Эпатаж — ее второе имя. Литературные герои Ирэны Карпы матерятся, курят «травку», ведут аморальный — с точки зрения консервативной морали — образ жизни. Она сама может появиться на публике в одежде из секонд-хэнда и не скрывать этого, ее речь, как и язык ее книг, густо пересыпана жаргонными словечками, а подчас и откровенным матом. Критики называли ее «провокатором-извращенцем», «бунтаркой против собственной провинциальности» и даже «порнографом», обвиняли в аморальном влиянии на молодежь, представители которой являются ее основными, но не единственными читателями, однако критика для нее — как с гуся вода, тем более что со многим из сказанного выше она согласна и не видит в этом ничего зазорного.
Справка «УЦ»: Ирэне Карпе всего 26. В то же время она давно и хорошо известна в Украине и за ее пределами как музыкант (лидер альтернативной группы «Фактично самі», уже выпустившей 5 альбомов, которые неплохо продаются), литератор (романы «Знес Паленого», «50 хвилин трави», «Фройд би блакав» — в пятерке «Книги года Би-би-си — 2005», «Перламутрове порно», Bіtches get everythіng), журналист (публикуется в целом ряде журналов, в том числе «Молоко», Extreme и других), телеведущая (в прошлом — программы Sex Cetera на ІCTV, позже — «Первой Экспедиции» на «Интере»). Является лауреатом награды «Модный писатель-2006». Помимо всего этого, Карпа выступала в амплуа киносценаристки, актрисы («Аутизм», «Компот») и режиссера — фильм «Київ. Lіmіted Edіtіon», документальное кино о киевской лимите — провинциалах, ищущих и находящих свое «место под солнцем» в столице. В нем, как и в большинстве работ Ирэны, очень много автобиографического — сама Карпа уроженка Черкасс, в свое время жила с родителями в Ивано-Франковске, потом — в карпатской Яремче, переехала в Киев в 1998-м, поступив на отделение французской филологии Киевского национального университета, и осталась…
«Мстива Попелюшка, інфернальна Принцеса чи просто будяк нової української літератури. “Якби її не було, її довелося б вигадати…”, — безсило знизують плечима поважні критики. — Інші ж з усіх сил скрегочуть зубами, бо її явний імідж негативного героя відкриває чакри і шанкри їх ретельно схованої зіпсутості, замаскованої під моралізаторство і доброчинність. Провокація — Карпин метод. Все легко, просто і красиво» — цитата из аннотации на новую книгу эпатажной писательницы Bіtches get Everythіng (англ. «Стервы получают все» — ред.), представить которую — явление для Кировограда редкое, почти уникальное, автор приехала в наш город сама — в рамках всеукраинского тура.
Во время презентации, прошедшей в прошлый вторник в фирменном магазине издательства «Книжный клуб» (ТЦ «Фуршет»), журналисту «УЦ» удалось не только «отхватить» экземпляр книги, подписанный автором, но и побеседовать с Ирэной с глазу на глаз, когда схлынула волна охочей до автографов молодежи…
Она утверждает, что ни за какие деньги не пошла бы работать в офисе, не стала бы вести русскоязычную передачу на украинском телеканале или петь нудную «попсу» про «очи-ночи» и «плечи-вечер», заявляет о «януковичезации» украинского телевидения и культуры вообще. Она считает, что День Святого Валентина придумали производители шоколада, чтобы поднять продажи. Ее суждения кому-то могут показаться спорными, кому-то — неприемлемыми, однако ей на это, как говорится… — в единомышленниках Карпа недостатка не испытывает…
И последнее. Будучи переведенным на русский (или какой-либо другой литературный язык), ее интервью полностью утратило бы «аутентичность». Поэтому — читайте без изменений:
— Вы, по вашим словам, не принимаете «януковичезацию» украинской культуры. Как по-вашему, должны ли люди искусства принимать участие в политической жизни страны, или наоборот: имеют ли они право в ней не участвовать?
— Для мене Україна — це така велика корова, яка їсть травку і забуває час від часу, що в неї є рога. Під час революції вона згадала, що рога є, і типа «Шо такоє? Я, канєшно, корова, але я нормальна корова і можу за себе постояти!»
Тоді я і інші митці, ми виступали на Майдані, ще була ця фотка, яку «Франц-прес» зробили, де я у оранжевій хусточці, така, як Фатіма, — вона і на «Ньюсуіку» була на обкладинці — це я не то що хвалюся, просто згадую, що тоді я дійсно всім цим якось жила, і не тільки я одна… Я маю на увазі митців — ніхто не лишався осторонь, мовляв, «Ой, я такий митець, посиджу вдома, стишки попишу» — це просто був потяг такого колективного несвідомого, коли треба було вийти всім — і «тьолці» в норковій шубі, і бабушці з варенням на хлібі.
Тому, мені здається, митцям обов’язково потрібно займатися політикою, звісно, не всім, тим, хто має харизму, сили, тому що реформувати є дуже багато чого. Мене особисто цікавлять здебільшого якісь соціальні моменти — я дбаю про людей, про людей, які інакші, тобто не про якусь там широку масу, а саме про маргіналів, які з неї вибиваються. Це й наркополітики стосується, і культурної політики багато в чому… Я думаю, що з часом я цим займуся більш детально, тому що країні потрібен якійсь Че Гевара свій, так чи інакше.
Я не претендую на його роль, але скільки ж так можна, мені просто соромно жити в такій країні, де тебе всі тримають за «лоха». Ми раз показали, ми не «лохі», а тут дальше — «нє, ви лохі, назад в стойло!». Це, власне, зараз і відбувається — це тій корові кажуть. А їй треба стати нормальним биком на кориді, який порве тореадора. Але битись треба з тореадором, а не з дояркою…
— К слову, о наркополитике: в ваших книгах часто встречаются сцены употребления легких наркотиков. Что это — пропаганда, какой-то протест, попытка привлечь внимание общества, государства?
— Ми робили «Марш свободи» — за декриміналізацію, наприклад, тієї дози марихуани, яку людина тримає для свого вжитку… Марихуана набагато менш шкодить, ніж важкий алкоголь, який, знову ж таки, продається у будь-якому ларьку о будь-якій годині ночі в нас, але уряд з цього гребе нефігові бабки, так само, як і з продажу тютюну — будь-хто з медиків скаже, що рак легень від тютюну швидше настане, ніж від вживання марихуани…
Тобто в мене абсолютно якась така «лайт»-версія цих наркотиків в книжках, я не пропагую, і, можливо, вони навіть в набагато більшій мірі з’являються в моїх книжках, ніж у моєму житті. Але це — саме для того, щоби до людей, які є інакшими — ну курить там собі траву, ну там Боб Марлі (исполнитель музыки в стиле регги, культовая фигура, выступал за легализацию марихуаны — ред.), тобто є частиною якихось певних маргінальних культур, щоб до цих людей відносились нормально, а не як до якихось порочних уродів. Будь-де на Заході це нормальна штука, багато де дозволений продаж…
Ми не хочемо, щоб це легалізували — Україна до цього не готова, звичайно ж, просто аби міняти, ламати якісь стереотипи… Тому що це неправильно — якого хрєна: от, набухався, жінку побив — «мужик!». Так людина, яка покурила трави, сидить собі і втикає, і нормально, вона ні до кого не піде нічо робити…
Контроль держави повинен бути сильним в першу чергу за продажем трамадолу, який є в принципі замінником героїну, тому що це повний п…ц — в східній Україні, де усі ці мрачні шахтьорські райони, молодь, ну, «гопники», звичайно ж, вони всі толпами зависають на трамадолі. І це нормально, держава не забороняє його продаж! Ну, типу, по ідеї, він не відпускається без рецепту, але все одно — Коля-Вася-Петя пішов у аптеку до знайомого і купив все що хотів… А от за «траву» капєц — «ну як, це ж наркотики, який жах…» і т.п.
— Вы всегда позиционировали свое творчество как антикоммерческое, антимодное, тем не менее, ваши книги и альбомы группы «Фактично самі» неплохо продаются, сейчас ваше издательство проводит грамотно организованный промо-тур по городам Украины — означает ли это, что вы начинаете «съезжать» в попсу, коммерцию, ремесло?
— Нє, в «попсу» я не з’їду — ти не уявляєш, скільки там завжди обурених є, «а як же ж мораль» і так далі. Це як Мерилін Менсон — він же ж не «попса», хоча звичайно він продається добре, його там спалюють — я буду тільки рада, якщо організують якийсь комітет по спалюванню моїх книжок, стопудово буде якась секта, яка це зробить, чи там «скіни» (сокр. от «скинхеды» — ред.), які мене ненавидять, тому що я виступала з прапором Ефіопії. Мене реально хотіли вбити «скіни» — після фестивалю «Рок-січ» в Києві мене вивозили охоронці, моя машина їхала окремо через якийсь там непонятний хід…
Це дійсно хороше питання — я намагаюсь цього уникати, треба постійно триматись «на балансі». Не думаю, що я коли-небудь стану якимись контркультурними «поющими трусами». Якщо у тебе є якийсь стержень, якийсь зміст — я вірю, що в мене він є (інакше з моєю зовнішністю і моїм зростом я б навряд чи чогось досягла). Не «зпопсишся», якщо сам не продашся — є такі певні «дєятєлі», які колись робили дуже кльову музику… Але разом з тим, що ти стаєш таким «лизожопським», політкорректним, і музика в тебе така ж стає — це все йде hand іn hand (рука об руку — ред.), що називається…
Ми робимо те, що нас пре — якщо воно буде продаватись, це буде значити тільки те, що в Україні до цієї музики і літератури отримали доступ більше людей. Я вірю, що люди є, — не можна вважати всіх «лохом» і давати там, блін, пісні про «пупсіков», чи там «Владімірській централ» про ще якусь х..ню, що от, всі мають від них пертися. Молоді є більше, яка може потенційно хавати кльову музику, їй просто треба її показувати. І якщо література там моя, інших молодих і хороша музика будуть продаватися, ясно, що я не буду плакати з цього приводу.
— В одном из своих интервью вы говорили о «тридцатилетних мальчиках» шоу-бизнеса — не боитесь ли вы сами оказаться в числе «вечных подростков», учитывая то, что ваша аудитория в большинстве своем — подростково-молодежная?
— Та нормально, я цим не парюся — в мене нема якогось комплексу «дєвочкі-подростка», тіпа шо от всьо, капєц настане. Я думаю, що, коли я стану стара, в мене буде куча онуків — мені дуже подобається вислів одного політика американського — «не заводьте собі дітей, а тільки онуків». Пиріжки пекти, щось ще буду… Коли мені стукне багато років, я займуся так, серйозно вже, екстремальними видами спорту, тому що думаю, що краще загинути, зірвавшись десь зі скелі чи з лідника, ніж з крапельницею, будучи вже овочем.
В кожного віку є якісь свої плюси — це от мій основний мессідж, якщо я зараз надихаю підлітків і молодь, які молодше мене, там плюс-мінус, то чим старша я буду ставати, тим і аудиторія моя буде старша. Я завжди пишу щось адекватне для свого віку — те, що я написала у вісімнадцятирічному віці, зараз пре вісімнадцятирічних дівчат, і так далі — коли мені буде 35, я буду просто підтримувати живих жінок, які в 35 років не перетворилися в машини для варки борща…
