Крокодиляча акробатика

Максиму Кідруку  ще немає тридцяти, а він вже побував у 28 країнах, та й ще примудрився, наприклад, бути в Каїрі під час революції, в Сирії — під час заворушень. Обирає письменник екзотичні країни і в кожній проводить не кілька днів у готелі, а живе тижнями і місяцями, об’їжджає країну вздовж і впоперек. На сьогодні він автор чотирьох художніх книжок, п’ята готова до друку. А раніше він писав книжки про програмування, складав власні комп’ютерні програми, за що виграв грант на навчання в аспірантурі університета в Стокгольмі. З того, мабуть, все й почалося.

У травні під час свого першого візиту до Кіровограда Максим був гостем «УЦ» і пообіцяв надіслати нам декілька глав своєї нової книги. Обіцянку виконав.

Іноді розум служить нам лиш для того,
щоб сміливіше робити дурощі.

Франсуа де Ларошфуко.

Чи бували ви у дельфінарії? Напевно, що так. А якщо ні, то, безсумнівно, хоча б раз бачили яке-небудь шоу з дельфінами по телевізору. Тож зараз, будьте ласкаві, напружтесь і спробуйте пригадати, що вам найбільше сподобалося. Гадаю, першим, що спаде на думку, будуть не морські котики, які тримають собачу стійку на тумбочці, чи які-небудь інші ластоногі, котрі бавляться з м’ячем або ж плескають у ласти, лежачи на боку. Зазвичай найбільш вражаючим епізодом «водяного» дійства є виступ дельфінів, але не тоді, коли вони мазюкають пензлем по полотнищу чи катають на горбу дресирувальників у лискучих костюмах. Як на мене, найбільш захопливим та притягальним моментом є стрибки дельфінів через металеві кільця, що висять високо над водою. Видовище чималого морського ссавця, котрий завдяки одному змаху могутнього хвоста вистрелює з води, наче ракета, здіймаючись над поверхнею на два-три метри, ще жодного разу не залишало нікого байдужим…

Власне, я розказую все це для того, аби перед вашими очима постала неповторно яскрава картинка: сильний і граціозний дельфін, котрий стрімко вискакує з води. Уявили? Ну от і добре. А тепер, друзі, підкиньте дров у вогнище вашої уяви і подумки замініть довгоносого дельфіна на крокодила приблизно таких самих розмірів. Ну і як вам картинка? Ото було би шоу! Космос, правда? Крокодил, який вилітає із води…

«Але такого не буває, – заперечите ви, – крокодили не літають!». І я вас зрозумію, шановні, і навіть не буду з вас глузувати й насміхатися, позаяк до поїздки в Бразилію сам так думав.

l l l

…Ми продовжили спуск вниз за течією. Сонце вже давно промайнуло найвищу точку і поволі забирало до заходу, попри це, поки що не збавляючи жару. Фазендейро Фабіо стернував, заклавши ногу на коліно і недбало притримуючи рукою ручку двигуна, тоді як натураліст і за сумісництвом мій провідник Айлтон Алвес де Лара перебрався на ніс плоскодонки і невідривно видивлявся щось у кущах, що мелькали за бортом.

Невдовзі дрімучі зарості, що обрамляли річку, звузились, залишаючи не так багато простору для маневру. Ліворуч над водою поставали обвиті повзучими рослинами тропічні дерева, зате справа – громадилися значно нижчі, зате набагато густіші кущі, де-не-де ущільнені невисоким очеретом.

Вимкнувши двигуна і загальмувавши хід, Фабіо неквапом підвів суденце до корчів біля правого берега Ріо Кларо (точніше до корчів з правого боку Ріо Кларо, оскільки берега просто не було видно – далі за плетивом гілля здіймалась стіна тонких та високих дерев, однак поміж них також полискувала вода). Пропливаючи коло розкидистого куща, на якому висіло кільканадцять сплетених із засушеної трави яйцеподібних пташиних гнізд, схожих на плоди якогось фантастичного інопланетного дерева, Фабіо тихо окликнув Айлтона і тицьнув пальцем на воду. Метнувши погляд у вказаному напрямку, я спочатку нічого не побачив, однак згодом посеред крихкого віття, ряски та водоростей розрізнив замасковану сталево-сіру мордяку чималенького каймана. Айлтон перебрався на середину човна, обережно відгорнув рукою галузки, а тоді, оцінивши на око розмі­ри рептилії, задоволено кивнув. Пістряве коричневе око плазуна з жовтими цятками й прожилками і вузькою вертикальною щілиною-зіницею насторожено спостерігало за нашими пересуваннями. По-моєму, це двометрове дурбецало все ще сподівалося, що ми його не помітили.

Не зводячи очей з рептилії, Фабіо взяв до рук бамбукову вудку і відчепив від неї леску з гачком, перетворивши вудилище на звичайну жердину. Айлтон дістав з коробки піранью, після чого, забравши у фазендейро вудку, нашпилив рибину на її краєчок. Глухо хряснули кісти, рибина кілька разів конвульсивно смикнулась і затихла. Переконавшись, що хижачка міцно сидить на бамбуковому вудилищі, провідник вдруге схилився над кущами і акуратно просунув поміж них жердину, спинившись тільки тоді, коли наштрикнута піранья опинилась на відстані п’ятдесяти сантиметрів від носа каймана. Б’юсь об заклад, крокодил запримітив рибу, однак продовжував непорушно лежати у воді.

Перегодя Фабіо, стараючись не робити зайвих рухів, аби не розхитувати човна, опустив весло, здійснивши кілька коротких гребків від себе. В результаті плоскодонка рушила з місця і дуже повільно поповзла по воді кормою вперед, прямуючи до центра річки. І тоді… кайман ворухнувся! Точніше, сам по собі плазун лишався нерухомим, не опускаючись і не підіймаючись з води, не змінюючи осклянілого виразу очей, однак – він поплив слідом за піраньєю. Все, що підтверджувало рух плазуна, – це мініатюрні хвильки, котрі розходилися симетричними променями від напівзануреної у воду пащі.

– Що ти робиш? – шепнув я, підсівши до Айлтона.

– Виманюю його з корчів…

Від напруження на скронях, на потилиці та над верхньою губою гіда проступили мутні росинки поту.

– Для чого?

В очах бразильця проблиснули лукаві іскорки. Стерши вільною рукою краплі поту з лоба, він прошепотів:

– Скоро дізнаєшся.

Кайман плавно й розмірено плив за нашим суденцем, лишивши над водою лиш очі та ніздрі. Він скидався на підводний човен, що мчить по воді у надводному положенні, виставивши над поверхнею командну рубку. Зрідка на віддалі двох метрів від голови на воді проступали каламутні завихрення – результат роботи могутнього хвоста.

Менш ніж за хвилину ми винадили товстошкурого хижака зі сховку, заманивши його на відкриту воду.

А потім – все спинилося…

Фабіо покинув гребти, лишивши весло у воді; Айлтон закляк, тримаючи перед собою жердину з піраньєю на кінці; кайман зача­ївся, втупившись невидющим поглядом кудись за наші спини; здавалося, навіть річка застигла, боячись осквернити блюзнірським плюскотом хвиль таємничість моменту.

Гадаю, ви вже не раз передивились усі фотографії і знаєте, чим це закінчиться, тим самим позбавивши мене можливості закрутити інтригу. В будь-якому разі спробуйте поставити себе на моє місце. Адже тоді, стоячи у повен зріст на хисткому суденці посеред тихого пантанальського плеса, з нібито флегматичним кайманом за бортом, з розплавленим сонячним диском, втиснутим у синє небо за спиною, я до останнього моменту не здогадувався, що зараз буде.

Оскільки Фабіо знаходився ближче до крокодила, Айлтон подав йому знак і передав вудилище з рибою. Фазендейро без вагань прийняв жердину і випростався – він точно знав, що треба робити. Затим, за звичкою продовжуючи посміхатись, бразилець підсунув піранью під самісінького носа рептилії. Крокодил нарешті показав, що він у грі: підняв голову і ледь-ледь роззяпив пащу. На якусь мить над поверхнею мелькнув зазубрений кінчик його хвоста, котрий однак відразу зник під водою…

Наступні події змінювали одна одну неймовірно швидко. Настільки швидко, що перш ніж я встиг зреагувати (цебто, злякатися), все вже закінчилося.

Спершу повітря пронизав ледь чутний виляск, приглушений товщею води. Затим пролунав гучніший сплеск – і двометрова туша каймана з шумом випорснула із води. Фабіо прудко рвонув руку вгору, не даючи рептилії схопити піранью, таким чином примусивши алігатора випинатися все вище й вище. Дотягнувши до висоти мого зросту, плазун (так і не стуливши залишені без здобичі щелепи) важко плюхнувся назад у річку, здійнявши брижі, що розхитали наш човен. Біле лускате черево промайнуло настільки близько, що здавалося – варто лиш нахилитися і простягнути руку, аби доторкнутися до холодної шкіри чудовиська. Огидні й маленькі (у порівнянні з тулубом) лапки з розчепіреними кігтями, безживно стирчали врізнобіч прямо на рівні мого живота.

Що я можу сказати… Якби було куди бігти, то я б побіг… Однак, на жаль (чи на щастя), діватися не було куди – човен розмірено покачувався на воді в тридцяти метрах від найближчого острівця.

Відчувши, як кавалок чогось гарячого шугонув тілом угору, вистріливши з живота і підперши аж під носа, я перелякано присів. Завалившись назад у воду, крокодил проплив у кількох сантиметрах від човна, певно, задля погрози тримаючи ледь розтулену пащу над водою. Затим він відплив убік, однак незабаром, зробивши невелике коло, повернувся на вихідну позицію.

– Це… це що таке було? – пробелькотів я, намагаючись згладити приголомшене тремтіння голосу.

Фабіо аж сяяв, так йому було весело, від задоволення погладжуючи рукою живота. Айлтон іронічно відказав, навіть не повертаючись у мій бік:

– Це кайман, друже. Ти хіба не знав, що вони можуть вистрибувати із води?..

Я хотів бовкнути щось дошкульно у відповідь, але замість в’їдливого жарту з моїх вуст зірвався ошелешений вигук:

– Він повертається!

Покинута жердина лежала неподалік, і мертва піранья все ще стирчала над водою на висоті приблизно півметра. Побачивши, що кайман заліг у воді якраз під рибиною, Фабіо ухопив вудилище, готовий при першій потребі підняти піранью, аби вдруге примусити плазуна вискочити із води… За мить все повторилося вдруге!

Бразильці чимало разів повторяли описаний трюк з крокодилом. Знову і знову кайман ударяв під водою мускулястим хвостом, прямовисно злітав над водою, після чого, здіймаючи фонтани бризок, плюхався долічерева назад у тьмяну й сколочену пучину Ріо Кларо. По-моєму, за той час, поки ми кружляли коло заплави з очерету, плазун більше часу знаходився у повітрі, аніж у воді. Час від часу (певно, для того, щоб у рептилії не приглух інтерес до забавки), Фабіо дозволяв йому ум’яти піранью, притримуючи кінець жердини на досяжній висоті. Хватонувши наживку, крокодил залишався на місці, нікуди не плив і кілька секунд задоволено плямкав, із насолодою смакуючи свіженьку рибину.

Цікаво, що практично під час кожного стрибка кайман усвідомлював, що приманка вислизає з-під його носа. В таких випадках він завжди гепався у воду з роззявленою пащею. Одначе іноді він думав, що от-от дістане рибину. Тоді його щелепи блискавично змикалися, видаючи при цьому лункий звук, подібний до пістолетного пострілу. Коли це сталося вперше, я саме відвів погляд убік і не дивився на рептилію, оскільки мою увагу відвернуло підозріле фиркання, що доносилося з-за корми. Тож я підвівся і, витягнувши шию, оглядав нерухоме плесо позаду за човном; у цей самий час крокодил випорснув з води, і тут – бах! – повітрям прокотилось громоподібне ляскання. Я знову присів на днище, бентежно зиркаючи навсібіч.

– Що відбувається, Айлтоне?! – я вже майже кричу, бо нерви просто на межі. Зараз ще, на дай Боже, пристрелять, мов якогось браконьєра.

– Ти про що?

– Хто стріляв?

Замість відповіді, ховаючи рукою просмішку, натураліст переклав мої слова для Фабіо, після чого вони вдвох із фазендейро уволю нареготалися.

– Це знову він – кайман, – зрештою спокійно розтовкмачив провідник, тицьнувши пальцем на шпичасту мордяку, що висунулась із води перед черговим «польотом».

– Чим? – питаю. – Чим він це зробив? – підозрюючи, що ці троглодити могли потайки змовитися і зараз розводять мене собі на потіху.

– Ротом, – вніс ясність мій провідник.

Незабаром я переконався, що мене не обманювали. Крокодил вкотре виплигнув за піраньєю, промахнувся і зімкнув порожні щелепи, видобувши навдивовижу хльосткий і різкий звук, відлуння якого застрягло між деревами на лівому березі.

Трохи перегодя, коли ми залишили місце для забав з крокодилами, я вдруге розчув, як хтось виразно, неприязно і сердито фуркає під правим бортом. Кинув погляд на смирну водну гладінь, котра від низько навислих прибережних кущів видавалась мутно-зеленою, але не побачив нічого, окрім дивних розводів, подібних до тих, які залишає камінь, кинутий у воду. Поки я зосереджено обводив поглядом зарості та поверхню ріки праворуч від плоскодонки, загадкове форкання долинуло з лівого борту. Я прожогом кинувся на протилежний бік човна і встиг угледіти дві вусаті мордочки, котрі, запримі­тивши мене, блискавично зникли під водою.

– Хто це? – питаю.

– Видри, – коротко відповів Айлтон. – Гігантські річкові видри.

– Ти встиг їх помітити?

– Ні, але я впізнав їхнє чмихання.

Не встиг гід договорити, як гнівне пирхання пролунало у мене за спиною. Я рвучко обернувся, вхопивши краєм ока ті ж самі кумедні писки з маленькими округлими вушками, розташованими дуже низько на продовгуватій голові, широкими приплюснутими носами та білими мокрими вусами, котрі, мов голки наляканого дикобраза, стирчали в різні сторони. Зреагувавши на стрімкий поворот голови, обидва водних звіряти знову занурилися під воду, залишивши по собі лиш концентричні розводи на застиглій поверхні Ріо Кларо.

Імпровізована гра в хованки тривала досить довго. Невідступні видри зринали щоразу в іншому місці, зирили на нас, помітно хмурячись і шумно втягуючи носом ворожі їм запахи, затим стовбурчили вуса і голосно «плювалися» в бік човна, висловлюючи таким чином своє невдоволення небажаним візитерам. Однак щойно хтось із нас повертав до гризунів голову або ж наводив камеру, щоби зробити фото, тварини миттю зникали під водою.

– Певно у видр десь поряд нора з дитинчатами, – припустив провідник, – от вони й випливли нам на перехоплення. Хвилюються…

– Невже вони не бояться піраній? – я звів запитальний погляд на бразильця.

– Хто, видри? Якраз навпаки! Це піраньї тріпотять перед видрами. Завдяки густій, щедро змазаній жиром шерсті зубасті рибини просто не можуть прокусити видру до шкіри. Взагалі кажучи, річкові видри – це найстрашніший ворог піраній в усій Бразилії. Піраньї – основний їхній харч.

«Воно й не дивно, – розібравшись, зметикнув я. – Створивши “ідеального” прісноводного хижака, природа просто не могла не витворити йому довершеного антидота».

Певний час видри супроводжували човен, коли-не-коли зринаючи за кормою, неначе два американські винищувачі, котрі ескортують важкий російський бомбардувальник, що залетів у повітряний простір країни-члена НАТО. Зрештою вони успішно випровадили нас за межі власних володінь. Наостанок звірятка пчихнули кілька разів (певно, на прощання) і, не ховаючись, попливли геть…

l l l

Насамкінець, аби завершити ту частину розділу, котра стосується забав із кайманами, я хочу розповісти одну абсолютно неймовірну історію, котра трапилась з нами під час повернення до фазенди.

Фабіо на повній швидкості вів плоскодонку вгору по течії, прямуючи до бухти, де мав залишити човен. Ми нікуди не завертали і більше ніде не зупинялися. До повної темряви було ще далеко, проте сонце стояло доволі низько і сутінки вже причаїлись за горизонтом. Тремтливі тіні від дерев на західному березі густішали й видовжувались.

За одним з вигинів ріки я розпізнав те місце, де ми дражнили двометрового каймана, примушуючи його стрибати над водою. Обводячи поглядом тісну затоку, затягнуту ряскою, водяними кущами та очеретом, я думав про те, що десь там у цих корчах зараз, певно, сидить наш крокодил із черевом, битком набитим піраньями, і проводжає нас сповненим глибокої вдячності поглядом, подумки бажаючи всіх благ… Мої роздуми перервав кайман, котрий, розсікаючи, немов торпеда, густу ряску, чимдуж мчав слідом за нашим човном. Несподівано на відстані тридцяти-сорока метрів від плоскодонки він зупинився, а потім… вистрибнув вертикально з води, виставивши на показ жовтувато-біле черево! Майже водночас неподалік вигулькнув ще один, котрий також підскочив у повітря і шубовснув вниз. Фабіо не вимикав мотор, але трохи збавив ходу, аби ми могли подивитися на незбагненні вибрики рептилій. Раз за разом каймани злітали над поверхнею води, добросовісно тягнули морди ввись, смішно розчепірювали лапки, після чого важко валилися ничком на воду.

Проминувши бухту, фазендейро знову понісся вперед на повній швидкості. Айлтон жодним чином не прокоментував побачене.

Ось така от химерна історія. Мені важко зрозуміти, чим була спричинена чудернацька поведінка рептилій. Хай як це дивно звучить, але я підозрюю, що всі крокодили, і бразильські каймани зокрема, володіють доволі розвинутими засобами комунікації (якщо хочете – мовою), котрі дозволяють їм спілкуватись, обмінюючись достатньо складною інформацією. Якщо припустити, що це правда, виходить, що наш кайман, настрибавшись вволю і отримавши в нагороду кілька апетитних піраній, поплив до своїх побратимів хвастатися і переказав їм щось на кшталт: «Чуваки, там якісь дивні створіння на смердючій бляшанці посеред річки роздають рибу. Практично задарма! Треба тільки трохи пострибати над водою». Звісно, після такої вражаючої оповіді каймани-побратими почали сильно завидувати своєму більш удачливому товаришу, оскільки вискакувати з води значно легше й простіше, аніж ганятися за в’юнкими піраньями поміж корчів у мутній воді. Відтак, щойно зачувши наближення човна, вони помчали навперейми і взялися скакати над водою, мовляв, ми теж так можемо – дайте і нам трохи риби…

Це єдине, чим я можу пояснити незвичайні дії двох кайманів, що трапилися нам на зворотному шляху.

Максим Кідрук — спеціально для «УЦ».