Питання релігійного сприйняття світу відносяться до особистих, а тому досить рідко обговорюються на сторінках неспеціалізованих періодичних видань. Однак інтерес до них все одно достатньо високий. Тому розповідь про язичників, їхні традиції та й просто світогляд має право на існування. Язичництво — стара й давно забута релігія, яка успішно знищувалася понад тисячу років. На сьогоднішній момент вона відроджується знову, але не як набір знань, переданий з покоління в покоління, а як частина культури — за історичними, археологічними та іншими науковими дослідженнями.
З Романом ми познайомилися в серпні 2014-го по прибутті в частину після мобілізації. Виділявся він тільки підкреслено української мовою, козацьким чубом та якимись амулетами на шиї. Втім, такі зачіски та прикраси не часто, але зустрічалися серед різношерстого мобілізованого натовпу військових, і українська мова була природно поширеною. Однак уже в процесі бойових дій я помітив, як він над входом у бліндаж малює складний символ, в якому вгадувався знак Перуна, і виник простий інтерес, який вдалося реалізувати тільки зараз. Ось і пропоную вашій увазі нашу розмову на тему релігії.
— Рома, як ти прийшов до цієї релігії? Звідкіля все почалося?
— Ну, по-перше, це не скільки релігія, як певна форма світогляду. Тобто вона базується на пізнанні світу, а не на якихось догмах, що написані в книжках. Саме тому її відродження — процес зрозумілий та неминучий. А я як дійшов? Я виховувався в атеїстичній родині, тому критичний підхід до релігійного сприйняття світу був наявним. Але людина все одно знаходиться в пошуку чогось духовного. Біблію я прочитав перший раз років у тринадцять. Певні її постулати викликали питання ще тоді, а з часом ці запитання перетворилися в переконання, що там «щось не так». У чистому вигляді — по книжках — християнські постулати не відповідають моїм особистим спостереженням і переконанням. Наприклад, «Нєпротівлєніє злу» — дурниця. У нас таке життя, що без боротьби зі злом нічого не отримаєш. Якщо людина потрапила в цей світ, вона повинна прожити так, як того хоче. Ніхто не знає, що буде далі. Вірити в потойбічне життя тільки тому, що так хтось сказав?! Язичництво — це, грубо кажучи, пізнання світу. Причому нема сенсу реконструйовувати цей світ таким, яким він був раніш. Те, що було тисячу років тому, і те, що ми маємо зараз, - дві великі різниці. Тому ми й сприймаємо світ по-іншому, оцінюємо його по-іншому, і тому язичництво — не законсервована релігія, а, скоріш, релігія життя.
Зустріч з потойбічним світом у нас має безліч варіантів: це і реінкарнація, і можливість повторного життя, і навіть є свої пекло з раєм. Все залежить від того, як прожив своє теперішнє життя. Живеш зараз — заробляєш на майбутнє. Весь сенс у тому, щоби потрапити у «вирій» — слов’янський варіант раю. Кожна людина потрапляє на землю з певною метою. Насправді її ніхто не знає, от усі й намагаються її обґрунтувати. Я думаю, що ми тут для того, щоб отримати якийсь досвід, який нам потім знадобиться. Десь там. Вважаю це полігоном: ти добре прожив, чомусь навчився, щось зробив — у вирій, будь ласка. Погано прожив — спробуй ще раз. Зовсім погано — йди в пекло на перевиховання. Але не вічно — знову можна в життя повернутися та спробувати себе. Можна просто переродитися в якусь сутність. Все залежить від тебе! Ніхто про це толком не знає, та й ніхто звідти не повертався, щоб розповісти. У нас немає й не буде чітких постулатів чи певних вимог. Вважаю, що вони й не потрібні. Людина повинна сама вирішувати й сама за ці рішення відповідати, не чекаючи підказок і спрямувань. Звичайно, є певні цінності. Вони у всіх релігій є, і майже завжди однакові — загальнолюдські.
— Язичницьких напрямків багато. Чим вони відрізняються? Який з них саме ти сприймаєш за свій світогляд?
— Є загальноєвропейське язичництво, є слов’янське, є ще багато інших напрямків. Але ж у них усі витоки одні й ті ж самі! Коріння-то однакове. Я, звичайно, прихильник слов’янського язичництва. Я до цього й дійшов саме тому, що воно — наше. Ми живемо й віримо в те саме, у що вірили наші предки. Не секрет, що християни чи інші представники більш пізніх релігій «підбирали» під себе певні язичницькі традиції та використовували їх у своїх обрядах. І хоча комусь це не подобається, ми спокійно до цього відносимося. Ніякої ксенофобії немає: люди вірять, і їхнє право — вірити в те, що їм подобається. Я думаю, що нема різних богів насправді. Є просто різні уявлення людей. Не може бути бог-деміург у нас один, а в індусів — інший. Адже Земля — одна! Просто я вважаю, що нам генетично більше підходить сприйняття наших предків, ніж традиції Близького Сходу, Греції чи ще якісь. Не тому, що вони гірші, а тому, що вони не наші.
— Прихильників такого ставлення до оточуючого світу достатньо багато? Чи є якась така група в нас в обласному центрі, області?
— Звичайно є. Нас в місті не дуже багато. Десь пару сотень чоловік. Набагато більше в Києві чи Запоріжжі. Там же на Хортиці декілька святилищ важливих є.
— Ви збираєтесь на якісь заходи, свята?
— Основне свято — Івана Купала. У нас по святах все просто: вони не дуже відрізняються від тих, що всі святкують. Літнє свято — Купала. І ті, хто вважає себе християнами (це як приклад об’єднання свят), його теж святкують, хоча воно абсолютно язичницьке. І хоча в церкві воно не так відзначається, люди до нього звикли. Весною є свято для всіх християн — Великдень з гробками. Але ж вони теж безперечно мають язичницьке походження: віра в похованих предків, які захищають своїх нащадків. Ну і, звичайно, пости. Вони в християнстві трохи здвинуті через календарні проблеми, але мають, знов-таки, своє пояснення. Великий пост навесні — не що інше, як залишки того часу, коли у стародавніх людей перед новим циклом (сівбою) закінчувалися припаси й вони просто змушені були обмежувати себе в їжі. Або західний Хеловін — кельтське язичницьке свято Соуін. Таких прикладів багато, їх, мабуть, недоцільно перераховувати.
У нас нема якогось певного святого храму (у значенні місця для зборів та обрядів), є в деяких громадах місця збору — і все. Чим мені не подобається християнство, так це тим, що воно стало бізнесом. Церква — це успішна корпорація, яка торгує вірою. Звичайно, є і в ній чудові люди, з якими приємно спілкуватися, але все одно — то не зовсім те, що мені треба. Є в нас певні культові місця. Щоб далеко не ходити — в нас тут поруч є Монастирищє. Одне з найпотужніших місць в області. Є Перунова гора неподалік Цибулевого. Є місця сили і в Запоріжжі, і в Києві. Є під Мелітополем Гостра Могила. Багато таких місць. Але наша віра не вимагає якихось певних, визначених у часі обрядів, тому їздимо туди за духовної потреби, на власний розсуд.
— Під час війни на сході твоє світосприйняття якось допомагало?
— Ну ти й сам бачив: в мене Перуновий знак завжди на бліндажу був. За традицією Перун оберігає від блискавки, то я й подумав, що й від «Градів» може допомогти (сміється). Був зі мною ще оберіг, раз повернувся додому неушкоджений — значить, допоміг.
А свята… Та яке там святкування! Вогонь розпалив — подякував Сварогу. От і все святкування. У язичництві не потрібен посередник між Богом і людиною. Сам подумки звернувся напряму — от і поговорив, і попросив про щось для себе. Богові абсолютно все однаково — скільки разів ти ходиш у церкву та скільки разів йому молишся. Важливіше те, як ти живеш. У нас немає такої заповіді, як «Не вбий», ось ми були на війні — і що робити?! Приймай рішення сам: вбивати — погано, але захищати Батьківщину потрібно. Ось людина й стоїть перед вибором. Який вибір зробить, так і буде. Головне, що сама. У нас діє постулат «меншого зла». Але вибір завжди за людиною.
— Зустрічав інформацію про язичницькі жертвоприношення. Як у вас з цим?
— Ну жертва Богові взагалі-то існує в усіх релігіях. Для чого палять свічки в церквах? Що таке кагор, який приносять в церкву? У нас жертви теж є. Звичайно, не спеціально принесені в жертву живі істоти. Як у селі різали кабанчика, то обов’язково шматок м’яса чи чашку крові на землю кидали. Ось вам і жертва. Просто невеличку частину свого прибутку віддаєш богам як подяку за допомогу — ось у цьому вся сутність жертви. Кожному богові свою. В урбанізованому суспільстві сенс жертви втрачається. М’ясо або хліб не вирощуєш, а купуєш. За що жертву нести? На селі ці традиції ще зберігаються подекуди. Адже знов скажу, язичництво — прикладна релігія.
Про людські жертви відомо у стародавні часи. До нас відомості дійшли в літописах християнських монахів, тому (з відомих причин) віри їм не багато. Наприклад, поширеним є опис того, як князь Святослав, воюючи з Візантією, на Перунів день приніс у жертву тисячі полонених. Але якось вийшов з поля зору той факт, що в цей час війська князя знаходилися в облозі й годувати полонених просто не було чим. Тодішні часи були жорстокими, і такий його вчинок можна пояснити не релігійними традиціями, а просто логікою. До речі, в тій самій Біблії є згадки про жертвопринесення. Тобто ці традиції існували завжди, просто саме язичникам їх ставили у вину. Зараз час інший, традиції змінилися, а віра залишилася…
Алексей Гора, «УЦ».