Експрес-урок здорового глузду

Цього чоловіка впізнає, мабуть, більшість українців. Автор і ведучий «Експрес-уроків української мови» на каналі «1+1» Олександр Авраменко зовні зовсім не схожий ані на вчителя української літератури, ані на науковця та автора підручників. Більше – на шоумена: стильний, харизматичний, з чудовим почуттям гумору, взагалі дуже приємний у спілкуванні молодий чоловік. Проте саме до нього особисто звертаються політики, актори, телеведучі для того, щоб вдосконалити свою мову або навіть вивчити її з нуля. Останній зірковий учень Авраменка – Володимир Зеленський.

Навіть якщо ви не впізнали Олександра в обличчя, то, напевне, знаєте його голос, вже дванадцять років 9 листопада він читає по радіо (а тепер і по телебаченню, і в онлайн-трансляції) диктант національної єдності. В минулому році його писали не тільки в Україні, але й в Китаї, Таїланді, Польщі. «Це такий гарний масовий психоз, – каже мовознавець. – Мені дуже подобається. В Азії люди вставали о четвертій ранку та приходили під посольства, щоб разом з нами писати диктант. Якби я його не читав, то мені й самому було б цікаво його написати, просто згадати шкільні роки, згадати, як ручка скрипить».

Якщо замислитися, то і диктант національної єдності, і експрес-уроки на телебаченні – речі безпрецедентні: дорослі люди, яким це не потрібно для роботи, завдяки Олександру Авраменку із задоволенням беруться до навчання.

Минулого тижня найголовніший популяризатор української мови побував у Кіровограді, зустрівся з вчителями української мови, з учнями школи № 6, представив свій посібник для дорослих «Українська за 20 уроків» і дав невелике інтерв’ю «УЦ». Чесно кажучи, після спілкування з Олександром Авраменком мені самій дуже захотілося в нього повчитися.

Друга рідна мова

— Ви із Запоріжжя, тож виникає питання: українська – це ваша рідна мова чи друга?

— В мене тато – селянин, а в селі панує українська мова в Запорізькій області, як, мабуть, і у вас в Кіровоградській. А мама – городянка, і вона російськомовна. Тож у мені поєдналися дві культури та дві мови. Зараз мені, звичайно, хочеться сказати, що моя рідна – українська. Але насправді російська теж рідна.

Старшокласники питали Олександра Миколайовича, чи любив він українську мову в школі та чому взагалі пішов на філфак.

— Мабуть, я повинен сказати: «Змалку любив калинову, солов’їну». Але ні. Мені більше подобалася російська література. А вступати я збирався на фізмат. Моя дівчина йшла на філфак, і я пішов з нею. Мама до третього курсу не знала, що я навчаюся на філологічному факультеті. Якось приходжу додому, а вона плаче: «Ти! Ти!» Я не розумію, що я такого зробив. А їй на заводі люди розповіли, що я дуже добре навчаюся, і сказали де. Я їй залікову показую, там тільки п’ятірки, кажу: «Мені дуже подобається». А вона сльози витирає: «Що ж це тепер буде?..»

— А що з дівчиною? – питають школярі.

— З якою? – не відразу зрозумів Олександр. – А, з нею все гаразд, після першого курсу ми одружилися, і в цьому році нашому синочку виповнюється 25 років.

Після закінчення педагогічного університету Олександр Авраменко кілька років працював у школі, а потім вступив до Українського вільного університету у Мюнхені. Він пояснює:

— Я вже був сформованим спеціалістом, мав досвід. Я поїхав, щоб здобути європейський диплом і мати право викладати по всьому світі (у нас дуже багато шкіл, де викладають українську, у Сполучених Штатах, у Канаді, у Бразилії, в Іспанії – 90 шкіл, у Празі). У них є факультет слов’янської філології, там я за два роки здобув вищу освіту. Але потім я зрозумів, що тут більше можу зробити, ніж там. Там зовсім інший рівень викладання, потреби інші: там – мінімальні, а тут все по-серйозному.

Проте, здається, саме цей вихід у світ дав Олександру змогу стати тим, ким він є. Незашореність, відсутність страху відійти від програми, бажання не стільки передавати знан­ня, скільки зацікавити своїм предметом – це перше, що впало у вічі під час його спілкування з вчителями (спочатку я написала «кинулося у вічі», а потім випадково натрапила на експрес-урок Олександра Авраменка «Кидатися в вічі може лише люте кошеня» і виправила помилку). Навіть не віриться, що наше міносвіти дозволило цій людині писати підручники та складати програми для ЗНО.

Не про калину та малину

У минулому році Олександр Авраменко видав підручник для восьмого класу з української мови. Зовні підручник більше схожий на глянцевий журнал – яскравий, великого формату. До підручника додається диск, проте автор наголошує, що це вже данина минулому, – крім диску, в кожному уроці посилання на його канал в YouTube, щоб кожен учень на уроці чи вдома міг в телефоні подивитися ролик. Ролики – про мовні помилки Потапа, Каті Осадчої і т.п. Цікаво восьмикласникам? Безумовно. В підручнику – інтерв’ю Кузьми Скрябіна та Святослава Вакарчука, висловлення Коко Шанель та розповідь про замки України. В цих текстах восьмикласники шукають звертання та роблять синтаксичний розбір речення, вивчають правила оформлення прямої мови і т.п.

— Ці теми викликають в учнів бажання говорити, – пояснює автор підручника. – Якщо я відкриваю підручник і читаю «обрізали крила народу-орлу», «козаченько зажурився» чи там «калина-малина», я відразу розумію: це нудно. Теми про українську історію, традиції, звичайно, повинні бути, але не тільки вони! Щоб в учнів не складалося враження, що українська мова задовольняє потреби минувшини. Коли «калина-малина», то дітям нема про що говорити.

Підручник для 8-го класу вийшов тільки минулого року, але його вже обрали для своїх учнів 15% вчителів-предметників – це дуже багато для консервативного освітянського середовища. Мабуть, відіграла роль і репутація Авраменка як автора цікавих і доступних підручників з літератури (за ними сьогодні навчаються 70% школярів).

— Якщо дитина відкриває підручник Степанишина й бачить «Котляревський», а далі 32 сторінки (32!) чорно-білого суцільного тексту, що вона відчуває? Мені, до речі, як філологу дуже подобається підручник Степанишина. Як філологу. А ми ж не готуємо філологів і літературознавців, ми готуємо читачів. А на уроках мови – людей, які зможуть грамотно висловити свою думку. Це найголовніше, а не «відмінювання іменників на -єр, -їр». Принципи науковості та доступності, звичайно, рівні. Але якщо підручник дитині недоступний, то, який би науковий він не був, він мертвий!

За тим самим принципом «не про калину і малину» створено посібник «Українська за 20 уроків», який, на думку автора, стане при нагоді і старшокласникам, і дорослим людям, які хочуть вдосконалити свою мову. Він і складений на основі занять з дорослими – політиками та зірками, які зверталися до Авраменка, телеведучими, для яких він проводить курси.

І в телевізійних експрес-уроках, і в підручниках велику увагу педагог приділяє фразеологізмам, українським прислів’ям і приказкам. Якщо замислитися, то люди, для яких українська мова друга, навіть ті, хто говорить нею легко та грамотно, такі конструкції вживають рідко (я це з особистого досвіду знаю). Але ж саме фразеологізми та прислів’я роблять мову яскравою та соковитою! Говорячи про суржик, Авраменко, наприклад, каже «Укусна конфєта «Бєлочка»» – і всім відразу зрозуміло, про що мова.

Так сталося, що за кілька днів до Авраменка в Кіровоград приїздив професор Колумбійського університету Юрій Шевчук. Він теж зустрічався з вчителями та говорив про те, що, на його думку, треба відмовитися від усього, що було привнесено в українську мову з російської. Вчителі запитали думку Авраменка з цього приводу.

— Так, українська мова була зрусифікована. Цього не заперечиш, – каже філолог. – Мабуть, в чомусь треба повертатися до суто української мови. Але я ніколи не скажу, наприклад, «гобі» – воно для мене неприродно звучить. В мене був експрес-урок про рибалку й риболовлю, де я казав, що якщо чоловік каже: «Я люблю рибалку», то він, мабуть, нетрадиційної орієнтації, тому що рибалка – то російською «рыбак». І я вживав слово «хобі»». «Знавці» мене ледь не четвертували: тільки «гобі»! Але якщо у власних назвах (Гельсинки, Гемінгвей) – це ще якось сприймається, то у широковживаних словах типу «хобі» це дуже дратує.

«Укусна конфєта «Бєлочка»»

Розмовляючи зі старшокласниками, Олександр Авраменко наголошував: сьогодні в Україні не можна стати успішною людиною, не володіючи українською мовою:

— Звичайно, важливі професійні якості, але якщо ви хочете стати харизматичною особистістю, вести за собою людей, то мова дуже важлива. Подумайте самі: якщо навіть Зеленський – заможний чоловік, дуже популярний, дуже зайнятий, не шкодує часу на те, щоб вдосконалювати свою мову, то, мабуть, це потрібно.

— А російською мовою ви спілкуєтеся? – питають учні.

— В Україні – ні. Намагаюся не спілкуватися. Не тому, що не знаю її чи не люблю. А тому, що я маю виконувати певну місію, не тільки гроші заробляти, але й бути дороговказом, демонструвати те, що пропагую. Але за кордоном – так. Якщо персонал готелю розуміє російську та не розуміє української, то навіщо мені їм мозок ламати?

Проте нам в інтерв’ю Авраменко розповів, що якщо мова не йде про публічних людей, то й «укусна конфєта» – це не страшно.

— Зараз багато людей переходять на українську, але говорять при цьому жахливо, іноді це звучить навіть комічно…

— Коли я вчився грати в боулінг, то перші кроки теж були досить комічними. Мабуть, в будь-якій справі перший млинець нанівець. Є люди, які схильні до вивчення мов, а іншим опанувати мову дуже складно. Взагалі це дуже добра тенденція, позитивна. І я всіма руками і ногами «за».

— Що б ви порадили читати, слухати, щоб швидше й краще опанувати мову?

— Українські переклади зарубіжної літератури. Це найкраще, що може бути для вивчення мови. У нас дуже потужна перекладацька школа. Беріть класику, Золя, наприклад, або із сучасних авторів Муракамі. Перекладачі настільки ретельно шукають слова, щоб передати, настільки майстерно, що мені іноді здається, що вони перевершують оригінал.

Але не переклади з російської! Переклади російських авторів іноді бувають не дуже вдалі. Наприклад, «У лукомор’я дуб зелений», звідки те лукомор’я, що воно таке? Але частіше враження неприємне просто тому, що ми з вами добре відчуваємо російську мову і переклад наче спотворює її, правда? Я вважаю, що якщо ми добре знаємо російську мову, то навіщо читати її в перекладі? Це ж дурниці.

— Як ви вважаєте, те, що сьогодні в школах не викладається російська мова, покращує знання української мови чи навпаки?

— Трохи покращує. Коли було дві мови, діти дуже часто плутали «е» і «є», «и» та «і» українські і російські. Зараз цього майже немає. Але сказати, що значно грамотніше стали, то ні.

Я скажу крамолу одну, мабуть, комусь не сподобається. Чим більше мов вивчаєш, знаєш, тим краще. Зараз, може, не модно говорити про російську мову. Але чи російська, чи чеська, чи англійська – неважливо, будь-яка мова зайвою не буде. Якщо є можливість її вивчати, то навіщо від неї відмовлятися?

Звичайно, всі люди, які живуть в Україні, мають знати українську мову. Але я реаліст. В Україні завжди говоритимуть російською мовою. Ми народилися і з молоком матері її взяли. Я вважаю, що не треба зраджувати свою маму. Не можна називати російську «мовою окупантів», що, мама – окупантка? Звичайно, коли Путін сказав «Ми пришли защищать русскоязычное население», то він дуже нашкодив цьому населенню. Але треба ж мати здоровий глузд! Я український філолог, я веду передачу на «1+1» про чистоту мови, найрейтинговіша програма, до речі. Але навколо мене теж багато отих «патріотів», які тобі очі видеруть і які мене звинувачують у недостатності патріотизму…

Тож читайте хороші переклади, дивіться «Експрес-уроки української мови» на каналі «1+1» або на YouTube – вони коротенькі (2 хвилини) і дійсно дуже цікаві, намагайтеся запам’ятовувати фразеологічні звороти та не соромтеся говорити українською, навіть якщо ваша мова поки що недосконала.

— Людей, які говорять грамотно, насправді дуже мало – в будь-якій країні, – каже Авраменко. – Хто повинен говорити бездоганно? Телеведучі, журналісти, актори, вчителі, письменники. А для всіх інших це, мабуть, і не обов’язково.

Ольга Степанова, фото Олени Карпенко, «УЦ».