Голова Кіровоградської ОДА призначив нового заступника. Ним став Сергій Коваленко, олександрієць, який до призначення очолював колегіум у Олександрії.
Про Коваленка можна знайти достатньо інформації в мережі Інтернет. Писала про нього й наша газета. Вчитель року, кращий директор, прогресивний євроінтегратор… Одразу після призначення його на нову посаду виникло декілька питань. Як відомо, ніщо так яскраво не розкриває особистість, як відповіді «наживо», без попередньої підготовки. Ми вирішили скористатися цим методом «випробування». Віце-губернатор погодився дати «УЦ» своє перше, але, переконані, не останнє інтерв’ю.
— Сергію Петровичу, ви погодилися на цю посаду для того, щоб підтримати свого земляка, Сергія Кузьменка, чи були інші причини?
— Сергія Анатолійовича Кузьменка я знаю дуже давно. І знаю, скільки доброго й позитивного він хоче зробити для Кіровоградської області. Одній людині це зробити не під силу. Всі ті проекти, які Сергій Анатолійович планує реалізувати на території регіону, потребують підтримки, допомоги. Потрібна людина, яка б розуміла, про що йдеться. Зокрема, коли ми спілкувались задовго до мого призначення, була розмова про те, чи можна той величезний проект міжнародної співпраці, який є в моєму напрацюванні як керівника закладу, реалізувати в межах області.
В нашому колегіумі з 98 року втілюються європейські прагнення, ідеї. Це один з двадцяти двох закладів країни, який видає, окрім українського атестата, ще й німецький, це постійні міжнародні обміни, це дві школи-партнери. Тільки в минулому році більше ста учнів і вчителів побували в Німеччині, Італії, Франції. Залучено багато інвестицій — більше мільйона євро. Це не грошима, а послугами, поїздками, грантами. Це те, що вчителі з Німеччини у нас працювали й будуть працювати. І постало питання: а чи можна так зробити, щоб якомога більше було таких шкіл, які б відкривали дітям вікно в Європу, вікно можливостей? Я відповів: так, можна.
Сергій Анатолійович уже підписав листа на ім’я голови федеральної землі Рейнланд-Пфальц, де знаходиться школа-партнер олександрійського ліцею. Ця федеральна земля є партнером воєводства Польщі, а також територій Чехії і Франції. Тобто, коли ми стаємо п’ятим учасником, ми отримуємо не одного, а чотирьох партнерів. Це перший крок.
Україна стала цікава Європі. І німцям, як всьому світові, імпонує прагнення українців довести, що ми хочемо визначати своє життя самостійно, без указки звідкись. Бажання жити не в Радянському Союзі, а у вільній, демократичній країні. І це бажання українців бути європейцями викликає у мене впевненість (і вже є такі директори шкіл федеральної землі Німеччини), які готові взяти участь у біржі шкільного партнерства. Це перший проект, який буде реалізований у цьому році. Вже в березні приїздить делегація з Берліна, яка займається молодіжними обмінами. Молодь Кіровоградщини буде мати можливість спілкуватися на майданчику міжнародних зустрічей.
У квітні з федеральної землі Рейнланд-Пфальц приїде група вчителів, які будуть дивитися Кіровоградщину, а не лише Олександрію. Плюс до того у Сергія Анатолійовича виникла ідея: а чи не можна такий досвід міжнародної співпраці розповсюдити й на інші галузі? Тому що процес залучення інвестицій практично відбувається за одним принцом, за одним планом в будь-якій галузі: чи це медицина, чи культура, чи освіта, чи житлово-комунальне господарство. Є певні нюанси, але алгоритм, система цих кроків одна: бачити проблему, знати, як її вирішити, і залучити ресурси, які потрібні для вирішення цієї проблеми. Або — ідея, проект її втілення й матеріальне або ресурсне забезпечення.
І тому я цю пропозицію з вдячністю прийняв і маю можливість тепер не лише для учнів Олександрії, а для мешканців всієї Кіровоградщини бути корисним.
— Якою система освіти області бачилася вам на відстані десятків кілометрів, з Олександрії? Ви дивилися на неї збоку, чи знизу, чи зверху, враховуючи ваші досягнення? Що, на вашу думку, треба міняти негайно і чи не пов’язане з цим звільнення Ельзи Лещенко?
— Ельза Володимирівна виявила бажання перейти на інше місце роботи, і Сергій Анатолійович задовольнив її рішення й доручив мені підібрати керівника галузі освіти Кіровоградщини. На колегії управління освіти було запропоновано надати кандидатури, і ці кандидатури вже надаються. Якогось конкретного прізвища губернатор мені не називав, і в мене його на сьогоднішній день немає. Є лише одне бажання — освіта повинна не лише говорити про свої проблеми, а повинна їх вирішувати.
Є навчальні заклади, які мають своє ім’я, обличчя. Навіть в цих умовах. Я розповідав про олександрійський колегіум. В Кіровограді є багато навчальних закладів, куди дітям хочеться йти, якими пишається область. Це і навчальний заклад, який ми умовно називаємо «ліцей Короткова», це і шоста школа, це і гімназія імені Шевченка. Це школи, де немає номерів, а є ім’я, обличчя. І це в першу чергу залежить від керівника, який бачить перспективу розвитку закладу, вміє цю перспективу довести до педагогічного колективу. А педагоги — це такі люди, які хочуть працювати. Вони будуть працювати, тому що неякісно працювати жоден педагог не може, бо його контролює найсильніший контролер — діти на уроці. Вони його бачать всі сорок п’ять хвилин, до уроку та після нього. Тому все залежить від керівника закладу. Так само й галузь потребує сучасного підходу.
Яким у моєму розумінні повинен бути керівник галузі освіти? В першу чергу, це має бути людина, яка повинна бачити перспективу розвитку галузі. Яку ми хочемо бачити освіту? Чи підходить школа двадцятого століття для двадцять першого? Кажу одразу: ні! Як не підходили б методи церковно-приходської школи для двадцятого століття. Зовсім інші завдання, методи. Тому й зараз фронтальне викладання, коли вчитель стоїть перед класом і всім однаково розповідає, незважаючи на те, що у кожної дитини індивідуальний ритм роботи, і заставляє працювати одночасно усіх, незважаючи на те, встиг чи не встиг, виконав чи не виконав, вже неактуальне. Є інші методи сучасності, коли не оцінка повинна бути і каральним, і заохочувальним фактором.
Ми звикли до оцінки як до мотиватора: або погано, або добре. А насправді повинен бути інший мотиватор — бажання дитини отримати знання. І не цікаво, коли вона їх отримає. У нас так: не виконав домашнє завдання, уже провели контрольну роботу, учень отримав погану оцінку. А назавтра, вчи чи не вчи цю тему, — оцінка вже стоїть, і її нікуди не дінеш. Я вважаю найгіршим в сучасній школі оцінку, роль, яку вона виконує. Зрозуміло, що керівник галузі в області не відмінить оцінки. Але як мінімум побачити, що керівником школи повинна бути та людина, яка дозволить організувати роботу таким чином, що школа буде мати ім’я, це основний момент.
Плюс до того дуже важливим є наступне: керівник галузі повинен бачити, що десять маленьких шкіл по тридцять дітей дають гіршу якість освіти, ніж одна школа, де триста дітей. Кошти, які виділяються на тридцять учнів, — це одна сума, а на триста — в десять разів більша. Тому в маленьких школах один вчитель може викладати всі предмети, а у великих набагато більше є можливостей і матеріальних, і якісної освіти. Але починати потрібно з того, що кожна дитина з маленької школи повинна мати можливість відвідувати великий освітній центр. Таким шляхом йшла вся Європа років двадцять. У нас цей процес починається з кінця — з ліквідації шкіл. А починати треба з якісної дороги, з безпечного шкільного автобуса. Батьки самі переведуть дітей, і нікого не треба буде примушувати. Це питання конкуренції. Створити умови, і батьки самі вирішать. Ні в якому разі не треба закривати школу. Приміщення звільнених шкіл можна використовувати для позашкільної освіти — гуртки, секції, художні та музичні школи. Все одно ми прийдемо до того, що у нас будуть якісні освітні центри.
— Ви й ваш колегіум добилися успіхів завдяки чомусь чи всупереч?
— Бажання колективу. Ця робота була не проти когось, а для дітей, для батьків.
— На якому рівні вам допомагали — райвно, облвно, міносвіти?
— Найбільша допомога для мене була всі ці роки, коли не заважали. Я кажу про олександрійський колегіум, про свій випадок. А моя задача на рівні області — допомагати.
— Як розподілили обов’язки заступники губернатора — ви й Віта Атаманчук?
— На даний момент є два заступники. В перший же день, коли я був призначений, ми розібралися, в яких галузях принесемо більшу користь. Практично ми співпрацюємо, це єдина команда. Я куруватиму освіту, медицину, культуру, також в моїй компетенції житлово-комунальне господарство, зв’язки з громадськістю, розвиток інфраструктури. Віта Вікторівна займається соціальною сферою, в першу чергу це турбота про переселенців, про ті категорії, які потребують допомоги. Їй як жінці це сприйнятливіше, і вона вже вела цей напрямок.
— Ви, освітянин, як будете вести медичну галузь, житлово-комунальну та інші?
— Щодо медицини, культури, управлінь і департаментів ЖКГ, інфраструктури, інформації, комунікацій, зв’язків з громадськістю. Є керівники управлінь і департаментів. Вони фахівці в своїй галузі та забезпечують роботу. Моя задача як особи, яка координує їхню роботу, — не підміняти їх, а допомагати вирішенню питань. Наприклад, в галузі медицини вирішення питань менеджерського плану таке ж саме, як і в освіті, як і в житлово-комунальному господарстві, в культурі.
— Вам притаманна така якість, як помста? Чи пригадаєте ви олександрійцям ваше звільнення два роки тому?
— Я про це не згадую. Я знаю одне: після того я став сильнішим. Я знаю, що поряд є гарні люди. Я знаю, що Сергій Кузьменко тоді допоміг мені настільки, що я буду вдячний йому все життя. І ще: Бог дає людині лише ту міру, той тягар, який людина має винести. Я живу за цим принципом. Тому для мене якийсь тягар не є катастрофою, не є істерією. Я знаю, що я вирішу проблему, я впораюсь. А помста — за що? Однозначно цього не буде. Я не злопам’ятний, я вже й забув про те.
— Що має здійснитися в галузях, які ви ведете, для того, щоб люди переконалися, що ви на своєму місці?
— Є бюджет, прийнятий обласною радою, є поставлені завдання. Це, зокрема, ремонт в дитячій обласній лікарні, в опіковому центрі, знам’янській бальнеологічній лікарні, вдосконалення мережі інтернатних закладів, закінчення ремонту краєзнавчого музею. Планується завершення ремонту на Хуторі «Надія» та придбання автобуса для філармонії. Це завдання, які є, і моя задача — якнайшвидше їх реалізувати. Це можна буде побачити і до чогось «торкнутися руками».
А основне завдання — зміна світогляду, ставлення до життя, європеїзація — це відбувається всередині кожного, це не відчуєш, не помацаєш, на це треба час.
— За великим рахунком, чиновник — це «временщик». Вас не насторожує те, що зміняться обставини і ви не встигнете реалізувати намічені плани?
— Буде дуже жаль, тому що планів багато, і зараз робочий день триває значно більше дванадцяти годин. Але хочеться багато зробити. Єдина проблема — це відсутність часу. Бажань багато, ідей багато, хочу довше пробути на цій посаді, щоб більше реалізувати. Але життя є життя.
Я намагатимуся максимально виконати ті завдання, які ставить Президент України, які хоче втілити Сергій Анатолійович Кузьменко. А саме — євроінтеграційні процеси в тих галузях, за які я відповідаю, і хоч трішечки наблизити життя до європейського рівня. Тим більше що Україна не приймається в Європу, вона повертається до своєї європейської сім’ї, в якій вона завжди була. Це не високопарні слова, це дійсно щире бажання.
Записала Олена Нікітіна, фото Олени Карпенко, «УЦ».
