Українська мова і багато-багато вишиванок. Настільки багато, наскільки можна собі це уявити. І це не Карпати і не зйомки історичного фільму. Це – етнофестиваль «Країна Мрій» на Співочому полі у Києві. Нагадує велетенський ярмарок, концерт і пікнік в одному флаконі. Народні умільці демонструють свої вироби на Алеї майстрів, літератори декламують зі сцени, а сучасні козаки вправляються у бойових мистецтвах. Співи, танці та хороводи – словом, все як треба.
Ініційований музикантом Олегом Скрипкою фестиваль ось уже всьоме збирає на одній галявині усіх спраглих за українським колоритом. За цей час під патронатом «Країни Мрій» почали проводитись багато культурних заходів, з’явилося однойменне музичне видавництво. За словами Скрипки, фестиваль вийшов на новий рівень і зараз є чи не найчисленнішим в Україні. У вишиванках тут усі: бабусі, немовлята, іноземці…Навіть столичні бізнесмени 10-11 липня відволіклися від своїх справ і прийшли насолодитися концентрованим українським колоритом. І хоча вперше за історію фестивалю за вхід треба було викласти 30 гривень та вистояти чималу чергу, на Співочому полі яблуку ніде було впасти. На кількох сценах одночасно цілими днями проводилися заходи на будь-який смак. Іти на майстер-клас з народних танців або посидіти послухати українських казкарів – стримувала лише неможливість бути у двох-трьох місцях одночасно.
Поблизу однієї зі сцен народного співу кореспондентові «УЦ» вдалося поговорити з Сергієм Постольниковим, учасником гурту «Гуляйгород» (на фото). Музиканти родом з Кіровограда уже доволі давно збирають національний фольклор по селах та виступають з народними піснями. Молоді хлопці та дівчата з «Гуляйгорода» не лише популяризують народну музику серед сучасної молоді, а й роблять чималий внесок у вітчизняну археографію та фольклористику. 11 липня у рамках «Країни Мрій» проводився майстер-клас з українського танцю від «Гуляйгорода».
— Сергію, розкажіть про ваш майстер-клас.
— Це центральноукраїнська музика і танці – все, що нам вдалося записати в селах Полтавщини, Черкащини та Кіровоградщини, тобто в районі Кременчуцького водосховища. Дві скрипки, бубон і басоль (народний музичний інструмент, що нагадує віолончель. – Авт.) – це класичний музичний супровід для сіл цього регіону.
— Як відбувається процес запису матеріалу?
— Приїжджаємо в село, знайомимось з людьми, розпитуємо найстаріших. Таких найстаріших, які ще могли би добре говорити, співати…
— …танцювати…
— Ну, з цим, звісно, проблем більше. Але, повірте, є ще бабці-дідусі, які здатні такого гопака врізати! Крім того, шукаємо людей, які можуть грати на музичних інструментах. Зараз, на жаль, вже складно знайти, приміром, гарного скрипаля.
— Яку кількість сіл вам вдалося «дослідити»?
— Ми точно не рахували, ну десь близько ста набереться. Причому не можна говорити, що у Кіровоградській області пісні такі, а на Черкащині – зовсім інакші. Буває так, що сусідні села у плані фольклору кардинально різняться. Або навпаки: село у Черкащині, а як пісні послухаєш – чисті полтавці!
— Це ваше хобі чи основне місце роботи? Чи можна жити з українських народних пісень?
— Ну живемо ми в основному з виступів. Багато хто у гурті (зараз «Гуляйгород» складається з 10 людей) має ще якусь іншу роботу. Особисто я займаюся лише цим, а є у нас і вчителі шкільні, і аспіранти…
— У 2005 році ви з гуртом «Тартак» випустили альбом, у якому поєднано автентичний спів з сучасним хіп-хопом. Як народився такий сміливий проект?
— Тоді було це часом навіяно. Про українців ніхто нічого не знав, включно з самими українцями, тож нам просто необхідно було якось це популяризувати. Зараз усе це потроху перестає бути таким разючим.
— З якими ще стилями можна поєднати український етнічний спів? Чи поєднується він, приміром, із джазом?
— Запросто. До речі, це було б дуже цікаво. Я думаю, що музика з музикою, навіть дуже різна, при професійній обробці завжди може поєднатися. Все залежить від професіоналізму людей, які її роблять. А в цьому плані якість народжується з кількості. На 45 мільйонів населення нашої країни існуюча кількість автентичних колективів — це дуже мало. Джерел нашої історії, отих бабусь з дідусями, ще достатньо. Дефіцит скоріше у молоді, яка б цікавилася фольклором і збирала його. Це можуть бути не лише онуки кобзарів. Ми, приміром, з рештою гурту теж не виростали на народних танцях чи колискових, бо були дітьми міста.
— Як, на вашу думку, краще: Єлисаветград чи Кіровоград?
— Мабуть, Єлисаветград. Особисто я завжди був за історичні назви. Кіровоград – це теж історія, але є низка зауваг. Кіров нашого міста взагалі не стосувався, та й режим той був, м’яко кажучи, не зовсім гуманним. Різниця між назвами в принципі не надто суттєва, але все-таки історична назва – Єлисаветград. Вона і була у нашого міста найдовше. Хоча, якби хтось запропонував якусь доцільнішу назву…
— …тобто просто вигадати?
— Так, можливо. Але теперішню однозначно треба міняти, адже як дитина називається, так вона і живе.
— У різних селах одну пісню можуть співати трохи по-різному. У таких випадках ви обираєте одну з них чи намагаєтесь поєднати?
— Ні, жодних синтезів. Ми намагаємося дослідити саме найстаріші версії. Інколи це робиться фактично «з уламків». Бувало так: люди, які нам іще можуть пісню проспівати, знають лише половину тексту, а цілу пісню пам’ятають лише найстарші люди, однак вони її проспівати вже не можуть. От збирали їх разом, одних розпитували, іншим надиктовували, і так на очах відроджувалася пісня…
Уже після нашої розмови з Оселедчиком (прізвисько Сергія, котрим його нагородила його бабуся за його зачіску) у програму фестивалю несподівано втрутилася природа. Неймовірна злива з грозою і градом раптово накрила Співоче поле. Парасольки нікому не допомагали, асфальтом текли дощові ріки, а до палаток з напоями, куди всі бігли сховатися від зливи, пускали «лише жінок та дітей». Словом, коїлось щось таке, чого раніше за сім років на «Країні Мрій» не було. Лунали жарти про «руку Кремля» та «море задоволення».
Природний форс-мажор змусив більшу частину відвідувачів покинути фестиваль і бігти додому висихати, а вечірній концерт опинився на межі зриву. Однак все обійшлося, і ті, хто залишився, не були розчарованими. Та й наступного дня, 11 липня, природа була значно милосердніша до «дітища» Олега Скрипки. Попри все, «Країна Мрій-2010» впоралася зі своїм основним завданням: створити неповторну атмосферу українського етнічного колориту прямісінько у центрі Києва. Ну а те, що цього року все вийшло по-особливому, пішло навіть на користь. Буде що згадати.
