Про корифея українського театру Марка Лукича Кропивницького написано дуже багато. Проте навіть ми, мешканці міста, яке носить тепер його ім’я, майже нічого про нього не знаємо. Багато людей, навіть освічених, читаючих, які виросли в цьому місті, відвідували у шкільні роки музей Кропивницького й неодноразово бували у театрі Кропивницького, плутають Марка Лукича з Іваном Карповичем Тобілевичем (Карпенко-Карим). І в цьому немає нічого дивного.
Чого вартує саме словосполучення «корифеї українського театру», вигадане невідомим автором у 1901 році, що намертво прилипло до Кропивницького та братів Тобілевичів. Це слово «корифеї» не тільки робить їх неживими, застиглими в бронзі, але й наче зрощує в одне ціле. Пам’ятаєте анекдот про те, що Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, виявляється, не чоловік і дружина, а чотири різних людини? Такий самий анекдот можна розповідати про Кропивницького та Тобілевичів. Це і справді чотири різних чоловіки — і кожен з них по-своєму цікавий.
Особистість Марка Лукича зацікавила нас давно. У спогадах Євгена Чикаленка, який навчався в одному класі з Панасом Тобілевичем (Саксаганським) та Олександром Тарковським, ми прочитали, як насправді створювався «оазис у степу» — хутір «Надія». Старший з братів Тобілевичів Іван, отримавши у спадок «землю старого Тарковського», оселив там свого батька та возив туди своїх друзів наче на відпочинок, проте там вони відпочивали, саджаючи дерева, косячи траву і т. п. Приїздив туди й Кропивницький, який був старший за Чикаленка, Тарковського та Панаса Тобілевича майже на двадцять років, тож здавався їм, підліткам, глибоким старцем. Чикаленко згадував, що Кропивницький косити та саджати нічого не хотів, і йому єдиному вдавалося уникати роботи на хуторі. Такий Кропивницький, якій відпочиває у затінку, поки навколо нього метушиться усе сімейство Тобілевичів-Тарковських, мені сподобався. Було в ньому щось живе, «некорифейське». А в минулому році ми мали змогу подивитися моноспектакль Юрія Жеребцова «Щоденник актора на пенсії» за оповіданням Кропивницького «С хлеба на квас». Оповідання очевидно автобіографічне, хоча директора трупи звуть не Марко Лукич, а Карпо Ілліч. У Жеребцова вийшов дуже живий Кропивницький, нічим не схожий на пам’ятник, що стоїть біля театру, - трохи смішний, трохи нескладний, дуже талановитий і закоханий у свою справу, хоча керувати гастролюючою провінційною трупою йому дуже нелегко. А зовсім недавно на сайті Державного архіву Кіровоградської області ми натрапили на унікальні документи — рукописи Миколи Смоленчука, який збирав спогади сучасників Кропивницького у 1949-1951 роках. Здається, ці спогади не були опубліковані (принаймні, у такому вигляді), мабуть тому, що той живий Кропивницький, який цікавив Миколу Смоленчука, не був схожий на пам’ятник корифею.
Ми зробили спробу написати саме про такого Кропивницького — живого, цікавого, який закохувався, одружувався, виховував дітей, писав музику, співав, акомпануючи собі на фісгармонії, та грав так, що, побачивши його «Тараса Бульбу» один раз, сучасники згадували про це все життя та переповідали онукам, що бачили насправді великого актора.
Геніальний продюсер
Напишу крамольну річ: письменник Кропивницький, мабуть, дійсно не пройшов перевірку часом. За цю фразу працівницю бібліотеки Чижевського ледь не розіп’яли у міській раді. Проте, якщо замислитися… Ми знайшли тільки одну збірку творів Кропивницького, видану у пострадянські часи! Одну! Треба сказати, що в п’ятдесяті-шістдесяті і потім у вісімдесяті роки Кропивницького видавали, проте й тоді тільки вибрані твори, повного зібрання ми не маємо.
Навіть у нас, в театрі Кропивницького, не ставлять п’єси Кропивницького (є дві моновистави Юрія Жеребцова, але обидві — за оповіданнями). Чому?
Насправді Кропивницького й за життя не всі вважали геніальним письменником. Іван Франко про першу книгу Кропивницького писав: «Твори Кропивницького покажуться лиш слабонькими пробами, не доростаючими до поважної оцінки. Нам здається, що в деяких штуках, наприклад, в «Дай серцю волю — заведе в неволю», авторові не йшло навіть о написання драми, а попросту о показання в драматичній рамці кількох сцен з народного життя (…) З його драм ми не видобудемо ніякого суду о українській суспільності; його особи розпливаються, не мають крові і кості, а стоять тільки тими дотепами і концептами, котрі їм автор вложить у вуста, котрі не характеризують ніякої індивідуальності. Його парубки всі не то що подібні до себе, але становлять мовби одну особу; дівчата тим паче».
Але насправді й сам Кропивницький, судячи з його автобіографій (а він писав їх постійно — за 35 років, за 65 років і т. п.), не вважав письменництво своєю основною місією. Він писав за потребою. Йому були потрібні нові українські «штуки», а як режисер він дуже тонко відчував, що саме потрібно публіці, тож і писав саме це для свого театру.
У часи Кропивницького не було кіно. Тож ми не можемо побачити його гру на сцені чи на власні очі переконатися, яким він був режисером. Але якщо літератора Кропивницького критикували, то актор Кропивницький, за спогадами сучасників, був генієм. Російський театральний критик і журналіст Олександр Суворін написав про трупу Кропивницького цілу книгу «Хохлы и хохлушки». Самого Марка Лукича він описував так: «Соединение тонкой наблюдательности с выразительностью и бесподобной гримировкой, рядом с разнообразием типов делают из Кропивницкого такого актёра, подобного которому нет ни на одной русской сцене» чи далі «В «Наймичке» Кропивницкий создал шедевр из отставного солдата, из намёков сделал типы и создал их с добросовестностью и пониманием изумительными».
Але й про акторську гру Кропивницького написано не так вже й багато. Просто тому, що переважна більшість театральних критиків, письменників і художників, які залишили нам спогади, - чоловіки. А в трупі Кропивницького була ще одна зірка — Марія Заньковецька — не тільки талановита акторка, а ще й гарна жінка. Антон Чехов, вперше побачивши трупу Кропивницького в Москві у 1887 році, писав брату: «Заньковецкая — страшная сила!» Лев Толстой просив Заньковецьку подарувати йому на пам’ять хустку. Художник Михайло Нестеров писав: «Зима 1884 года. «Малороссийская труппа» после бурных успехов в Петербурге, после неистовых восторгов старика Суворина переехала в Москву. (…) Нашей вдохновительницей была бесподобная артистка Заньковецкая. Однажды, когда, казалось, артистка превзошла себя, когда ее небольшой, в душу проникающий голос, ее дивные, печальные очи, пламенно дышавшие уста вызывали у зрителей слезы, когда, глядя на нее, душа изнывала от горя, от того, что «наймычка» переживала там, на сцене, и так хотелось быть ее избавителем». Їм усім, здається, просто не до Кропивницького було…
Проте театр Кропивницького сам по собі був явищем безпрецедентним. Доводилося навіть читати, що саме методику Кропивницького взяв за основу театральний педагог і режисер Михайло Чехов, який не тільки керував другим МХАТом, але й, переїхавши до США у 1939 році, створив там акторську школу, в якій навчалися Мерілін Монро, Клінт Іствуд і т. п. Кропивницький був геніальним режисером і геніальним управителем трупи — сьогодні ми б назвали його продюсером українського театру. І навіть саме створення українського театру було геніальним продюсерським ходом. Софія Тобілевич в книзі «Мої стежки і зустрічі» згадує: «Щасливий, виходить, то був рік для українців — 1881. То був рік, коли уряд скасував свій жорстокий наказ 1876 року. (…) Кропивницький, який не міг жити поза театральним мистецтвом з свого покликання, вирішив вступити до російської трупи антрепренера Ашкаренка. (…) Населення Кременчука не дуже-то поспішало до театру. То був не бойкот, а байдужість, тим більше, що хороших російських труп у провінції було дуже мало. Отже, за словами Ашкаренка, його театр горів, і він не знав, що діяти, щоб розрахуватися з акторами і сплатити борги за приміщення. Кропивницький із Садовським порадили йому звернутись до тодішнього міністра внутрішніх справ Лоріс-Мелікова і просити дати дозвіл на вистави українською мовою: українське населення, напевно, відгукнеться на ті вистави і таким чином дворянська честь Ашкаренка буде врятована. Такий дозвіл Ашкаренко одержав і за добру пораду та за розумно написану Кропивницьким і Садовським телеграму почастував їх пляшкою шампанського. Правда, що радість їхня була не зовсім повна, бо разом з українською п’єсою, в один вечір, вони мусили грати і російську. Але «якось-то воно буде», — думали Кропивницький і Садовський і почали, не гаючись, готувати виставу українською мовою. То була п’єса Котляревського «Наталка Полтавка».
Фінансові справи Ашкаренка настільки покращали, що він почав радо ставити українські вистави. Кінчився сезон, і Кропивницький попрощався з ним, вирішивши заснувати свою власну трупу».
Жінки і діти
Про дитинство Кропивницького написано дуже багато — і ним самим, і дослідниками його життя та творчості. Дуже вже незвичні для того часу стосунки були в родині Кропивницьких. Мати — музикантка, яка кинула старших дітей з батьком, забрала молодшого сина Володю й просто поїхала з дому серед білого дня. Колишня нянька Явдоха, яку батько викупив з кріпацтва та взяв до себе за дружину і яка «стала постепенно забирать власть» та регулярно напиватися. Життя по різних людях, які на деякий час брали хлопця до себе. Дитячі спогади Кропивницького вражають своєю щирістю та яскравістю («Автобіографію за 65 років» сьогодні можна прочитати на сайті бібліотеки Чижевського, в розділі «Персони українського театру»). І саме дитячим рокам Марко Лукич приділяє найбільшу увагу, про себе дорослого пише, навпаки, дуже стисло й коротко:
«З Єлисаветграда поїхав я на різдво грать спектаклі з аматорами поміщиками в Бобринець і там закохався у О. К. Вукотич, котра опісля була моєю першою дружиною. Це була істота надзвичайна, їй цілком личило прізвище, дане попечителем Одеського Учебного Округу, котрий, видаючи їй атестата по скінченні Маріїнської гімназії, назвав скороспілкою. І справді це була скороспілка. В 15 років вона скінчила гімназію, через рік похопилась продать свою землю бувшим кріпакам її батька на найвигідніших умовах».
Саме в будинку тітки Олександри Вукотич Марфи Петрівни Заньковської знаходиться зараз меморіальний музей Кропивницького. Тут Кропивницький жив з першою дружиною. Тут виросли двоє його старших дітей — Костянтин і Марія.
Співробітниця музею Кропивницького Ніна Черняк розповідає, що Олександра померла дуже рано, у 28 років. Другий шлюб Кропивницького — з актрисою Лідою Квіткою — не був офіційно зареєстрований, проте вона народила йому сина Павла.
Але були і інші кохані, і інші історії, які не входять до офіційної біографії. Доводилося читати, що він збирався взяти шлюб зі ще однією актрисою своєї трупи Антоніною Маркович. У спогадах сучасників, зібраних Смоленчуком, читаємо свідчення Є. М. Глімбовської: «Моя бабушка М. Ф. Меер вскоре после раннего замужества стала вдовой и жила в Бобринце. Она была первая красавица на весь уезд. М.Л. увлекся ней и сделал ей предложение. На что она ответила: «Я против кочующей жизни, люблю оседлую». Она отказала артисту, ибо он бросить сцену, конечно, не захотел. Затем она вышла замуж за Безрукова — товарища Кропивницкого по училищу.
В 1898 году мы ехали на извозчике в Елисаветград. Вдруг какой-то господин в котелке бежит от фотографии Харлаба на Дворцовой:
— Стойте…
Он поцеловал ей руку и спросил:
— Где же ваша красота девалась?
Бабушке, видимо, было неудобно, и она перевела на иное:
— Где это вы были?
— Знімав свою пику, — ответил тот.
Она попросила у него фото.
— О, нет, не дам. Оригиналом пренебрегли, а копии не дам.
Когда в 1909 году он был в Бобринце, Федот Михайлович Безруков приглашал его на обед, но он отказался».
Втретє Кропивницький одружився у 1887 році, коли йому було вже 47, на лікарці Надії Гладущенко. Від цього шлюбу народилося троє дітей: Володимир, Олександра та Ольга. Цікаво, що всі вони стали музикантами. Мати Марка Лукича, яка кинула його в п’ятилітньому віці, просто приїхала на хутір Затишок під Куп’янськом, який Кропивницький придбав у 1889 році, і оселилася у сина. В музеї Кропивницького розповідають, що вона не тільки навчила музиці своїх молодших онуків, але й віддала їм усю ту любов, якої не дала власним дітям.
На той час Кропивницький вже був досить заможною людиною. Чехов у листі до свого друга письменника Іваненка писав: «Будьте счастливы и здоровы, как Мова (мається на увазі актор Денис Мова — Авт.), и богаты, как Кропивницкий». До речі, цікава деталь: коли я запитала у завідувача музею Кропивницького Миколи Галицького, як розповісти про Марка Лукича дітям (сьогодні у зв’язку з перейменуванням міста це важливе питання, мабуть, для всіх батьків), він розказав, що там, на хуторі Затишок, Кропивницький створив перший дитячий театр, аналогів якому не було ані в Україні, ані в Європі. Акторами були діти з сусідніх сіл і хуторів, а віршовані п’єси за народними казками «Івасик-Телесик», «По щучому велінню» писав сам Марко Лукич.
В останні роки Кропивницький, завжди схильний до філософії, захоплювався Шопенгауером і продовжував їздити на гастролі. Власне, й помер він у потязі, коли повертався з гастролей в Аккермані (зараз Білгород- Дністровський).
Про Марка Лукича можна писати ще дуже багато (і ми обов’язково напишемо!), тому що насправді він був надзвичайно цікавою та різноплановою людиною. Ви знали, наприклад, що він є автором романсу «Соловейко»? Або що він дружив з Іллєю Репіним і позував йому для другого варіанту картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану»? Напівоголений козак-картяр на передньому плані — це Кропивницький!..
Ольга Степанова, «УЦ».