Прикро, що садиба цієї бабусі знаходиться далеко від людських очей. Інколи завітає сільський голова, поштарка, водій молоковозу, аби забрати молоко. Дочка, дехто з онуків, на яких вона багата, – дев’ятеро тільки у дочки. Сусідів немає. Раптом – журналісти!
Про Наталю Соболь мені розповіла колега Галина Шевченко з Олександрівки. Сказала, що у селі Нижчі Верещаки живе дивовижна бабуся, яка прикрашає свій дім ззовні та всередині квітами, малюнками, поробками. Все виробляє власноруч. Її хата схожа на храм, про це їй говорило багато людей. Все у вишитих рушниках, неймовірно красиві вишиті наволочки, а ще – квіти, гірлянди, саморобні голуби, що «літають» від подиху повітря, лебеді, дивні «торти» з глини та тіста. Так вона прикрашає помешкання та свою долю.
«Тут багато вишитого мамою, – розповідає бабуся. – Вона обшила усю Бовтишку. Нас було у неї шестеро. Вона винесе вишите на базар, виторгує десятку, купить трилітровий глечик ряжанки й нам принесе. А то все я вишивала. Я самоучка. Мама гладдю вишивати не вміла, я сама навчилася. Немає того, що я не вміла б робити. І мурую, і печі кладу, і хати мажу, і поросят кастрірую, і жолоб можу зробить, і поли постелить – все вмію. Я сорок дві хати помазала. Скільки обідів зварила, весіль відбула! По сім гектарів буряків сапала. Така у мене пам’ять: один раз побачила – усе вмію».
Про своє життя розповідала з охотою, адже поговорити майже немає з ким. «Спілкувалася» з коровою, але ту продала саме в той день, коли ми приїхали. «Не можу без корови, без молока та сметани. Але від цієї корови молока жодного разу не випила – вона не гарна, – здивувала нас Наталя Павлівна. – Корова має бути гарною, бравою, як дівчина».
Народилася вона у 1943 році у селі Мельники Черкаської області. Дитинство було – нікому не порадиш. Була старшою, доглядала молодших і чужих дітей. У тринадцять років пішла з дому. Батько приказав малій дитині запрягти волів, а вона не змогла. За це була побитою, ще й погрозу від батька отримала: або вб’є, або вона зійде з дому. Зійшла. «Батько бив, мати щоку перерубала, не могла терпіти», – зі сльозами згадує Наталя Павлівна. Дуже рано почала працювати у іншому селі. Там її жаліли, годували у їдальні, давали можливість працювати й заробляти. Раптом батько прийшов і попросив дочку повернутися додому – дуже його лаяв голова колгоспу за те, що вигнав дівча.
Не тільки від батьків у дитинстві страждала, а й від сестри у поважному віці. У бабусі було багато рушників, на яких було вишито ім’я сестри. «Кажуть, який палець не вріж – буде боляче. Жодного рушника з цим іменем у мене немає. І не болить. Вона мене образила, а я ж цілий вік на неї проробила, допомагала, годувала», – розповіла бабуся.
– У мене були такі коси! Казала чоловікові: «Коля, я, мабуть, одріжу коси – руки болять розчісувати». Він мене розчісував, заплітав косу – не хотів, щоб різала. Казав, що вижене мене без коси. А ще я жалілася, що важко сидіти на маленькому незручному стільці на роботі. Так він до ранку оббив його м’яким. Вся ферма брала той стілець – так гарно було на ньому сидіти.
Про першого чоловіка розповідала з теплотою й сумом. Був на дев’ять років старшим, добрим, турботливим. Народили доньку. Прожили всього шість з половиною років. Сталося горе: Миколу подряпала скажена лисиця, і він помер. «Не хотіла лікуватися та й жити не хотіла. Так сумувала за чоловіком. Але примусили пролікуватися – сорок уколів отримала», – згадує Наталя Павлівна.
З другим чоловіком натерпілася. Не хотіла за нього йти. Він був розведеним, з ним залишилася маленька донька. Вона обняла жінку за коліна й сказала: «Тьотю, візьміть нас до себе». Пожаліла, прийняла. Мале дівча наговорило на прийомну матір, сказало батькові, що Наталя цілувалася з якимось чоловіком. Той, не розібравшись, взяв молоток і розбив жінці голову. «Я думала, що коли не п’є й не курить, то буде спокійним. А він не такий. Ревнивим був і жорстоким. Ревнивий гірший за п’яницю. П’яниця рано встає, просить пробачення, на коліна стає. А ревнивий не такий», – розповіла Наталя Павлівна.
– Я так наробилася за життя! Ніхто не скаже, що прогуляла. Пенсії було тисячу двісті, п’ятдесят зняли. Я не ображаюся, хоч би ці давали та здоров’я було. Телевізор не люблю дивитися. Я місить люблю. На базар поїду, фарби куплю. Я нічого не продаю, усе дарую. Грошей ніколи не буде багато.
Поки немає корови, у Наталі Павлівни є час займатися улюбленою справою – ліпити, вирізати, малювати. Може усю ніч не спати – замовили молодят на короваї, і у сільраду хотіли дещо забрати. Сказали, що у музей треба. Матеріали підручні – керамзит, глина, тісто, пластикові пляшки, салфетки. Переважає тема кохання – серця і лебеді. Може, їй не вистачило любові. А може, цього почуття у Наталі Павлівни так багато, що вона ділиться ним з оточуючими.
Олена Нікітіна, «УЦ».