В 1986 году ликвидаторов набирали не только в командно-приказном порядке. Было среди них много добровольцев: не только гражданские специалисты, но также и военнослужащие, пожарные, милиционеры. Да, не удивляйтесь. Нашлось немало людей под присягой, носивших форму и погоны, которые отправились в чернобыльскую командировку скорее по велению совести, чем по приказу начальства… Двое таких — ветераны кировоградской милиции Василий Туниченко и Анатолий Ковбасюк — поделились с читателями «УЦ» своими воспоминаниями о том, как помогали обеспечивать порядок в общем хаосе ликвидации последствий аварии на Чернобыльской АЭС.
Респираторы против радиации?
— Когда вы отправлялись из Кировограда в Чернобыль, вас как экипировали?
Василий Туниченко: — Накануне командировки багажник машины буквально забили одеждой для меня и Коли Чернышева: два костюма химзащиты образца 1953 года, противогазы, индивидуальные индикаторы радиационного фона (которые в Чернобыле не работали!). Мы сначала объехали стороной санитарно-пропускной пункт, явились в штаб в милицейской форме, за что получили нагоняй от начальства. Пришлось возвращаться на СПП, сдавать всю прежнюю одежду. Взамен нам выдали армейские трусы и майки, какую-то синюю робу, в которой раньше люди работали на стройках, строительные фуражки и кеды. Мы так переодевались по сто раз на день, проезжая через санпропускник: старую одежду снимаешь, моешься, переодеваешься. Мы в таком виде и регулировали движение — в строительных робах, без опознавательных знаков и знаков отличия и без оружия. Впрочем, вскоре начальство «опомнилось», и нам выдали к строительным робам форменные милицейские фуражки…
— Без оружия? То есть мародеров останавливали невооруженными? Нескончаемые запасы горючего на АЗС охраняли невооруженными?
Анатолій Ковбасюк: — Зрозумійте, зараз людина трохи помінялася від часів СРСР. Я в свій час міг вільно ходити Кіровоградом без напарників і без зброї. Наприклад, заходжу ввечері в парадну і бачу десь чоловік дванадцять молоді. Достатньо було посвітити ліхтариком і сказати: молоді люди, час вже пізній, мабуть, треба по домівках розходитись. І вони слухались. В ті часи практично ніколи не було так, щоб хтось сказав по-іншому працівнику міліції. Спробуйте зараз так зробити? Тоді працівників міліції поважали та слухались…
В нас з екіпіровкою була така сама історія. На місці нам видали «будзагонівську» форму зеленого кольору та міліцейські кашкети. Індивідуальні дозиметри та захисні костюми 1950-х років ми відразу викинули, бо з них не було ніякої користі. Радіаційний фон можна було заміряти прибором ДП-5, але на весь загін знайшовся тільки один боєць Толя Островий, який в армії служив дозиметрістом і хоч щось розумів в приладах. Індивідуальних приладів не було, і якщо в мене зараз запитати: скільки я там отримав радіації, я не скажу, бо не знаю. Зазвичай, нам записували в книжечки добову дозу 0,000… рентген. Як завжди. В дусі пропаганди: нічого страшного не сталося, немає ніякої небезпеки!
Був такий момент. Повз КПП проїжджає велике керівництво рівня зам міністра, або київське, або московське. Бачать, що співробітники міліції стоять без респіраторів, та вимагають швидко одягнути респіратори. Вдягли. Їдуть вже інші і кричать: «Ви що робите, там діти бігають, а ви паніку розводите — зняти респіратори!» Зняли. Перші вертаються: «Ви що, не зрозуміли наказу — одягти респіратори!» І так по колу. Отака дуристика була усюди… Уявіть собі, по поверненні у Кіровоград з мене, з Василя Сергійовича, з інших чорнобильців стребували повернути на склади костюми, засоби захисту, кружки-ложки, які нам видавали на командування. Ну яка людина в здоровому розумі вивезе звідти якісь речі, щоб здати їх на склад? Як можна було віддавати настільки дурні команди? Зрештою, якщо взяти сам Чорнобиль, — це було головотяпство деяких особ, яке призвело до такої катастрофи…
— Ліквідаторам видавали «наркомівські 100 грам» як засіб проти радіації?..
— Нам — видавали. Я особисто тримав ящики з червоним вином «Каберне» та «Медвежа кров». Коли хлопці змінялися з чергування, кожному я наливав по стакану вина. (До речі, ми працювали по 12 годин на добу, хоча в табель записували тільки 6 годин на добу.) Червоне вино — це був єдиний засіб протидіяти щоденній дозі радіації. Своєчасно забезпечувало загін усім необхідним наше керівництво, яке намагалося хоча б якимось чином нас підтримати. Наскільки Володимир Кришевич опікувався нами, що він завжди знав, де й що відбувається. Завдячуючи цій людині ми всі, 200 чоловік, повернулися звідти живими. Кришевич, хоча прийшов до міліції з парторганів, був на своєму місці. Хороша, порядна людина, якого ми до цього часу поважаємо. Я взагалі до нього ставлюся, як до батька…
Следы радиации
Естественно, находясь непосредственно в Чернобыле, Припяти, 30-километровой зоне отчуждения, все ликвидаторы последствий аварии на ЧАЭС получили ощутимый удар по своему здоровью «мирным» атомом. Кто в большей, кто в меньшей степени. И для Василия Туниченко, и для Анатолия Ковбасюка первые тревожные звоночки прозвучали еще тогда, в мае-июне 1986 года…
— Идет планерка у руководства и вдруг вызывает меня Пицюра и спрашивает: что ты наделал? На одном из участков дороги затор, остановилась колонна машин и на энергоблок не поступают бетон и цемент, — вспоминает Василий Сергеевич. — Силаев потребовал от меня сдать ему служебное удостоверение и сказал, если там, действительно, случилась авария или какая-то машина перевернулась, то меня тут же увольняют из органов, военкомат призывает меня в армию, далее сажают за руль КАМАЗа, и буду я возить бетон на ЧАЭС. Я вскочил в машину и поехал с помощником Силаева разбираться, что там случилось? Оказалось, ленинградские метростроевцы (туда привезли метростроевцев из Москвы, Ленинграда, шахтеров из Донецка готовить шурфы под реактором) пробили шурфы, потом напились и начали сами, без разрешения штаба и без специалистов, качать фреон под энергоблок. В результате был нарушен беспрерывный цикл подвоза стройматериалов. Я накрутил ручку переносного телефона, связался со штабом, доложил ситуацию, потом передал трубку инженеру метростроевцев… Отрегулировали движение, ликвидировали затор, и я вернулся в штаб. Помню только, что вышел на площадку второго этажа и сразу же потерял сознание. Очнулся уже на больничной кушетке. Рядом — врач. Дали мне какую-то таблетку, стали через трубочку заливать в рот какой-то раствор. Оказывается, давление подскочило до 230 на 165. Мы, чтобы сократить время, поехали через Припять, через мост, а там, на мосту, — радиационный фон 630-650 рентген в час… Потом пришел проведать Пицюра, налил мне стакан «Медвежьей крови», затем заявился помощник Силаева — вернул удостоверение…
— И каковы были последствия облучения?
— Однажды, в 1988 году, прямо в дежурной части мне стало очень плохо: начала кровь идти носом. Вызвали «скорую», отвезли в стационар, там я и остался. Через год прошел медкомиссии в Кировограде, Днепропетровске, Черкассах, где была выявлена связь между заболеваниями и облучением в Чернобыле… Сегодня, когда случаются магнитные бури или, как в газетах пишут, «неблагоприятные дни», болит голова и ухудшается самочувствие. В эти дни я не сажусь за руль машины. Боюсь. Не дай Бог, потеряю сознание. Сам — как сам, а кому-то могу горе принести. И уже много-много лет: два-три раза в неделю по утрам просыпаюсь, а наволочка — в крови…
Анатолій Ковбасюк: — Коли я 12 червня повернувся до Кіровограду, вже через декілька днів з’явилися язви на слизовій роту та температура підскочила до 400. Днів десять я не міг нічого їсти, крім чаю, молока, рідкої манної каші. Ясно, що відбулося опромінення організму, але знаєте, який діагноз поставили лікарі? Стоматит. І надалі в лікарняній картці записували все що завгодно, тільки не хвороби, пов’язані з Чорнобилем. (Хоча треба віддати належне лікарям нашої поліклініки УМВС, вони до нас відносяться по-людські і намагаються зробити все, що можуть.)
До Чорнобиля я взагалі не знав, що таке лікарня. Я завжди займався спортом, постійно приймав участь у всіх «динамівських» змаганнях. А після 1986 року перший раз «зліг» та звернувся до лікарів. На медичному огляді поставили мені діагноз: «страшнюча вегето-судинна дистонія, падає тиск після фізичного навантаження». В органах я пропрацював до 1998 року, потім пішов на пенсію. Там такий дзвоник пролунав, що його почув би навіть глухий. Йшов додому по вулиці Верхньо-Биківській. Раптом стало погано. Прийшов до тями вже в кареті «швидкої допомоги» (мабуть, хтось з перехожих викликав лікарів, коли побачив, що людина лежить на вулиці). Тиск: 170 на 110. Це я вже прийшов до тями, а яким був тиск, коли втратив свідомість, — не знаю…
Вороги народу чи уряду?
— Зараз чорнобильці усім — як кістка в горлі! — переконаний Анатолій Ковбасюк. — Люди питають: скільки ти отримуєш пенсії? Як, ви не чуєте, що вам по телевізору кажуть, — пенсія чорнобильців 30 тисяч! Хоча моя пенсія до останнього часу складала 1849 гривень.
В даному випадку вважаю, я виконав тоді свій обов’язок, я віддав там своє здоров’я, я втратив сина, який родився вже після Чорнобиля. Вчора виповнилося три роки, як ми поховали 21-річного сина. Коли він народився, то у двохмісячному віці захворів на запалення легенів і ще два місяці лікувався. Потім постійно хворів, і ніхто, ніколи його нормально не обслідував…
А зараз стоїть питання — зробити все, щоб чорнобилець не отримав те, що йому положено за законами. Те ж саме можна сказати про афганців, інвалідів війни. Тигіпко мій одноліток. Але різниця в тому, що він був комсомольським працівником, а я був у Чорнобилі. Зараз він каже — якщо у чорнобильця дома є кондиціонер, значить, він — «ворог народу» і не заслуговує на чорнобильську пенсію…
Тоді держава теж не доплачувала ліквідаторам аварії на ЧАЕС, але робила це не так цинічно та відкрито, як зараз. Ще 8-го травня 1986 року вийшли постанови Ради Міністрів СРСР, УРСР, де йшла мова про те, що працівникам міліції за перебування в Чорнобильський зоні необхідно платити подвійну зарплату. Наприклад, мені в «зоні» платили 110 рублів за посаду та 110 — за звання. Хоча повинні були — 440 карбованців плюс 3,50 щодобово за відрядження. Але нам ніхто не заплатив у подвійному розмірі. Потім це вплинуло на розмір пенсії.
За нормальне виконання службових обов’язків мені виписали премію 30 карбованців. Якби в мене тоді був розум, можливо я пішов би у столову та пообідав, а так, ми утрьох з товаришами, як патріоти та комсомольці, перерахували усю премію в Фонд Чорнобиля…
Нам не доплатили тоді, зараз є закон, який каже: як чорнобилець першої категорії та інвалід третьої групи я повинен отримувати пенсію мінімум 5300 гривень. (Василь Сергійович, чорнобилець першої категорії та інвалід другої групи, повинен отримувати, та не отримує, пенсію мінімум 7600 гривень). Але цей закон не виконується. Я звернувся до суду, і суд виніс постанову — стягнути з Пенсійного фонду невиплачені мені за законом кошти. Постанова суду НЕ виконується. Але якщо я завтра вийду на вулицю з транспарантом та буду протестувати проти невиконання рішення суду, інший суд винесе постанову — розігнати мою акцію протесту. І я не сумніваюся, що це рішення буде виконано!..
Так, тоді ми багато чого з наших прав не знали. Ми тоді були гвинтиками державної машини. Це зараз я займаюся юриспруденцією, можу підготувати будь-який позов, аж до того, що по моїм документам якось приймав рішення Конституційний суд України. Я розумію, мабуть, єдина надія отримувати зароблену пенсію — звертатися в Страсбург. В принципі можна буде підготувати позов. Те, що зараз в Україні запущено механізм не виплачувати пенсії та інші соціальні виплати тим, хто дійсно їх заробив, дуже схоже на події, аналогічні кінцю Римської імперії, — коли ветеранам перестали платити пенсії…
Послесловие
Из трех сотен ветеранов правоохранительных органов Кировоградщины, принимавших участие в ликвидации последствий катастрофы, умер примерно каждый десятый. Их фамилии вынесены на отдельный стенд городского «Музея милиции». Из двадцати семи инспекторов ГАИ, отправившихся в Чернобыль вместе с Василием Туниченко, умерло шестеро, еще четырнадцать ветеранов стали инвалидами…
А в конце мая — в начале июня 1986 года кировоградские газеты «Молодий комунар» и «Кіровоградська правда» напечатали большие красочные статьи о наших милиционерах-ликвидаторах аварии на Чернобыльской АЭС. После этого друзья и знакомые героев публикаций звонили им домой или на работу и просили рассказать правду: что же случилось тогда в Чернобыле?..
Подготовил Александр Виноградов, «УЦ».
Впрочем, чемпионство «Атмы» было зафиксировано уже достаточно давно. На сегодня киевляне — дебютанты дивизиона «А» в формате 2009 года, когда состав элитной лиги был ограничен не шестью, а четырьмя клубами, которые удовлетворяли требования по уровню мастерства и наличию специализированного бейсбольного поля.