Єлисаветград український

Супротивники повернення Кіровограду історичної назви часто аргументують свою позицію тим, що назва «Єлисаветград» російська, а отже, погана. Проте, мабуть, справа не в походженні назви. Звичайно, Єлисаветград не був суто українським містом, але й антиукраїнським не був. Єлисавет український досить успішно співіснував поряд з єврейським, російським, польсько-німецьким.

Кілька років тому письменник Григорій Гусейнов презентував у Кіровограді книгу про Кароля Шимановського «Друга соната». Він довго збирав документальні матеріали для цієї книги, тож ми запитали його, чи правда, що маленького Кароля возили на уроки до Миколи Лисенка. Письменник відповів, що, швидше за все, це легенда, яка виникла через територіальну близькість (Лисенко часто гостював у брата в Знам’янці, а поряд, в Орловій Балці, у Шимановських був маєток). І пояснив: тут польські, українські, російські поміщики практично не спілкувалися між собою. Не тому, що не любили один одного. Просто така була традиція – окремі закриті громади.

Пишучи потім про видатних єлисаветградців, шукаючи зв’язки між ними, ми теж помітили це. Таке собі паралельне невороже існування світів, культур. Ані Дон Амінадо, ані Амшей Нюренберг, ані Григорій Ерделі у своїх мемуарах про український Єлисавет не писали. Проте він існував поряд з ними, і то був не лише театр, бо театр на пустому місці не виникає…

«І ніхто не кпив з української мови»


Мабуть, найцікавіші спогади про український Єлисавет кінця ХІХ століття залишив Євген Харламович Чикаленко (на честь якого сьогодні планують перейменувати вулицю Медведєва) – видавець та меценат, якому належить вислів «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені». Шість років свого життя – з 1875 по 1881-й – Євген Чикаленко провів у Єлисаветграді, навчався у земському реальному училищі, де потоваришував з братами Тобілевичами, мешкав на квартирі в Івана Карпенка-Карого та брав активну участь у перетворенні «землі старого Тарковського» на хутір Надія.

«У вересні 1875 року повіз мене дядько в Єлисаветград і, за порадою П. Зеленого, оселив мене на квартирі у M-mе Тіссо, вдови по учителю французької мови, у якої вже кватирувало кілька учнів. (…) Мене опреділили в 3-тю клясу, де посадили поряд з Панасом Тобілевичем, тепер знаменитим українським артистом Саксаганським. З Панасом ми зразу перейшли на українську мову і стали на все життя друзями. (…)

У неділю ходили в гості до Панаса, на передмістя Бикове, за річку Інгул, де у його батька був власний будиночок з гарним садком; гуртом ми ходили на прогуляння за місто в “Казенний Сад”, “Альгамбру” або купатись. У Панаса я познайомився з старшим братом його Миколою, тепер знаменитим артистом Садовським, тоді учнем 5-ої кляси тої ж школи; я відразу закохався, як дів­чина, в цього високого, статного парубка, і це почуття зосталося у мене й досі.

Тоді ж познайомився я з сестрою їх Марією, потім відомою артисткою Садовською, з старшими братами – Михайлом та Петром, що служили в поліції, та Іваном, секретарем поліції, пізніше нашим найталановитішим драматургом, Карпенком-Карим, з яким я був найближчим приятелем до самої його смерти. (…)

В Єлисаветграді тоді при Громадському Клюбі зорганізували брати Тобілевичі, на чолі з старшим братом К. Карим, аматорський театральний гурток, котрий давав регулярно по суботах українські вистави на користь незаможних учнів. Гурток цей запросив до себе за місячну платню знаменитого потім артиста Марка Кропивницького, що проживав у Єлисаветграді у власному будиночку, і він служив в гуртку за режисера, актора та декоратора, а разом з тим був і драматургом.

В Єлисаветграді тоді я на своїм віку вперше побачив українську виставу, яка зробила на мене враження на все життя: йшла п’єса “Назар Стодоля”, і мені здається, що ліпшого Назара (К. Карий) та ліпшого Кичатого (Кропивницький) я вже ніколи потім не бачив. З того часу я не пропускав жадної вистави і бачив “Сватання на Ганчарівці”, “Наталку Полтавку”, “Гаркушу“, “Дай серцю волю, заведе в неволю”.

В реальній школі у нас атмосфера була натурально московська, як по всіх школах в Росії, але з тою різницею, що тут нас ніхто не переслідував за розмову між собою на українській мові, як це робилось по державних школах. Навпаки, учитель ботаніки раз-у-раз говорив, що таке то зілля по-латині зветься так-то, а по-“малорусски” – так-то; учитель московської мови навчав, що “ять” пишеться тоді, коли в “малорусском язике слишится і”. І ніхто, ні з учнів, ні з учителів не кпив з української мови, але товариші висміювали мене за мою західньо-українську вимову, перекривляючи, як я вимовляю: “запражу я рабі коні, застелю радном та поїду до цара в Харков”. Але характеристично, що найменше говорили українською мовою і найменше цікавились українським рухом селянські хлопці, оті земські вихованці, вони одні й соромились рідної мови і не признавались до неї, за рідкими виїмками, мабуть, бажаючи швидше позбутись отого тавра – “мужицтва”. (…)

Олександр Тарковський теж був в одній зо мною клясі, але він був елементом московсько-польським і тримався від нас осторонь. Він був дуже приємним, навіть особливо благородним хлопцем і мав великий нахил до російських революціонерів. Дружина К. Карого (Надія Тарковська. – Авт.) була теж дуже симпатичною жінкою і під впливом свого чоловіка українізувалась і теж грала дуже добре на українській сцені. Коли Саксаганський виїхав в одеську військову школу, то звільнилась кімната, де він жив з братом Миколою Садовським, що ще раніше поїхав на війну, і я запитав дружину К. Карого, чи не прийняла б вона мене після канікул до себе на кватиру, на що вона охоче згодилася.

По суботах у К. Карого часом збирались гості, українці: інспектор духовного училища Лащенко та учителі брати Стиранкевичі, Баршпевський, Беззабава, та члени бувшого аматорського гуртка, між ними і М. Кропивницький. Тоді Надія Карловна грала на роялі, Кропивницький – на скрипці, а Михайло Тобілевич – на басолі, а потім співали дуже гарно хором українських пісень; годин у 10 я йшов спати, а гульня у К. Карого з доброю випивкою часом точилася до світу.

Після турецької війни 1878 року в Єлисаветі оселився лікар Панас Іванович Михалевич. По скінченні війни він дістав посаду в полтавськім земстві, де й оженився з простою селянкою, але йому заборонено було лікарювати в “Малоросії”, і він, довідавшись, що Єлисаветград офіціяльно находиться не в “Малоросії”, а в “Новоросії”, оселився приватним лікарем в Єлисаветі. Він мав рекомендацію до інспектора Лащенка і в нього познайомився зо всім його гуртком і з К. Карим, з яким швидко близько зійшовся. Побачивши, що гурток Лащенка більше п’є, ніж щось робить, він потроху від нього відсторонився, а склав свій гурток. Власне це не був організований гурток, чи громада, а так, як в старовину бувало – був учитель (Михалевич) і були у нього ученики: К. Карий – майже одноліток з ним, А. Грабенко, про якого я вже казав (…), Микола Левицький, попович з Александрійського пов., відомий тепер кооператор – “артільний батько” – а тоді висланий з московського університету студент».

Покинуте місто Володимира Винниченка

Найвідоміший наш земляк спогадів про рідне місто не залишив. Проте дослідник його творчості Володимир Панченко в статті «Я народився в степах» (газета «День» від 17.10.2003) пише, що дія багатьох його творів, у тому числі відомого всім зі школи оповідання «Федько-халамидник», відбувається саме в Єлисаветграді.

У 1911 році письменник останній раз зміг навідатися до рідного міста, а у 1912-му написав роман «По-свій!», герой якого поет Вадим Стельмашенко повертається з заслання у рідне місто й блукає його вулицями. Деякі назви вулиць інші, але це, безумовно, Єлисавет!

«На улиці було вохко після дощу. Лихтарі горіли жирними розбризканими плямами й направо в небі стояло блідо-зеленувате сяйво великого міста.

Стельмашенко підняв комір свого легенького плаща й не хапаючись пішов у низ, в напрямі дому Рибацьких. (…) Улиця була знайома – Курська. Ось та сама вивіска модистки, до якої він стільки раз доводив Тепу. А лихтарі немов инші. Ага! Тут уже трамвай ходить. Он старий, жовтий будинок, в якому що року вішається по студенту, чи то пак, вішалось. Чи й тепер вішаються?

З вохкої тьми підпливали спочатку незнайомі, а потім занадто знайомі, будинки, ворота, лавочки біля воріт, проходні подвірря.

Курську перерізувала Преображенська. Тут, як і раніше, було повно гомону й світла. Трамваї, візники, автомобілі, біндюги  – вся улиця, видавалось, дрібно й радісно дріжала від сього безперестанного руху. (…)

Майже механічно він дійшов до будинку Рибацьких. В першому поверсі вже не було трактира, замісць його зеленою й малиновою банями горіла аптека. Ворота навіть ніби й не міняли кольору. Тільки будинок пофарбували– Тепа, десь, наказала зробити, вона ж веде, писали, хазяйство.

Стельмашенко помалу підійшов до лави біля воріт і сів. Сівши, він зараз же з легким хвилюванням випростався й в такій позі напружено став слухать: нічого! Ні одної небезпечної ознаки, ні рисочки з того, що колись тут же, на сій самій лаві переживалось!».

«Своєрідний центр виховання українців»


Колишня вулиця Калініна вже більше року носить ім’я родини Шульгиних, яка дала українській революції двох видатних діячів – Олександра та Володимира. Володимир Шульгин, який народився в Єлисаветграді у 1894 році, був одним з організаторів київських студентів на захист УНР у 1918 році й загинув під Крутами. Олександр, старший на п’ять років, був міністром закордонних справ УНР.

Шульгини, як і Євген Чикаленко, прожили в місті лише шість років, проте встигли значно вплинути на його культурне життя.

«Ми не любили Єлисавету, чи як ми тоді говорили Єлисаветграду, – напише Олександр Шульгин у 1958 році в “Спогадах про дитячі та юнацькі роки”. – Місто було невелике, але й не таке мале. Це, очевидно, на Херсонщині був поважний центр. Головна вулиця перерізувала все місто та звалася “Большой проспект” (мабуть, Велика Перспективна. – Авт.), на якому стояв і собор. А посередині підходила до цієї артерії Дворянська вулиця (Двірцева? – Авт.), де були найкращі крамниці. Великих, навіть двоповерхових будинків було дуже мало. Садків, певно, було багато, але вони не виходили на саму вулицю, як у Києві.

Населення складалося з великої кількості урядовців, часто росіян або зрусифікованих малоросів, з міщанства, яке говорило здебільша мішаною мовою, та з великої кількості євреїв, ремісників і комерсантів. Але це був і військовий центр, принаймні там була юнкерська кінна школа. Присутність юнкерів, а особливо старшинства, теж надавала якогось характеру місту. (…)

Ось, наприклад, піти з мамою до міста, а там біля скверу продавалася у будці “зельтерська вода” з сиропами, і до того ж різних кольорів – червоними, зеленими, жовтими, завжди солодкими. Чи замовить їх мама сьогодні? Якось соромно прохати, і тоді щось вигадуєш: “Мамусю, ти знаєш, коли ми вийшли з дому, мені хотілося пити”… Мама розуміла “хитрість”, сміялася, і можна було пити ту незвичайну воду, яка так приємно б’є в ніс. (…)

Вулиці в Єлисаветі були взагалі досить брудні, особливо весною, коли починав розтавати сніг; крига все ж лишалася. Тоді висилали під доглядом поліцаїв купу арештантів в їхніх дивних одягах (я ніде не бачив, щоб так часто використовували арештантів для праці, як в Єлисаветі). (…)

Ходили ми, особливо останні роки, коли жили в дуже просторому помешканні на Дворянській вулиці, до своєрідного парку, де був великий простір (полігон), на якому робили свої вправи на конях юнкери. Я дуже любив коней, і це була для мене велика розвага. Багато було й інших радощів, як різні родинні свята, ялинка, а особливо театр, український театр. (…)

На нашу українську мову звертали в Єлисаветі особливу увагу. Це так було дивно! А мама, як колись на селі, часто ходила навіть у місті в українському вбранні. І росіянки говорили: “Странная дама, ходит в малорусском костюме, ведет детей за руку и говорит с ними по-малорусски!” Національне українське виховання в нас ішло нормально, не штучно. І ні російська школа, ні література, яку ми потім читали значно більше, ніж українську, не могли нас збити з нашого шляху. Про це наше виховання пише мені сестра Надія: “Несвідомі ми були того, які цінні перлини вкладали наші батьки в наше національне виховання. А яка відвага була в батьків (недавня кара батька – Сибір!), що говорили з нами по-українському. Скільки людей перестерігало їх, що це небезпечно та що ми не зможемо вчитися в гімназії (звичайно, в російській, бо іншої не було)”. На щастя, ті побоювання не справдилися. Всі ми четверо були найкращими учнями в тих гімназіях… Навіть Карпенко-Карий був дуже здивований, що ми в родині говоримо по-українському. «Пам’ятаю, – додає сестра, – як він питав мене: “Чи ти завжди так говориш?” – А як я підтвердила це, то він похвалив і сказав, що так і треба, що це дуже добре». (…)

Не завжди Єлисаветград був пусткою в українському відношенні, не був він таким подекуди і за час перебування там моїх батьків. А в 80-х роках це був навіть своєрідний центр виховання українців. Був там таємний гурток, з якого вийшов і сам Євген Чикаленко. Вийшли звідти й брати Тобілевичі, себто наші великі артисти – Опанас Саксаганський, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий – дуже талановитий та може ще неоцінений драматург. Були й інші, що розсіялися по світу. Але згаданих імен вистачить, щоб оцінити вагу цього гуртка. Провадив же його д-р Афанасій Іванович Михалевич.

А. І. Михалевич уважав, що на українську мову мають бути перекладені всі західні клясики. Слідом за Драгомановим він бажав європеїзувати Україну. Переклав він Адама Сміта, тільки цей переклад не побачив світу та певно загинув. Зате його “апостольство” створило український театр, явище, яке в нашому житті відіграло може вирішальну роль. (…)

Діло Михалевича було велике. Але він жорстоко заплатив за свою діяльність. Був донос, арешти, і Афанасія Івановича було адміністративно заслано на 4 роки на Сибір. Він повинен був удатися туди з усією родиною, дружиною та чотирма синами, 8–14 років. Певно, десь у 1892 році він міг повернутися на Україну, та мусив, очевидно, знов жити в Єлисаветі, де вже мав лікарську практику. (…)

Певно, відразу, як ми приїхали до Єлисавету, Михалевичі й Шульгини стали між собою бачитися. І дедалі ця дружба міцнішала. В останні роки нашого там перебування кожного дня або ми всією родиною йшли до Михалевичів, або вони до нас. Афанасій Іванович усіх нас лікував. Дуже мило ставився до нас, дітей, ми з сестрою дуже його любили. З себе він був дуже приємний: високий на зріст, з сивуватою головою, невеличкою борідкою та вусами, а очі звертали на себе увагу: в них відчувалась і добрість, і бистрий розум. Від нього віяло як простотою, так і великою внутрішньою гідністю.

Дружина Афанасія Івановича, Катерина Григорівна, була з походження проста селянка, але втягнулася в міське життя, нормально вела господарство та доглядала дітей. Батьки й до неї ставилися дуже приязно. Було у Михалевичів чотири сини, всі значно старші за мене. І саме ця родина, яку Афанасій Іванович любив та за для якої мусив пожертвувати своєю улюбленою діяльністю, зробила з нього дійсно трагічну постать.

Не був Афанасій Іванович у своїй родині пророком. Того впливу, що його колись мав на молодь, на власних синів не мав. (…) Сини Михалевичі не були зовсім зрусифіковані. Один з них, Михайло, був навіть зовсім свідомим українцем. Менший, Фаня (Опанас), більше надавався на маленького кар’єриста: веселий, гарний, він мріяв тільки про те, щоб скінчити правничий факультет, одержати посаду в суді та одружитися з своєю нареченою Делійською, з багатої родини.

Але біда почалася з старшого сина Петра. Ще гімназистом він був диваком. В університеті в Києві, коли ми вже туди переїхали, був незвичайно похмурий, пригноблений. Дуже дратував батька тим, що в газетах його цікавили тільки описи крадіжок, душогубств та нещасливих випадків. Потім мусив покинути Київ, став виявляти повну ненормальність, кілька разів тримали його в домі для божевільних, коли ж батьки брали його до себе, він, патлатий, напівсвідомий, блукав по Єлисавету…

Михайло теж вчився в Києві, здається, на правничому факультеті та бував серед української молоді, навіть залицявся до однієї панночки з поважної української родини, яка теж мала до нього симпатію. Дуже часто бував у нас, і ми до нього дуже добре ставилися. Але й у нього помічалася якась нервовість, на яку він часом скаржився. Десь на початках січня, здається, 1904 року, були ми з ним удвох у театрі на “Розбійниках” Шіллера. Грали середньо, але на нього п’єса справляла таке враження, що він одводив очі: “Дивлюся на рампу, щоб пам’ятати, що це тільки театр…”

А через два тижні після цього прибіг до нас з плачем його брат Фаня і оповів, що Миша застрілився… Батьки були приголомшені, ми так само. Треба було сповістити Афанасія Івановича та Катерину Григорівну. Не написали, що помер, а тільки на двірці мама мусила сказати: “Бережіть тих, що лишилися …”

Не вберегли. Себто з Фанею, скільки я знаю, принаймні до революції, нічого злого не сталося. А далі я втратив його з очей. А третій, Микола, здається, математик, одружився з донькою якогось багатого, але малоінтелігентного пана. В Києві завів собі коня, розкішний кабріолет і з виглядом денді їздив по місту. Але річ не в цьому: він виїхав на еміграцію; багато років перебував на Підкарпатській Україні, і там його бачив єлисаветградець Ростислав Лащенко. Коля став лютим ворогом України! І передавав через Лащенка привіт “Саші Шульгину”, але підкреслив, що не “Міністру Шульгину”. Його дружина, з двома дорослими дітьми, якими певний час я опікувався, втікла з радянського “раю”, перепливши під кулями Дністер. І Микола Михалевич одрікся від них. Сподіваюся, що цієї чи не найбільшої трагедії “апостола правди” – зради сина – він не знав, бо упокоївся десь на початках революції.

Бачив я Афанасія Івановича востаннє влітку 1910 року, коли ми разом з моїм товаришем Левком Чикаленком, під час нашої антропологічної та етнографічної екскурсії по Херсонщині, завітали й до Михалевичів у Єлисаветі. Вони жили в тому самому помешканні, біля собору, як і раніш. Але обоє постаріли. Афанасій Іванович зовсім посивів. До нас обох він був незвичайно привітливий, милий. Свою тугу він зберігав для себе…»

«Я, певно, хворію на місцевий патріотизм»


А ось Олександр Семененко Єлисаветград дуже любив. У книзі «Харків. Харків…», яка вийшла у 1955 році в Нью-Йорку, він пише, що, зустрічаючись з Євгеном Маланюком через сорок років після описаних подій, вони годинами могли сперечатися, хто жив у будинку на розі Перспективної, згадувати парки та сквери, вулиці й будинки рідного міста. Семененко – персона дуже неоднозначна. Заарештований у 1937-му в Харкові як активний діяч української інтелігенції, в 1939-му він був амністований. А під час окупації став обербургомістром (міським головою) Харкова. Після звільнення Харкова виїхав до Німеччини, де в 1944–1945 був керівником Української установи для обслуговування робітників, вивезених до Німеччини на примусову працю. А в 1945 році брав участь у формуванні Української Національної Армії. Після війни під чужим ім’ям (Змененко Олексій) емігрував до Бразилії. Пишатися таким земляком ми навряд чи можемо, але книга «Харків. Харків…», уривки з якої ми наводимо, – чудова.

«Мій Єлисаветград виростав за планом як передмістя при кріпості св. Єлисавети і головна магістраль звалася Велика Перспективна вулиця. Перерізала вона все місто від кріпости на одному кінці до водонапірної башти на другому. Чується в цій єлисаветградській Перспективній вулиці українського степового півдня відгомін, далекий до невпізнання і заглушений, іншої перспективи – Невської – тієї величної в Санкт-Петербурзі. То звідти доходили до нас плани, коли петербурзька імперія відсувала дедалі турецьку імперію. (…)

Ранньої осені 1906 року батько привіз малого Євгена (Маланюка. – Авт.) до Єлисавету, до реальної школи. Перед початком науки мої батьки і батьки Євгена одвели нас до близької Гречеської церкви (сто років тому заснували її греки, але тепер вже греків не було – розсмокталися), відслужили молебень і теплого вересневого ранку повели нас до науки. На обстрижених головах з’явилася форменна фуражка. На моїй синя з білим кантом і з гербом – серед срібних листочків ЕКГ – Єлисаветградська клясична гімназія. У Євгена – жовтий кант і герб ЕЗРУ – Єлисаветградське земське реальне училище.

(…) Різниченки живуть у кінці Бикової вулиці. Далі місто вже втрачає свої контури, далі цегельня Бардаха, сад пивовара Лайера. Ще трохи на гору – і вже пахне степом. Тут прошу зупинитися. Тут Озерна Балка. Ви знаєте добре, що нема степу без балок і без байраків. Але не тільки це. У цій Озерній Балці підростав молодший реалістик, якого ми не знали. Він був тоді малий. Його звали Юрій Яновський. Він теж набирався чогось на цій чорноморській землі.

Була ще одна “квартира” в Жені Маланюка. Теж на Биковій, зовсім близько Бикового цвинтаря, в родині його хрещеного батька вчителя Кузнецова. Невеликий будинок, так званий “парадний хід”, або вхідні двері з вулиці, малюсінька “передня”, ну й обов’язкова “зала” (не українізуйте, так і вимовлялося – зала). Плетені спинки віденських гнутих стільців і диванчик, теж гнутий і плетений. Взимку тут не дуже тепло. Це на горі, а з Сугаклею вітер скажений, і дрова в Єлисаветі дорогі.

(…) Кілька кроків від Кузнецових, на цвинтарі, скромному, майже бідному – могила рідної сестри Тобілевичів, артистки великого сценічного чару, що вмерла молодою, Садовської-Барілотті. На скромному пам’ятнику ім’я і один рядок “Не щебече соловейко”.

Крім тихої Бикової, крім далекої піщаної Кущівки, цей Єлисавет-Єлисаветград мав у собі багато неповітового. Для 80 тисяч мешканців дві щоденних газети, десяток великих парових млинів, завод Ельворті з двома тисячами робітників, велику торгівлю – центр багатої округи.

Ну й тут, звичайно, напрошується наш плаксивий, заяложений трафарет: зрусифіковане українське місто.Справді – трохи чиновників, суд, адвокати, євреї-комерсанти, так би мовити, загальноросійське воно.

Але тут починається “але”.

Це тут Ніщинський, учитель Духов­ного училища, вперше поставив свої “Вечорниці”, і тоді в хорі співало багато юнкерів Єлисаветградського юнкерського училища. Тут секретар повітової поліції Іван Тобілевич виріс на драматурга Карпенка-Карого. Тут виросли Кропивницький, Саксаганський, Садовський. Тут скінчив гімназію Винниченко. Тут після заслання жив і працював для людей лікар-чоловіколюбець Опанас Іванович Михалевич, член “Старої київської громади”. (…)

Чорноморський степ підходив аж до центру цього міста, ступаючи владно через не знищені всеросійською нівеляцією околиці – Мотузянку, Балку, Забалку, Кузні, Закузнями, Чечору. (…)

У той далекий час клюбів для молоді не було. Проте можна було вийти на Дворцову вулицю. (…) Але – Дворцова! Скільки в тому імені. Років тридцять перед нашою молодістю цією самою Дворцовою, так само заглядаючи в чиїсь очі, гуляв гарний блакитноокий Фаня Тобілевич, згодом Опанас Саксаганський. Якийсь десяток років перед нами тою ж Дворцовою пливла гарна гімназистка Льоля Балановська, з фіялковими очима і мелодійним голосом, згодом примадонна Київської опери і московського “Большого театра”.

Ще добре місце для молодих був “Казьонний сад”, його поетичні алеї, столітній дуб, потьомкінських часів дуб. (…)

Дитиною якихсь сьоми років мене взяли до театру в Єлисаветі. Я мало розумів, але знаю, що то були “Пошилися в дурні” і грав Кропивницький. З гордістю включаю в свій формуляр театрала цей дитячий спогад про переповнений театр, особливу піднесеність в душній залі і що особливо запам’ятала дитина – надзвичайно м’які інтонації, таку велику простоту, таку природну мову Кропивницького. Потім вже дорослим я зрозумів, яка це тяжка річ – бути простим. Станіславський багато років, уже бувши зрілим актором довго учився, поки навчився простоти. А мої старші земляки Тобілевичі і Кропивницький, здається, мали її природжену, як бувають природно поставлені голоси.

Я, певно, хворію на місцевий патріотизм. Але той куток доволі одноманітного степового краю, де я виріс, таки був багатий на театральні таланти. Біля цього Єлисаветграда і сусіднього “заштатного города” Бобринця вродило їх нівроку.

(…)

Зрідка з’являвся в Харкові М. В. Левитський. Такий зостався, яким я його знав довгі роки. Апостольська лисина, що починається з лоба, збільшує і освітлює лице. Козацькі сиві вуса, з підвусниками. Лагідні очі. До людей любить звертатися дружньо: “голубчику”, м’яким, трохи приглушеним голосом. Взимку в сірій смушевій шапці, а влітку в брилі з м’якої панамської соломки.

У Єлисаветі мого юнацтва він був – присяжний повірений Левитський. Але більше знали його як Артільного Батька Левитського. Популярність його була не тільки всеукраїнська, а й всеросійська. Були навіть цигарки з його портретом, продавали їх по всій російській імперії.

Родився він у сім’ї священика, скінчив Харківський Університет. Став широко відомий, коли в 1890-х роках організував сільсько-господарські артілі. Село Федвар, недалеко Єлисавету, найбільше зв’язують з цим періодом його діяльности. На Левитському були дуже помітні впливи Кивської Старої Громади. Висока її ідейність поєднувалася в нього з активністю в галузі економіки.

Справа сільсько-господарських артілей далеко не пішла. Микола Васильович продовжував жити кооперативною роботою в інших галузях. Невтомний, непосидющий, всюдисущий, і перед революцією завжди в русі, то в Петербурзі, то в Києві. На короткий час бував і в Єлисаветі.

Як проїхати всю Пермську вулицю, коли вона вже переходить у Бобринецьке шосе, на горі праворуч є Кавказька вулиця. Там був у Левитського будинок, садиба спускалася до Бобринецького шосе. Гімназистом я на санчатах злітав тією кручею, досі чую холодний радісний сніг на обличчі, морозне повітря і п’ятнадцять років життя…»


Готуючи цей матеріал, ми наштовхнулися на величезний пласт історії нашого міста, про який майже нічого не знали. Дуже цікавою здається фігура Афанасія Михалевича. Хотілося б написати і про надзвичайну (хоча, може, й далеко не героїчну) долю Олександра Семененка, і про створення хутора Надія на голій землі, де Іван Тобілевич ледь не примушував, за згадкою Чикаленка, своїх друзів працювати, а Кропивницький погано косив. А ще дуже хочеться написати ще про одного нашого земляка, випускника реального училища фотографа Самуїла Дудіна, який у 1894 році на Єлисаветградщині створив серію світлин «Українці».

Але дізнатися цю, українську, історію Єлисаветграда дуже важко. Із процитованих нами книг тільки одна – спогади Чикаленка – була перевидана в Україні, однак знайти її ми не змогли. Усі інші не тільки не перевидавалися, а й не були оцифровані, щоб їх можна було прочитати принаймні в Інтернеті. Усі ці твори ми читали у вигляді фотокопій з іноземних видань.

А так хотілося б, щоб кіровоградці мали змогу прочитати ці спогади й зрозуміли не тільки, хто такі Чикаленко та Шульгини, але й чому їхніми іменами називають вулиці саме нашого міста.

Підготувала Ольга Степанова, «УЦ».

Памяти Художника

Первого августа не стало прекрасного художника и очень симпатичного человека – Петра Павловича Оссовского. Петр Оссовский родился в Малой Виске, но прожил там всего шесть лет. Тем не менее, это самый кировоградский художник из всех, кто прославился далеко за пределами малой родины.

В 2006-м он рассказал в интервью корреспонденту «УЦ» Андрею Трубачеву: «Я помню детские годы очень ясно. Помню село – прекрасное украинское село с белыми мазанками, соломенными крышами, вишневыми садочками. Помню центральную улицу – сейчас улицу Энгельса, помню церковь, панскую экономию… Сейчас ничего этого нет – я приезжаю и ничего здесь не узнаю.

Я живу сейчас в совершенно другом мире – мире искусства, а не сельской жизни, везде побывал, везде были мои выставки – от Гаваны до Рима, не говоря уже о бывшем СССР. Но ничего не забыл – иначе бы просто не вернулся сюда никогда. Я по-прежнему остаюсь вашим земляком».

И это были не просто красивые  слова – основоположник так называемого сурового стиля, народный художник СССР  в 2007 году подарил  кировоградцам 53 своих картины, написанных с 1980-го по 2007 год, причем сам, лично, добился вывоза этих культурных ценностей из России в Украину.

Сегодня многое, о чем говорил Оссовский в 2006-2007 годах, когда часто приезжал в Кировоград в связи с открытием галереи «Мир и Отчизна», звучит немодно: «Меня среди русских, хотя практически всю жизнь я прожил в России, до сих пор считают немного иностранцем. Эти капитальные, кондовые русские, они всё хотят сопли по березе размазывать – они, мол, самые русские. Ничего подобного. Во мне, к примеру, русской крови вообще нет – есть украинская, чешско-казацкая и польская. Но такого русского, как я, еще поискать – я за Россию стою в тыщу раз больше, чем они!» Однако все тогда было по-другому, и Оссовский так искренне любил две своих родины, так  искренне верил, что мы все-таки одна страна.

Живописца похоронили в Пскове, который он любил больше всего на свете, да и, правду сказать, наверное, только там мог  родиться его самобытный суровый стиль.

Очень хочется надеяться, что и мы, кировоградцы, будем всегда помнить этого уникального художника. Свою Родину он писал мало, видимо, считая наш край недостаточно суровым, но любил всем сердцем…

Соб. инф.

Живущие с ВИЧ: «Сейчас все — в группе риска»

Только сегодня наступил момент, когда украинцы в полном масштабе осознали последствия «первой волны» эпидемии СПИДа, начавшейся в 1990-х. Тем временем Глобальный фонд, больше 10 лет вливавший в нашу страну деньги на борьбу с «чумой XX века», на фоне мирового кризиса сокращает финансирование, а миллионы, еще в прошлом году перечисленные государством на закупку антиретровирусных препаратов… попросту пропали. О том, что делают в этом направлении общественники — часто не благодаря, а вопреки официальной власти рассказал Александр Александров, председатель правления Кировоградского областного отделения «Всеукраинской сети людей, живущих с ВИЧ» (ЛЖВ).

Поводом для нашей встречи стала публикация позапрошлого номера «УЦ», в которой мы попытались выяснить причины повышенной активности наркозависимых в районе профильного лечебного заведения на Черемушках в Кировограде. Для начала глава регионального отделения ЛЖВ поделился с нами подробностями исследования, к которому, как выяснилось, привлекались потребители инъекционных наркотиков (ПИН), и не только они.

— Биоповеденческое исследование по распространению ВИЧ среди ПИНов проводится за счет средств международных доноров в партнерстве с Институтом социальных заболеваний Украины — на государственном уровне, сейчас такие проходят практически во всех областях. Исследуется поведение наркопотребителя: как часто он меняет шприцы, как часто он меняет половых партнеров, пользуется ли он презервативами, как часто, и так далее. Мы исследуем не только потребителей наркотиков, но и их половых партнеров. Они заполняют анкету, на это уходит минут 40, более 100 вопросов. Выясняется их поведение с точки зрения того, как они употребляют наркотики и их половой жизни — это основные пути передачи ВИЧ. Выборка — 300 ПИНов и 100 половых партнеров, — рассказывает Александров.

Позже собранные по всей Украине результаты будут анализировать в Киеве и на их основании предлагать корректировки всевозможных программ, направленных на борьбу с распространением ВИЧ-СПИДа, в том числе — государственных и региональных.

— Программы обмена шприцев, другие профилактические программы, которые уже существуют, — результат анализа подобных исследований. Они проходят ежегодно, на разные темы, их достаточно много. Те доноры, которые дают деньги на различные программы Украине и правительству, привыкли работать так, чтобы понимать, на что именно давать деньги, правильно корректировать действия. Единственное, чем руководствуется сейчас страна, что она делает в отношении ВИЧ-СПИДа, — это Национальная программа по противодействию эпидемии ВИЧ-СПИДа, которая на региональном уровне отражается в областных программах. По результатам всех этих исследований стране будут предложены рекомендации: у нас есть пробелы здесь, здесь и здесь, мы предлагаем то-то и то-то, и государство должно будет принять решение по поводу этих рекомендаций, — поясняет глава областного отделения ЛЖВ.

В прошлой публикации мы упоминали о некоторой обеспокоенности жителей микрорайона в связи с концентрацией людей характерной внешности под стенами наркодиспансера. По словам Александрова, решать вопрос о проведении исследования на базе заведения с его руководством организацию вынудила именно реакция окружающих, не всегда ограничивающаяся только обеспокоенностью:

— Мы сняли перед этим офис на Егорова, и нас просто обложили жители соседних домов, «мы сейчас тут всех перебьем, положим». Милиция приехала и сразу же стала на их сторону, хотя у нас все документы, договора с арендодателем, это отдельное помещение, никому мы не мешаем. И я понимаю, что, если начну с правовой точки зрения вести здесь разбирательства, это поставит на всем крест — сами потребители сюда не придут. Им в открытую говорят: «Мы сейчас вас тут передавим просто, да и все».

Еще один повод для беспокойства, возникший в связи с проводившимся исследованием уже у автора этих строк, — денежная мотивация анкетируемых. Ведь деньги международных доноров, которыми мотивируют наркозависимых, в итоге с большой вероятностью попадут в систему незаконного оборота наркотиков. Наш собеседник это признает, но тут же отмечает, что альтернативы наличным в этом случае нет:

— Это ведь не первый год происходит в Украине, таких исследований достаточно много проведено было. И практика показывает, что если мы хотим получить фактические результаты, то действует только финансовая заинтересованность. Можно заказать какому-то исследовательскому центру за «гречку» пообщаться с наркопотребителями. Они напишут, что да, с ними виделись, но на самом деле за «гречку» никто не придет, реального результата никакого. А мы должны увидеть этого человека, реального потребителя, а не вымышленного…

Вопрос отношения общества к подобным исследованиям и их участникам — сложный и неоднозначный. Условно добропорядочные граждане, как правило, предпочитают ничего не видеть и не знать о представителях пресловутой «группы риска». С другой стороны, когда речь идет о действиях, направленных на сокращение темпов распространения ВИЧ от людей, уже живущих с вирусом, тем, кто считает, что их это точно никогда не коснется, стоит задуматься.

— Проблема, которую нужно нашему обществу помочь понять, — сейчас нет «группы риска». Точнее, сейчас все — в группе риска. В начале эпидемии, когда она вспыхнула в Украине, это конец 90-х, можно было говорить, что ВИЧ имеет распространенность только среди ПИНов, гомосексуалистов и представительниц коммерческого секса… А основной двигатель эпидемии сейчас — это отношение людей, которые считают, что, если они не употребляют наркотики, не являются работниками коммерческого секса или гомосексуалистами, значит, защищены автоматически. «Обычный» половой путь передачи никто в расчет не берет. На любых лекциях я показываю эту структуру, а-ля «МММ», которая «приведи десять человек» — то же самое работает с половыми партнерами. Ты переспал с человеком — ты не можешь знать, со сколькими и с кем именно он переспал до этого, здесь не идет речь о доверии — он точно так же мог сам не знать, и так далее, — говорит Александров.

По его словам, уже сегодня основная, подавляющая часть инфицированных ВИЧ в Украине — это, к сожалению, не наркоманы, не гомосексуалисты и не «работницы коммерческого секса».

— У нас же нет механизма общего тестирования. Когда человек может узнать, что он инфицирован? Да по сути никогда. Это касается только девушек, которые решают родить — им тогда настоятельно рекомендуют сдать этот анализ. Во всех остальных случаях это добровольная вещь. Поэтому основной момент выявления, откуда у нас поступление клиентов идет, — из больниц. Когда врачи начинают лечить, понимают, что стандартное лечение не работает, и появляется мысль о том, что может быть нарушен иммунитет человека, потому что препараты не действуют или действуют не так, как хотелось бы. Тогда начинаются анализы, выявление в терминальной стадии, и мы начинаем вбухивать колоссальные объемы бюджетных денег (в лечение. — Авт.), вместо того, чтобы поработать над профилактикой и предупреждением. Купите тест за 10 гривен, условно, обеспечьте, чтобы человек вовремя протестировался, и если он ВИЧ-позитивный, то при вовремя назначенном АРТ-лечении (антиретровирусном. — Авт.) он не попадет в такую ситуацию. И не «съест» колоссальных денег из бюджета на его лечение. Простая математика, простая экономия денег, которых всегда нет, — констатирует общественник.

Современное антиретровирусное лечение на самом деле стоит немного, по самой простой схеме — около 100 долларов в год на одного пациента, и не только позволяет вести вполне полноценную жизнь людям со страшным диагнозом, но и подавляет вирус, практически сводя на нет риск заражения от носителя. Но средства Глобального фонда ограничены, а государство на протяжении более чем 10 лет в решении вопросов, касающихся эпидемии ВИЧ-СПИДа в стране, обеспечивает лишь около 30% финансирования. Причем обеспечение это не обходится без всех тех уродливых деталей, за которые мы постоянно критикуем рулевых всех уровней.

— В этом году препараты по государственной программе до сих пор не закуплены — 52 миллиона бюджетных гривен «испарились». Дали фирме-прокладке, посреднику, которая занимается поставками между государством и фармкомпаниями. Заплатили в декабре, и до сих пор препараты не получены. И мы в очередной раз за средства Глобального фонда покрываем эту потребность. Если бы не наши организации, более 30 тысяч людей в Украине остались бы без препарата и потенциально умерли бы. Плюс распространение — это моментальная вспышка, — подчеркивает Александров.

По данным официальной статистики, в Кировоградской области чуть больше 2200 человек, больных ВИЧ. Однако в достоверности этой цифры, по мнению главы местного отделения ЛЖВ, есть большие и притом обоснованные сомнения:

— Статистика ведется от того количества людей, которые официально встали на учет. Но есть другая категория — люди, которые выявляются, но не становятся на учет. Они не входят в официальную статистику, по закону медицинским учреждениям нельзя показывать этих людей. Это основная проблема у нас в области — мы не знаем реальной ситуации. Если судить оценочно, умножай на десять, и это будет очень четкая оценка. Чтобы было понятно: еще восемь лет назад у нас на официальном учете стояло полторы тысячи. За восемь лет что, прибавилось 800 человек? Вот соседняя — Днепропетровская область. Только в одном городе Кривой Рог на учете стоит 11 тысяч. Едем в Николаевскую область — почти 20 тысяч на учете в области стоит. Мы что, островок благополучия посреди Украины? Я не верю!

Столь кричащая разница — результат отсутствия в регионе работающих программ тестирования, выявления, мотивации к постановке инфицированных на официальный учет, считает Александров:

— Принцип «нет человека — нет проблемы» работает до сих пор. Нет людей, нет статистики — мы выделяем три копейки. Наша областная программа — единственный документ, которым руководствуется официальное здравоохранение в отношении ВИЧ-СПИДа. Ежегодно на финансирование программы, действовавшей в последние пять лет, выделялось 250 тысяч гривен. Для сравнения: в прошлом году на закупку каких-то вымпелов, условно, для лучших хлеборобов области закладывалось 300 тысяч. Друзья, давайте расставлять какие-то приоритеты… В первую очередь не хватает программ по тестированию. Нужно всего лишь всем районам выделять немого денег для закупки тест-систем. И, естественно, информационная составляющая — чтобы людям сказали, что надо прийти и протестироваться. Вот областную программу утвердили на следующие 4 года — она прогрессивная, конечно, по сравнению с предыдущей. Но я общаюсь сейчас с главврачом СПИД-центра, спрашиваю, заложили ли что-то районам на тесты, — ответ «нет». Откуда мы узнаем реальные цифры? И это, опять же, вопрос рациональности выделения денег. Как вы можете закладывать то или иное количество денег, не зная реальной ситуации, картины происходящего? По большому счету, ежегодно область выбрасывает деньги, но мы не меняем ситуацию, ничего не происходит. Деньги уходят на содержание медицинских учреждений, закупку препаратов, которыми нужно потом лечить серьезные болезни, провоцируемые иммунодефицитом…

Борьба с инертностью государства — дело небыстрое и крайне неблагодарное. Мы обязательно продолжим разговор об этом аспекте жизни ВИЧ-инфицированных и тех, кто пытается отстаивать их интересы, бороться с распространением вируса на Кировоградщине. Пока же в ближайших планах ЛЖВ — продолжение биоповеденческих исследований в среде их основных «клиентов». Анкетирование ПИНов закончилось в минувший понедельник. Следующее, аналогичное исследование, по информации нашего собеседника, будет проводиться среди МСМ (мужчины, имеющие секс с мужчинами, гомосексуалисты), затем — среди работниц коммерческого секса, после по каждой из трех групп будут выписаны рекомендации — что делать, какие разрабатывать программы, что нужно привнести в государственную политику, чтобы что-то изменить в ситуации с распространением ВИЧ-СПИДа…

И если кому-то все еще кажется, что эта проблема далекая и почти надуманная, что, мол, больных ВИЧ-СПИДом-то в Украине — каких-нибудь полпроцента всего населения, и все это — сплошь «извращенцы и наркоманы», то у нас есть еще одна цитата человека в теме, для понимания реальной ситуации:

— Эпидемия ВИЧ-СПИДа в Украине началась в 1990-х годах, большой всплеск. А время бессимптомной стадии, когда человек не чувствует, что он инфицирован, длится от 10 до 15 лет в среднем. Простая логика: именно сейчас начинается повальное выявление тех людей, которые были инфицированы в «первую волну». И это в тот момент, когда действующие программы сводятся на нет, хотя их нужно увеличивать, расширять, просто чтобы погасить дальнейшее распространение. При этом мы уже 6 месяцев сидим без препаратов, используем деньги Глобального фонда. А его ведь наполняют государства всего мира, перед которыми фонд отчитывается…

Андрей Трубачев, «УЦ».

Королева в Кировограде, или Фантастика, ставшая реальностью

Это год назад чемпионат Украины по легкой атлетике, проходивший в Кировограде, воспринимался как нечто необычное. Сейчас это уже далеко не сенсация. Только в этом сезоне наш стадион «Звезда» уже принимал семь всеукраинских стартов, на которых выявляли сильнейших представители королевы спорта разных возрастных категорий. Но соревнования, которые завершись в минувшее воскресенье, все равно несопоставимы со всеми предыдущими. Уже второй год подряд на протяжении трех дней на наших дорожках и в секторах за победу сражались практически все сильнейшие легкоатлеты Украины. На сей раз это был завершающий этап отбора к чемпионату мира, который пройдет с 22 по 30 августа в Пекине.

Несмотря на ненастную погоду, кировоградское спортивное действо получилось интереснейшим. Жаль только, что на трибунах собралось не так много зрителей, как того заслуживают соревнования такого высочайшего уровня. Во многом болельщиков распугал дождь, да и наша непобедимая апатия сказалась. Впрочем, как нам кажется, для состязаний такого масштаба рекламы было недостаточно. А еще показательным является факт, что спортивные начальники Кировограда и области продемонстрировали полное равнодушие (уже в который раз) к такому знаковому событию и ни разу не были замечены на трибунах. Наверное, занятость или отпускная пора не позволили пожелать удачи участникам чемпионата страны и руководству Кировограда и области. Но как бы там ни было, а истинные ценители легкой атлетики такого праздника не пропустили. Достаточное количество болельщиков собиралось на вечернюю программу соревнований, когда проходили финалы и была возможность увидеть все самое интересное.

И как же радостно нам всем было от того, что представители Кировоградщины выступали не только в роли гостеприимных хозяев. Наши легкоатлеты сделали то, что еще несколько лет назад казалось невероятным и даже фантастическим. Прыгун в высоту Дмитрий Яковенко не просто второй год подряд стал чемпионом Украины в родных стенах, а обеспечил себе путевку на мировое первенство! За всю спортивную историю нашей области легкоатлеты еще не добивались подобного успеха.

Да, в кировоградском секторе не было чемпиона мира Богдана Бондаренко, готовящегося к главному старту сезона по индивидуальному плану. Но зато Дмитрию Яковенко противостояли экс-чемпион мира Юрий Кримаренко и опытный Андрей Проценко, имеющий в своем активе прыжки на 2 метра 40 сантиметров, а в этом году прыгавший на 232 см. И этих признанных мастеров подопечный Геннадия Здитовецкого обыграл. Сложности у нашего земляка возникли на высоте 220 см, которую Дима взял только с 3-й попытки. Но затем, раскрепостившись, Яковенко с первого раза преодолел 225 см и «нокаутировал» конкурентов. Проценко пытался хитрить, переносил попытки на 228 см, но все это закончилось неудачей. Нашему Дмитрию даже не понадобилось выполнять две заключительные попытки на 228 см. Победа была уже в кармане, а этот квалификационный на чемпионат мира рубеж кировоградец покорил еще на июньском командном первенстве Украины, тогда воспитанник Кировоградской СДЮСШОР-2 им.В.Верхоланцева установил личный рекорд – 230 см. Теперь Дмитрий Яковенко продолжит спор с авторитетными соперниками уже в Пекине, где будут еще два лидера мировых прыжков в высоту – украинец Богдан Бондаренко и катарец Мутаз Эсса Баршим. Будем надеяться, что в Поднебесной Дима не дрогнет. А после своей замечательной победы новоиспеченный двукратный чемпион Украины дал короткий комментарий для «УЦ»:

– Третья попытка на высоте 220 см далась очень тяжело. И хотя норматив (2,28) на чемпионат мира у меня был, но, чтобы поехать в Пекин, нужно было на этом турнире попасть еще и в тройку призеров. Если бы я не взял 2,20 с третьей попытки, то мое участие в мировом первенстве оказалось бы под вопросом. Я вроде бы и оставался на втором-третьем месте, но мог бы и не попасть в тройку призеров. Потому это была очень важная для меня попытка. И когда я уже летел над планкой, то почувствовал, что меня хватает судорога. Тут я подумал: все, не получится. Но как-то все-таки сумел преодолеть эту высоту, а затем на кураже преодолел и 225. Что касается чемпионата мира, то для начала там просто необходимо пройти квалификацию. Это, надеюсь, станет отличным для меня достижением, ведь я буду дебютантом на соревнованиях такого уровня. А там уже как получится. В Пекине планирую взять не ниже 2,30, – подытожил счастливый и уставший Дмитрий Яковенко.

А в заключительный день кировоградских стартов эстафетные четверки в беге 4 по 100 метров просто восхитили наших болельщиков. Вначале на своих этапах отлично промчались по дистанции Катерина Дзюбина, Анна Гвритишвили и Яна Качур, а Мария Паладий на заключительных метрах буквально вырвала у соперниц заветную бронзу. А затем уже Денис Тесленко, Виталий Пархоменко, Вадим Скворцов и Александр Абраменко показали второе время из двух забегов и завоевали серебро. Таким образом в активе нашей сборной полный комплект медалей разного достоинства на состязаниях высочайшего уровня. Жаль, что совсем немного не хватило Денису Тесленко для того, чтобы завоевать бронзовую медаль в беге на 400 метров с барьерами, где он финишировал четвертым. Зато в эстафете 4 по 400 метров ученик и сын Александра и Елены Тесленко помог сборной Днепропетровской области (это пока разрешено регламентом соревнований. – Авт.) завоевать серебряные награды.

Что касается лидеров украинской легкой атлетики, то в Кировограде они подтвердили свой высокий класс. По две победы на дистанциях 100 и 200 метров одержали Наталья Погребняк и Виталий Корж, которых смело можно назвать главными героями чемпионата Украины. Кстати, на нашей дорожке Наталья обновила свои лучшие достижения в этом сезоне как на 100 метровке (11,09), так и в беге на 200 метров (22,75), и эти результаты существенно превышают нормативы для участия в чемпионате мира. Но основную задачу двукратная чемпионка Украины решила ранее, а здесь показала высокий уровень своей готовности. А вот Наталья Строгова (бег 200 метров), Наталья Пигида (бег 400 метров), Анастасия Ткачук (бег 800 метров), Мария Шаталова (бег на 3000 метров с препятствиями) и Катерина Дерун (метание копья) обеспечили себе возможность участия в мировом чемпионате именно на этих кировоградских состязаниях. Если к этому добавить, что ранее заветные нормативы на командном чемпионате Украины выполнили еще Кристина Гришутина (прыжки в длину), Ирина Геращенко (прыжки в высоту) и наш герой Дмитрий Яковенко, то можно смело утверждать, что кировоградский стадион «Звезда» стал настоящим трамплином для будущих международных взлетов украинских легкоатлетов. Всего же на данный момент пекинские нормативы имеют в своем активе 16 наших мужчин и 30 женщин, за которых мы будем болеть уже совсем скоро.

И в заключение предлагаем нашим читателям впечатления победителей соревнований – наиболее вероятных участников мирового первенства, а также гостей чемпионата Украины.

Анна Касьянова (Мельниченко) – чемпионка мира в семиборье:

– На данный момент чувствую себя уже неплохо, тренируюсь и готовлюсь к чемпионату мира. Нога пока еще побаливает, но впереди есть целых три недели, и я надеюсь, что успею восстановиться. В Кировоград приехала поддержать супруга Лешу (Касьянова – лидера сборной Украины в десятиборье. – Авт.), а также потренироваться. Я здесь проходила сборы, и мне все очень понравилось: красивый город и очень хороший стадион. А самое главное – на легкую атлетику ходят зрители.

Виталий Корж (Сумы) – чемпион Украины в беге на 100 и 200 метров:

– Повезло, что дождик нас все-таки немного спас от жары, кировоградская земля в этом была к нам благосклонной. Победы же дались именно так, как мы с тренером и планировали. Результатом на стометровке доволен, потому что первый старт в сезоне у меня был 10,33. И затем я не особо приближался к нему. А на этом чемпионате я, так сказать, вернулся на свои позиции, показав 10,37. Я отобрался в Пекин в составе эстафетной команды еще по итогам багамского чемпионата мира 2014 года. На будущем чемпионате мира хотелось бы пробиться в финал, а там уже – как Бог даст.

Наталья Погребняк (Харьков) – чемпионка Украины в беге на 100 и 200 метров:

– На предварительном этапе я показала неплохой для себя результат (11,16 сек.), а в финале надеялась пробежать не хуже. Плюс непредсказуемость погоды немного заставляла волноваться. Хотя, как показал финальный забег, погода не помешала. Удалось собраться и показать настолько высокий результат (11,09 сек.), чему, конечно, я была очень удивлена. Добиться такого времени меня заставила, скорее всего, борьба на старте. Можно сказать, что в начале забега она меня разогнала, а с ходу у меня хорошо получается. Норматив на ЧМ я выполнила еще в начале сезона. На каждых новых соревнованиях у меня в плане достижений все было, можно сказать, в одну точку. 11-го июля в Мадриде я пробежала 11,15 и 11,16, а в Кировограде смогла улучшить свой личный рекорд, пробежав 11,09. На предстоящем мировом первенстве жду от себя только максимального результата, но не хочу и не люблю загадывать. Буду стараться, работать и улучшаться.

После победы на 200-метровке:

– Конечно, комфортнее я себя чувствую в беге на 100 метров, но 200 мне тоже приходится бежать, потому что там более реальные шансы попасть в финал на мировом первенстве, если все хорошо сложится. Для меня эта дистанция выглядит сложнее, чем сто метров. Там я не успеваю устать, а на двухсотметровке уже тяжеловато, приходится терпеть.

Анна Плотицина (Киевская область) – чемпионка Украины в беге на 100 м с/б:

– Для меня резкая смена погоды всегда приносит успех. Поэтому дождь, считаю, помог мне. Желаю всем устанавливать в такую погоду новые рекорды. И пусть украинские рекорды бьются регулярно, а наша легкая атлетика продолжает развиваться. Такие забеги даются всегда тяжело, но без трудностей – никуда. На этом рубеже моей главной конкуренткой была Лена Яновская. Правда, у нее что-то случилось с ногой, и она явно выступила не так, как того хотела. Тренер по спринту сказал мне, что норматив на ЧМ я выполнила. Путевка есть, теперь нужно просто готовиться для установления новых результатов, ведь на заграничных стартах планка очень высока.

Евгений Виноградов (Киев, Киевская область) – чемпион Украины в метании молота:

– В последнее время в моем виде конкурентов практически нет. Есть перспективные подрастающие юноши и юниоры, а в своем возрасте не могу назвать спортсменов, с которыми я бы явно соперничал. Что касается соревнований, то сектор, на котором я выступал, один из самых тяжелых, на которых мне приходилось соревноваться. Пожалуй, он один из самых тяжелых в Украине и, наверное, за рубежом. Потому что сам сектор изначально немного неправильно построен. Метать очень тяжело, технически не получается выполнять движение, которое нарабатывается на тренировках. Поэтому результатом (74 м) я остался доволен, хотя на последнем старте метнул 79 метров. Плюс погодные условия – дождь, было скользко, поэтому получилась только одна результативная попытка из шести подходов. Готов был, конечно, показать еще лучший результат. На чемпионате мира буду стараться сначала пройти квалификацию и попасть в финал, а дальше уже как получится. Соперники на мировом первенстве всегда сильные. Поэтому ожидать можно любых сюрпризов. Для меня главное – показать свой результат, и тогда я буду доволен.

Михаил Медведь – генеральный секретарь Федерации легкой атлетики Украины:

– Кировоград второй раз кряду принимает национальный чемпионат Украины. Это не случайно. В вашем городе благодаря руководству ФК «Зирка» построен прекрасный стадион «Звезда» с качественными легкоатлетическими дорожками. Показанные здесь результаты подтверждают, что мы не ошиблись с выбором арены, где завершается отбор на чемпионат мира. Участниками соревнований стали более шестисот спортсменов из 26 областей нашей страны. Это средний показатель, потому как подобные турниры могут собрать даже тысячу атлетов. Однако, учитывая ситуацию в стране, такое количество участников соревнований можно назвать достаточно солидным. Три наших ведущих легкоатлета, в силу определенных обстоятельств, не приехали в Кировоград. Это действующий чемпион мира в прыжках в высоту Богдан Бондаренко, который готовится по индивидуальной программе, а также наша титулованная прыгунья тройным Ольга Саладуха и перспективный спринтер Сергей Смелик. Их мы решили поберечь, ведь сезон был напряженным. Помимо этого, Ольга и Сергей имели определенные бытовые проблемы, связанные с переездами из Донецка и Луганска, где атлеты до этого жили и готовились к стартам. Не выступала в Кировограде и наша вторая чемпионка мира Анна Мельниченко (Касьянова), которая восстанавливается после небольшого повреждения. Все остальные сильнейшие спортсмены были здесь, в Кировограде. Порадовало, что во многих видах была сумасшедшая интрига, и перевес одних спортсменов над другими оказался минимальным. А серьезная конкуренция всегда рождает высокие результаты, что очень важно накануне главного старта сезона.

Юрий Илючек, Андрей Мороз – специально для «УЦ». Фото авторов.