«Присвячую цю повість трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві», - так починається найвідоміший твір нашого земляка Віктора Близнеця «Звук павутинки». І, мабуть, ці слова могли б стати епіграфом не тільки до всієї його творчості, але й до всього його життя.
Могли б стати… Віктор Близнець — чудовий дитячий письменник, який створював чарівні світи на сторінках своїх книг, - зловживав алкоголем (як, власне, і Шевченко, і Єсенін, і Хемінгуей, що, мабуть, не робило їх гіршими письменниками) та ще й власноруч вкоротив собі життя у 48 років. З радянських часів ці факти не те щоб приховували, але намагалися не афішувати. Це цілком зрозуміло, коли мова йде про дитячого письменника, твори якого вивчають в 3, 5, 6 класах. Проте хрестоматійна біографія «народився, вчився, написав» не дає побачити живу людину. Мабуть, саме тому, усе це й захотілося написати на самому початку матеріалу про Віктора Близнеця — не для того, щоб очорнити його, а для того, щоб наголосити: письменник, який не втратив дитячого захопленого сприйняття світу, твори якого пронизані сонцем і щастям, у житті був людиною глибоко нещасною, надламаною. А ще він відчайдушно шукав співрозмовника, писав дуже багато листів — не тільки друзям і колегам, а й своїй першій вчительці, односельцям, майже незнайомим людям. Коли ми запитали про нього у літературознавця Володимира Панченка, той відповів: «Я дуже мало знав його. Власне, я тільки один раз з ним бачився. Але він написав мені три листи, дуже відверті… Він був дуже вразливою людиною, схильною до критичного ставлення до себе, аж до самоїдства. Належав до таких натур, які складні для себе самих. Розумієте, про що я? Є люди самовпевнені, переконані у своїй правоті, безапеляційні, категоричні. Близнець був повною протилежністю. Він постійно сумнівався, мучився».
Відразу хочемо перепросити у багатьох дослідників творчості Близнеця, його друзів, яких в Кіровограді немало, людей, які його знали, за можливі неточності. Для нас Близнець цікавий перш за все тим, що все життя — і в дитячих, і в небагатьох дорослих творах - він писав про наш край. Десь зустрічаються назви Бобринець, Кіровоград, Компаніївка, Володимирівка і Першотравенка. Десь — абстрактне невелике село, звідки батько везе героя в райцентр, в шкільний гуртожиток (Близнець жив у Володимирівці, а в старших класах навчався в Компаніївці), безкраїй компаніївський степ… На тлі цього — і чарівний світ дитини з уявними друзями і казковими монстрами, і розповіді про війну, знов-таки з точки зору маленького сільського хлопчика. Все життя Близнець писав про власне дитинство.
Далі — слово самому Близнецю.
«У голодовку, перед паскою»
У своїй автобіографії, написаній для Антології дитячої літератури, Близнець зазначає:
«Народився я року тисяча дев’ятсот тридцять… але тут і починається плутанина в моїй біографії. Справа ось-бо в чому. Коли першої післяокупаційної осені пішов я до школи, суспільство зацікавилось моїми анкетними даними. «Рік народження?» — запитала вчителька. Я солідно підсмикнув парусинові штанці і сказав щиросердо: «Не знаю, тьотю…» (…) Тому-то й звернувся за довідкою до інстанції, найавторитетнішої в таких питаннях, тобто до матері. Ненька довго пригадувала, коли ж з’явилась на світ її четверта дитина. «Що в голодовку, це точно, - сказала мати. - А от о якій порі?.. Дай боже пам’яті… Ага, я лежала слаба тобою, а на долівку — кап-кап, стеля потекла. О’ Весною було. Помню, цибулинним одваром пахтіло… дівчатка з глини яєчка ліпили — видно, сердешні, до паски збирались…» Так, не довго мудруючи, на сімейній раді постановили: висхідним пунктом мого існування вважати 10 квітня (бо 10 — кругле число) 1933 року. Не менш складне питання — національність. Якби хто забажав по паперах вивчити наш родовід, то нічого не второпав би. В документах записано: батько — росіянин, мати — українка, старші діти — білоруси, менші — українці. (…) В тридцяті роки переїхали вони на Україну, в південні степи. Хто тут народився — українці (було шестеро дітей, а лишилось троє; в одної сестри, правда, померла ще й маленька дочка, а тоді вже й вона сама; а про смерть другої сестри, Ліди, я сказав у «Парусах над степом»). Саме тут, у маленькому степовому селі Володимирівці, я й побачив світ, далекі імлисті обрії, сиві полинові рівнини, що нагадували хмаристе небо і тонули в ньому. Небо й степ — оце й заповнило душу, все моє життя — мабуть, до смертного часу. Степ, і небо, і спека, і курява на шляху, і хлопчачі далекі мандри — цього не забути ні вві сні, ні в лихоманці. Ви питаєте, що найбільше вразило мене в дитячі роки. Вражало, аякже, і не раз. Ну хоча б таке, почуте від батька. Було це незабаром після того, як наші дівчатка ліпили з глини пасочки. Батько, артільний бригадир, пізно повернувся з поля. Дома — нікого. Темна пустка. Мати — в лікарні, туберкульоз її підкосив. Діти порозлазились хто куди — на траву, на козельці, на ранні ягоди. В сирому кутку, під ослоном, батько знайшов тільки найменшого: воно ще, звиняйте, і навкарачки не лазило. Ото, мабуть, випало з колиски, котьки-навкотьки під ослін, та й заснуло. Батько облапав немовля — геть захололо, не дише. Лишалось на стіл покласти, свічечку запалити. Та бувалий вояка нагрів скоріше води, обгорнув пелюшками безкровне тільце і давай парити, розтирати і штучне дихання робити. Аж ось дитина розтулила погасле око і стиха заквікала. Так повернув батько до життя автора цієї «довідки». (…)
Найбільше в житті я любив піч, зимові вечори, коли батько вилазив до нас, нам одразу ставало святково тісно на черені, і батько, підклавши свої гіллясті руки під голови дітей, починав розповідати. Він був столяром і свої спогади оздоблював так же майстерно, як, скажімо, скриньки або полички. Він творив поеми, повісті й драми, в яких гриміли шторми революції, билися й умирали мужицькі полководці, філософи і правдолюбці (колись, як буду живий та дужий, я напишу книгу з батькових оповідок, це буде світла книга, бо батько любив сувору красу в житті і в людях). Він був для нас першою книгою, першою школою, відкривав для нас землю батьків, її родильні муки і весільні торжества. Для нас, малих, це було як причастя до святині, до таїни нашого земного бога. Такий трепет охопив мене пізніше, коли я прочитав Ю. Яновського, його епічних «Вершників», де сказано про наш (про наш!) компаніївський степ. Про наш буденний степ — і так велично! Пам’ятаєте?
«Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг…»
Товариші упорядники!
Треба бути каменем, травою, лушпинням, щоб мати такого батька, такий степ, такі вершини літератури, як «Зачарована Десна» і «Вершники», - і не спробувати самому писати. Це кличе, підносить і… пригнічує. Пригнічує, так! Бо відчуваєш: ти неук! Бо відчуваєш: ти епігон! Твоя писанина — сіренька тінь і від вершин життя, і від вершин літератури… А пам’ять дитинства намогливо стукає в груди, і примушує, і спокушує: пиши… пиши, що вийде…
Як писати? Як увібрати в своє слово і мудрість, і безглуздість життя?»
Події Великої Вітчизняної Близнець описав в першій своїй повісті «Паруси над степом» про компаніївських Грея і Асоль — Ліду Поліщук та Гришу Хмельового:
«Десь далеко гриміли жорстокі бої, десь за горбатими степами вирішувалась доля Табунчанського, і село болісно чекало: що буде сьогодні? Що трапиться завтра? Кожного дня жінки прощалися з чоловіками й синами на греблі, прощались мовчки, без сліз, і повертались, німі, постарілі, в село, хутчіше бралися за роботу: треба, кінчати жнива, вивозити хліб, відправляти худобу в тил… (…)
Ну, то як воно там, на фронті? — кидав хтось із сивобородих.
І сипались звідусіль таємничі слова: артилерійські заслони, оборона по Бугу, Первомайський плацдарм. Коли чулось авторитетне: «Побачите — каюк германцю на Бузі! Отам і здохне», - хлопці полегшено зітхали: Буг десь на заході. Та інший голос заперечував: «У них сила — ого! До Дніпра, кажу вам, пертиме!» І знову стискалось серце: Дніпро ж на сході, за ними!»…
В перший клас Близнець пішов в одинадцять років, після окупації, до початкової школи, де вчителювала його мати. Пізніше він згадував, що щовечора вона фарбувала старі газети крохмалєм і потім писала на них букви, відтворюючи по пам’яті «Буквар», щоб назавтра знову перефарбувати та написати нові букви.
Середню школу закінчив у сусідній Першотравенці. А в старших класах мусив навчатися в Компаніївці. Про ці части він згадує в іншому творі — «Древляни»:
«Батько штовхає санки. Власне, він штовхає коней, які вибилися з останніх сил, а санки підняв за полоззя і несе на руках, несе перед собою, тонучи в снігу. Він підпихає коней і тягне мене.
За годину ми були в райцентрі, в шкільному гуртожитку; я відігрівався на лежанці, холод і страх поступово виходили з мене, у вікно бився крильми білий птах бурану. Я спатиму на лежанці, у завію більше ніхто не приїхав з далеких сіл, а завтра, якщо розпогодиться та повеселішає небо, побіжу до школи. Може, й не піду на уроки, видихатиму страх і мороз. А батько? Він не роздягався, стояв коло дверей у зашкарублій шинелі, витрушував сніг із-за пазухи. Він сказав: «Покурю — і назад». Назад — це п’ятнадцять кілометрів до нашого села. П’ятнадцять кілометрів завірюхи, сипучих снігових барханів, білої пітьми.
Він штовхає сани і на повідку тягне задубілого сина.
(…) Хіба він тягнув лиш мене? На власному горбу батько вивозив цілу хуру домашнього клопоту. Шестеро дітей. А хвора мати, а робота в колгоспі? І не його вина, що трьох із нашої хати понесла течія в сивий туман. Не його вина, бо він кожному одривав гарячий шмат своєї душі».
«Сюжети видивлявся серед хмар»
Закінчивши школу із золотою медаллю, Віктор Близнець у 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Його однокурсниками були Василь Симоненко та Микола Сом. Ще студентом одружився.
У 2003 році в «Вечірній газеті» було опубліковане інтерв’ю Світлани Орел з вдовою письменника Раїсою Близнець. Та згадувала:
«Мені було тоді 17 років. Віктор приходив до студентів, які квартирували у наших сусідів. Квартири були комунальні, із загальною кухнею.
Вільний час він проводив або в бібліотеці, або на природі. У неділю, частенько із самого ранку, ми, взявшись за руки, бігли по бульвару Шевченка (а я жила тоді біля площі Перемоги), через Хрещатик у Першотравневий парк, де гуляли мало не цілий день. Скільки віршів він мені читав — і Лесі Українки, і Шевченка, і Пушкіна, і Єсеніна. Ми були молоді, бідні, за теперішніми мірками просто злиденні, але як цікаво і захопливо ми спілкувалися. Віктор дуже любив оперу, особливо класику. В університеті, де він вчився на факультеті журналістики, квитки в оперний театр можна було брати по 50 копійок. Там, на гальорці, ми передивилися тоді всі вистави.
А ще ми їздили у Пущу Водицю на останню лінію, де є величезне озеро. Брали човна напрокат і запливали далеко-далеко. Там на воді росли величезні лілії, які чомусь здавалися мені зорями. Десь на піщаному березі він любив причалити, лягти на землю і довго дивитися в небо. Силуети хмар його фантазія перетворювала на казкових героїв. Думаю, чимало сюжетів майбутніх творів він видивився отак, серед хмар».
Після закінчення університету був кореспондентом «Комсомольської правди», завідувачем відділу газети «Комсомольское знамя». Але згодом ставав молодше і молодше — перейшов в журнал «Піонерія», потім почав друкуватися в «Малятку».
Свої перші дитячі оповідання Віктор Близнець показав Всеволоду Нестайку: «І от він прийшов — середній на зріст, присадкуватий, з вишневими очима, які він… сором’язливо одводив убік, — згадував потім Нестайко. - Поклав мені на стіл тоненький рукопис. І одразу ніяково попрощався й пішов. У рукописі було всього чотири оповідання. Але він даремно соромився. Оповідання були по-справжньому талановиті, свіжі, щирі, написані соковитою народною мовою… Віктор доніс ще кілька оповідань. Так склалася його перша книжка «Ойойкове гніздо»».
Невдовзі у Близнеців народився син Юрій, потім донька Ольга. Але вони продовжували жити в одній кімнаті в комуналці, де колись познайомились. Олена Шарговська в статті «Він був чудовою мішенню для стукачів» («Газета по-київські», 2013) пише: «Перші роки жили всі разом — із дружиною, її матір’ю та маленьким сином — в одній кімнаті, у комуналці в провулку поблизу Київського цирку. Там була страшна тиснява — стояли стіл, диван, дитяче ліжечко, розкладачка, описував у спогадах Василь Маковецький. Нині йому 82 роки, а тоді, 1957-го, він був журналістом-початківцем і деякий час жив у Близнеців. Якось казав, що кидатиме роботу. Віктор умовив його залишитися, запросив до себе: Василеві не було де зупинитися в столиці.
— Поки що поживеш у нас, якось переб’ємося, - переконував Маковецького Близнець. - Мама і Рая спатимуть на дивані, я на стільцях, а ти на розкладушці під столом. А хочеш, я під столом, а ти на стільцях? Усе ж тепліше, ніж у редакції чи на вокзалі.
Василь обрав розкладачку. Вранці, прокинувшись, набив ґулю об стіл. Близнець тільки підсміювався: у таких умовах він жив, і вони, виглядало, його не обтяжували. На витонченого інтелігента, згадує Маковецький, він не був схожий: «Рука у Віктора була зовсім не письменницька, при невисокому його зрості несподівано міцна й велика, доброго селянського ліплення рука. Коли йому в розмові щось не подобалося, він опускав очі долу і починав сердито посапувати, ніби задихувався»».
Остаточно покинувши журналістику заради літератури, працював Близнець не вдома, в комуналці, а в будинках творчості, в основному в Ірпені. Ще один цікавий момент: письменник дуже любив спілкуватися зі школярами. В інтерв’ю, яке ми вже цитували, Раїса Близнець розповідає: «Віктор Семенович прагнув відразу заволодіти аудиторією, захопити дитячу увагу, а потім вів невимушену вільну розмову, заохочував, щоб діти ставили якомога більше питань. І завжди після таких зустрічей був окриленим, казав, що вони дають йому енергію для написання творів». Але про власних дітей він навіть у листах до друзів лише згадує. Ніякого захоплення від спілкування з ними, ніякої батьківської гордості. І син, і донька Близнеця стали біологами. В одному з нечисленних спогадів про письменника ми прочитали, що він мав великі проблеми з вже дорослим сином. Той, як і батько, сумнівався і мучився, шукав і не міг знайти свого місця в світі, теж зловживав алкоголем, і пізніше, кажуть, теж наклав на себе руки. Тому, мабуть, так мало і так вибірково розповідала про свого чоловіка Раїса Близнець. Неможливо навіть уявити, скільки горя пережила ця жінка…
«Як у поїзді, що відходить від перону»
У 1998 році кіровоградський поет Володимир Базилевський — близький друг Віктора Близнеця — опублікував у журналі «Кур’єр Кривбасу» 138 його листів. Багато листів до інших людей увійшли в книгу Антоніни Гурбанської «Віктор Близнець». Були опубліковані і його листи до Володимира Панченка та Антоніни Корінь.
Іноді, коли занурюєшся в чужий епістолярій, виникає неприємне відчуття, що читаєш те, чого читати ні в якому разі не повинен. Ще один наш земляк Дем’ян Бєдний маніакально спалював свої листи і щоденники саме через те, що боявся: нащадки зацікавляться, і його особисті листи видадуть книгою. Проте, коли читаєш листи Близнеця, навіть з дуже особистими подробицями, не виникає відчуття підглядання. Близнець писав до всього світу — писав всім і кожному, сподіваючись знайти розуміння. І якщо вже Базилевський вважав доцільним опублікувати листи свого друга, то, мабуть, саме для того, щоб ми могли зрозуміти, що ж насправді сталося з дорослим чоловіком, який все життя плекав у собі маленького хлопчика — захопленого, мрійливого, але надзвичайно вразливого і дуже самотнього.
І ці листи дійсно багато можуть розповісти.
«Розумієш, - пише Близнець Базилевському, - останнім часом у мені зростало гнітюче відчуття: або я щось не так роблю, або мене не так розуміють. Це так, як у поїзді, що відходить від перону: я щось говорю, і за вікном щось говорять, і всі спішать, і говорять не те, і на душі якось тоскно… було чимало рецензій, мене за щось хвалили і лаяли, а я читав, і за душу смоктало: не те, не те, не те… Все це пусте, дрібне, побіжне — і те, за що хвалять, і те, за що лають.
Невже не розуміють?»
Або «А мені, грішному, деколи стріляє в голову мисль: те, що я роблю, то література чи заробіток? І якщо заробіток, то чи не краще піти в помічники до зятя і чесно заробляти хліб, підвозячи худобі силос? Хо-хо, якби то ми мали сили на щось зважуватись, щось змінювати в своєму житті. Ми пливемо, як сміття весною за повінню. М-да.
А втім я вєсєл і доволєн собой. Тим більш що отримав з «Кір. правди» 20 рублєй гонорару. У «Молодь» здав свого «Мовчуна», не знаю, що скажуть люди, але штука вийшла сильна, це підтвердив би і Бєлінський, якби свого часу не вмер.
З понеділка залишаюся вдома в трьох лицях: батько, мати і бабця-куховарка. Приїжджай, допоможеш смажити картоплю».
«Дорога Галино Єфремівно і Пилипе Ілларіоновичу, - писав Близнець своїй шкільній вчительці та її чоловіку. - Недавно був я в Компаніївці… Виступав у своїй школі, вчителі там нові, ясна річ, років зо два не відповідали на мої листи і надіслані їм книги, аж поки я не обурився і не написав сердитого листа. А зустрічали так теж без почуття міри, наче до них приїхав папа римський, а не звичайний їхній випускник…»
І ще один лист Базилевському: «Я поставив собі мету: якщо до середи, тобто до 23 березня, ти не напишеш мені листа, я відкушу собі вухо. Серйозно! (…) Почув від одного біофізика, що вони, тобто вчені, зіставляли в лабораторії: шкала самовбивств у Києві і шкала спалахів на сонці разюче, повністю збігаються. Цей рік і є якраз, за прогнозами, роком неспокійного сонця. (Уявляєш собі поему під назвою «Рік неспокійного сонця». Продаю, продаю тему і навіть безплатно!) Сонце вибухає і вже збирає перші врожаї на Землі — за десять днів спілка ховає вже третього письменника».
У книзі Антоніни Гурбанської вміщено спогад про Близнеця донецького письменника Івана Савича: «Одного разу Близнець зізнався мені, що його мучить безсоння, зав’язалася розмова. І тут Віктор Семенович — аж очі йому заблищали та щоки порожевіли — виголосив цілу промову про письменницьку роботу, характер, обов’язки.
— Я не зустрічав жодного письменника, який дорожить своїм покликанням, щоб він добре спав. Письменник — це оголений нерв народу. Як він може спати, коли на планеті стільки зла, кривди, голоду, байдужості? Йому до всього діло. Йому все болить…
Я обережно, щоб не образити молодшого приятеля, пожартував:
— Отже і тобі, Вікторе Семеновичу, не спиться, як усім великим творцям?
Він відповів серйозно:
— Ні, я самокритичний, знаю ціну собі. Я — «с небольшой, но ухватистой силой», і боляче мені, що не зміг ще — і чи зможу — реалізувати цю «ухватистую» силу. Чогось мені не вистачає, ще й досі не знайду себе. Але я шукатиму. Бо «душевное спокойствие — преступление», так, здається, сказав Толстой».
І про останню зустріч 1981 року: «Виглядав Віктор непогано, хоча був дещо мовчазніший і заклопотаніший, ніж раніше. Про безсоння я його не питав, думав — минуло воно».
«Так, люди не вмирають зовсім»
«Я хочу померти. Тільки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, під землею. Ну, зберуться люди, поплачуть, поголосять, засиплять могилу і підуть. А далі? А що тоді? Лежиш у домовині. Тихо. Чорно. І ось відчиняються двері, залізні, скрипучі, і ти встаєш і спускаєшся вниз, начебто в погріб, а там, серед мороку — густо людей, тих, що померли колись…» — каже Льоня, головний герой повісті Віктора Близнеця «Звук павутинки». І далі відповідь його подруги (чи то справжньої, чи то уявної) Ніни: «Не треба! Звідти ніхто не повертається. Не смій помирати, чуєш! Хто помре, той більше не житиме (…) Так, люди не вмирають зовсім. Коли вони лягають у землю і самі стають землею, то з них виростає трава чи дерева. З добрих людей виростає щось добре — яблуні, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп’яхом, кропивою, лишаєм повзучим».
Другого квітня 1981 року Віктор Близнець повісився в Бабиному Яру. Щоб більше не повертатися і прорости маргаритками. І наші колеги, і навіть маститі літературознавці багато років намагаються відповісти на питання: чому? Наче можуть якісь неприємності, зовнішні сили змусити зробити таке з собою дорослого чоловіка, батька, успішного письменника. І все ж усі чекають причину зовні. Найпопулярніша версія: Близнець не витримав тиску держави… Олена Шагровська в статті «Він був чудовою мішенню для стукачів» навіть додає підзаголовок «Віктора Близнеця довели до самогубства» і, спираючись на слова його дружини, що він був дуже відкритим, по-дитячому наївним і тому став чудовою мішенню для стукачів, розвиває тему аж до того, як Близнеця цькували і видавці, і колеги по цеху…
Треба сказати, що цькування мало місце, але це був лише епізод, і стався він набагато раніше. Володимир Базилевський пише: «У пору чергового «закручування гайок» Віктор мав необачність дати прочитати самвидавську крамолу, здається, то був Солженіцин, одному з кіровоградських прозаїків. «Мисливці» вийшли на слід. Для Віктора потяглися чорні дні і безсонні ночі. Зрештою відбувся він листом-осудом Солженіцина в «Літературній Україні» і книжкою про підпільну більшовистську друкарню, яку йому настійно порадили написати. Він карався, нарікав, але потім з головою ув’язнув в архівному матеріалі і навіть захопився ним.
Порятував його від неминучої розправи, за його ж словами, В. Козаченко (голова ради Спілки письменників СРСР Василь Козаченко, теж, до речі, наш земляк, родом з Новоархангельска. — О.С.). У колишнього керівника СПУ упродовж років летіло (і летить!) важке каміння. Тим більше було б несправедливо не згадати: у випадку з Близнецем він повівся м’яко і доброзичливо».
Більше ніякого цькування не було. Близнеця продовжували друкувати й видавати, повість «Звук павутинки» була перекладена кількома мовами. В кількох листах він, щоправда, жаліється Базилевському, що редактори вимагають, щоб він скоротив або переробив твір. Проте нарікає не на те, що йому не дають сказати щось важливе, а на те, що не любить цієї рутинної роботи.
В останній рік свого життя Близнець взагалі не писав, а перекладав з давньоруської мови «Повість минулих літ». Він писав Базилевському: «Тепер, як нічого з свого, чекатиму виходу у тій же «Вітчизні» «Повісті минулих літ». Ця річ принципова не для мене, ні, а для культури взагалі, для нашого історичного сприйняття і мислення».
Розкішне, чудово ілюстроване видання побачило світ у видавництві «Веселка» вже після смерті Близнеця. І це стало культурною подією.
В пам’ять про свого однокурсника Микола Сом написав:
«Крикне хтось —
він скаже «Тихше,
Люди сплять, і сплять гаї…»
Він був совістю! Вірніше —
Чистим голосом її…
Він мені наснився нині…
Річка.
Берег.
Він і я.
— В комашині, в бадилині,
У звірині, у пташині,
У зернині, у людині
Збережи своє ім’я».
В минулому році іменем Віктора Близнеця хотіли назвати обласну дитячу бібліотеку (принаймні, це була одна з пропозицій), але проти цього, зі зрозумілих причин, виступили віряни. Самогубцям не ставлять пам’ятників, їхніми іменами не називають вулиці та бібліотеки. Але ім’я Віктора Близнеця зберіглося не тільки в комашині і бадилині. Кожного року школярі захоплюються його невеличкими оповіданнями, казкою «Земля світлячків» і «Звуком павутинки».
Науковий співробітник Літературно-меморіального музею Карпенка-Карого Тетяна Ревва розповідає: «Близнець казав, що його твори не тільки дитячі, вони на виріст. Готуючи виставку, я перечитала його твори і розумію чому». Погоджуся: не пам’ятаю, чи читала я «Звук павутинки» в дитинстві, але зараз прочитала книгу з величезним задоволенням. Льонін світ, де з краплин води складається Срібний Чоловічок, де в хаті живе Сопуха, ворожа, недобра, і веселі, тендітні і беззахисні Вишневі Пушинки, так нагадує світ мого дитинства, та, мабуть, і дитинства кожного. Ми виростаємо і забуваємо свої дитячі фантазії. І згадувати їх, читаючи Близнеця, дуже приємно. Хоча трохи й сумно, тому що розумієш: тоді у тебе був цілий світ, ти міг творити його за своїм бажанням, а тепер цей світ втрачений назавжди. А Близнець не забув, не втратив, він все життя створював і створював нові казкові світи.
Підготувала Ольга Степанова, «УЦ».
Редакція дякує за допомогу у підготовці матеріалу Літературно-меморіальному музею Карпенка-Карого, в якому зараз проходить невелика виставка, присвячена творчості Віктора Близнеця.