Рубрика: 19

Стартовавший весной этого года в области масштабный проект «Стоп радон!» начинает давать первые ощутимые результаты. Уже сегодня есть предварительный итог изучения обстановки с вредным газом в школах областного центра. Исследования проходят в рамках подпроекта «Радон в Кировограде: мифы и реальность». Причем работа не сводится к простой констатации цифр, она гораздо основательнее и важнее.

Получены такие показатели.

Уровень содержания радона в лицее №25 — 40 беккерелей на метр кубический воздуха.

В 5-й гимназии и Кировоградском коллегиуме — 50 беккерелей.

В школах-лицеях №№8 и 34 — 60 беккерелей.

В 6-й школе — 70.

В 16-й и 31-й школах — 80.

В 33-й школе — 140.

По требованиям Всемирной организации здравоохранения концентрация радона в помещениях не должна превышать 100 беккерелей на метр кубический. Как видим, в подавляющем количестве наших учебных заведений радон в норме. Лишь в 33-й школе надо работать над понижением содержания газа.

Кстати, анализ данных с наших школьных газоанализаторов делала шведская фирма Landauer Nordic — известный специалист в этой сфере, и ее услуги (даже с учетом географической удаленности) обошлись дешевле, нежели бы исследования делались в Украине…

«Результаты получены, но не это самое главное, — считает Наталья Чередниченко, координатор проекта «Радон в Кировограде: мифы и реальность». — На протяжении месяцев мы работали с учениками этих школ, и полученные ими опыт и знания уникальны, они помогут им в дальнейшей жизни. Школьники старших классов делали очень многое. Само собой, исследовали уровень радиации и содержание радона на территории своих школ. Интервьюировали своих родителей и население города насчет осведомленности с радоновой проблемой. Обсуждали результаты на круглых столах со специалистами МЧС. Посещали областной онкологический диспансер и управление здравоохранения города для ознакомления с воздействием радона на уровень онкозаболеваемости. Изучали опыт зарубежных стран. Проводили интернет-конференции с учениками других школ».

Сегодня каждый из сотен школьников, участвовавших в проекте, стал практически квалифицированным специалистом по радону. Расскажет и порекомендует каждому, как уберечься от этого газа. Как правильно проветривать помещения — одной открытой форточки недостаточно, нужен хороший ток воздуха. «Дети в семьях уже влияют на меню всей семьи, они точно знают, что для выведения радона и прочих радионуклидов из организма нужна пища, богатая пектинами, — яблоки, цитрусовые. Требуют их, — говорит Наталья Чередниченко. — Дети теперь знают, какие строительные материалы безопасны в радиологическом отношении, знают, какие они и где их искать, и родителей инструктируют, как правильно делать ремонт».

Каждая школа, участвовавшая в малом проекте, подготовила свой информационный буклет на радоновую тематику, и как показал опыт, школьникам очень интересна эта работа.

Проект «Стоп радон!» давно вышел за рамки сугубо исследовательского. Он становится все больше социально значимым, причем с прицелом на будущее — ведь обученные дети понесут свои знания по жизни, и уже сейчас распространяют их в кругу близких и сверстников.

Геннадий Рыбченков, «УЦ».

Их так и называли — «чернопиджачники», на скорую руку мобилизованных мужчин призывного возраста из только-только освобожденных Красной Армией населенных пунктов, которым априори ставили в вину выживание на «оккупированной врагом территории». Их не гнушались бросать под немецкие танки, ставить лицом к лицу против вымуштрованной, оснащенной армии противника без оружия, без обучения, без снаряжения. Воевали они в «пиджаках» — своей гражданской одежде. Для многих таких солдат первый же бой становился последним…

Тема полевой мобилизации многие десятилетия являлась закрытой даже для профессиональных историков. Поэтому воспоминания любого, дожившего до наших дней «чернопиджачника», очень важны и ценны. В архиве краеведа из Онуфриевки Василия Сурмило хранится запись рассказа его односельчанина Ивана Михайловича Приходько (на фото), волею судеб и полевого военкомата оказавшегося в рядах «черной пехоты» вместе с четырьмя сотнями жителей Онуфриевки в конце ноября 1943 года. Этими архивными материалами краевед поделился с аудиторией «УЦ».

В середине 1990-х Василий Сурмило исследовал судьбы жителей Онуфриевского района, во время войны угнанных на принудительный труд в Германию. Жена Ивана Приходько была остарбайтером. Однажды, когда историк записывал ее воспоминания, к разговору подключился Иван Михайлович, рассказав о своем участии в войне. «Я сразу же записал его слова в блокнот, — объясняет Василий Сурмило, — чтобы сохранить рассказ дяди Ивана для истории (я с ним был давно знаком, мы даже одно время работали вместе). То, что он рассказывал, — сермяжная правда. У меня оба деда — “чернопиджачники”. Им было по сорок с чем-то лет, когда они погибли за Павлышом. У жены один дед тоже был призван “полевым военкоматом”, погиб и похоронен в самом Павлыше. Я знаю по рассказам односельчан, что почти всех “чернопиджачников” из Онуфриевки “положили” в первых же боях на территории Знаменского и Александровского районов. Выжила, может быть, пятая часть из четырех сотен. Ивану Михайловичу в какой-то степени повезло, что он получил ранение и сразу попал в медсанбат».

А вот сам рассказ «чернопиджачника» Ивана Приходько:

— Десь так, днів за три перед визволенням Онуфріївки почалося відкочування німецьких військ з прифронтової зони. Значна частина їх проходила через наше село. Почалися грабунки. Хапали німці все, що попадалося їм під руки. Крім корів, свиней та птиці, до солдатських ранців пішли полотна, вишивка, рушники та інші дрібниці, що були в жіночих скринях. Всюди на вулицях села господарювали німці, онуфріївчани ж без причини старалися на вулиці не показуватися, бо окупанти хапали та відправляли до Німеччини всіх, незважаючи навіть на вік та фізичні вади.

Німці й до нас додому навідувалися декілька разів. Одного разу, щоб забрати корову, і разів зо три, шукаючи мене. Я і так чудом уник відправки до Німеччини під час окупації. Довелося ховатися по всіх закутках. Ховався я спочатку в сараї, та коли німці стали нишпорити, перебрався під стріху сараю, зарившись у різний мотлох, зачаївся. Останню ж ніч ми з сусідом — Василем Кохном — пересиділи в купі кукурудзини.

Перших червоноармійців побачили ми вранці 23 листопада. Група їх саме спускалася з гори до села, ішли вони зі сторони Лангівки. Це були передові частини 53-ї армії. Онуфріївку зайняли вони без бою, німці покинули село ще вночі. Як тільки на вулиці з’явилися наші солдати, ми покинули свої схованки і повиходили на вулицю. Ми відчули якусь переміну, ще не знали, що це, але вже відчували якийсь невідомий до цього стан душі. А по вулиці йшли напружені, сторожко позираючи в різні боки бійці. З хат повиходили жінки, пригощали чим могли, розпитували, жаліли їх. І було чого. Забрьохані, голодні, виснажені, це були молоді хлопці, яким стільки всього прийшлося терпіти в житті…

До обіду Онуфріївка була повністю зайнята радянськими військами, і зразу ж почали діяти польові військкомати. Всі, хто підлягав мобілізації, а це були чоловіки від 18 до 50 років, до вечора того ж дня були зараховані до лав Червоної Армії. Попав під мобілізацію і я. На прощання з родиною у мене залишалась лише ніч. Рано вранці, построївши в колону, нас повели на Павлиш. Ішли ми дорогою разом з військовими частинами, що вели наступ. Вся дорога була забита солдатами, машинами, возами. Назустріч нам попадалося зовсім мало, і то, це були переважно біженці або військові, що виконували якісь доручення в тилу. Ми вже доходили до Павлиша, як декілька цивільних порівнялися з нами.

— Дивися, поліцай! Поліцай! — загукали з нашої колони. І дійсно, в групі селян ішов наш онуфріївський поліцай Каленик. Ішов, навіть не знявши поліційної уніформи, тільки куфайчина зверху накинута.

— Где полицай? — насторожилися військові і, роздивившись, вивели Каленика на узбіччя. В цей час коло них зупинився «джип», в якому сидів якийсь полковник. Каленика підвели до нього.

— Как же ты, мерзавец, Родину продал? Как пошел врагу служить?

Каленик стояв коло полковницької машини і нервово тереблячи руками полу куфайки спроквола пробував виправдовуватися:

— Та хіба я сам до них пішов? Заставили мене, а в мене ж сім’я. Ну кому було б ліпше, щоб мене німці вбили за непослух? А людям я зла не приносив. Спитайте в людей.

Та майже не дослухавши Каленика, полковник, не встаючи з машини, ударив його. Каленик не впав, а лише поточився, і шапка, злетівши з його голови, впала на землю.

— Бойцы, отведите его в сторону, — наказав полковник двом автоматникам і поїхав далі. Автоматники відвели Каленика в посадку і, поставивши над окопом, розстріляли…

Ми пішли далі. Через Павлиш, Браїлівку, на Свинаро-Павлівку. Надвечір, ввійшовши в село, розмістилися ми на ночівлю в порожніх, покинутих хатах. Людей було багато, а хат мало, то ж ночувати нам довелося, як оселедцям у діжці: хто сидячи, а хто лежачи, так і добули до ранку.

На світанку нас знову зібрали та повели далі. Ішли ми полями, балками, ярами, а навкруги були сліди недавніх боїв. Десь по обід добралися ми до Скелевої, де розмістилися на території якогось маленького заводу. Це вже була прифронтова смуга. Нас, всіх мобілізованих, зібрали і оголосили, що ми являємось учбовим батальйоном і тут таки привели нас до присяги. Зброю не видали і не перевдягли. Ми так і залишилися, хто в чому прийшов. Мені в цьому ще повезло, бо в мене з дому була червоноармійська шинель, а багато хто, розраховуючи, що в армії обмундирують, прийшли вдягнені по літньому, а на дворі вже був кінець листопада. В одному з приміщень лежала купа потрощеної зброї, що була зібрана з місць боїв. Це був наш учбовий клас. На цій зіпсованій зброї командири показували нам, як нею користуватися, і нею нас пізніше озброїли…

На четвертий день прийшов якийсь командир і, відібравши 90 чоловік, повів нас на передову. Суцільної лінії фронту не було, і бої точилися на окремих ділянках. На передовій нас спочатку використовували, як флангові прикриття, та німці не дивилися, де кадрові частини а де напівозброєні, роздягнені «чорнопіджачники». А можливо, ворог знав розташування і якісний склад частин, що були перед ним, бо ми з самого початку відчули «увагу» німців на собі. Тоді ж, в перші дні, ми і несли найбільші втрати. Крім того, що ми були не озброєні і не мали взагалі ніякої підготовки, до цього всього нами ще ніхто не командував.

Командирів своїх і кухню ми бачили дуже рідко, але вони про нас пам’ятали. Бо як тільки потрібно було йти вперед, то відразу ж знаходилися командири, які, розмахуючи пістолетами, бігали серед нас та з криками: «Вперед, хохлы, … вашу мать! Мы воевали, а вы под юбками отсиживались. Вперед!» підіймали в атаку. Німці відступали, але кожна складка землі піддавалася нам з боєм. Ми повільно просувалися вперед.

Десь в середині грудня підійшли ми до села Михайлівка (це Знамянський район). Німці зайняли оборону по буграх і с ходу вибити їх не вдалося. Довелося окопатися. Земля вже досить промерзла, тому окопів у повний профіль не було. Поряд з нами окопалися сапери з якоїсь кадрової частини. Два дні до нас ніхто не підходив — ні командири, ні піднощики патронів. Ці два дні пройшли для нас відносно тихо, та під обід третього дня на лінії наших окопів піднялася якась тривожна напруга і зразу ж за цим передали по ланцюжку: «Німці! Танки з тилу!» Муторно стало на душі, лежимо, крутимо головами на всі боки, а що робити, не знаємо. Запанував страх бути оточеними. А позаду нас уже дійсно наростав якийсь гул і чулися вибухи. Першими побігли сапери. Спочатку по одному, а потім групами і вже на повний зріст кинулися до балки. Ми ще якусь хвилину протрималися, та страх переміг. Вискочивши з окопів ми також кинулися шукати рятунку в балці. Ми наївно думали, що якщо не будемо у німців на виду, то це нас врятує. Та ми помилилися. Не встигли ми відсапатися від нашого бігу, як німецька артилерія накрила нашу рятівну балку. А ми як раз збилися в купу, як стадо овець. Короткочасний був той обстріл, але для німців вдалий — багато онуфріївчан після цього ми не дорахувалися.

Після артобстрілу до нас прибіг якийсь офіцер, зібрав тих, хто лишився, та повів займати оборону. Вискочили ми з балки. «Окопаться!» — пролунала команда. А окопуватися немає чим. Лопаток нам не видавали. Гребемо землю, хто чим, а земля мерзла, не піддається. Добре, наші хлопці знайшли десь лопату з перебитим держаком. Нею і шкребли землю по черзі. Та не встигли ми як слід окопатися — в мене окоп вийшов по коліно, як побачили німецькі танки. Їх було всього два, але і цим двом ми не могли нічого протиставити. У нас не було на цей випадок нічого: ні рушниць протитанкових, ні гранат, ні навіть пляшок з запальною сумішшю.

Я був озброєний автоматом ППШ, з якого міг стріляти тільки одиночними пострілами, бо не було до автомату а ні диска, а ні як його вставити: зброя була зіпсованою. (Патрони я носив в кишені шинелі і заряджав по одному.) Так озброєні були майже всі наші «чорнопіджачники». Танки наближались повільно, але впевнено, та чомусь по нас не стріляли. Знову тривога і страх стисли нам груди.

«Огонь! Бить по смотровым щелям!» — кричить офіцер. І ми, швидше зі страху, ніж виконуючи команду, починаємо стрілянину. Де ті «смотровые щели»? Які вони? Хто з нас їх бачив? Лупимо, куди прийдеться. Та що тій залізяці наше цьвохкання, ідуть, навіть не озираються. Ще від першого страху зашпори не пройшли, а тут знову… Не втримались… Побігли. Повискакували ми з так званих окопів і бігом під прикриття села.

До ближнього танка було вже метрів з двісті, коли більшість з наших вже добігли до села. Недалеко від мене сидів в окопі і, зігнувшись, читав молитовник один з наших. Підповзши до нього, гукаю: «Закривай книжку й побігли, бо зараз нам німці “амінь” проспівають!..» До тями прийшли вже в селі. Я до цих пір дивуюсь, як залишився в живих. Чому німець не стріляв? Ми ж були, як на долоні, бігли, петляючи поміж окопів, мов зайці.

В селі троє наших командирів з «кадрових» попали до особливого відділу, де з них позривали погони і відправили під трибунал. Ми ж пішли на нові позиції. Через декілька днів під час бою біля села Федвар (з 1945 року — Підлісне) я отримав поранення.

Ми зайняли оборону в балці по коров’ячих стежках. Окопів не вириєш — земля мерзла, та і не було вже коли. На нас наступали власівці, було чути, як вони, перебігаючи, перегукувалися та матюкалися. Поприпавши до землі, ми вели вогонь по наступаючих. Перед цим нам видали нові карабіни, але вони під час стрільби не викидали гільзи. Доводилося весь час користуватися шомполом, а це затримувало стрільбу. Земля вже була припорошена снігом, тому нас на схилах балки було добре видно. Нас же так і не перевдягли. По цих помітних цілях німець і вдарив з мінометів.

Я сидів навпочіпки і вибивав застряглу гільзу, як в декількох метрах від мене вибухнула міна… Коли почала вертатися свідомість, спробував підвестися. Все тіло пронизав нестерпний біль — де гострий, а де тупий, ниючий. Знову потьмарилося в голові, та все ж таки я зумів підвестися. З великою напругою, декілька разів натикаючись на кущі, що відкидали мене на землю, я все ж вибрався з балки. Бій затих, а по голосах я зрозумів, що наші відходять. Бачити я міг, мов крізь туман, і, опираючись на карабін, мов на милицю, шкутильгав на ті голоси. Найбільше боявся потрапити до ворога живим, тому про всяк випадок на гранаті (після Михайлівки нам уже видавали гранати) розігнув чеку — щоб була готова. В полон вирішив не здаватися за всяку ціну. Як відносилися до полонених, ми вже знали, та і про відношення до тих, хто був у полоні, також. Тож йдучи, як в мареві, навіть не помітив, як мене хтось взяв за плече. Кволо повернувшись, побачив силует людини з протитанковою рушницею на плечі. Свій!

«Браток, быстрей, власовцы на пятки наступают», — підтримував мене солдат, який допоміг дійти до своїх, де мене поклали до медсанбатівської землянки. До двадцяти осколків нарахували санітари, перев’язуючи мене. Через декілька днів мене відвезли до госпіталю в Знам’янку, а ще через місяць до Кременчука. Але ні в одному з цих госпіталів осколків так і не видалили. Лікування тяглося довго, рани ятрилися і погано гоїлися, особливо одна на правій руці біля ліктя. Вона так і залишилась незагоюваною на все життя. Пролікувавши майже рік, до осені мене поставили на ноги…

Наші війська були вже в Румунії, і мене в групі виздоровлюючих направили в місто Брашев. Там на нас чекав запасний полк, з якого ми пішли по різних частинах. Після відбору мені випала доля нести службу в розвідроті мотострілецької бригади. Офіційно наша рота рахувалася як рота танкової розвідки. Спеціалізувалися ми на забезпеченні наших танкістів інформацією про стан шляхів та доріг на напрямках вірогідного наступу. Та, крім пошуку танкових проходів, доводилося ходити і за «язиками», і коригувати артилерійським вогнем, і взагалі робити все те, що і інші.

При цьому ми носили обмундирування всіх армій світу, з якими тільки мали контакт. Найбільш різношерстно одягалися розвідники. У нас в роті, мабуть, тільки вишиваних сорочок не носили. Ми повністю були поставлені на «самоінтендантство». Пам’ятаю випадок, що трапився зі мною у Австрії. Повертаючись зі штабу, куди носив якесь донесення, забрів на залізничний вокзал. Німців тільки-но вибили. Під’їзні колії були забиті залишеними німцями вагонами. Мене розібрала цікавість, і я зазирнув до декількох вагонів. Чого там тільки не було: і зброя та боєприпаси різних калібрів, і обмундирування, і навіть різні дрібниці, як от запальнички. Дріб’язок мене не цікавив, а у вагоні з обмундируванням я підібрав собі два комплекти — моя форма видом своїм давно вже бажала бути кращою. Ввечері, відпоровши орлів, зразу ж обновку і надів. Вранці на построєні командир поставив мене в приклад і похвалив за винахідливість. Та коли наші хлопці за наказом нашого ротного пішли на вокзал, щоб таким чином одягти роту, їх чекав уже пустий вагон. Мабуть, якась друга рота помарширувала далі бити німця в німецькій уніформі.

…Війна для мене закінчилася в Чехії за два тижні до офіційного її закінчення. Наші війська готувалися до штурму міста Брно. В частинах проводилась відповідна робота по розвідці околиць міста. Ми якраз проходили в районі приміських дач, як в нашу групу влучила ворожа міна… Медсанбат, польовий госпіталь і Будапешт, де закінчив я лікування. Повернувся з війни без лівого ока та з покаліченою правою рукою, збільшивши свою вагу на двадцять осколків по всьому тілу та з медаллю «За бойові заслуги».

Умер Иван Михайлович Приходько в середине 2000-х. Похоронен на гражданском кладбище в Онуфриевке.

По записям Василия Сурмило подготовил Александр Виноградов, «УЦ».

Наша прогулка по кировоградским улицам с архитектором Натальей Соловьевой вызвала бурное обсуждение читателей. Понятно, что архитектурный беспредел затрагивает каждого горожанина. На этот раз мы решили пройтись по областному центру с рекламистом, ведь вывески, «борды» и «лайты» портят лицо города даже с большей скоростью, нежели здания, и бороться с этим уродством можно меньшей кровью, чем с незаконными пристройками.

В качестве гида мы пригласили Ирину Саенко, генерального директора хорошо известного рекламного агентства «Антураж А», председателя областного союза рекламистов. Прогулку мы начали от аэропорта, и вот он, бич всех населенных пунктов, – билборд, на котором изображена устаревшая информация. Пасха давно прошла, и поздравление с ней месячной давности выглядит, мягко говоря, неэтично. Ирина Саенко говорит, что за содержание отвечает тот, кому принадлежит конструкция. С рекламодателем заключается договор, в котором учтены сроки. И это «просроченное» поздравление, конечно же, работает против того, кто его заказывал.

За поворотом с моста мы остановились возле супермаркета «Авоська». «Красивое здание, выполненное в красно-бежевых корпоративных тонах. Но зачем заклеили окна рекламными постерами? Можно ведь вынести штендер или установить конструкцию, на которой разместится вся необходимая информация! И покупателю все понятно, и реклама работает, и здание будет выглядеть респектабельно », — прокомментировала Ирина Анатольевна. Здесь же, на пятачке, установлена стела «Укрсиббанка». На взгляд профессионала эта конструкция удачна, она украшает территорию, ночью красиво светится.

По всему пути следования мы то и дело «спотыкались» о рекламные щиты и указатели разных размеров и конфигураций , изготовленные кустарным способом. «Настоящей бедой для нашего города, — считает директор рекламного агентства, – стало то, что рекламные конструкции все реже изготавливаются профессионалами, которых у нас достаточно, а делают их буквально в гаражах и подвалах и самостоятельно устанавливают. Между прочим, монтировать подобные конструкции имеют право лишь предприятия, имеющие лицензию на строительные виды работ».

Во время прогулки нас буквально преследовали рекламные конструкции самых разнообразных форм с надписью «Аптека». Порой их чересчур много, по три-четыре около одной аптеки. «Я не понимаю, какую цель преследовал владелец, загромождая вывесками как свои аптеки, так и заведения вокруг них, – прокомментировала Ирина Саенко. – Полное отсутствие чувства меры. Очевидное желание затмить все, что находится рядом. И это во вред не столько соседствующим заведениям, сколько всему городу!»

По поводу магазина «Мелодия» была произнесена лишь одна фраза: «Это просто ужасающе». Рядом – несколько, как сейчас говорят, бутиков. Расположены они преимущественно на первых этажах многоэтажных жилых домов. Но оформлены все вразнобой, нет единой концепции. В результате – кич, а не привлекающая клиента реклама.

Ирина Саенко обратила наше внимание на вывеску бутика Eugen Klein: «Закон о рекламе гласит: если размещена надпись на иностранном языке, рядом обязательно должна быть эта же надпись на украинском. Закон, наверное, никто не читал, Кировоград напичкан иностранными вывесками».

На фасадах зданий осталось много баннеров еще, наверное, из прошлого века. Они выцвели, многие не несут никакой информационной нагрузки. Их необходимо демонтировать как морально устаревшие конструкции. Но до этого почему-то никому нет дела.

Ситилайты – это отдельная и не менее грустная тема. У нас же они натыканы беспорядочно. На некоторых кварталах в центре города они так близко друг к другу, что сложно увидеть, что именно изображено на соседних конструкциях. Хотя в Правилах размещения наружной рекламы прописано, что расстояние между ними должно быть 20 метров. Но почему-то все равно выдаются новые разрешения на их установку. Согласно типовым правилам, на каждом должна быть размещена информация о владельце конструкции. Если таких данных нет — это тоже нарушение договора , который заключается между владельцами конструкций и горисполкомом.

Центр города – исторический центр! Именно сюда едут наши гости, чтобы сложить впечатление обо всем городе. Два года назад рекламистов заставили освободить от маленьких сити-лайтов квартал напротив площади Кирова, с намерением засадить этот участок цветами и пихтами. Но почему-то забыли о двух огромных железобетонных билбордах, которые вряд ли являются украшением самой площади у фонтанов. Обращает на себя внимание здание торгового центра «Манхеттен». Жалко, что такое красивое здание немного потеряло свой стиль из-за обилия рекламных постеров. Что касается красивых зданий с удачными вывесками и стильно наружной рекламой, то директором рекламного агентства были выделены несколько: «Салон гардин» на Гоголя, «Модный дом» и «Монте Кристо» в переулке рядом. «Эти здания как будто из другой страны. Аккуратно и стильно, ничего лишнего, по-европейски. Владельцы понимают, что чем сдержаннее наружное оформление, тем более привлекательно заведение и тем более оно влечет посетителя». В связи с этим подумалось: а ведь действительно перечисленные заведения отличаются высоким уровнем обслуживания и качеством товара. Видимо, связь все-таки есть.

Опечалил Художественный салон на углу Гоголя и Дворцовой. «Восемнадцать лет нашей компании, столько же лет этим наклейкам на окнах. Мы их еще вручную вырезали. Можно ведь поменять за столько времени на что-то более современное», — рассказала рекламист.

Задержались напротив дома с колоннами. «Здание горисполкома, площадь перед ним – с газонами и памятником. Замечательно, – начала разговор о наболевшем Ирина Анатольевна. – Напротив – великолепно отреставрированное здание “Реала”. Очень гармонично сочетаются оба строения, глядящие друг на друга. Они вписываются в архитектуру центра. И рядом с “Реалом”, выдержанным архитектурно-стилистически, “Камелия”. Это сплошная безвкусица. Козырек красивый, цветы в горшках тоже. Но эти жуткие постеры на окнах, ядовито-зеленого цвета… а рядом еще интересней – витрины следующего магазина “украшают” постеры с полуобнаженными девушками. Кстати, а есть ли разрешение на эту “красоту” (паспорт фасада на наружную рекламу)?»

И еще о выдаче разрешений. Совсем недавно, а именно 5 апреля нынешнего года, Кировоградский горисполком принял решение установить мораторий на размещение рекламных средств (билбордов, ситилайтов, малогабаритных переносных или выносных рекламных щитов, указателей и других конструкций) вдоль улицы Большой Перспективной, Преображенской (от Пашутинской до Калинина), Дворцовой и на площади Богдана Хмельницкого до утверждения комплексной схемы размещения рекламных конструкций в центральной части города. Кажется, что такому решению должно предшествовать иное – начать все с нуля. Очистить бы центр от рекламы вообще, а затем «украшать», согласно закону и типовым правилам. А так перегруз выходит. К примеру, на углу Преображенской и Большой Перспективной, как раз там, где люди переходят дорогу, стоит вращающаяся конструкция. Она представляет опасность уже потому, что препятствует пешеходам. А человек ростом метр восемьдесят рискует зацепить головой этот «шедевр». «Не город, а базар-вокзал какой-то», — в сердцах сказала рекламист.

Можно ли что-то сделать, чтобы прекратить этот рекламный хаос?

«Конечно, – оптимистично заявила Ирина Анатольевна, — для начала нужно возобновить работу художественного совета, на котором будут рассматриваться предложения по оформлению фасадов, с особым подходом к памятникам архитектуры. Необходимо выработать концепцию, единую для всех, чтобы реклама, была стильной и эстетичной, не только в центре города, и немаловажный факт – отвечала нормам и правилам.

Я много лет возглавляю союз рекламистов, и очень жаль, что сегодня вынуждена расписаться в собственной беспомощности.

Однозначно нужно подключить депутатов горсовета. Надо разделить существующую комиссию по вопросам архитектуры, строительства, регулирования земельных отношений и рекламы. Ну не может одна комиссия решать столько глобальных вопросов! Мы должны объединить людей, которые действительно болеют за город, и разработать с ними план действий. Надо навести элементарный порядок. Не для кого-то же будем делать, а для себя и своих детей».

В заключение очень хочется сказать несколько слов о здании, в котором расположено рекламное агентство «Антураж А». Это образец стиля и вкуса. И объемные фигуры, и шикарные растяжки на фасаде, и совершенно удивительная клумба в виде перевернутого зонтика. Подумалось: такие бы зонтики да по всему городу. Вот это был бы стиль!

Елена Никитина, фото Павла Волошина, «УЦ».

Максима Кідрука часто питають – він подорожуючий письменник чи мандрівник, що пише? Йому ще немає тридцяти, а він вже побував у 28 країнах, та й ще примудрився, наприклад, бути в Каїрі під час революції, в Сирії — підчас заворушень. Обирає письменник екзотичні країни, і в кожній проводить не кілька днів у готелі, а живе тижнями й місяцями, об’їжджає країну вздовж і поперек. На сьогодні він автор чотирьох художніх книжок, п’ята готова до друку. А раніше він писав книжки про програмування, складав власні комп’ютерні програми, за що виграв грант на навчання в аспірантурі в університеті Стокгольму! (До того був аспірантом у КПІ).

У Кіровоград Кідрук приїхав не вперше, але в перший раз як письменник, зустрівся зі студентами, «відпустив» свої книжки у «Єлісаветградський книговир». А ще довго оповідав про свої мандри кореспонденту «УЦ».

Про мандри

— Ти у такі небезпечні місця забирався, мабуть, робив десятки щеплень від різних хвороб?

— Насправді все це не працює. Є такі таблетки, які приймаєш за тиждень до того, як їдеш, і інші, що ковтаєш три тижні, поки ти там, і трохи після. Основна загроза в Африці, і не тільки, – це жовта лихоманка амарильоз. Проти неї треба вакцинуватися. А проти усього іншого – просто мати голову на плечах. По-перше, дбати про особисту гігієну і знати, яку воду ти п’єш. Проти головної іншої загрози — малярії — реальної вакцинації не існує. Хоча якісь таблетки пропагують, але я їх не вживаю, бо вони мають дуже багато побічних ефектів. З печінкою щось страшне робиться, особливо якщо ти там два місяці знаходишся, то треба стільки ковтнути! Плюс від них запаморочення постійне. Для мене основна пересторога проти малярії та такого іншого — це репелент, яким змащуєш усі можливі частини тіла, і… алкоголь. Як це дивно не звучить! Я подорожував Африкою з одним лікарем з Росії, що там вже вісім років працює, так він порадив. Яким чином потрапляє малярія в кров? Коли малярійний комар хоботком залізає до тебе у вену, разом зі слиною потрапляє в організм збудник. Він проникає усередину еритроцитів і починає їх руйнувати (бачите, як я про це багато знаю!). А алкоголь якимось чином не дає цим плазмодіям потрапляти до еритроцитів. Звичайно, якщо закинутися півлітром віскі та упасти мордою в канаву, то вже нічого не допоможе, коли триста комарів тебе усю ніч будуть їсти. А ось грамів двісті якраз є такою собі профілактикою. Я таке не раз робив і в Анголі, і в Бразилії, і в Еквадорі – рятувало.

Але одного разу в Бразилії мене щось таке укусило! Ми спали в бунгало з двошаровою протимоскітною сіткою, плюс окрема сітка на гамаку, але якась тварюка все одно вкусила за руку. Я прокинувся, а в мене рука — від долоні і вверх до ліктя — уся почала покриватися плямами і терпла. Це тривало аж чотири місяці, хоча я давно повернувся з Бразилії. Що це було – ніхто не зміг сказати…

— 28 країн в тебе за плечима. Ти хочеш відвідати усі 195 країн, що зараз є у світі? Чи десь на сотні зупинишся?

— Ніякої планки чи плану стосовно кількості країн, звичайно, я собі не ставив. Галочок не ставлю. Але хочеться ще побувати у максимальній кількості країн.

— Наскільки я розумію, у благополучній Європі з її ідеальними шляхами, мережами готелів і путівниками тобі не цікаво?

— Насправді у Європі залишилося лише дві цікаві речі – це Колізей і площа Сан-Марко в Венеції. Звісно, у Європі з її готелями та ресторанами і загальним сервісом дуже зручно, але хіба це можна порівняти з Мексикою або Перу?! Де є сельва, є Амазонка, руїни будівель інків, малюнки пустелі Наска, Мачу-Пікчу. Це не іде в ніяке порівняння.

— Я так далеко не був, нажаль. Але розумію. Наприклад, коли давно вже вперше побачив Червону площу в Москві, в мене виникло відчуття якоїсь заяложеності цього місця. Мільйони ніг тут ступали, мільйони пар очей це все озирали, і від цього воно багато втратило…

— Абсолютно згоден, сто відсотків підписуюсь під твоїми словами. Є і в тій же Мексиці відомі туристичні місця, коли ти приїжджаєш до храму, а там завжди тисячі людей, ти не можеш зробити жодного фото, щоб у кадр не потрапила сотня чиїхось голів! Це такі попсові місця, і вони мені менш цікаві. Не відчуваєш вже нічого особливого. А я ось був у місці під назвою Йашчилан, це руїни міста майя на кордоні між Мексикою і Гватемалою, абсолютно відірвані від цивілізації. Нас там було сім чоловік. За весь рік там буває усього кілька сотень людей. Ти сам, тільки з провідником, там немає людей, немає лавочок для перепочинку, немає кіосків з різним сувенірним барахлом. Майже нічого від цивілізації. В цьому є своя справжня романтика. Ти один з кількох сотень на рік, що бачили цю красу, – і це круто.

І я по усьому світові шукаю такі місця, де як можна менше людей.

— У тебе свій стиль мандрування. Ти не береш попутників з України, знаходиш їх собі вже на місцях. Чому так?

— Так легше. В мене був досвід мандрівки в Бразилію з компанією. Народ «прохавав», що це круто – Макс пише книжки, подорожувати з Максом круто, може, у наступній книжці твоє ім’я з’явиться, можна класні фотки у соцмережах розмістити потім, а може, з письменником їздити дешевше, бо йому нібито усюди гарний прийом… Я людей чесно попереджав – там, де ми їдемо, немає умов для проживання, складно з харчуванням, багато складнощів і трудностей. Страшенна спека, кожної ночі — страшенна злива, що просто прибиває тебе, мільярди комарів. Це не узбережжя Бразилії з пляжами та нічним життям. Люди: та нічого, це ж круто! І у Бразилії вони витримали усього два дні. І поміняли квитки на літак та повернулися.

Тому тепер я подорожую тільки сам. Знаходжу собі попутників у хостелах, де ночую. Так дешевше, наприклад, найняти машину для подорожі. І головне, що ніхто нікому нічим незобов’язаний, можна будь-якої миті розбігтися і подорожувати далі окремо. І це прикольно. І це нові люди з різних країн. Лише одну мандрівку я провів разом з компаньйоном, з яким ми разом навчалися у Стокгольмі, і то ми посварилися, не дуже сильно, але посварилися.

Ще коли ти з компанією, ти дуже мало заводиш нових знайомств. А ось коли ти сам, ти просто змушений звертатися до людей. І я вже звик просто заходити в хостел: Hello, I from Ukraine, nice to meet you, знайомитися. І це спілкування з новими людьми в нових умовах – це також те, що мене дуже приваблює.

— Якими мовами володієш?

— Українська, російська, англійська, трохи іспанська. Англійської мови цілком вистачає для таких недорогих подорожей, як мої. Якщо не володієш англійською, це просто тобі набагато дорожче обходиться.

— У тих глухих місцях Південної Америки також знають англійську?

— У ті місця ти просто не потрапиш без провідника, це неможливо. Вони, як правило, знають англійську, бо цим заробляють собі на життя. За останній десяток подорожей в мене не було жодного випадку, щоб не було навколо людини зі знанням англійської.

— За усі твої поїздки були такі, що найбільше тобі вдарило по мізках, чи потрапляв у зовсім вже критичну ситуацію?

— Такого було чимало. Із останніх – у Каїрі, де я потрапив якраз у розпал революції. І сльозогінний газ понюхав, на свої очі бачив, як стріляли по демонстрантах… Я тоді мав угоду з нашою інформаційною агенцією УНІАН, для них робив звідти репортажі. Півтора тижні там я пробув і надивися багато чого. У одному селі мене заарештували, потрапив до в’язниці і просто мав дати хабара, бо інакше Бог його зна, що могло бути, люди там губляться назавжди просто.

— І великий був хабар?

— Аналог 12 баксів, це у них доволі серйозні гроші. Хоча дуже розлючує їх безпардонне вимагання грошей, настільки нахабне! Тільки тому, що ти іноземець.

— Розкажи більш детально про ці пригоди.

— Коли їхав до столиці Єгипту з віддалених оазисів, де немає жодного зв’язку з зовнішнім світом, я й гадки не мав, що потраплю в Каїр всього за кілька годин до початку найбільш кривавих зіткнень між демонстрантами і поліцією.

Я прибув в єгипетську столицю з оазису Сива рано вранці після тривалих мандрів по Сахарі. Ясна річ, перебуваючи в пустелі, я практично не мав зв’язку з цивілізацією, а тому навіть не підозрював про заворушення, які назрівають в Каїрі. Лише на ресепшн в готелі (який, до речі, зовсім поруч з площею Тахрір) я дізнався про масові виступи, які повинні були початися після обідньої молитви.

Перші кілька годин демонстрація проходила цілком мирно. Єгиптяни збиралися на вулицях у великі групи, наспіх робили транспаранти і, викрикуючи антипрезидентські гасла, йшли до центральної площі. Першими почали агресивні дії саме поліцейські. Без яких би то причин спецназ спочатку пустив сльозогінний газ, а згодом взагалі відкрив вогонь по демонстрантам. Стріляли переважно з травматичної зброї гумовими кулями, проте, як виявилося, навіть така зброя може наносити смертельні поранення. На моїх очах куля потрапила молодому демонстранту в ліву скулу, сильно деформувавши обличчя. Рана була однозначно несумісна з життям: кров безперестанку юшила …

Вітру майже не було, і сльозогінний газ не розсіювався, заповнюючи квартали навколо центральної площі туманом. Постраждалих від газу щогодини ставало все більше і більше. У якийсь момент в готель, де я зупинився, демонстранти занесли п’ятирічну дівчинку в непритомному стані з червоним опухлим обличчям. На щастя, за кілька хвилин її вдалося привести до тями.

Зрозуміло, після такого натовп озвірів. Противники Мубарака закидали спецназ камінням, палили чорні поліцейські автомобілі, намагалися взяти штурмом поліцейські дільниці. Причому через це нерідко страждали цілком безневинні люди. Скажімо, незабаром після початку зіткнень у готель заскочив регулювальник, звичайний постовий, який стежив за рухом на сусідньому перехресті. Затинаючись, він пояснив, що ледве зміг вирватися і втекти від розлюченого натовпу. Чоловік крізь сльози благав власника готелю заховати його. Господар змилувався і виділив поліцейському одну кімнату, в якій той і ховався цілий тиждень, переодягнувшись у цивільне, не показуючи носа на вулицю.

Іншим разом величезний натовп зупинив автомобіль «швидкої допомоги», в якому везли в лікарню пораненого полісмена. За лічені секунди правоохоронця витягнули з мікроавтобуса. Мені не було видно, що з ним зробили в натовпі, але, схоже, натовп просто затоптав чоловіка. Замість цього в машину завантажили кілька поранених демонстрантів, і тільки після чого дозволили «швидкій» поїхати в лікарню.

Як наслідок — в суботу вранці на вулицях Каїра більше не було ні одного поліцейського (крім спецназу, зібраного на площі Тахрір). Відразу з’явилися мародери, яким протистояли озброєні загони самооборони. Натовп трохи заспокоївся після того, як у другій половині дня в Каїр увійшли війська. Демонстранти радісно вітали появу військових, закликаючи їх приєднатися до виступів. Однак армія зайняла нейтральну позицію, певною мірою виконуючи миротворчу функцію.

Наступні два дні зіткнення в центрі єгипетської столиці тривали, проте ситуація залишалася відносно спокійною. Правду кажучи, іноземцям нічого не загрожувало до тих пір, поки не з’явилися прихильники Мубарака (як на мене, то була перевдягнена поліція). Прихильники президента не приховували свого агресивного ставлення до іноземців, особливо журналістів, звинувачуючи їх у несправедливому висвітленні подій, надмірній прихильності до заколотників і, як наслідок, ескалації конфлікту. Кілька журналістів побили і пограбували.

— Як ти вибрався з Каїра?

— У середу після декількох агресивних випадів на свою сторону, я зрозумів, що залишатися в Каїрі не просто безглуздо, а й небезпечно. Незважаючи на те, що мені вдалося перенести свій виліт з неділі на п’ятницю, я вирішив відправитися в аеропорт на день раніше — в четвер. Перед стійками реєстрації служби безпеки аеропорту поставили додатковий кордон, пускаючи всередину лише тих, хто мав квиток на найближчий рейс. Я показав свій e-ticket охоронцям, які, на щастя, не помітили, що мій виліт в п’ятницю, а не в четвер, і пропустили мене всередину. Після того я чекав біля check-in desk’у завершення реєстрації пасажирів на рейс в Дамаск, сподіваючись, що хтось не з’явиться. Мені пощастило — одне місце виявилося вільним. Я пояснив свою ситуацію менеджеру Egypt Air, і мені дозволили сісти у літак. Таким чином я вилетів з Каїра ще на день раніше.

А от коли у Сирії мене заарештували, то тільки завдяки втручанню нашого МЗС мені вдалося звільнитися. Там дуже моторошні тюрми, була реальна загроза потрапити у рабство. Не дивлячись на те, що усім вже тоді здавалося, що Башар Асад піде. Це на їх систему не впливає. Якби не МЗС, Посольство України в Сирії, що зреагувало просто миттєво, за двадцять хвилин після першого дзвінка, то я навіть не знаю, що б було, можливо навіть фізичне знищення.

— Може, вплинуло те, що ти медійна постать, відомий в Україні?

— Можливо, а можливо просто добре працюють люди, за що я їм дуже вдячний. Аташе Посольства України в Сирії — людина мого віку, я бачив, що він просто кидається допомагати, визволяти свого співвітчизника. Тому що наших щемлять! Він так активно почав діяти, підняв посла, ті підняли МВС тієї країни, випустили нарешті, тільки я підписав якісь папери, що не маю претензій до Сирії.

— Слід чекати на нову книжку про це?

— Книга буде. Це точно. Але візьмусь за неї не раніше, ніж у 2013-му. Зараз описую свої мандри початку 2011-го. В одній книзі будуть зібрані враження від єгипетської революції, мій арешт у Дамаску та перипетії довкола нього й акція «На Зеландію!», організована разом із Сергієм Притулою. Усі ці події втиснулися буквально у два місяці, тому вийдуть під однією обкладинкою. Основний акцент буде саме на новозеландській авантюрі. А от у «африканській» книзі «родзинок» буде кілька. Вже зараз можу сказати, що поїздка в Намібію стала однією з найбільш насичених за останні три роки (включаючи острів Пасхи). Історій ціла купа: пригоди у пустелі Наміб, спалений двигун у орендованій машині, безпосередній контакт із дикими гепардами, три дні в нацпарку Етоша серед слонів, носорогів, левів тощо.

— Ти мандрував багато по Близькому Сходу, відчував себе у колисці цивілізації? І до чого мандрівникам, які їдуть туди самостійно, потрібно бути готовими?

— У країнах Близького Сходу вас ніхто не буде грабувати, проте скрізь і постійно вас будуть намагатися розвести на гроші. Це як ніби якийсь національний вид спорту.

Крім того, я більше не вірю в слово welcome, сказане на Близькому Сході. Можливо, колись все було інакше, але в даний час там знаменита арабська гостинність — це лише порожній звук. (Я не маю на увазі готелі чи фірми, де від ставлення до іноземців безпосередньо залежить дохід.)

А того, хто скаже мені, що збирається з’їздити до Сирії, я, безперечно, не буду відмовляти. Однак тихенько зауважу, що світ великий, і в ньому є безліч інших прекрасних місць, де слово welcome все ще не втратило свого змісту.

— Як реагували люди в кожній з країн на твою появу?

— Скрізь по-різному. Навіть в межах однієї країни ставлення різне. У туристичних місцях всі посміхаються, ляскають по плечу, намагаються завести розмову (у той же час, не залишаючи надії розвести вас на гроші). Далеко від туристичних шляхів іноземця найчастіше просто ігнорують, але нерідко проявляють відверте нехтування.

— Яка з країн найдорожча, а яка найдешевша?

— Всі чотири близькосхідних країни, в яких мені довелося побувати — Ліван, Сирія, Йорданія і Єгипет, — напрочуд різні. Найдорожчим виявився Ліван, який здавна служить перехрестям торгових шляхів, своєрідною буферною зоною між Заходом і арабським світом. Майже всі європейські компанії, які мають бізнес на Близькому Сході, тримають головні офіси в Бейруті, столиці Лівану, а це відчутно впливає на рівень цін. Недешевою виявилася Йорданія, яка, як на мене, є найбільш сучасною, розвиненою і, як люблять говорити самі йорданці, найбільш «озападненною» серед згаданих країн. Найдешевшою виявилася Сирія. Ціни на житло, їжу та проїзд тут нижче навіть єгипетських.

— А що ти в кінцевому підсумку шукав на Близькому Сході і чи знайшов?

— Я їхав туди у пошуках слідів давно зниклих розвинених цивілізацій, які населяли ці місця задовго до єгиптян або фінікійців. Мої тривалі мандри по світу поступово переконують мене в тому, що сучасне бачення історії стародавнього світу нерідко не відповідає дійсності. Я натрапляв на безліч неузгодженостей з офіційною історією на руїнах Теотіуакана (Мексика), в Саксайуамане і Ойянтайтамбо (Перу), на острові Пасхи і тому подібне. Для того, щоб звести всі ці розрізнені «пазли» разом, я повинен був власними очима побачити Баальбек, Пальміру, храми в Дендарі і Абідосі. Правда, для того, щоб все це викласти, однозначно недостатньо одного інтерв’ю. Тому незабаром планую взятися за книгу, яку обмірковую протягом останніх півтора років.

— Тебе називають професійним мандрівником. Що це означає, як це?

— Професійний мандрівник – це радше жарт… Означає щось типу того, що замість того, щоб переплачувати тур агенціям, я роблю, організую все сам.

— Порадь: от якби мені, сорокарічній людині з Кіровограда, захотілося би трохи екстриму, кудись поїхати за пригодами, але такими, щоб насправді було безпечно, – куди можна їхати?

— Я порекомендував би Перу, — це країна хоча і бідна, але туризм розвинений, і там туристам спокійно, все на мандрівників орієнтовано. І насправді туди можна потрапити дуже не за дорого, якщо планувати подорож заздалегідь і купувати квитки за півроку. Країна дуже цікава, де в одній країні і пустеля, і гори, і сельва, і історія.

З другого боку, поближче, я би порадив Намібію. Країна українцям майже не відома, на жаль. До неї не потрібна віза. Вона дуже велика і з дуже малим населенням, але з цивілізованою структурою для мандрівників. А природа там просто неймовірна! Дуже багато цікавих місць! Це одна з найцікавіших країн, мандрівка якою приносить найменше проблем.

Про книги

— Як ти прийшов у літературу? Як молодій людині з Кіровограда чи рівнозначного йому твого рідного Рівного пробитися у літературу?

— По-перше, я дуже багато читав, у батька була просто величезна бібліотека, 5 тисяч томів. І зараз читаю по п’ять книжок паралельно. І як професійний письменник я маю читати усе, що виходить, щоб бути у курсі сучасного літературного процесу. Мушу, навіть якщо мені не подобається, це частина роботи.

А почався шлях у літературу так. Ще будучи на другому курсі університету, я написав комп’ютерну програму, що вирішувала одну інженерну проблему, таку, що чомусь вона вважалася не вирішуваною. Мені вдалося. Надіслав свою програму у російську компанію, яка розробляла системи, де була ця проблема. Вони були в шоці, і одразу запропонували мені контракт. Потім я написав статтю про цю програму, і вони надіслали її в іноземний технічний журнал. Запропонували ще писати технічні статті для них, я протягом 1,5 років написав два десятки технічних статей. А потім подзвонили з санкт-петербурзького видавництва «Пітер» і запропонували мені написати книгу про програму «Компас», для якої я найшов рішення свого часу, це я вже був наприкінці п’ятого курсу.

Дали пробну главу, я написав, після цього підписали зі мною контракт. І таким чином вийшло аж чотири мої книжки, суто технічні комп’ютерні. А з художньою літературою як вийшло? Я поїхав до Мексики, потім розповідав товаришам про всі свої пригоди, і вони мені кажуть – це треба книжку робить. Я вже знав, що можу це зробити, видати рукопис на-гора, але я не знав, наскільки він буде вартісний, чи зацікавить читача. Надіслав рукопис у шість видавництв, з усіх отримав відмову. Тоді інший товариш мені сказав, що у нас за не розкрученого письменника ніхто не візьметься, ніхто не видасть. І розповів про конкурс «Коронація слова», де у будь-кого рукописи приймають. Надіслав, і був дуже здивований, коли у підсумку отримав друге місце. Коли серед 14 тисяч рукописів визнають саме твій – це вау! І пішло. І всі шість видавництв, що мене відшили раніше, вишикувалися у чергу за цим рукописом.

І цю книжку, «Мексиканські хроніки», видано вже учетверте. Пішли пропозиції від різних журналів писати статті. У серпні 2010 року я остаточно покинув свою стаціонарну роботу і с тих пір живу виключно на заробітки від літератури. Це не дуже великі гроші, але саме головне – це те, що дає свободу. Я не маю вставати ранком на роботу, не маю звітувати перед босом. Зібралося грошей – і я поїхав собі мандрувати. Це найбільший плюс у моїй праці.

— Читав, що ти написав технотриллер. Вже затісно у рамках одного жанру про мандрівки? Також знаю, що ти захоплюєшся Майклом Крайтоном (за його книгою, наприклад, знято «Парк Юрського періоду». – Авт.). Для мене його книга «Штам “Адромеда”», видана ще в радянські часи, була відкриттям. Радянська наукова фантастика була зовсім іншою. Під впливом Брайтона взявся за новий жанр?

— Так, для мене «Штам “Андромеда”» — одна з улюблених книжок! До речі, саме вона зробила його відомим світові, до того в Крайтона було кілька книжок, але маловідомих, а ця вибухнула. Це саме технотрилер, а не чиста фантастика. Наукова фантастика описує зазвичай те, що буде колись, а в технотрилері мова йде про сьогодення чи про завтра. І ґрунтується жанр строго на науковій базі, на наукових даних.

— У Крайтона більшість дії відбувається десь на екзотичних островах. Ти також по островах мандруєш. Де відбувається дія твого технотрилера? Невже в Україні, в Чорнобилі, чи де ще?

— По-перше, це мій найулюбленіший жанр. Хоча я увійшов у сучукрліт з тревел-логами, але зараз підхожу до написання того, що мені найбільше подобається. Я перечитав дуже багато технотрилерів, усього Крайтона, звісно, і я відчуваю, що можу вже щось і сам. Які мої переваги для цього? Подорожі, бо я знаю дуже цікаві місця, характери та звичаї людей у багатьох куточках світу. А по-друге, я маю технічну освіту, пройшов наукову кухню, аспірантуру і знаю багато. Але сама ідея книжки зародилася у мене у пустелі Сахара, читаючи роман Крайтона, дія якого відбувається саме в пустелі. Мене так пройняло! І виник задум. Сам він нічого спільного не має з тим романом Крайтона, але однозначно виник з захоплення цим автором.

Я до роботи залучав експертів, наукових консультантів, зокрема, лікаря-нейрофізіолога, бо у мене там багато пов’язано з мозковою діяльністю людини. А також психіатра. Для написання книжок такого штибу мало багатої уяви, треба ще й наукове підґрунтя.

Я на цю книгу покладаю дуже великі сподівання. Я мрію з нею вийти вже серйозно за межі України. Я скоро їду до Німеччини, там буде презентація моєї книги «Навіжені у Мексиці», і також там вже є цей рукопис, його читає зараз агент, і можливо, що книжка побачить світ раніше у Німеччині, ніж в Україні. Мій перекладач Ютта дуже допомагає у цьому, вона прочитала усі мої книжки, допомагає у просуванні. Тревел-логи свої є у кожній країні, в Німеччині сотні письменників пишуть про подорожі. А ось на технотрилер маю великі сподівання, у них цього майже немає. І вони дуже на роман сподіваються.

Роман з самого початку створювався як геополітичний. Там є герой — українець, але він не головний. Є ще росіянин, двоє американців, двоє японців, чилієць, південноафриканець, француженка та бразилійка. Всі події відбуваються у пустелі в Чілі, де я багато бував, знаю усі реалії, пишу про те, що бачив. Це історія саме технічна, про техногенну катастрофу. Має бути цікавим усім у світі. До того ж Крайтон, нажаль, помер ще у 2008-му році, і його ніша у світі ніким не зайнята. Може, мені вдасться? Не вважайте це зірковою хворобою, просто здоровими амбіціями. Я відчуваю, що роман піде, восени має вийти, і я приїду до вас у Кіровоград вже його презентувати.

— А чи є для тебе такий принцип, як «ни дня без строчки»?

— Це така ж сама робота, як інші. Її потрібно виконувати. Ти щось маєш тільки тоді, коли ти пишеш. Так в усіх геніїв було – будь ти хоч сам Хемінгуей, треба писати щодня. В мене є норма, десь 12 тисяч знаків на день сирого тексту (12 тисяч – це трохи менше за обсягом однієї сторінки в «УЦ», десь 2 тисячі слів. — Авт.). Після роботи над цим текстом залишається тисячі дві. Коли натхнення, я видаю дві тисячі слів за три години. Це норма. Я багато їжджу, багато бачу, багато вражень і ідей. Навіть відомі критики хвалять мої діалоги, бо вони взяті з життя, не надумані. Це непросто, але втягуєшся у цей ритм, і з роками стає простіше. Та все одно кожного ранку встаєш, ніякого Інтернету, ніякого телевізора, сідаєш та працюєш.

— Записуєш цікаві думки та ідеї у подорожах?

— Так, обов’язково, завжди з собою нет-бук, куди я все записую.

— Як гадаєш, як найліпше охарактеризувати твої тексти? Адже за жанром це все ж частіше подорожні нотатки мандрівника, нерідко написані дотепно й захопливо, добре ілюстровані, – однак все ж не романи, як їх називають видавці.

— Подорожні історії, хай як добре вони написані, — це завжди подорожні історії. В кожну книгу про мандри я вплітаю якусь основоположну думку, на якій закручую сюжет (у «Хроніках» — це шлях до втілення мрії, в «Подорожі…» — віра в те, що варто не боятися кидати все, якщо йдеш за покликом серця, в «Любові і піраньях» — співвідношення між мандрами та особистим життям). Це додає книгам художності. Робить їх схожими на роман. З’являються зав’язка, розвиток подій, кульмінація, розв’язка, а не просто «поїхав-побачив». Утім вони все ж залишаються подорожніми історіями. Давайте почекаємо виходу техно-трилера. Тоді можна буде щось характеризувати.

— Як ти ставишся до критики, зокрема негативної? Кому насамперед із рецензентів, критиків і читачів довіряєш?

— Стараюсь лишатися байдужим. За змогою – тупо ігнорую. Для того, щоб враховувати чиюсь думку, я мушу поважати цю людину. Це може бути хтось близький (батьки, найкращі друзі тощо) або ж людина, яка своїми досягненнями заслужила на повагу. Ті, хто дійсно чогось досяг, не критикують, вони дають поради. Я апріорі не сприймаю критику від людей, які прочитали і написали книг менше, ніж я. Щоправда, це стосується лише критиків. Читачів слухаю завжди. Їхнє слово — закон. Вони — мій роботодавець. Саме вони дарують мені можливість жити тим життям, про яке я завжди мріяв. Читачі — не критики. Наскільки я знаю, критики не платять за книжки… крім тих, які видають за власні кошти.

— Спробуй охарактеризувати свого читача. Адже, як помітно з тієї ж книги «Любов і піраньї», ти чітко ділиш своїх читачів, як мінімум, на «хлопчиків» і «дівчаток».

— Мій читач — активна людина будь-якого віку, статі та соціального становища з почуттям гумору і потужним бажанням дізнаватися щось нове. Це читач, якого цікавить не те, як слова зібрані у речення, а те, що це речення несе у собі. Для нього й пишу.

— Ти міг би мешкати у Швеції. А чому ні? Така благополучна спокійна країна…

— Я будь-коли можу продовжити навчання, але це, натомість, вимагає захисту в Швеції. Потім я мусив би залишитися там викладати. Можливо, це якась перспектива, але не для мене… Розумієш, я просто занурююсь у рутину, матиму там цю лейбочку PhD у шведському ВУЗі… Мені краще повернутись сюди, де все значно складніше. Тут є виклик, і тут я буду рости. Тут важче, гірше, але в цьому є якась своя романтика.

Країна може бути благополучною. Але як же там скучно! Розумієш, ти коли там народжуєшся, ти з дитинства знаєш, у скільки років підеш і куди підеш навчатися, ти знаєш, скільки тисяч євро буде твоя перша зарплатня, знаєш, у скільки років ти купиш будинок, а у скільки – машину, і у скільки підеш на пенсію. Все чітко розподілено. Це не для мене!

Та й чужинцем там ти будеш завжди. Мої діти, можливо, вже не були б чужинцями…

В Україні набагато важче. Купа проблем. Але, з другого боку, в нас набагато цікавіше! І я б ніколи не зміг стати письменником у Швеції. Мене можуть сприйняти в Швеції лише як українця, що напише класний міжнародний роман, що потім буде перекладено шведською мовою, все!

У нас набагато більше перспектив. І я просто люблю Україну. Я не розумію наш народ і особливо молодь, яка скиглить, що в нас погано. Натомість, наприклад, палестинці в Лівані не мають жодних прав. Люди мого віку, хоч би які розумні вони були, хоч би що мали – елементарно не мають паспорта. Ти можеш піти в школу, університет, але ти не можеш знайти собі роботу, не можеш виїхати з країни. Розумієш, у чому іронія? Хоч би як було в Україні, але ми маємо перспективу. Маєш голову – вперед, іди працюй, досягай! А там навіть перспективи немає. Тому я дуже не люблю тих, хто скиглить. Насправді в нас усе нормально. Я думаю, що ми на правильному шляху. Років через двадцять у нашій країні все буде нормально.

Цiкавi факти про себе вiд Максима Кiдрука

Під час однієї мандрівки за океан, враховуючи всі пересадки та внутрішні перельоти, я здійснюю по 8-10 авіаперельотів, а загальний час, проведений у повітрі значно перевищує одну добу.

Найдовший переліт «Сантьяго-де-Чилі — Мадрид» тривав майже чотирнадцять годин. Середня вага наплічника, який я беру в дорогу, не перевищує 7 кг (з урахуванням ноутбука та бінокля).

Загалом по Латинській Америці (враховуючи мандри Бразилією, Еквадором, Перу, Чилі та Мексикою) пройдено більше 10000 кілометрів. Загальний час, проведений у Латинській Америці, — 3,5 місяці.

Питав Геннадій Рибченков, «УЦ».

Главный Дед Мороз области, вечный двигатель кировоградской культуры, неизменно энергичный и фонтанирующий идеями, всегда в настроении и тонусе – до сих пор не верится, что Николай Барабуля уже год как пенсионер и готовится отметить 60-летний юбилей. Как выяснилось, Николай Иванович и сейчас не сидит на месте, чувствует себя на две трети младше паспортного возраста, востребован и у друзей, и среди молодёжи, готовит к изданию сборник авторской лирики и нашел ту изюминку, благодаря которой в Кировограде оживёт туризм.

— Николай Иванович, вы уже год на пенсии. Как за это время изменилась ваша жизнь? Нашлось ли достойное применение вашей кипучей творческой энергии?

— Свободной жизни я радовался от силы неделю-другую, потом радости поубавилось – стало скучно. Поэтому начал понемногу заниматься общественной работой – в направлении туризма, который в Кировограде, увы, практически на нулевом уровне. Через некоторое время меня пригласили в лётную академию – здесь сейчас обустраивается комплекс-музей под открытым небом «Кировоградщина авиационная». Тема эта меня очень заинтересовала, в ДК «Авиатор» при поддержке руководства академии мы даже экскурсионные маршруты разработали, связанные с историей летного дела в нашем городе: с рассказом о том, как то или иное место связано с авиацией… Параллельно составили маршрут для школьников для их профориентации – с рассказами о кировоградских вузах. Причем речь идет не только о возможностях того или иного заведения, но и интересных историях, с ним связанных, – чтобы ребята действительно заинтересовались будущей альма матер, захотели именно сюда поступить…

Возвращаясь к авиации: я убеждён, что именно она может стать настоящей фишкой, как сейчас принято говорить, Кировограда. Взять, скажем, фигуру знаменитого российского аса Льва Макаровича Мациевича – нашего земляка, родом из Александровки. Посмотреть на его полеты собирались сотни людей, элегантным посадкам восхищенно аплодировали! Морской офицер, он настолько полюбил небо, что выучился летать за 45 минут! Или Ивана Козлова – пилота Первой мировой, который только в одиночку сбил 15 самолётов, в групповых воздушных боях – более трёх десятков! Да, он не принял революцию, воевал на стороне белогвардейцев, потом вместе с друзьями – у французов. Когда Франция выходила из войны и он начал понимать, что проиграно всё, что Россия уже никогда не будет такой, как прежде, он принял волевое решение. Об этом есть красивая легенда – делая последний перед отлетом круг над российской землей, он сознательно вошел в штопор… Мы сейчас уточняем, относится ли территория бывшей Херсонской губернии, где он родился, к нынешней Кировоградщине… Если да – будет у нас ещё один знаменитый земляк… Этими именами как раз и нужно улицы Кировограда называть!

Многие думают, что я сейчас, по большому счету, ничем не занимаюсь, нахожусь не у дел. Но это ошибочное представление: я в поиске новых открытий, в процессе наработок, и мне это занятие очень нравится. Недавно перед студентами выступал со своими стихами – волновался, но встреча очень хорошо, тепло прошла…

— После смены работы больше пишете?

— Да, за этот год написано много, в основном философских вещей: о природе, любви, селе – не сегодняшнем, а с людьми, которых помню с детства, которые ещё с родителями на «вы»… Есть стихи о Кировограде, написан текст для гимна области – я очень люблю свою землю, и слова для признания в этом пишу не по заказу. Если их нет в душе – по требованию заказчика они и не найдутся.

— А о политике?

— Есть одно, но жена сказала, чтобы не показывал никому… Можно политическим, наверное, и стихотворение о культуре считать, я его написал в конце 80-х, тогда говорили, что я слишком краски сгустил. Последний раз читал его на сессии горсовета, когда нам в очередной раз урезали бюджет на культуру… Культура – вот моя политика. К сожалению, слишком много людей от этой сферы ушло в политику и стало не тем заниматься: в музеи менеджеры приходят, на должности назначают людей, которые культуру, мягко говоря, не слишком жалуют… А ведь это не то место, где можно заработать много денег, много шишек – это да. Сегодня мы не разграничиваем культуру и шоу-бизнес, а ведь это – разные вещи.

— Не возникает ли ощущения, что мы слишком зациклились на уже прошлогоднем «Майдан’Sе»? Вы сейчас следите за культурной жизнью Кировограда?

— Должен сказать, что «Майдан’S» действительно был событием, я тоже переживал за кировоградцев. Но возникает вопрос: а что дальше? Где движение, развитие? Более того, сейчас майдансерам памятник ставить собираются… А кто воспитал нынешних победителей? Кривохижа, Коротков, Похиленко, Босый – разве их заслуги в этом нет?! И если и ставить памятник, то либо тому же Кривохиже, либо это обобщенный образ танцора должен быть…

Кстати, о памятниках: в Кировограде сейчас наблюдается тенденция к превращению центра города в сплошное кладбище! Пройтись, скажем, от Валов через центральную часть: мемориал, памятник Голодомору, дальше – монумент интернационалистам, потом – памятный «чернобыльский» знак…Да и памятник Кирову не все однозначно воспринимают… Теперь есть планы соорудить новый памятник жертвам Голодомора – согласен, он должен быть. Но там, где чтут память мертвых, где нет случайных прохожих, а приходят люди, для которых память умерших жуткой смертью действительно дорога…Мы обсуждали этот вопрос на топонимической комиссии, куда я по-прежнему вхожу. Обсуждали и названия улиц – будем изучать на предмет соответствия их нормам украинского языка.

Кстати, тут дискуссия по поводу Дворцовой была – действительно, есть такая норма, нарушений в нынешнем названии, в его украинском варианте нет. Если уже заговорили о языке… Я не осуждаю тех, кто говорит на русском в Украине, хотя самому ещё нужно совершенствоваться в украинском. Но тех, кто игнорирует государственный язык, будучи у власти, – категорически не приемлю. Ведь государство стоит на трех китах: истории, культуре и языке. И если ты действительно хочешь добра и пользы для страны – говори на её языке.

— Ваш голос звучал за кадром в одном из фильмов кинофестиваля «Ранок». Насколько, по-вашему, оказался высоким уровень его участников?

— Я был приятно удивлен этим событием – на фоне бездеятельности государства в этом направлении. Есть очень хорошие, талантливые работы. Дело за спонсорами, точнее, меценатами, которые взамен вложенной гривни не требуют десять!

— Осадок от вынужденного ухода ещё остается? Поддерживаете ли отношения с бывшими коллегами?

— С большинством – поддерживаю. Хотя в горисполкоме кто-то меня «любил» как начальника, другие – абсолютно искренне, были и те, кому я всегда был безразличен – и тогда, и сейчас… Я всегда выстраивал отношения не по типу «начальник-подчиненный», а партнерские, людей, которые делают одно общее дело. Паритетность и на работе, и в семье многими воспринималась и воспринимается как слабость моего характера. Но ведь и наказывать можно по-разному, не ущемляя самолюбие человека: оскорбить легко, а извиниться и получить прощение – гораздо сложнее… Сегодня есть музыкальные школы, откуда и сейчас звонят, поздравляют с праздниками… В общем, один не остался. Мэр, спасибо, не отталкивает – вот на днях будем обсуждать возможность финансовой поддержки поездки одного из хоровых коллективов…

— Вряд ли вам как многолетнему автору сценариев всех городских праздников нравится ставший традиционным ритуал празднования Дня Победы в Кировограде: спешный и не всегда обязательный проход по главной улице и потом как раз обязательный пикник с пивом и шашлыками на Мемориальном комплексе Крепостные Валы… Как думаете, чем можно и нужно заменить эту мало подходящую для такого дня традицию?

— Когда на Валах делают кафе «Снежинку» – это страшно! Я даже на кладбище в поминальные дни долго не задерживаюсь – поговорю с покойным отцом, выпью сто граммов и ухожу. А народ после третьей вовсю веселиться начинает… Да, пускай ветераны на Валах поминают боевых побратимов, но остальные – сущее безобразие!

А ещё больно другое – почему у нас практически не празднуется 28 октября – День освобождения Украины? За двадцать лет ни разу по-человечески, на государственном уровне этот день праздником не был. К тому же мы сейчас ломаем копья вокруг деятельности Красной Армии и УПА. Конечно, всё рассудит история. Однако был ведь период войны, как раз осенью 44-го, когда партизаны Ковпака и бойцы УПА действовали вместе, единым штабом планировали операцию по освобождению Украины! Почему бы этот временной промежуток не использовать в идее примирения, вместе прийти на могилы поклониться освободителям – и тем, и другим?

— В мае у вас свой, личный праздник – 60-летний юбилей. На сколько лет вы себя ощущаете?

— На восемнадцать, максимум – на двадцать! Хотя, знаете, есть люди, которые и в двадцать уже старики… То, что я до сих пор пишу стихи, о чём-то да говорит. И студентам радуюсь с их успехами… И чувство юмора пока не изменяет, тоже ведь показатель: живу по американскому принципу «Смейтесь – и мы выживем!». Вообще стараюсь улыбаться всегда: друзьям на радость, врагам на зависть.

— К столь серьёзной дате станете итоги подводить или строить планы на будущее?

— В одном из своих стихотворений я вместо точки над «и» решаю оставить многоточие… А если в прозе, то я перешел в новую ипостась, нахожусь в поиске, в процессе новых открытий, к юбилею готовлю книгу своих стихотворений, счастлив собственной востребованностью. Очередной этап пройдет, я — в начале следующего! Я родился в день Святого Николая Чудотворца, поэтому мне всегда хотелось творить добро. Поэтому я и в культуре – здесь можно сделать множество добрых дел. Мне приятно, что у меня остались мои друзья, оба моих телефона не молчат.

Беседовала Оксана Гуцалюк, «УЦ».

На прошлой неделе в Кировоград приезжал Алексей Кононенко — поэт, прозаик, директор Департамента книгоиздательства и прессы Госкомтелерадио Украины. Алексей Анатольевич передал в «Елисаветградский книговорот» сорок экземпляров своей новой книги «Щоденник чоловіка на межі сторіч», рассказал о перспективах издательского бизнеса в Украине студентам родного ему педуниверситета, провел творческую встречу в библиотеке им.Чижевского и нашел время, чтобы дать небольшое эксклюзивное интервью «УЦ».

Вообще-то с Алексеем Кононенко – автором ста пятидесяти украинских песен, двадцати девяти книг для взрослых и детей, нашим земляком и просто очень приятным и открытым человеком – можно было бы поговорить о многом. Но из-за недостатка времени мы решили сосредоточиться на его работе в департаменте книгоиздательства.

— На сегодня в Украине зарегистрировано больше пяти тысяч издательств, реально работают где-то 1200, — говорит Алексей Кононенко. – Это все равно очень много, конкуренция большая, и это хорошо, потому что в издательский бизнес возвращается профессионализм. Сегодня зарабатывать может только тот издатель, который активно работает с авторами или нашел свою нишу на рынке. Смотрите: издательство «Фолио» сейчас заключило договоры об издании на украинском языке нобелевских лауреатов – проделана огромная работа, нужно было объездить весь мир, встретиться с агентами писателей и т.п. Но теперь «Фолио» может хорошо на этом заработать. Или вот винницкое издательство «Теза» — оно не очень большое, если говорить об объемах, в десятку крупнейших не войдет. Но «Теза» издает книги для подростков 12-16 лет, которые практически не печатает больше никто в стране, поэтому их продукция всегда будет востребована.

Издательский кризис в Украине прошел, сегодня печатается много хороших книг, вот только покупают их пока очень неохотно. Сегодня часто можно слышать, что бумажные книги доживают последние дни, что все скоро будут читать только электронные, но я думаю, что это явление временное. Помните, как говорил герой фильма «Москва слезам не верит»: «Не будет ни кино, ни театра, все заменит телевидение»? Тогда так казалось…

— Сколько книг ежегодно издается в Украине?

— По официальной статистике книжной палаты им. Федорова, в 2011 году в Украине было издано 29 тысяч наименований книг общим тиражом больше сорока пяти миллионов, то есть 1,02 книги на человека. Реально, я думаю, где-то вдвое больше, просто не все издательства сдают в книжную палату экземпляры книг и регистрируют реальный тираж. Это все: и словари, и учебники, и техническая, и религиозная литература. Художественной литературы из этого количества примерно 30-35%.

— Довольно много…

— Это не много. Понятие художественная литература в данном случае включает и детскую, любые издания «Колобка» и «Курочки рябы» — а это огромный массив.

— Если книги в Украине не покупают, то за счет чего живут издательства?

— Есть много государственных и бюджетных программ. У нас, в Госкомтелерадио, есть программа «Украинская книга». В прошлом году на нее выделялось двадцать миллионов гривен, в этом – сорок. Это большие суммы, за счет этой программы мы в прошлом году издали 139 наименований книг общим тиражом 43 тысячи. Это и книги украинских писателей, и переводы нобелевских лауреатов, альбомы по искусству, музыковедческая литература, детская. Мы издали Ольгу Кобылянскую на словацком языке, Василя Быкова — на украинском. То, что мы издаем за бюджетный счет, мы передаем в библиотеки. Но если издательство попало в эту программу, то оно может переиздавать те же книги в более дешевом варианте и пустить в продажу. В этом году возродили отдельную программу минкультуры «Украинская библиотека», в рамках которой закупаются книги непосредственно у издателей, на нее, по-моему, выделено двадцать миллионов. Кроме этого, существуют гранты различных международных организаций, спонсорские деньги, местные бюджеты, например, в небольшой Волынской области в этом году на закупку книг у местных издательств в областном бюджете выделено 900 тысяч гривен.

— А по каким критериям выбираются книги для государственных программ?

— Мы учитываем читательский спрос. Библиотека им.Вернадского и парламентская библиотека готовят для нас отчеты, какие книги сегодня востребованы. И мы видим, что сейчас у нас на первом месте, например, Лина Костенко, на втором — Матиос и т.п.

— И что есть спрос на Быкова на украинском?

— А знаете, есть! Тут ведь учитывается много факторов. Например, мы издали словарь крымско-татарского языка. Будет ли он востребован в Кировоградской области? Конечно, нет. А в Крыму – будет. Так и с Василем Быковым, вероятно, вы не будете читать его на украинском языке. Но Быкова у нас запросили украинские общины в Белоруссии и России. Мы ведь обеспечиваем литературой и наши заграничные представительства.

— Департамент проводит какие-то рейтинговые исследования?

— Нет, рейтинги ведутся частными фирмами, есть рейтинг книжной ассоциации, ассоциации Константина Родика, топ-десятки различных журналов. Мы ежегодно выбираем «Кращу книгу України» в десяти номинациях, но к рейтингам это отношения не имеет. Как делается рейтинг? По продажам. А лучше всего у нас традиционно продается Лада Лузина, потому что книжечки у нее маленькие, в мягких обложках, стоят недорого, а имя раскрученное – люди покупают. Кто еще присутствует в рейтингах? Дьяченко, Матиос, Жадан, Костенко – имена, которые на слуху. Хотя сегодня, по-моему, прекрасно продается Володя Лис (имеется в виду книга луцкого писателя «Иван и Черная пантера». — Авт.), но имя еще не настолько раскручено.

Мы же оцениваем качество издания. В прошлом году гран-при у нас получило «Пересопницьке Євангеліє. Витоки і сьогодення», в номинации «Проза» первое место заняла «Криниця для спраглих» Ивана Драча, в номинации «Кращий видавничий проект» — серия детских книжек шрифтом Брайля издательства «Грани-Т». Как вы понимаете, не самые продаваемые книги.

— Если украинских издателей так активно поддерживают государство, международные фонды и местные власти, то почему украинская книга остается недоступной?

— Потому что у нас полностью утрачена система государственных книжных магазинов – классная система, которая была при Советском Союзе и, кстати, приносила немалые деньги в бюджет. Частные книгопрОдавцы (это не мой термин, так их называют издатели) загоняют издательства в кабалу. Фактически сегодня издателю легче подготовить книгу и найти средства на печать, чем потом продать ее. Стандартный договор продавца с издателем предполагает доставку за счет издателя, наценку в каком-то диком размере и самовывоз в течение трех дней, если книга не продалась за какой-то определенный срок, иначе магазин не гарантирует сохранность.

У нас в департаменте уже несколько лет лежит концепция, которая предполагает развитие государственной системы книгораспространения. Мы ее все время дорабатываем, перерабатываем и подаем каждому правительству – в минюст, минфин и минэкономики. И каждый раз нам пишут: «несвоевременно», «нецелесообразно» и т.п. Сами понимаете: такой проект требует очень серьезных бюджетных вложений. Но, к сожалению, сегодня другой возможности сделать украинскую книгу доступной для читателя нет…

— Какую художественную или переводную книгу вы сами, как читатель, назвали бы книгой 2011 года в Украине? Что заслуживающее внимание издано в этом году?

— Для меня книги года 2011-го это «Є поети для епох» Івана Дзюбы и «Цілком особисте» Виталия Коротича. Из книг, вышедших в этом году, мне интересны «Корабель дурнів» Себастьяна Бранта, «Якби» Ірэн Роздобудько, «Львівські гастролі Джімі Хендрікса» Андрея Куркова. Вообще мои любимые авторы в Украине: Владимир Даниленко, Владимир Лыс, Иван Драч.

— Какие украинские писатели сегодня больше всего востребованы на рынке? Какие из зарубежных?

— Из украинских А. Курков, М. Матиос, Л. Костенко, В. Даниленко, В. Лыс, С. и М. Дьяченко, И. Роздобудько, Л. Воронина, Л. Лузина, С. Жадан, И. Драч, Б. Олийнык. Из зарубежных Януш Вишневский (Польша), Акунин, Пелевин (РФ), Дж. П. Кутзее (США, Австралия). Всегда востребованы классики мировой литературы.

Ольга Степанова, «УЦ».

(Окончание. Начало в №18.)

Если же вернуться к футболу, то лучшим игроком «Звезды» из тех, с кем доводилось играть, Валерий Петрович однозначно называет Юрия Касенкина. Самофалов утверждает: — Такой светлой в футбольном плане головы, как у Юры, нужно было поискать на уровне всей тогдашней второй союзной лиги. Он умел отдать такую передачу-конфетку на любое расстояние, что просто удивляло и восхищало, а забивать после таких передач было одно удовольствие. Многие форварды «Звезды» обязаны капитану и великолепному плеймейкеру своей высокой результативностью. Думаю, что мои слова подтвердит и Алексей Кацман, с которым мне было наиболее удобно играть в бытность нападающим.

Кацман был настоящим центрфорвардом, который умел придержать мяч, там где необходимо, обыграть защитников и отдать выверенную передачу, но при этом он много забивал и был настоящим любимцем болельщиков. Думаю, что его рановато списали со счетов, и он мог бы принести «Звезде» еще большую пользу. У нас был отличный тандем, где сочетались его опыт и моя молодость, подкрепленная огромным желанием. Находили мы общий язык и с Сашей Алексеевым, Андреем Карпюком, а также прошедшим школу днепропетровского «Днепра», но который больше любил себя, чем футбол, Сашей Снитко, а также самобытными и разноплановыми забивными нападающими одесситом Владимиром Новаковским и львовянином Богданом Морозом. Не могу не выделить и Леню Федорова, который стал достойным последователем Касенкина в середине поля и также умело и грамотно руководил игрой команды на поле.

А символическая сборная «Звезды» от Валерия Самофалова выглядит следующим образом: в воротах — Алексей Ионов, в защите — Владимир Хропов (справа), Анатолий Хропов (слева) и Александр Смыченко с Михаилом Порошиным — в центре; в полузащите — Юрий Касенкин (опорный), Выбиванцев (справа), Андрей Карпюк (слева), Леонид Федоров под нападающими, а в атаке — Алексей Кацман и Александр Алексеев.

— Что касается будущих звезд европейского уровня, начинавших свою карьеру в «Звезде», — продолжает Валерий Петрович. — Вадим Евтушенко запомнился неординарной техникой и умением сыграть нестандартно, а Андрей Канчельскис выделялся потрясающим трудолюбием и желанием совершенствовать свое мастерство. При этом Канчельскис пришел в «Звезду» вместе со своим ровесником Игорем Макогоном, потенциал которого был значительно выше, но как же по-разному распорядились ребята своими судьбами. Игорь свой талант загубил, а Андрей вырос в мастера высочайшего уровня, о котором до сих пор с уважением вспоминают в «Манчестер Юнайтед». Но скажу, что Евтушенко и Канчельскис вовремя нашли свои команды и своих тренеров, которые помогли им прогрессировать. Так же, как и Коля Латыш, поигравший в лучшие годы в «Шахтере» и московском «Динамо», а на закате карьеры даже немного в «Спартаке». С ним мы в молодости были очень дружны и помогали друг другу на первых порах, играя в «Звезде». Кстати, в жизни Коля совершенно другой, чем он запомнился на поле нашим любителям футбола. В игре Латыш мог прилично почудить и сыграть на публику, а вообще он человек очень серьезный, достаточно закрытый и немногих подпускает к себе. К сожалению, сейчас мы практически не общаемся, но приветы через знакомых он передает мне регулярно. Я рад, что вернулся в родные футбольные пенаты Вадик Евтушенко, которому при личной встрече на детском турнире, где играли мои юные воспитанники, пожелал удачи, зная, насколько ему будет нелегко…

А нелегкое решение об окончании игровой карьеры в 1990-м году Валерий Петрович, которому к тому времени исполнилось 33 года, принимал самостоятельно, и ему никто не указывал на дверь. Просто он сам так решил, что пора повесить бутсы на гвоздь. Тем более что «Звезда» в конце 80-х выступала неудачно, а Самофалов вытащить команду из подвалов турнирной таблицы был уже не в состоянии. Он в последние два сезона был играющим тренером, но с тренерской деятельностью себя не связывал. Больше по душе была административная работа, которую ему предложили в спортивном клубе «Звезда».

Вместе с Николаем Федоренко при поддержке первого президента клуба Владислава Суворова они создавали «Звезду» заново, когда в 1991-м году команда существовала только на бумаге. Именно тогда, наряду с опытными игроками на ведущие роли вышли молодые местные воспитанники — тот же Макогон, Гасанов, Таран, Полторак, Богданов Кухта, Щербина, Мызенко, Лапа, Добрянский, Скиш и другие. Практически все финансовые, бытовые и хозяйственные вопросы в этот нелегкий период лежали на плечах начальника команды Валерия Самофалова. Здесь нужно было не жить и существовать, а пытаться выжить. В том, что команда решала поставленные задачи уже в первых независимых чемпионатах Украины, есть и заслуга Валерия Петровича. Когда Николай Федоренко, уставший бороться с неопределенностью и безденежьем, покинул свой пост, именно Самофалов исполнял обязанности главного тренера. А когда, по его же словам, «начался коммунизм», после прихода на пост президента клуба Василия Ковальского, нашему герою места в клубе «Зирка -НИБАС» уже не нашлось. Ему даже не сказали «спасибо» и не поблагодарили за работу, а сделали вид, что его просто нет.

Вот что говорит по этому поводу и о своей жизни после спорта сам Валерий Петрович:

— В мой кабинет на стадионе даже никто не заходил. А печать в трудовой книжке и запись об увольнении поставил сам. Ведь создавалась новая структура, а старую — упразднили за ненадобностью. За советом никто за эти годы не обращался. Да и те, кто сейчас руководит футбольным клубом, уже, наверное, и не знают, кто такой Самофалов. Смотрю на эти вещи абсолютно спокойно. И потом, какой совет я могу дать тому же Вадику Евтушенко, у которого футбольный опыт побольше моего? Это нормальное явление в нашей жизни, когда не нужны те, кто свое дело сделал. И к такому отношению я отнесся философски и был к этому готов. Знал, в какой стране мы живем, и на пожизненные лавры не рассчитывал. Не искал какие-то там отдушины, а приспосабливался к новым условиям жизни. Ушел в бизнес-структуры, чтобы обеспечить себе и своей семье относительно нормальное существование. Но работать на хозяев постепенно надоело. Я устал жить в постоянном напряжении, да и всех денег не заработаешь. К 50-ти годам захотелось работы поспокойней. Поэтому, когда директор СДЮШОР им.В.Верхоланцева Виталий Винокуров предложил должность методиста в своей школе, вернулся на спортивную стезю. Чуть позже набрал группу мальчишек 1999-2000 годов рождения и постепенно втянулся и увлекся работой с ними. Ведь как приятно помогать моим мальчишкам добиваться первых успехов, благо, знания и опыт у меня имеются. Когда видишь их счастливые лица и горящие глаза, хочется работать с удвоенной энергией.

И, хотя после моего перехода в Кировоградское музучилище, возникли дополнительные проблемы, бросать тренерскую работу не собираюсь. В музучилище предложила поработать директор Лариса Голиусова, а на первых порах поддержали и помогли наши авторитетные педагоги Иван Лопата и Сергей Илючек. Два года работал на полставки, а затем стал руководителем физвоспитания КМУ. Не скажу, что было легко, но у нас ведь не профтехучилище. Здесь учащиеся культурнее и воспитаннее, что ли. Мы ведь не стремимся воспитывать олимпийских чемпионов. На наших уроках студенты должны немного отвлечься от специальных предметов, расслабиться и получить физическую и эмоциональную зарядку. Мне нравится, и я с удовольствием хожу на работу.

Сейчас Валерий Самофалов в великолепной физической форме, строен, подтянут и еще может тряхнуть стариной и продемонстрировать, что есть еще порох в пороховницах. Он с удовольствием играет в матчах ветеранов, когда приглашают, и выглядит в этих поединках просто великолепно. В этом все болельщики нашей команды могли убедиться, когда к нам приезжало киевское «Динамо» на товарищеский матч, в котором Валерий Петрович был одним из лучших в нашей команде. Играет в футбол он и с более молодыми коллегами, и со студентами, которые удивляются его отличным кондициям и неувядающему мастерству. Ведь он не привык проигрывать и всегда и во всем остается профессионалом. Кстати, Самофалов никогда в жизни не курил, но может выпить по достойному поводу с друзьями под хорошую закуску и настроение.

— Досадно, что наша «Зирка», матчи которой посещаю регулярно вместе со своими воспитанниками, никак не может выйти на достойный уровень, — подводит итог нашей беседы Валерий Самофалов. — Мне кажется, что основная проблема в отсутствие патриотизма, который был в наши годы. Сейчас игроки больше думают о том, как бы заработать, и им не бывает стыдно в случае неудачных игр. А если, не дай Бог, финансирование прекратится, то здесь снова будет мертвая зона.

Радует, что сейчас новое руководство клуба стало задумываться о подготовке резерва и создает детско-юношескую академию. Это нужно было делать очень давно. Меня звали в академию «Зирки», предлагая вести группу 2000 года рождения. Но куда мне девать 14 своих ребят 1999 года и как я им буду потом смотреть в глаза? Да и втянулся в работу в музучилище, а снова круто менять жизнь уже поздно. Еще очень бы хотелось, чтобы руководство клуба обратило внимание на своих ветеранов. Речь идет не о Самофалове, а о тех, кто действительно в этом нуждается. Ведь те же Касенкин, Кацман, Ионов, да и другие бывшие кумиры кировоградских болельщиков нуждаются в моральной и материальной поддержке. Я же не жалею ни о чем и считаю, что моя жизнь удалась.

Юрий Илючек, «УЦ».

На следующий день после победного финала мы попросили поделиться впечатлениями от завершившегося сезона и рассказать о планах на будущее главного тренера БК «Кировоград» Валерия Мельничука.

— Почему так не просто победили в финале? Все дело в том, что по ходу чемпионата мы приучили наших болельщиков к разгромным победам. Но уровень призеров Западной зоны оказался значительно выше, чем в Центральном дивизионе. Поэтому нам и понадобились сверхусилия для того, чтобы доказать свои чемпионские претензии.

Перед финалом с «Будсервисом» мы все прекрасно понимали, что поражения никто не поймет. Желание выиграть било через край, но психологический груз давил невероятно. Только один Давид Майсурадзе сыграл даже лучше, чем были его средние показатели в чемпионате. Остальные же не смогли выйти на свой уровень. Правда, у соперников трое игроков прошли школу суперлиги, а Сергей Марков, получивший повреждение во второй четверти, был настоящим мозгом своей команды. У нас же полноценного разыгрывающего, руководящего действиями партнеров, — не оказалось. При всей самоотдаче и желании Ивана Гусарова и Сергея Шевцова — они не плеймейкеры. Поэтому мы сейчас активно заняты поисками настоящего первого номера и ведем переговоры с тем же Марковым и еще одним перспективным разыгрывающим. И хотя я доволен действиями Майсурадзе, принесшего 20 очков, собравшего 11 подборов, при КПД плюс 7 в финале, но нам нужен еще один классный центровой. Мы уже обратили свой взор на Владимира Зеленого, игравшего в дубле львовской «Политехники».

Вот я слышал, что мы не играли наигранные комбинации в решающей встрече. Я уже говорил и повторюсь, что комбинациями не играю. Руководствуюсь же расстановками игроков, которые бы позволяли обыгрывать соперников один в один, два в два и так далее. К сожалению, не все у нас получалось, в том числе из-за недостатка квалификации у распасовщиков. К тому же нужно учитывать, что в концовке чемпионата в команду влился Антон Рожков, и это нарушило привычные расстановки. Но мы не зря усилились Рожковым (он вообще стал вторым после Майсурадзе по рейтингу в финале) и Балашовым, которые в решающих матчах внесли громадный вклад в нашу победу.

Именно эти ребята, вместе с Майсурадзе и игравшем на уколах Игнатенко, готовы к испытаниям высшей лигой. Но для того, чтобы не просто выглядеть достойно, а побеждать и сражаться за 3-е место (именно такую задачу поставило руководство клуба на следующий сезон), нам еще нужно усиление. И оно обязательно будет. На роль снайпера мы попытаемся пригласить Николая Полюляка из черновицкой «Стрибы». И еще с 20 мая проведем полноценный предсезонный сбор, где нынешние игроки должны будут доказывать, что они сильнее потенциальных новобранцев. Получится — будем рады, а если нет — это спорт, а они профессионалы и должны все понимать. Деньги за желание никто платить не будет. Пока же скажу, что не соответствуют уровню высшей лиги Денис Забелин, Алексей Мохонько и Евгений Мутель, которые не попадали в заявку даже на игры финальной части первой лиги. Мне жалко будет с ними расставаться, но всех же не пережалеешь.

И еще хочу сказать, что нам просто необходима еще одна команда в первой лиге, где играли бы молодые и даже совсем юные талантливые ребята. Причем это должен быть любительский коллектив, мотивацией для которого служила бы возможность продолжить свою карьеру на профессиональном уровне в первой команде БК «Кировоград». При таком подходе в будущем в главной дружине Кировоградщины будут со временем играть местные кировоградские ребята.

Если вернуться в день сегодняшний, то еще раз нынешние исполнители могут попытаться доказать свою состоятельность 10 мая. В этот день, в 17.00, в зале факультета физвоспитания КГПУ в рамках Кубка Украины мы будем принимать победителя высшей лиги — луцкий «Волыньбаскет». Здесь мы сможем увидеть реальную картину, оценить нынешние возможности и сделать определенные выводы. Будем сражаться, но поражение — трагедией не станет. Ведь мы только начинаем новый путь к вершине.

Юрий Илючек, «УЦ».