День независимости. Подводим итоги вместе с политологом

Масштабно и достойно Кировоградщина отметила 25 лет независимости Украины. Примечательно, что очень много интереснейших мероприятий происходило в районах — в Смолино, Скопиевке, Виноградовке, Знаменке, Долинской, Компанеевке. Областной центр тоже лицом в грязь не ударил, много чего интересного было. Мы решили вспомнить этот день, вместо традиционного описания используя размышления о 25-летии независимости Руслана Стадниченко, кандидата политических наук, доцента кафедры философии и политологии Кировоградского государственного педагогического университета имени Винниченко.

Вроде власть у нас не так далека от народа, как раньше бывало. Но почему-то торжественным маршем власть и народ отмечают праздник не в первый раз порознь. С утра красивый 25-метровый рушник пронесли по улицам областного центра в сопровождении колонн «бюджетников», по 6 человек в вышиванках от каждой школы, касательно больниц и прочих учреждений информация противоречива.

Вечером на уже седьмой по счету марш в вышиванках пришло не меньше людей без всякого административного понукания.

Руслан Стадниченко: «Елемент нашої стагнації та піке вниз — це пострадянська еліта. Дитину можна виховувати, коли вона лежить поперек ліжка, коли вздовж, вже пізно. Ну як можна перевиховати радянського чиновника, управлінця, партійного функціонера, коли він жив і «творив» у тому комуно-марксистському середовищі? Ця вся орава перекинулась до нової української номенклатури і, з відновленням права на приватну власність, займалась переписуванням на себе того майна, яке колись звалося соціалістичним. У цих людей замість стратегії розвитку країни чи території мозок зайнятий лише тим, як вкрасти та заховати крадене.

Додайте ще фактор лихих дев’яностих, коли криміналітет у спайці з комуно-партійною номенклатурою створив це керівне одоробло, дике та надзвичайно відстале в часі. Вони мені чомусь нагадують якихось конкістадорів XVI сторіччя. Це зовсім не та еліта, яка у XXI сторіччі може конкурувати з елітами інших країн. Як народ ми можемо! На диво, ми й досі залишаємося в тридцятці країн по індексу інтелектуального розвитку. Це щось для Книги рекордів Гіннесса — за такого низького рівня життя зберегти такі позиції. Звісно, десь це пов’язано з інерцією та спадком, однак є й природні чинники — українці схильні до роздумів, рефлексій, творчості. Однак усьому цьому не дається вихід, бо на чолі країни стоять абсолютно далекі від дійсності люди. Я не кажу, що вони погані чи добрі. Ця система перемеле фактично кожного. Якщо вас інтегрують до еліти, маєте грати за її правилами й філософією. А вона проста. Це філософія торгаша, центральна максима участі в політичному або економічному житті звучить просто: купив — продав.

Чому терпимо? Українське суспільство не таке й терпляче, як демонструють події з початку 2004 року. Але ми постійно міняємо шило на мило. Породити нову еліту — надто складний процес. До того ж цей процес занадто загрозливий для нинішнього паразитарного класу, що формувався з перших днів незалежності.

Сьогодні ми знаходимося у точці біфуркації. Повстало руба питання — хто кого? Чи ця відірвана від громадськості купка, чи народ? Вони не відчувають, якого масштабу та сили наростає в народі вибух, що може знести всю існуючу конструкцію! На мій погляд, нинішня правляча верхівка вже програла в силу того, що довела ситуацію до такого вибору. Як Янукович, який вже програв, коли довів ситуацію до того — стріляти чи не стріляти. Обидва варіанти вже були програшні. Щось подібне визріває сьогодні.

Самое незабываемое и так и не получившееся мероприятие происходило у театра имени Кропивницкого. Там в ожидании прямого включения на Киев собрали много известных, уважаемых, достойных людей. Их долго тренировали скандировать: «Кропивницкий!» Они просидели на стульях более двух часов, но кто-то в Киеве решил наш город не включать… Люди разошлись.

Руслан Стадниченко: «Кіровоградщина — непересічний регіон і відносно спокійний. Деполітизованої публіки завжди було достатньо, і, дивлячись на радикалізацію в інших куточках держави, можна говорити, що у нас рівень толерантності та взаємної довіри високий. З точки зору соціально-культурної маємо виважений соціум, так би мовити.

Говорячи про 25 років життя поза межами Союзу, тільки починає розкриватися певний потенціал області, заговорили про загальноукраїнське значення чорноземів і корисних копалин. Звичайно, це лише ресурсний бік питання, але з’явилось розуміння, чим область важлива для всієї країни. У політиці Кіровоградщина теж завжди була лакмусовим папірцем: хто перемагав на президентських виборах тут, перемагав і в усій Україні. Причому навіть соціологія області часто співпадала з результатами по всій країні. Це такий собі соціально-політичний феномен нашого регіону.

А еще в День независимости многих известных наших земляков наградили юбилейной медалью «25 лет независимости». Только из горожан около сорока удостоились награды — кто по линии города, кто как областной лауреат. Большинство награжденных, с которыми удалось поговорить «УЦ», отнеслись к медали спокойно, некоторые (без имен) даже с горечью какой-то.

Руслан Стадниченко: «Нам не вдалося стати нейтральною країною, на жаль. Ми намагалися зай­няти чиюсь сторону у такій собі грі — геополітичне протистояння Схід — Захід. Оскільки власної зовнішньополітичної стратегії правлячий клас в Україні не розробив, країна змушена була постійно хитатись в різні боки. Наше керівництво умудрилось деякий час «опиратись» на самопроголошену позаблоковість. Тобто позаблоковість, яка ніким у світі не гарантувалась і не визнавалась. Між тим у світовій практиці існує навіть, право «абсолютного нейтралітету» (поки що надане лише Туркменістану за поступки у газовій політиці). Я переконаний, що Україна теж має право на абсолютний нейтралітет за виняткові заслуги перед світовим співтовариством і у зв’язку з нашими колосальними жертвами у ХХ-ХХІ ст.

Візьмемо відмову України від ядерної зброї. Ми єдина така країна у світі! Також ми країна, яка найбільше з усіх у світі постраждала від депопуляції та втрати інфраструктури. Радянські Голодомори, фашистський геноцид, депопуляція з початку дев’яностих — усе це страшні цифри! Світ увесь час каже про права людини, про права народів. І ми, як країна, повинні перед світом ставити вимоги про дотримання цих прав, як найбільш постраждала країна за останнє століття! Натомість виходить так, що ми усім винні. Перед нами ставлять вимоги МВФ, ЄС, РФ та інші. А чому ми не можемо ставити вимог перед світом? У капіталістичному суспільстві все обраховується коштами. От дивіться: Ющенко підняв, розкрутив тему Голодоморів. А де ж наступний крок? Чому не добивалися визнання цього, як Холокосту, на міжнародному рівні? Чому не вимагали компенсацій? Від тієї ж Росії. Ющенко такою бездіяльністю суттєво послабив питання, завдяки якому ми могли б впливати на світовий порядок денний. Повірте, світова спільнота дуже чутлива, якщо правильно ставити морально-психологічні запитання, і ми могли б ще довго вимагати компенсацій за прорахунки тих чи інших держав перед нами.

Мова про те, щоб на 180 градусів розвернути парадигму ставлення українців до світу. Ми маємо звертатися до світу з тим, що ми найбільш постраждалий народ, і вимагати за це компенсації. Разом з тим ми є народ, який зробив великий внесок у світову історію та культуру… Але чомусь саме стосовно нас, українців, усі ці меморандуми, міжнародні зобов’язання не діють, усі ці статути ООН не спрацьовують і т.ін.

На марше в вышиванках, напомним, он уже седьмой по счету, звучали те же лозунги, что и впервые в 2009-м. «Слава Україні! Героям слава!», «Бандера, Шухевич  - герої України!». Из новых разве что было «Наше місто — Кропивницький!». А бывало, раньше звучали и экономические, и политические лозунги типа «Банду геть!». Банду, похоже, прогнали, раз лозунги такие не звучат, ну а дальше?

Руслан Стадниченко: «Стратегія розвитку, чіткий курс на майбутнє — ось чого ми не бачимо на кожних виборах. Разом з тим у розвинених країнах наочний план розвитку є звичайним явищем. Адже громадянам варто уявляти траєкторію руху й ціну, яку ми разом (еліта та рядові громадяни) готові за кінцеву мету сплатити.

Я неодноразово питав багатьох політиків — як крайніх правих, так і крайніх лівих: яким вони бачать наше майбутнє хоча б на десять років? Ніхто не відповідає, несуть якусь абстрактну ахінею про демократію або європейський вибір.

Хоча насправді крок у 5 чи 10 років не вважається стратегічно тривалим плануванням. В той же час в Україні єдиний документ, яким детально планується майбутнє, є річний бюджет. І все! Так неможливо розвиватись. Можете зайти на сайт ЦРУ — там розміщено план розвитку США на 50 років наперед! Здавалося, як можна так далеко планувати? Просто ці плани корегуються щороку, також є стратегії на 5, 10, 20 років. Однак завжди превалює довгострокова мета.

Один із перших рецептів — це просто перенести кращі зразки європейського законодавства на наші терени. Податкова система Данії чи Швеції, американське законодавство щодо діяльності некомерційних організацій і багато іншого. Чому ні? Бо навіщо винаходити велосипед? І саме такі рішення й були б справжньою революцією. Жодна з діючих політсил не готова поки що взяти на себе таку відповідальність.

В Києві я бачу паростки таких сил, бачу молодих людей… Можливо, дехто з українських діячів і спроможеться зробити це з часом, незважаючи на ризик подібних підходів. Адже з даними ідеями і цілями можна набирати на виборах відсотків 20-30. Тут є один стримуючий фактор, олігархічна українська система, яка заточена під кошти й передвиборчі бюджети і тому прорвати блокаду не легко. Ми також розуміємо, таким цілям у державі буде чинитись вкрай жорстокий опір з боку правлячої верхівки. Ясно, що можна й життя покласти. Бо у таких питаннях рамок не існує.

Но не все так грустно, как кому-то могло показаться из этой статьи. Город праздновал по-настоящему. Улыбок было больше, чем хмурых лиц. И у очень многих за столом первый тост был не «Ну с праздничком», а «За незалежну Україну!». Так что, не все пропало, думается.

Геннадий Рыбченков, фото Олега Шрамко, «УЦ».