Рубрика: 28

Столицы Украины и грузинской Аджарии разделяют всего два часа полёта. Но даже при нынешней взаимной дружественности двух стран это расстояние измеряется не временем дороги и не километрами. И разница между «двумя мирами, двумя образами жизни» заключается не только и не столько в менталитете жителей обеих постсоветских держав. При сравнительно недавнем общем прошлом в составе одной шестой части суши здесь, как выяснилось, точно знают не только то, какой должна быть их страна, но и как этого добиться. И Батуми – яркий тому пример.

Первое знакомство

В открытую дверь буквально ударил поток плотного влажного воздуха. Сначала перехватило дыхание, отпустило только тогда, когда на выходе из здания аэропорта ослепительными улыбками встретили тоненькие мальчик и девочка с огромными глазами: в национальных костюмах, они искренне приветствовали каждого (!) прибывшего пассажира и радушно предлагали поднос со сладостями. Гамарджоба, Батуми…

Это потом пришло осознание загадочного, почти мистического магнетизма затянутых туманной дымкой гор; почти детский восторг от грандиозных, но изящных архитектурных конструкций; полное погружение в неспешный, лениво-созерцательный мир земли, щедро, от всей души, отмеченной Создателем.  А пока в глаза бросались разрытые, как после бомбежки, тротуары и котлованы; слепленные буквально из подручных материалов пятиэтажки примерно хрущевских времен; хаотичная застройка вперемежку с заросшими сорняками пустырями; движение транспорта, подобное броуновскому, и почти полное отсутствие уличных указателей – гостиницу, где был забронирован номер,  пришлось искать почти час…

Ещё бросилось в глаза полное (!) отсутствие на улицах политической и коммерческой рекламы на билбордах. Да и самих рекламных плоскостей здесь оказалось раз-два и обчелся – исключительно с информативными анонсами архитектурно-строительных проектов с изображениями макетов будущих сооружений и указанием конкретного (!) срока сдачи каждого из них. И в том, что эти сроки будут действительно соблюдены, местные жители не сомневаются. Но об этом – немного позже.

Батумский Бродвей

Как и подобает по приезде на курорт, первым делом – на пляж. Пустынный (на тот момент сезон ещё не начался) берег разительно отличался от привычных для отечественных «туров выходного дня» пейзажей. Крупная, с кулак, галька, почти штормовой прибой – с непривычки несколько дней ломило тело от естественного «массажа». Пригодились купленные заранее, по совету, резиновые тапочки: ходить здесь босиком оказалось практически невозможно, приходилось даже купаться в «мыльничках»…

Культурный шок – полное отсутствие в зоне пляжного побережья любых забегаловок типа «генделык», «пивняк» и прочих «малых пивных форм». Исключение – стационарные и немногочисленнные ресторанчики, расположенные на линии в нескольких десятках метрах от пляжной зоны. Не встретить здесь и навязчивых продавцов «па-а-ахлавы медовой». Как выяснилось, здесь торговля самопальными сладостями запрещена: единственная старушка, попытавшаяся проникнуть к немногочисленным отдыхающим, была вежливо, но решительно выпровожена восвояси непреклонным патрульным.

Кстати, о патрулях. Набережная на протяжении всех 14-ти (!) километров тщательно охраняется. Полицейские здесь пользуются непререкаемым авторитетом, их  достаточно для того, чтобы и чувствовать себя в безопасности, и обратиться за помощью по любому вопросу. При этом их присутствие практически незаметно.

Вы не поверите, но 99 процентов пляжей здесь – муниципальные! С набережной, которую зовут здесь Бродвеем, спуститься к морю можно везде, без малейших ограничений доступа, в любой точке.

Здесь же, отделенная от прогулочной зоны рядом пальм (вечером каждая из них подсвечивается!), тянется велосипедная дорожка. Пешеходам ходить здесь нельзя, это  — территория велосипедистов. Окрашенная в ярко красный цвет, она поражает чистотой. Оказывается, раз в сутки её моют специальной машиной, похожей на те, которые наводят порядок в супермаркетах. Вдоль дорожки расположены несколько велопарковок: двухколесные машины можно взять напрокат, оплатив время пользования в специальных велопаркоматах. Удовольствие, правда, не из дешевых – в пересчете на нашу валюту час велопрогулки обойдется в 72 гривни. Тем не менее, недостатка в велосипедистах нет, многие специально приезжают на своих двухколесных… Кстати, говорят, здесь нередко катается и сам президент – в  Батуми он частый гость. Но об этом – тоже чуть позже.

«Мы наш, мы новый
мир построим…»

Отдельная тема для разговора – местная архитектура. Как известно, лучше один раз увидеть, но всё-таки… Батуми поражает строительной эклектикой. Здесь соседствуют и хибары-скворечники, и стандартные трех-и пятиэтажки, и высотные здания совершенно причудливой формы, и абстрактные конструкции, предназначение и замысел которых находятся за гранью понимания.

Скажем, на набережной можно увидеть причудливую, увенчанную металлическим шаром, ажурную конструкцию из металлического профиля с расположенными по всей длине буквами грузинского алфавита. Или абрис человечка, везущего сердечко в садовой тележке… Или элегантную, в византийском стиле, смотровую башню, которая, кажется, наклонилась, подобно знаменитой Пизанской… Говорят, огромная арка «Волна» (две лаконичные параллельные изогнутые линии) обошлась в несколько миллионов долларов – для её монтажа пришлось транспортировать специальный кран из Германии… В десятке метров от набережной – целая экспозиция из стеклянных кубов, внутри которых – макеты зданий с фигурками людей и животных как образчики исторического уклада той или иной территории Грузии…

Вообще современный Батуми – сплошное строительство. Возводят здесь главным образом гостиницы – в среднем по два десятка этажей. Судя по макетам, изображенным на сопроводительных стендах, фантазии зодчих не имеют ни границ, ни препятствий. Многие здания возводятся «под старину» – на месте снесенных, но в том же стиле. Работают на стройках в основном турки. Причем – едва ли не круглосуточно. Нам, жителям домов, где частенько отключают свет, трудно понять ситуацию, когда даже недострои к вечеру загораются сотнями огней – каждый оконный проем, каждая секция!

Кстати, вечерний и ночной Батуми действительно напоминает Лас-Вегас – тысячи разноцветных огней бегут, сверкают, стекают вдоль зданий и конструкций, каждое дерево в зоне отдыха подсвечено специально оборудованным освещением. Даже Дом юстиции – высотная башня, напоминающая бокал, искрится бегущими снизу вверх разноцветными потоками. Между прочим, здесь располагаются налоговая и прокуратура республики…

А ведь ещё недавно город был погружен во тьму, проблемы с электричеством были даже в домах, не то что на улицах…

А чего стоят знаменитые, уникальные танцующие фонтаны: вечером невозможно отвести глаз от голографических фигур, танцующих в подсвеченных струях под тихую музыку… Как невозможно отвести глаз и от памятника влюбленным: две огромные, но изящные фигуры из металлоконструкций медленно вращаются, чтобы раз в полчаса приблизиться друг к другу в поцелуе и снова разойтись – до следующей встречи… Кстати, такая роскошь – как архитектурная, так и световая – никого здесь не возмущает: люди понимают, что таким образом деньги вкладываются в имидж города как престижного курорта. И именно в этом направлении развивается послевоенный Батуми, так строится его будущее процветание…

Мысли – вслух

Поначалу передвигаться по городским улицам было для нас тем ешё экстримом. Во-первых, из-за особенностей местного движения.

Одна из проблем – полное отсутствие тротуарного покрытия, сплошной песок и щебень. Как выяснилось, ремонт пешеходных дорожек здесь проводится массово, асфальт снимается и заменяется тротуарной плиткой: не выдерживает перепадов от солнечного накала до регулярных дождевых заливов.

Вторая проблема (по крайней мере, для нас) – абсолютно хаотичное движение транспорта. Светофоры здесь встретишь редко, а поток машин (едва ли не каждая третья – черный «Мерседес» одной и той же модели) движется непрерывно, в несколько рядов. При этом поворотные огни, видимо, для водителей являются ненужным аксессуаром, тем не менее, каждый из следующих позади, кажется, абсолютно точно знает, на каком повороте свернет автомобиль, едущий впереди…

То, что вы ступили на пешеходный переход в месте, где нет светофора, для водителей не аргумент – пропускают крайне редко. Поэтому остается лишь лавировать в потоке машин, чтобы успешно перейти дорогу в нужном месте…

Приезжих здесь «вычисляют» безошибочно и сразу. Реакция – каждый раз заметна. Здесь не стесняются высказать свое впечатление о вас, обратиться с вопросом, пожеланием, предложением помочь. Живо расспрашивают, откуда ты приехал, интересуются впечатлениями от города, делятся советами и подсказками. Словом, всё вслух, без лишней застенчивости, но в пределах дружелюбной корректности. Позже мы научились привлекать к себе меньше внимания: не глазеть по сторонам, не шарахаться от каждого «гамарджоба», ходить с деловитым видом и демонстрировать полную осведомленность о маршруте и местности.

«Миша прилетел!»

Через некоторое время мы научились узнавать и то, когда именно в Батуми находится президент. А бывает он в городе очень часто, во время нашего пребывания здесь – раза три точно был. Не хочется проводить известные параллели, но о том, что Михаил Саакашвили сейчас в Батуми, свидетельствовали лишь отдельные представители специальной госавтоохраны вдоль пути его следования, кортеж из пары-тройки машин и пролетевший до этого очень узнаваемый, бронзового цвета вертолет главы государства.

Говорят, Саакашвили лично контролирует в первую очередь объекты строительства в Батуми, может нагрянуть внезапно, без предупреждения, едва ли не на любой мало-мальски крупный объект.

«Миша прилетел» – этой слегка ироничной констатацией ограничиваются местные жители, комментируя очередной визит главы государства. Ни ажиотажа на улицах, ни ограничения движения, ни тем более покраски травы в этих случаях нет и в помине. Отношение к президенту здесь демонстрируют двойственное. С одной стороны – с гордостью говорят о том, что «Миша» искоренил коррупцию, затеял глобальное, в масштабах страны, строительство, дал стране электричество, обеспечил покой и безопасность людей. И действительно – по крайней мере, здесь не воруют. Это ещё один повод для шока: пара машин представительского класса, стоящих на обочине с …распахнутыми дверцами, в отсутствие хозяев и пассажиров.  За 15 минут наблюдения автором этой невероятной ситуации не только водители не появились, но даже никто головы не повернул к такому соблазну! Говорят, даже за меньшее могут посадить лет на восемь, не меньше…

С другой стороны – есть открытая симпатия его оппоненту на будущих выборах, бизнесмену Иванишвили. При этом ответить на неоднократно задаваемый автором этих строк вопрос о том, чем же в таком случае так плох «Миша», никто толком так и не смог…

Цена вопроса

Вопрос, который возникает раньше, чем интерес к местным достопримечательностям: насколько дорогА здешняя жизнь? Конечно же, всё относительно. Для рядового украинца, не считая дороги, провести здесь определенное время вполне по средствам.

Продукты – раза в полтора дешевле, чем у нас. Цены (не считая проезда в транспорте, который равен нашим двум гривням) стартуют с одного лари (шесть гривен). Курс лари к доллару – 1,6.

Кстати, цены на недвижимость, как говорится, божеские: в самом элитном доме Батуми (в полусотне метров от моря) – 600-1000 долларов за квадратный метр. Правда, за, что называется, голые стены. Понятно, что без дегустации знаменитых грузинских вин не обойтись. Они здесь гораздо дешевле, чем, скажем, пиво – раза в полтора-два. Вероятно, не обошлось без лоббирования винодельческой отрасли государством. При этом наряду с заводской винной продукцией домашний напиток можно купить практически везде — часто хозяева магазинчиков делают его для своих нужд и продают преимущественно постоянным, «своим» клиентам. Через некоторое время мы тоже стали относиться к числу таковых и получили доступ к замечательному на вкус и по дальнейшим ощущениям продукту, цена которого тоже радовала – около 12 гривен за литр.

О магазинах. Отличительная черта местной торговли – универсальность ассортимента. Специализированных магазинов здесь практически нет (как почти нет и супермаркетов). На крошечных, размером с комнату в хрущевке, площадях одновременно размещаются самые разные виды товара – от домашнего сыра и хачапури до краски для волос, одежды и бижутерии. Правда, магазинчиков одежды тоже хватает: такие же крошечные, переделанные из комнатушки в квартире с выходом на улицу, они больше напоминают открытые двери гардеробов с вещами домочадцев…

Не Батуми единым

Окрестности курорта не менее колоритны, чем собственно столица Аджарии. Черные магнитные пески пляжа Уреки, колорит приграничного Сарпи, самая длинная в бывшем Союзе улица Ленина (около13 километров!) в Кобулети… Именно здесь, в этих местах, снимали эпизоды «Человека-амфибии» – бывший пансионат, фигурировавший в фильме, выкупил один из заместителей Юрия Лужкова, теперь здесь оборудуется гостиница… Близ Батуми находится и грузинский «Диснейленд». Его построил фаворит будущих выборов бизнесмен Иванишвили и подарил стране. Но вскоре комплекс был продан армянским бизнесменам за 110 миллионов долларов. Бывший хозяин тут же выкупил его обратно, уже за 150 миллионов, и теперь управляет им лично…

«Мы любим Украину!»

Отношение к Украине здесь особенное – неизменно дружелюбное, почти восторженное. Одно из доказательств тому – увиденные нами ресторан «Украиночка» в самом популярном месте города, кафе «Украина»… И даже общение на русском языке (его здесь знают не все, в основном выпускники советских вузов и бывшие сотрудники госорганов СССР) не могло нивелировать в общении с местными жителями разницу, которую они, как выяснилось, четко понимают: Украина – не Россия. Кстати, в отличие от нашей, такая же молодая страна не оглядывается на прошлое, не ностальгирует по «старшему брату». В Батуми абсолютно точно знают, каким будет их город и куда нужно идти. Счастливого пути, Батуми!

Оксана Гуцалюк, «УЦ», Батуми-Кировоград.

Максим Кидрук – молодой писатель и заядлый путешественник, предпочитающий видеть страны, где он бывает, не из окна экскурсионного автобуса, а, так сказать, живьем, проходя их собственными ногами. В одном из предыдущих номеров (№25 от 21.06.2012) мы опубликовали главу из его новой книги о Бразилии, которую он любезно предоставил нашей редакции. Сегодня – новая глава, посвященная «охоте» на пиранью.

Нарешті настав день, коли Айлтон, професійний натураліст і мій гід по джунглях Пантаналу, почав готуватися до поїздки на Ріо Кларо. Погода наче змилостивилася, люб’язно відстрочивши настання затяжної пори дощів. З самого ранку в повітрі витали незвичні для Пантаналу свіжість та прохолода. Духота спала, небо очистилось від хмар, а бурхлива довколишня зелень іскрилась живими яскравими фарбами. Природа пішла нам назустріч, перед самісіньким порогом літнього сезону злив подарувавши один день сухої й безхмарної бразильської «зими». Поїздка обіцяла бути легкою, вдалою і славною.

…Сонце перейшло зеніт, коли Айлтон, порадившись перед тим із фазендейро Фабіо, розпорядився вирушати.

Повітря потеплішало, однак задухи не було.

Довкола фазенди кружляли зграйки білих метеликів, перелітаючи з одного дерева на інше. Легкий вітерець і жагуче сонце зробили своє — день нашої риболовлі став першим і, мабуть, єдиним днем за весь час мого перебування у Пантаналі, коли в повітрі над головою не кублилися голодні й нахабні москіти.

Я допоміг Фабіо перетягти до Volkswagen’а човнового двигуна і кілька пластикових весел з металевими держаками. За нами вийшов Айлтон і приніс до мікроавтобуса великий пакет з сирим м’ясом, кілька довгих ножів та з десяток вельми примітивних коротких вудок. На цьому табірні приготування завершилися, ми зайняли місця у салоні й рушили.

Через двадцять хвилин перетнули буре полотно Транспантанейри і пошурували далі на схід навпростець саваною, розганяючи навсібіч кайманів та різний інший пантанальський дріб’язок.

Через чверть години Фабіо загальмував на продовгуватій галявині. З трьох боків її оточувала стіна худих, але високих дерев, ближче до землі щільно закутаних кущами. З четвертого боку чистина опускалася до річкової заплави, що глибоко врізалася в берег.

Біля берега затоки вода не рухалася, через що поверхню бухти затягував щільний килим жовто-зеленої ряски та водяних рослин, однак ближче до середини ріки проходила доволі потужна течія. Протилежний берег, вкритий щедрою неприступною рослинністю, знаходився на відстані сотні метрів. Окремі дерева, неначе через тисняву в хащах, росли прямо над водою, практично горизонтально до землі, тяжко звісивши врунисте віття у воду. То була Ріо Кларо.

Неподалік того місця, де фазендейро лишив машину, лежав, ретельно замаскований у кущах, металевий човен. Поки Фабіо розчищав простецький плавзасіб від корчів та трави, я попросив Айлтона сфотографувати мене на фоні затоки. Вручивши гіду камеру, безтурботно спустився до кромки води і присів навкарачки. В ту ж мить Айлтон відірвався від камери і окликнув:

— Обережніше! — і тицьнув пальцем кудись мені за спину.

Стараючись не дуже смикатись, я обернувся. Переді мною простягалась нерухома і, на перший погляд, абсолютно безпечна ковдра із ряски. Нічого підозрілого.

— Ну? — запитально протягнув я.

— Дивись уважніше.

Напруживши зір, я помітив пару доскіпливих крокодилячих очей на відстані трьох метрів від того місця, де я щойно мостив свою задницю. Трохи далі відсвічувала свинцевим полиском ще одна пара очисьок. А потім я побачив ще, ще і ще. Звідусіль, замаскувавшись ряскою, листочками та річковими ліанами, з цікавістю поглипував цілий виводок кайманів. Я позадкував, але разом з тим не зміг стримати посмішки: закутані водоростями крокодили нагадували вовка з мультфільму про Червону Шапочку, котрий зжер бабусю, після чого, натягнувши на себе чепчик постраждалої, став видавати себе за стареньку.

— Вони хотіли напасти на мене? — швидко пролепетав я.

— Не думаю, — реготнувши, остудив мене Айлтон. — Просто я боявся, що ще зовсім трохи, і ти всядешся на когось із них. А це було б щонайменше невиховано. Сумніваюсь, що плазуни пробачили б таку безпардонну вихватку.

Невдовзі бразильці покінчили з фінальними приготуваннями. Мотор закріпили у задній частині човна, весла вклали під бортами, в металевий ящик, який одночасно слугував човновою лавою, начерпали води (в нього, пояснив Айлтон, ми складатимемо спійманих зубастиків), насамкінець провідник приволік з мікроавтобуса м’ясо, ножі, запасні гачки та вудки. Сяючи перманентною посмішкою, Фабіо відштовхнувся ногою від берега і кількома вправними змахами весла вивів човен на середину річки.

Остаточно звільнившись від ряски, фазендейро завів двигуна. Мотор відгукнувся — загарчав, плоскодонка смикнулась, а тоді, задерши носа, помчала уперед, розкидаючись з-під бортів сріблястими бризками і тягнучи за собою паралельні хвости хвиль.

Поки пливли центром річки, Айлтон ненав’язливо розповідав про довколишні місця.

— Під час сезону дощів, а він триває з листопаду до березня, річки виходять з берегів, заливаючи весь низинний Пантанал, — розказував гід, покриваючи скиглення мотора. — Тоді формуються так звані cordilheiras, острівки рослинності, що стирчать над водою. Переважно — це верхівки найбільших дерев. Коло них збирається чимало цікавих тварин та птахів. В цих місцях дощі тільки починаються, зате Ріо Кларо вже почала приймати воду з гір і поволі надимається.

Я на мить перестав слухати і звів голову. Річка змінювалась, помалу перетворюючись на широченну лагуну. Береги розбігались, залишаючи нас посеред безкрайого коричневого плеса. Течія сповільнилась, а згодом узагалі неначе зупинилася — Ріо Кларо розповзлась, перетворившись на безбережне озеро. Я крутив головою навсібіч, але ніде не бачив твердої землі; лиш розкидисті гіллясті cordilheiras, обліплені зграями розмаїтих пташок, то там, то сям висувались із води. Водний простір стелився скільки сягав погляд, вриваючись в зелені хащі, просочуючись і гублячись у них.

— Як високо підіймається вода під час паводків? — цікавлюся.

— Найстрашніші дощі припадають на лютий та березень. У цей час дороги розмиває вщерть, і піші мандрівки стають неможливими. Вода підіймається на 3 метри від звичного рівня, іноді навіть більше. Кожної декади повені набувають катастрофічних масштабів, забираючи життя як тварин, так і людей. До речі, коли іспанці вперше дісталися до цих місць (а першими тут були саме іспанці, а не португальці), вони подумали, що Пантанал — це море. Конкістадори просто не могли припустити, що така колосальна маса води не з’єднується на сході з океаном.

— Ого… — я не зміг стримати здивування.

— Ще тиждень, і ти не впізнаєш цих місць, друже, —  доказав гід. — Вода заллє все навкруги. Ти останній, кого я цього сезону веду в Пантанал. Поновити поїздки можна буде лише наприкінці березня.

— Я так розумію, що повінь перетворює Пантанал на справжні­сіньке пекло, — бовкнув я.

Айлтон знову всміхнувся і заперечно мотнув головою:

— Це пекло для людей, не для тварин. Незмірні сезонні повені, безперечно, роблять це місце непридатним для проживання, зате кожна така повідь забезпечує харчем тисячі і тисячі представників дикої природи і постачає багатющий ґрунт для рослинності. Повеневі води підживлюють землю, яка без цього була б надто бідною, глибока вода аж кишить рибою, а затоки та cordilheiras формують прекрасні еко-ніші для багатьох звірів та птахів. Під час засухи вода сходить, і савана вкривається свіжою густою травою.

Якоїсь миті Айлтон подав знак своєму напарнику, підкоряючись якому, Фабіо різко спрямував човна до правого берега. Точніше не до берега, а до корчуватої стіни з гілля та листя, котра стирчала прямо із води, оскільки землі — у прямому значенні цього слова — навколо не було.

Коли до галуззя лишалося три-чотири метри, фазендейро вирівняв плоскодонку, втримуючи її паралельно до лінії корчів, а тоді вимкнув двигуна. Хвилину чи дві ми ковзали по воді за інерцією. Зрідка Фабіо, стараючись не плюхкати, опускав весло у мутно-коричневу воду, аби тримати човен на однаковій відстані від гілляччя, яке тягнулось до сонця з глибин «розповнілої» Ріо Кларо. Зрештою шлюпка остаточно спинилася, ледь-ледь покачуючись на воді.

— Спробуємо тут, — мовив Айл­тон, витягуючи з сумки чималий шматок яловичини.

Натураліст відібрав у Фабіо весло і, вклавши його на борти поперек плоскодонки, заходився на лопаті нарізати м’ясо невеликими шматками.

— Мушу попередити, що я не гарантую тобі феєричної риболовлі, — відірвавшись на секунду, зазначив Айлтон; з його ножа стікала кров — важкі брунатні краплі безшумно розбивались об плоске днище човна. — Під час сезону дощів у піраній досхочу різної їжі, тому вони можуть мляво реагувати на наживку.

Загрібши долонею м’ясні обрізки з весла, провідник пожбурив їх у воду.

— Тобто, може бути таке, що зубастики взагалі не клюватимуть? — насторожився я.

— Клюватимуть, — заспокоїв мене провідник, — але не так буйно і скажено, як під час засухи — тоді вони аж навісніють від голоднечі, робляться страшенно агресивними. Багато водойм пересихає, хижакам не вистачає їжі, от вони й дзьобають усе, що рухається у воді.

— Для чого ти накремсав стільки м’ясця? — я витягнув шию, вказавши підборіддям на чималеньку гірку дрібних шматків яловичини, загальна вага яких, либонь, перевищувала три кілограми.

Айлтон зиркнув на мене вбивчим поглядом, як на салагу, який не знає, з якого боку заряджати гармату.

— Якщо піраньї все ж «розгуляються», цієї купки не вистачить і на чверть години.

Відтак бразилець розмотав найдовшу вудку і став неспішно нанизувати один з куснів на гачок. Лиш тоді я звернув увагу на те, що замість тонкої прозорої лески всі вудилища обладнані звичайнісінькими мотузками і шнурами. Ні поплавків, ні спінінгових механізмів не було. За грузила правили самі гачки — криві, товсті і масивні, — дивлячись на які, складалося враження, що ми збираємось ловити тигрових акул, а не двадцятисантиметрових рибинок.

— А в інші періоди вони небезпечні? Я маю на увазі для людей, — натужно мовив я.

— Піраньї?

— Ага.

— Залежно від ситуації тут усе може бути небезпечним, — роз­пливчасто відповів гід. — Спитай он у Фабіо. Йому є що повідати, особливо про перегін великих стад через річку, коли скотарям доводиться вибирати найстаршу і найслабкішу корову, робити на нещасній тварині безліч порізів ножем, після чого заганяти у воду нижче по течії. Приваблені запахом крові, піраньї кидаються на жертву. А тим часом решта стада спокійно перебирається на інший берег через брід, що розташований вище по течії.

Не припиняючи говорити, Айлтон замахнувся вудилищем над головою і закинув наживку подалі від човна. Шматок яловичини, начеплений на великий гачок, миттєво зник під водою…

Далі все відбулося настільки швидко, що я навіть рота роззявити не встиг. Не минуло й двох секунд, як крючок щось різко і брутально смикнуло (це було помітно по тому, як напружилося перед­пліччя провідника, а також по тому, як, натягнувшись, дзиґнула шворка, що правила йому за леску). А тоді — р-р-раз! — бразилець шарпонув руку вгору, і з надр Ріо Кларо в повітря злетів сріблястий злиток завдовжки з людську долоню. Коли я все ж таки розтулив від несподіванки рота, перламутрова піранья з огидно вишкіреною пащекою, міцно тримаючись на гачку, шалено скакала по днищу плоскодонки, примушуючи мене поквапно відступити на ют.

Притиснувши рибину однією рукою, Айлтон іншою схопив її, просунувши пальці під зябрами лускатого живоїда. Піранья час від часу рвучко смикалася, пробуючи звільнитись. Відчувалося, що попри невеликі розміри зубастик є напрочуд сильним створінням.

Потому провідник витягнув з носа піраньї гачка і відклав вудку вбік. Не випускаючи хижачку, іншою рукою вхопив поцяткованого іржею ножа і, відтягнувши нижню губу вниз, продемонстрував мені зуби рибини.

Нижня щелепа на кілька міліметрів виступала перед верхньою, що надавало рибині напрочуд агресивного виду. На обох щелепах виступали рівні ряди ідеально білих трикутних зубів, гостріших за лезо бритви. Най­більше мене приголомшили не зуби і не щелепи, а очі піраньї. Чорні, мутні, ледь випуклі — вони справляли неприємне враження. Очі піраньї були хижі та злі.

Ви ніколи не задумувались над тим, що очі у більшості риб та земноводних не виражають емоцій? Це наче очі сліпців — холодні, закостенілі, незворушні. Бозна-чому вони нагадують зайвий елемент, чисто випадково залишений еволюцією на тілі рибини. Навіть акула, коли стулить натикану зубами пащу, виглядає безневинним, можна навіть сказати — симпатичним створіннячком.

Зовсім інші очі у піраньї. У них є смисл. Каламутна чорнота випромінює щось більше, ніж банальні тваринячі інстинкти. Це очі холоднокровного звіра, створіння, цілком свідомого і впевненого у своїй смертоносній силі, істоти, якій невідомий панічний страх жертви, котру натомість переповнюють лють і нестримна жага крові, притаманні досконалому хижаку. Навіть витягнута на повітря, у цілком ворожому для себе середовищі, з продірявленим ротом, позбавлена можливості рухатися, піранья люто клацала щелепами, з останніх сил намагаючись укусити ворога.

— Будь обережним, знімаючи рибину з гачка, — перервав мої роздуми Айлтон, тим самим він дав сигнал до початку риболовного шабашу.

Ще кілька секунд я, немов паралізований, витріщався на холодну ікласту рибину. А тоді почалось! Набравши у пригоршню кілька шматків яловичини, я взявся похапливо нанизувати наживку.

За мить гачок полетів у воду.

Попервах мені не дуже щастило. Зубастики миттєво накинулися на м’ясо, хоча ще добрих п’ять хвилин мені не вдавалося підчепити і затягти до човна жодної піраньї. Кілька разів линва рвучко натягувалася, але хижачка щоразу встигала зірватися з гачка до того, як я витягав її на поверхню. Скидалося на те, наче від нічого робити я просто годую піраній свіжою яловичиною.

Та ось смуга невдач скінчилася. За n-им разом я вдало закинув наживку — леску відразу повело, після чого звичним рухом затятого рибалки легенько підсік жертву. Линва продовжувала пересіпуватись, що явно засвідчувало: піранья міцно сіла на гачок. Відтак я різко задер руку, одним махом висмикнувши лускатого хижака з води. Через хвилювання та напруження я трохи перестарався і не розрахував сили ривка. Впольований зубастик ракетою злетів у повітря, перемайнув через корму плоскодонки (Айлтон та Фабіо попригинали голови) і плюхнувся назад у воду ліворуч від човна.

— Йопересете! — закричав я і скочив на ноги, небезпечно розхитавши плоскодонку. Вудка вигиналась дугою: піранья все ще на гачку.

Обережно підвівши рибину, яка люто колотилася на крючку, до борту, я легким посмиком закинув її до човна.

Піранья виявилась просто гігант­ською — чи не вдвічі більшою за ту, котру впіймав Айлтон, — і мала дивний фіолетовий відтінок, темніший біля голови і світліший ближче до хвоста. Не закриваючи озброєної смертоносними зубами пащі, вона раз за разом вигиналася і лунко ударяла хвостом об металеве днище, підлітаючи на 30-40 сантиметрів у повітря.

Клята піранья скакала човном, наближаючись до мене. Я сидів на середній лавці, не ризикуючи переходити на корму. Я нутром відчував, що варто мені хоч на дециметр відсунутися назад, човен може втратити рівновагу і перекинутися. Один необережний рух, і всі ми шубовснемо у воду. А це вже, як то кажуть, ні разу не смішно.

Після одного зі стрибків піранья опинилась прямісінько біля мене. Набравши у груди побільше повітря, я незграбно відхилився, змістивши центр маси якомога ближче до носа човна, і наступив на неї ногою. Чорна підошва китайського кеда ковзала по слизькій лусці, мені доводилося щосили напружувати м’язи, аби рибина не шаснула з-під ноги.

Я перевів розгублений погляд на провідника, просячи підтримки. Айлтон та Фабіо стояли на носі, намагаючись утримати рівновагу розхитаного суденця.

— Бачив, як я її тримав? — трохи напружено відповів на мій позирк бразилець. — Просунь пальці під зябра і міцно стисни її. Тоді піранья не зможе вирватися.

Я слухняно заштовхав великий та вказівний пальці під укриті прозорим слизом зябра. Намацавши з обох боків тверду кістку, напружив долоню і… зняв ногу з хижачки. Рибина кілька разів шарпнулася, але залишилась у моїй руці — міцний хвіст більше не знаходив опори.

Мабуть, добрих півхвилини я дивився на вишкірену пащу, тупий, скошений лоб і випуклі очі, сповнені лютої ненависті, ніяк не вірячи, що тримаю в руках живу піранью — кровожерливого монстра, грозу більшості прісноводних водойм Бразилії! І тільки тоді, коли Айлтон наче ненароком торкнувся мого ліктя, вивівши мене із задуми, я витягнув з її губи гачок.

Після першої рибини мене, як то кажуть, поперло. Я просто не встигав нанизувати м’ясо на гачки. Одна за одною рибини заковтували приманку і потрапляли в човен.

Протягом наступних півгодини ми зловили більше двох десятків піраній, котрих поскидали у завчасно заготовлений бокс із нержавіючої сталі. А потім… забава несподівано урвалася. Причина була напрочуд банальною: закінчилося м’ясо.

Все припинилося настільки раптово і неочікувано, що якийсь час я просто не міг втямити, що, в дідька, сталося, і ошаліло рискав очима у пошуках свіжих шматків яловичини. Проте м’яса більше не було. Відповідаючи на мої похмурі запитальні погляди, Фабіо за звичкою посміхався і розводив руками.

Тим часом вода навколо човна аж кипіла від розтривожених рибин, котрі чекали нової поживи. Роз’ятрені запахом крові, вони не збиралися плисти геть. На жаль, у нас більше не було чого їм запропонувати, окрім… Несподівана здогадка пронеслась моїм мозком. Це було неймовірно, але…

— Піраньї клюватимуть на… піраній? — запитав я, скоса дивлячись на гіда.

Замість відповіді Айлтон опустив руку в металевий ящик з уловом і витягнув звідти найменшу рибину. Затим, тим самим ножем, яким нещодавно різав яловичину, провідник розрубав хижачку на декілька невеликих частин. З білого м’яса майже не сочилося крові.

Я хутко хапонув нову наживку, і… через кілька секунд риболовля зайнялася з новою силою. Тільки цього разу я ловив піраній на м’ясо їхніх же родичок! Десь у глибині мого мозку жевріла надія, що хижачки погребують своячками, однак на ділі нічого не змінилося. Вже зовсім скоро нові піраньї одна за одною полетіли у човен. Я відбирав серед них найслабшу і передавав провіднику, котрий мовчки кремсав обрану жертву на шматки, які повертав мені. Я наживлював риб’яче м’ясо на гачки, запускав їх у воду, проводжаючи осклянілими від шалу очима, і розв’язував новий виток жорстоких піранячих ловів.

На якомусь етапі Айлтон розсудив, що з мене досить, і вирішив припинити цю пекельну рекурсію.

— Enough is enough, — владно мовив він.

Спітнілий та захеканий я завмер, опустивши вудилище у воду. Дивився на гіда ображеними і, певно, дещо погрозливими позирками наркомана, у якого забрали ганджубас. Бразилець повторив:

— Я кажу, досить! У нас ще є чим сьогодні зайнятися.

Лиш після цього я опустився на лаву і почав нехотя змотувати вудки.

У боксі всередині човна брьохалося три десятки піраній…

Макс Кідрук