До презентацій книг сучасних письменників ми зазвичай ставимося з пересторогою, ніколи не знаєш, що тебе чекає: чи то «геній з обірваними крилами» і п’ять його фанатів, чи то екзальтована поетеса, яка протягом години читатиме сонети «про особисте». Але ходимо на такі презентації обов’язково, щоб не пропустити чогось дійсно цікавого.
На минулому тижні в Кіровограді презентував свої твори сумський письменник Владислав Івченко. Організатори туру по Кіровоградщині – благодійний фонд «Добротвір», – анонсуючи зустріч, називали його «автором найкращих українських детективів про сищика Івана Карповича Підопригору», начебто натякаючи, що якщо не з самим Івченком, то з Іваном Карповичем читачі знайомі. Звичайно, більшість кіровоградських читачів знайомі з «найкращим сищиком Російської імперії» не були, проте Владислав Івченко виявився настільки симпатичною й цікавою людиною, настільки захоплено розповідав про свого героя, що почитати «найкращі українські детективи» захотіли всі.
Наша відповідь Акуніну?
Владислав Івченко презентував дві книги циклу «Найкращий сищик імперії на Великій війні» та «Найкращий сищик і падіння імперії», до цього вийшли ще дві. Аналогії з героєм Акуніна напрошуються самі собою: Іван Карпович і Ераст Петрович Фандорін – колеги, живуть в один час, їм доручають розслідування великі князі, їм довіряють державні таємниці, в руках обох опиняється час від часу доля імперії. Проте автор стверджує, що Іван Карпович розумніший та цікавіший за російського колегу.
– Він селянин, українець, не має освіти і т. п., – каже письменник. – Просто, коли ми презентували першу книгу, видавництво зробило помилку, назвавши Івана Карповича українською відповіддю Акуніну. Це не відповідь – Акунін мене ні про що не питав. Я навіть хотів звести в якомусь романі Івана Карповича і Ераста Петровича (Іван Карпович зустрічається час від часу з іншими літературними та історичними персонажами – Бенею Криком, Котовським і т. п.). Але постійно виходило так, що Іван Карпович залишав Фандоріна у дурнях, тож я відмовився від цього.
Проте, здається, письменник лукавить. З Ерастом Петровичем Івана Карповича пов’язують не тільки професія, час і місце, але й хороша літературна мова, м’який гумор, навмисна умовність детективного сюжету (коли більшість злочинів задля зручності відбуваються у безпосередній близькості до сищика) та кінематографічність сцен, коли, читаючи, відразу бачиш картинку. Щодо останнього, Владислав Івченко підтвердив: деякі сцени він сам спочатку уявляє, як кіно, а вже потім описує. На зустрічі письменника запитали, хто має грати головного героя, якщо роман буде екранізовано. На думку Івченка, Віктор Андрієнко. І це дуже влучно, почавши читати «найкращого сищика», я з перших рядків побачила саме Андрієнка – каскадера на пенсії, який ще не втратив навиків і не боїться бути смішним.
Робота чи творчість?
Владислав розповів, що він російськомовна людина, п’ятнадцять років працював у сумській російськомовній газеті, паралельно писав прозу. У 2004 році почав писати українською.
– Спочатку було важко, – каже він. – В кожному реченні в мене залишалося два-три російських слова, які я підкреслював, а потім перекладав. Я поїхав на книжковий ринок, придбав собі підручники з сучасної української мови й вивчав. Зараз це теж є, але вже одне-два слова на кілька сторінок.
Може, саме тому нам дуже сподобалася мова твору: тут немає діалектизмів, важких для сприйняття конструкцій, все за правилами сучасної української літературної мови. Мабуть, «Пригоди найкращого сищика» стануть у пригоді російськомовним читачам, які розуміють українську, але ніяк не можуть на ній заговорити – мова настільки легка та органічна, що ви й не помітите, що вже думаєте українською.
Владислав Івченко видав кілька книг, отримав відзнаки кількох престижних літературних конкурсів, але все змінилося, коли з’явився Іван Карпович. Перша книга про найкращого сищика, каже Івченко, була написана у співавторстві з тернопільським автором Юрієм Камаєвим. Потім Юрій Камаєв сказав, ще вже подорослішав і письменництвом займатися часу не має, а Владислав зрозумів, що в його руках залишився справжній скарб – живий та цікавий герой, який здатен жити своїм життям, тільки створюй обставини:
– Коли герой класний, ти просто сідаєш і пишеш. Хороший герой – це скарб для письменника. Коли в тебе є хороший герой, ти король світу, парень!
У 2013 році Івченко отримав літературну стипендію фонду Ріната Ахметова «Розвиток України», звільнився з роботи й зміг повністю присвятити себе пригодам Івана Карповича.
– Завдяки стипендії я міг працювати кожного дня по десять годин. За півроку я закінчив дві книги. Оскільки до цього я працював в газеті, в мене не було якихось перебільшених очікувань стосовно музи. Я знаю, що треба написати текст, тож сідаю й пишу. Можливо, поету треба чекати, коли янгол його поцілує в тім’ячко, і він буде писати, але прозаїку треба сісти й мантулити: одна сторінка без музи, друга – без музи, а потім, може, і муза прийде.
Владиславу ставили багато запитань стосовно муз, творчості, натхнення. Хочеться нам, читачам, вірити, що письменники – люди особливі, на яких «нізходить» щось згори, тільки записуй.
– Творчість – це оті дивні люди, які ходять з копійчаними брошурами та щось звідти зачитують, – каже Владислав. – А створити якісний текст, який буде цікаво читати іншим людям, – це робота. Створюєш якусь історію, намагаєшся все скомпонувати й бачиш: тут бочина випирає, тут горб якійсь, а треба ж, щоб все красиво було. І який би занепад не був, треба сідати й працювати.
Пригоди найкращого сищика на Кіровоградщині
Фонд «Добротвір» і Владислав Івченко вирішили порушити традиції, коли письменник їздить виключно по великих містах і проводить зустрічі в книгарнях і бібліотеках з підготованою аудиторією. В нашій області, окрім Кіровограда, письменник презентував свої твори у Піщаному Броді, Компаніївці, Нечаївці, Бобринці.
– Ми проводили презентацію попередньої книги в Івано-Франківську, Тернополі, – каже представник видавництва «Темпора» Олександр Стукало. – Там насичене культурне життя, зустріч з письменником – це просто одна з подій. А в селах людям, виявляється, дуже цікаво. У нас яке сприйняття? Письменник – це людина, в якої є дата народження й дата смерті. А тут от він – живий письменник, з яким можна поговорити.
Говорили залюбки, і всі зустрічі пройшли дуже цікаво, а от з купівлею книжок в селах не так добре. Проте хлопці кажуть, що мета цього туру – не стільки розпродати книжки, скільки познайомити потенційних читачів з сучасною українською літературою.
Крім того, за словами Владислава Івченка, тур по нашій області буде мати й інші наслідки:
– У мене зараз в планах (я кажу в планах, бо я військовозобов’язаний і в будь-який момент мої плани можуть змінитися) пригоди Івана Карповича під час визвольних змагань 1917–1921 років. Коли я їхав на Кіровоградщину, то особливо не замислювався – для мене це був просто регіон між півднем і центром. А тут у Піщаному Броді мені показують пагорб, на якому гуляв весілля Махно, у Компаніївці засновник місцевого музею розповідає, як його діда забрали махновці. І тут так багато цих історій! І дуже мене вразили краєвиди та природа (на Поліссі ж зовсім інше). Сьогодні ми проїжджали біля Нечаївки: Інгул, каміння випирає, степ до горизонту – так багато вражень у мене, що у наступній книзі, чи у книгах, Кіровоградщина, я думаю, вибулькне обов’язково.
Записала Ольга Степанова, фото Олени Карпенко, «УЦ».
