Мажу хату…

От редакции «УЦ». Статья о родительском доме Ивана Охрименко, опубликованная в «УЦ» №3 от 19 января этого года, вызвала ряд положительных откликов. Кто-то поблагодарил за светлый материал, кто-то поразился глубине проведенного исследования, а кто-то решился сделать нечто подобное — записать известные факты о прошлом своей семьи и возведении дома, в котором выросло несколько поколений.

Несколько человек позвонили в редакцию и сообщили, что уже начали сбор материала об истории дома своих предков. Ждем ваших опусов. А в этот раз с удовольствием предлагаем вашему вниманию рассказ о доме, которому в этом году исполнится 100 лет. Автор и нынешняя хозяйка дома — главный редактор александровской газеты «Вперед» Нина Доля.

---

За зиму стіни хати обкисають, глина місцями повідпадає, аж деревину видно. Щоліта мажу хату. Роблю цілий заміс глини і спочатку закидаю дірки, а вже пізніше рівняю. Та яке то вирівнювання стін? Соромно, але ніяк у мене рівно не виходить, все якісь вибалки. Та мама тішить: «Нічого, аби глина трималась, аби хата не валилась». Знаю, чому вона так каже: сама вже не може мазати — руки страшенно болять, ноги підводять. Я й сама себе заспокоюю: як буде, аби чистенька хата стояла. Та в душі кішки шкребуть, не вмію я мазати так, як мама. В неї таких вибалків на стінах не було. А я як не стараюсь — не виходить. Чи то й справді така бездарна, а може, не було коли вчитися.

Після 8-го класу в науку подалася, батько страшенно хотів бачити мене вчителькою. І я йому на радість закінчила педагогічний інститут. Вчилася, то наче й не до мазання було. Мама здорова ще була, сама справлялася. А коли здоров’я почало підводити, задумали хату цеглою обкласти. Та вже не встигли. Поки гроші збирали — перебудова почалася. Пропали мамині заощадження на цеглу. Тепер за ті кілька тисяч, зібраних за вигодувані свині, бички, не купиш навіть коробки сірників. Я серджусь на державу, а мама якось спокійно: «Було б здоров’я, то й грошей мені не потрібно, я б і від пенсії відмовилась, якби ноги носили». Та здоров’я навіть за гроші не купиш.

Мажу і все-все передумаю. Дивно, хто б міг передбачити, що в оцій хаті, яка колись вміщала величезну сім’ю, залишиться одна моя мама. А хата ж велика, на дві половини. Збудував її мій дід по-батькові в далекому 1911 році. Діда я не пам’ятаю, а от покійна бабуся розповідала, що вмілі майстри з Красносілля склали хату за два тижні. Хата дерев’яна. Толоку робили всім селом. Так що місяців за два дід з сім’єю вже вселився в нову хату.

Та радість новосілля була недовгою — овдовів дід, залишившись з трьома дітьми у неповні сорок років. Куди було вдівцеві самому, тож незабаром посватав дід мою бабусю, теж вдову, але набагато молодшу, 24-річну, з трьохрічною донечкою. Незважаючи на те, що мали вони дітей кожен своїх, а потім ще й восьмеро спільних (четверо немовлят, правда, вмерли від хвороб), зажили вони душа в душу.

Дід був надзвичайно доброї душі людина, а робітник, якого ще треба пошукати. Він ніколи не ділив дітей на своїх і чужих. Усі були свої. І скільки я себе пам’ятаю, уже після смерті діда й бабусі, їхні сини і дочки ніколи й ніде не згадували, що вони зведені чи не рідні. Ще й досі живі дві дідові дочки і троє спільних дітей. Та всі вони мої рідні дядьки й тітки.

І тільки дякуючи моєму дідові вся велика сім’я вижила у голодний 1933-й рік. Розповідають, що з дідових плечей тоді не злазив мішок. По кілька разів на місяць він їздив у Дніпропетровськ та інші міста міняти бабині сукні, платки, придане дочок на харчі. А то й підробляв там, аби не втратити дітей у голодомор. Повертався з мішком висівок чи борошна, ішов пішки за кільканадцять кілометрів із залізничної станції додому, де чекали голодні діти.

Якось по весні уже ледве видибали двоє дідових дітей, мої дядько й тітка, до сусідського жита, що вже наливалося, до свого сил не вистачило дійти, та й зірвали кілька колосків. За столом у хаті длубали зернята. І саме тоді нагодилися в хату активісти, склали акт, звинувативши дідову сім’ю у розкраданні колективної власності. Посадили діда мого в тюрму. Шість місяців поневірявся дід далеко від сім’ї. Не знаю, яким чудом довелось йому врятуватись.

На цьому лихо в сім’ї не скінчилось. Незабаром всю сім’ю вигнали з хати за наполегливе несприйняття дідом колгоспів. Зробили діда куркулем і виселили з хати. Довелось поневірятись з дітьми по сусідських сараях і клунях. А саму хату забрали в колгосп і переобладнали під пекарню. У сьогоднішній чистій світлиці змурували дві великих печі. Пекли хліб доти, аж поки не спалили дах. Потім хату кинули напризволяще. Мокла вона все літо під дощами. Не знаю, як тоді не лопнуло з горя дідове серце, дивлячись на таку наругу над його хатою, всім обійстям, бо й клуню розвалили, сарай рознесли, корову забрали, пару волів, коні. Певно, таки козацького загартування був мій дід, бо знайшов у собі сили викупити свою ж власну хату у колгоспі, а згодом, щоб врятувати сім’ю від виселення в Сибір, подав заяву у колгосп.

Не знаю, як обминули діда репресії, але війна пізніше не пощадила знову. Коли в село вступили німці, то відразу чомусь облюбували дідову хату. Сім’ю виселили, а в хаті, у великій відремонтованій світлиці, влаштували стайню для коней. А в іншій половині жили самі. Сім’я ж поневірялася по сусідах.

Пережили війну. Бог зберіг живими й здоровими усіх дідових дітей: і тих, хто воював, і тих, хто був під німецьким чоботом. Узявся дід за хату, синів треба було женити. Найстаршому через дорогу нову поставив, а два молодших в батьківській жили через сіни. Коли моя мама вийшла заміж за мого батька і прийшла в цю хату, то мешкала тут велика сім’я — дід з бабою, дідова мати, моя прабабуся, мої дві тітки та дядько з дружиною. З моєю матір’ю було дев’ять осіб. Дід умів давати лад усім, ніхто ніколи не чув з цієї хати сварок.

Будували ще одну нову хату середньому синові всі гуртом. Повидавали дівчат заміж, потроху порожніла хата. А незабаром жорстока смерть підкосила й діда. Бабуся пережила діда на 17 років.

Залишилися в хаті тільки мої батьки. Та ненадовго. Доля розпорядилася по-своєму, дуже рано забрала батька від мами. Тепер мама сама у великій батьківській хаті, яку безмежно любить і ні за які гроші не хоче залишати, коли кличу до себе.

…Мажу хату і згадую, згадую те, що сама пам’ятаю, і те, що розповідали тітки і дядьки, покійна бабуся, слухаю материні спогади і намагаюсь вибудувати в ряд цілу історію мого великого роду.

Мажу хату — найріднішу пристань до мого дитинства, колиску мого великого роду.

Мажу стару батьківську хату, бережу її, як найсвятішу родинну реліквію.

Р.S. З часу написання цього матеріалу минуло 15 років. На жаль, уже нікого немає в живих з моєї великої родини. Десять років тому пішла з життя матуся Ващенко Катерина Пилипівна (в дівоцтві Мороз), 1929 року народження. Вона пережила мого батька, Ващенка Миколу Андрійовича, на 19 років.

А повернутися до написаного 15 років тому матеріалу саме зараз змусила хороша нагода — 100-літній ювілей хати.

Дідівська хата стоїть у Нижчих Верещаках досі. Уже давно там ніхто не живе. І хата, напевне, сумує за великою родиною. Щодня виглядає вікнами-очицями хоч когось з великої родини мого діда. Та ніхто вже не їде, не йде, бо всі дідові діти спочивають на сільському цвинтарі. А їх нащадки роз’їхалися по світах, влаштовували своє життя далеко від села.

Прикро, але й саме село вже зникає з карти України. На сьогодні у Нижчих Верещаках проживає 141 житель. Давно немає школи, клубу, магазину. З 1 травня закривають фельдшерсько-акушерський пункт. Залишається лише одне поштове відділення. Та чи й це надовго?

А хата сумує, бо й сусідки її уже стоять порожні. Життя села згасає. Тихо, як і люди, воно відходить у небуття, залишаючи слід в історії…