майбутню долю її Василька, літня жінка трималася напрочуд мужньо і гідно. Вона якось соромлячись взяла мою скромну «м.д.», стиснувши її в кулак коротко подякувала, і відразу зайшлася в розповіді про любимого онучка… При цьому жодного слова про несправедливу долю, закиди і дорікання комусь про щось.

У суботу я мав розмову з матір’ю Василя Іриною. Вона казала, що син давно і серйозно займався футболом( при цьому миттєво виправилася — займається!), дала координати його друзів, зокрема, В. Долованюка. Вже Вадим розповів детальніше про Васю. Дійсно, наш Герой був одним з найкращих гравців команди місцевої військової частини, яка в минулому році стала чемпіоном України з футзалу серед футбольних С.К.А. країни. Крім того він неодноразово брав участь у чемпіонаті області в складі однієї з найсильніших команд цих змагань ФК «Гідросила». Також поінформував, що створив з друзями сторінку «в Контакте» — «В помощь нашему  герою Василию Петринку».

З свого боку, я поділився всією цією інформацією з  давнішнім товаришем, директором футбольної академії «Зірка» Андрієм Антоновим. Андрій Олександрович не забарився з реакцією і відповіддю на почуте. Відразу зв’язався з тренерами  ФК»Гідросила», з обласною федерацією футбола Кіровоградщини… Домовилися, що всі необхідні дії будуть сплановані після повернення бабусі Василя Ольги Тимофіївни додому. Можливо і раніше, якщо мама надасть якусь термінову інформацію щодо необхідної допомоги(я з нею буду на постійному зв’язку).

Андрій Олександрович, окрім того, пообіцяв підключити до цієї справи і своїх вихованців, переможців юнацького чемпіонату України цього року серед Ф.К.. На кшталт «тимурівського загону«. Тим більше, що капітан команди проживає по сусідству з бабусею Василя.

І насамкінець — думки з приводу….

Важкопораненому бійцю української армії Василю Петрінку, який до того ж  фактично знаходиться сьогодні в руках ворогів, і його рідним пощастило. По-перше і це головне — Василь живий. По-друге…..у нього виявилося багато друзів в рідному місті, небайдужих знайомих у його рідних і таких же знайомих у знайомих.

Власне саме так, про біду незнайомого кіровоградського  хлопця-воїна, ми дізналися від свого собложника Vitaly. І слава Богу , всі разом встигли надати якусь першу допомогу, дуже потрібну для поїздки бабусі пораненого земляка до Росії.

Але!

В розмові з Іриною стало відомо, що інформацію про сина  вона отримала від командування військової частини. Вони ж повідомили і адресу шпиталю(чим ще допомогли, не казала). Зрозуміло, що військове відомство зобов’язане було це зробити, як, скоріш за все,  надасть і певну матеріальну допомогу на лікування солдата. Разом з тим, на моє запитання, чи навідувався до них хтось з місцевої влади, міськвиконкому, райвиконкому(чи бодай зателефонував), Ірина відповіла — ніхто.

Піклування армійських про свого військовослужбовця зрозумілі, це їх обов»язок . А хто  огорнить необхідною увагою його рідних? Тим більше, в цей, самий важкий для них час найвищої тривоги і невизначеності з майбутнім сина і онука. А чи не є теж обов»язком(!) органів нашого місцевого самоврядування звернути увагу на нагальну проблему і надати щонайменше моральну допомогу  членам своєї громади — сім»і Петрінків, яка виростила і виховала гідного громадянина , ризикувавшого  життям і не пошкодувавшого здоров»я заради своєї країни, свого народу, в решті решт — заради миру і спокою кіровоградців.   Я думаю, що виконання цього ОБОВ»ЯЗКУ і міською, і обласною владами слугуватиме яскравим показником їх відношення до сімей і рідних всіх військовослужбовців області, які сьогодні виборюють незалежність і цілісність України. Інша справа — з яким знаком.