Я це бачу. Не так, як усі, а якимсь внутрішнім зором.
Він щойно прокинувся. Встав із ліжка, натягнув на себе спортивні штани. Вступив у тапки і почвалав на кухню заварити чай.
Тепер вийшов надвір. Затягнувся першою за день цигаркою, закашлявся, запив чаєм. Знову затягнувся – і знову закашлявся. Морозець щипає його за щоки, кусає за носа, пробирається під накинуте просто на голе тіло зимову куртку.
− Здоров, як воно нічого?
− Здоров-здоров. Та помаленьку…
Вулицею кудись іде сусід.
Він повертається у дім. Сонне царство. Тихенько одягається − вже по-робочому: сорочка, брюки, светр, та ж куртка. Звично мацає внутрішню кишеню – права на місці. Він витягає їх звідти лише коли теплішає – щоб перекласти у піджак.
Синові пора до школи – треба його будити. Дружина розбудить. Він застібає куртку, допиває захололий чай і йде, закуривши ще одну цигарку. Він багато курить.
Я і поряд, і наче десь вище. Мені збоку і згори видно все, як на долоні. Я це все бачу. Але, на жаль, якимсь внутрішнім зором, а не як хотів би. Він пішов від нас, коли мені було 11 років. Напевно, ми ще колись зустрінемося − просто посидіти поряд і помовчати.